Новини освіти і науки:

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Методика встановлення норм

Нормування праці

Організація та обслуговування робочого місця

Сутність та завдання організації праці.Поділпраці

ТЕМА 4.ОРГАНІЗАЦІЯ І НОРМУВАННЯ ПРАЦІ

План лекції:

Рекомендована література до теми:

1. Богиня Д. П. Основи економіки праці : навч. посіб. / Д. П. Богиня, О. А. Грішнова. — 3-тє вид. — К.: Знання-Прес, 2010. —387 с.

2. Волкова О. В. Ринок праці : навч. посіб. / О. В. Волкова. — К.: ЦУЛ, 2007. — 624 с.

3. Єсінова Н. І. Економіка праці та соціально-трудові відносини : навч. посіб. / Н. І. Єсінова. — К. : Кондор, 2011. — 432 с.

4. Завіновська Г. Т. Економіка праці: навч. посіб. / Г. Т. Завіновська. — К.: КНЕУ, 2010. — 432 с.

1.Організація праці є об'єктивною необхідністю і невід'ємною складовою трудової діяльності людини. Вона повинна сприяти вдосконаленню всіх процесів праці, виробничих структур для досягнення найвищої ефективності суспільного виробництва. Виходячи з наведеного визначення, можна вирізнити три основних компоненти мети організації праці, або критерій її раціональності: — предметний — забезпечення передбачуваного обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) належної якості у визначені терміни; — економічний — досягнення предметної мети діяльності за максимальної економічної віддачі кожної одиниці використовуваної живої праці (оцінюваної як продуктивність праці чи зарплатомісткість реалізованої продукції) й сукупних витрат на виробництво (оцінюваних за інкалою рентабельності); — соціальний — у широкому значенні його можна трактувати як гуманізацію праці (підвищення якості трудового життя, розвиток і реалізація трудового потенціалу працівника, оптимізація соціально-трудових відносин у процесі трудової діяльності та формування задоволеності працею). Відповідно до мети на всіх рівнях управління можна виокремити економічні, організаційні, соціальні та психофізіологічні завдання щодо покращення організації праці. Економічні завдання передбачають ефективне використання потенційного сукупного фонду робочого часу (в тому числі скорочення його резервоутворювальних прямих і прихованих витрат), зниження трудомісткості продукції (робіт, послуг), поліпшення використання устаткування за часом і потужністю, підвищення якості продукції. Організаційні завдання сприяють визначенню порядку і послідовності виконання робіт; створенню умов для високоефективної, безперебійної праці виконавців; розподілу індивідуальної та колективної відповідальності за результати діяльності; створенню чинної системи стимулювання праці, а також системи її нормування, що відповідає специфіці виробничої діяльності. Соціальні завдання передбачають створення умов для розвитку працівників, підвищення їхньої кваліфікації та розширення професійного профілю, реалізації трудової кар'єри і покращення їхнього добробуту. Соціальні завдання передбачають створення умов для постійного зростання культурно-технічного рівня працівників, всебічного підвищення ступеня змістовності та привабливості праці. Психофізіологічні завдання полягають у забезпеченні найбільш сприятливих умов для нормального функціонування й відтворення робочої сили; збереження здоров'я і працездатності за рахунок зниження фізичної важкості та нервово-психічного напруження праці; оптимального поєднання фізичної праці з розумовою; створення раціональних режимів праці та відпочинку. Аналізуючи організацію праці на підприємствах, можна визначити основні принципи організації праці: — пропорційність; — ритмічність; — безперервність; — узгодженість. Відповідно до мети, завдань та принципів організації праці виділяють такі об'єкти: — трудовий процес і його елементи; — порядок і умови виконання часткових трудових процесів; — взаємодія виконавців та їх груп із засобами праці. Основні характеристики організації праці графічно зображені на рис. 4.1. Праця людей у процесі виробництва організується під впливом розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Тому організація праці завжди має дві сторони: природно-технічну і соціально-економічну. Вони тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють і визначають зміст та основні напрями організації праці. Враховуючи особливості вирішуваних завдань, вирізняють такі напрями організації праці: — поділ і кооперація праці передбачає науково обґрунтований розподіл працівників за систематизованими трудовими функціями, машинами, механізмами, робочими місцями, а також відповідне групування і комбінування працівників у виробничі колективи; — нормування праці передбачає розрахунок норм затрат праці на виробництво продукції й надання послуг як основу для організації праці та визначення ефективності виробництва; — організація й обслуговування робочих місць — передбачає їх раціональне планування й оснащення відповідно до антропометричних і фізіологічних даних та естетичних смаків людини; ефективну систему обслуговування робочих місць; їх атестацію та раціоналізацію; — організація добору персоналу та його розвиток — охоплює планування потреби в робочій силі, профорієнтацію і профвідбір, наймання персоналу, підвищення його кваліфікації, розробку концепції розвитку персоналу та її реалізацію;

Рис. 4.1. Організація праці та її характеристика. — оптимізація режимів праці та відпочинку — досягається завдяки встановленню найбільш раціонального чергування часу роботи та відпочинку протягом робочої зміни, тижня, місяця; відпочинок, його зміст і тривалість мають максимально сприяти досягненню високої працездатності протягом робочого часу; — раціоналізація трудових процесів, прийомів і методів праці — здійснюється на основі узагальнення прогресивного досвіду; раціональним є такий спосіб роботи, котрий забезпечує мінімальні затрати часу; — покращення умов праці — сприяє зведенню до мінімуму шкідливості виробництва, важких фізичних, психологічних навантажень, а також формування системи охорони і безпеки праці; — зміцнення дисципліни праці, підвищення творчої активності працівників; — мотивація й оплата праці. Організація праці на підприємствах, в окремих галузях виробництва здійснюється в конкретних формах, різноманітність яких залежить від рівня науково-технічного прогресу, системи організації виробництва, психологічних факторів і особливостей екологічного середовища, а також від низки чинників, обумовлених характером завдань, які вирішуються в різних ланках системи управління. Організація праці змінюється, вдосконалюється залежно від зміни цих чинників. У практичній діяльності підприємств і організацій, науковій літературі пропонують такі форми організації праці: — бригадна; — підрядна; — орендна; — контрактна та ін.

Форми організації праці — це її різновиди, які відрізняються особливостями розв'язання питань з окремих напрямів організації праці. Вони визначаються відповідними системо-утворювальними ознаками та критеріями. За способом встановлення планових завдань і обліком виконаної роботи форми організації праці бувають: — індивідуальна — передбачає персоніфікований підхід до розподілу виробничих завдань, обліку виконаної роботи, нарахування заробітної плати на підприємстві; — колективна — характеризує колективний підхід до організації виробничого процесу. При цьому колективні форми організації праці поділяють за різними ознаками. Залежно від способу поділу та кооперації праці при колективній формі організації праці розрізняють такі виробничі підрозділи: — з повним поділом праці — передбачає зайнятість відповідно до освітньо-кваліфікаційного рівня працівників на одному робочому місці; — з частковою взаємозамінністю — передбачає суміщення виконуваних робіт; — з повною взаємозамінністю — передбачає можливість використання праці на будь-якому робочому місці підрозділу, а також обмін робочими місцями відповідно до розробленої схеми. Залежно від способу управління при колективній формі організації праці виокремлюють такі підрозділи: — з повним самоуправлінням — за умови визначення підрозділу виробничого завдання, а вирішення решти питань щодо організації виробництва і праці здійснює колектив підрозділу; — з частковим самоуправлінням — частина функцій управління централізована, а інша — делегована колективу підрозділу; — без самоуправління — централізація всіх функцій управління підрозділом. За способом формування засобів для здійснення виробничої діяльності застосовують: — індивідуальну трудову діяльність; — підрядні та орендні колективи; — кооперативи; — малі та спільні підприємства. За способами оплати та матеріального стимулювання розрізняють організацію праці: — з індивідуальною оплатою праці; — з колективною оплатою праці на основі тарифної системи; — з колективною оплатою праці на основі тарифної системи і застосуванням різних коефіцієнтів для розподілу заробітку (КТУ — коефіцієнт трудової участі; КТВ — коефіцієнт трудового внеску та ін.); — з безтарифною оплатою праці; — з комісійною оплатою праці. За способом взаємодії з вищим керівництвом виділяють форми організації праці, засновані па: — прямому підпорядкуванні; — договорі підряду; — договорі оренди; — контракті. У процесі спільної праці, як правило, виокремлюють різні види діяльності, робіт або операцій, які доповнюють одна одну, тобто один або група працівників виконують певну частину загального обсягу роботи. Поділ праці необхідно розглядати як спеціалізацію трудової діяльності, що призводить до співіснування різноманітних її видів. Поділ праці — це процес відокремлення різних видів діяльності, спеціалізація працівників, за якої окремі працівники виконують різні роботи або операції, що доповнюють одна одну. У теорії наукового дослідження розрізняють суспільний та технічний поділ праці. Суспільний поділ праці — це диференціація соціальних функцій, що виконують певні групи людей, і виокремлення різних сфер суспільства, які, в свою чергу, поділяються на дрібніші галузі й підгалузі. Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою формування і розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин. Технічний поділ праці — це диференціація видів трудової діяльності між підрозділами та працівниками підприємства, поділ трудового процесу на низку часткових функцій і операцій, спеціалізація працівників у процесі економічної діяльності. Розрізняють такі основні види поділу праці всередині підприємства: — технологічний; — поопераційний; — функціональний; — професійний; — кваліфікаційний. Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за видами, фазами і циклами. Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій для скорочення виробничого циклу. Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, спеціалісти і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками. Основні робітники беруть участь у зміні форми і стану предметів праці й виконують технологічні операції з виготовлення основної продукції. Допоміжні робітники створюють необхідні умови для безперебійної та ефективної роботи основних робітників. Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технології виробництва. Кваліфікаційний поділ праці зумовлений різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих. Водночас враховується технологічна складність виготовлення продукції, складність функцій з підготовки і здійснення трудових процесів, а також контроль за якістю продукції. З поділом праці нерозривно пов'язане її кооперування, що означає досягнення раціональних пропорцій у витратах праці різних видів і передбачає запровадження раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками трудового процесу, узгодження інтересів людей і цілей виробництва. Кооперація праці — це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці, спрямована на досягнення певного виробничого ефекту. Ефективність кооперації полягає в забезпеченні найбільш раціонального використання робочої сили і засобів праці. Розрізняють такі взаємопов'язані форми кооперації праці: — всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між видами економічної діяльності; — всередині виду діяльності, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції; — всередині підприємства, коли обмін здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін.). З-поміж колективних форм кооперації праці провідне місце посідають групові форми, зокрема, виробничі бригади. Найпоширенішою є бригадна (колективна) форма організації праці з її різновидами. Бригада — це організаційно-технологічне і соціально-економічне об'єднання працівників однакових або різних професій на базі відповідних виробництв, устаткування, інструменту, оснащення, сировини і матеріалів, для виконання виробничого завдання з випуску високоякісної продукції певної кількості з найменшими матеріальними і трудовими витратами на підставі колективної матеріальної заінтересованості й відповідальності. Створення бригад сприяє повнішому використанню робочого часу, скороченню чисельності робітників, а отже, зниженню трудомісткості виробів, ефективному завантаженню устаткування і догляду за ним. На практиці застосовують два види бригад: — спеціалізовані — створені з робітників одного фаху; — комплексні — передбачають залучення робітників різної спеціалізації.

Робоче місце — це закріплена за окремим працівником просторова зона, оснащена засобами праці, необхідними для виконання певної роботи. Робочі місця класифікують за параметрами, що наведені нарис. 4.2. Організація робочого місця повинна сприяти максимальній ефективності процесу праці й бути гідною людини. Вона визначає продуктивність праці працівника та її якість. Організація робочого місця — це система заходів щодо його спеціалізації, оснащення необхідними засобами і предметами праці, їхнього розміщення на робочому місці, його зовнішнього оформлення і створення належних умов праці. Конкретний зміст цих заходів визначається характером і спеціалізацією робочого місця, його видом і значенням у виробничому процесі. Основними напрямами в організації робочих місць вважають: — ефективне розміщення устаткування, оснащення, предметів праці; — раціональну спеціалізацію; — освітлення робочої площі; — обслуговування; — умови безпечної й високопродуктивної праці

Рис. 4.2. Класифікація робочих місць за різними ознаками. Крім того, важливе значення має безпека розміщення й оснащення робочого місця. Залежно від спеціалізації робочого місця здійснюється його відповідне елементне оснащення (табл. 4.1). Комплексне оснащення робочого місця є необхідною передумовою ефективної організації процесу праці. Однак не менш важливим е раціональне просторове розміщення засобів оснащення на робочому місці Таблиця 4.1. Основні елементи оснащення робочого місця

Тин оснащення	Елементи оснащення
Основне технологічне обладнання	Верстати, машини, агрегати, автоматичні лінії, пульти дистанційного управління тощо
Допоміжне обладнання	Засоби для складання та транспортування продукції, підйомні пристрої та ін.
Організаційне оснащення	Засоби для розміщення і зберігання пристроїв, допоміжних матеріалів; засоби освітлення та догляду за обладнанням та робочими місцями, предмети виробничого інтер'єру тощо
Технологічне оснащення	Пристрої та інструменти

так, щоб забезпечити зручність їх обслуговування, вільний доступ до механізмів, економію рухів і пересувань працівника, зручну робочу позу, гарний огляд робочої зони, безпеку праці, економію виробничої площі, зручний взаємозв'язок із суміжними робочими місцями, з підлеглими і керівниками. Забезпечення цих умов досягається в процесі планування робочих місць.

Планування робочого місця передбачає раціональне розміщення у просторі матеріальних елементів виробництва, зокрема устаткування, технологічного та організаційного оснащення, а також робітника.

Рівень організації праці на конкретному робочому місці залежить також від якості його обслуговування.

3.Обслуговування робочого місця передбачає своєчасне забезпечення його всім необхідним, включаючи технічне обслуговування (налагодження, регулювання, ремонт); регулярну подачу необхідних видів енергії, інформації та витратних матеріалів; контроль якості роботи обладнання, транспортне та господарське обслуговування (прибирання, чищення обладнання тощо).

Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями:

— підготовча;

— інформаційна;

— виробнича;

— інструментальна;

— налагоджувальна;

— енергетична;

— контрольна та ін.

Усі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних організаційних формах, які притаманні кожному типу виробництва (рис. 4.3).

Рис. 4.3. Форми обслуговування робочих місць за типами виробництва.

Для забезпечення збалансованості між кількістю робочих місць і наявними трудовими ресурсами, раціональнішого використання резервів виробничого потенціалу та підвищення продуктивності праці застосовують атестацію і паспортизацію робочих місць.

Атестація та паспортизація робочих місць дає змогу комплексно оцінити технічний і організаційний стан робочих місць, умови праці й техніки безпеки, можливості зростання фондовіддачі, використання кваліфікаційного потенціалу працівників. Атестація дозволяє виявити відхилення від нормативних вимог або від конкретних потреб виробничого процесу чи виконавця і вдосконалити організацію робочого місця. У результаті атестації по кожному робочому місцю приймається одне з таких рішень: продовжувати експлуатацію без змін; дозавантажити; раціоналізувати; ліквідувати.

Виконуючи свої трудові функції, працівники несуть відповідальність за безперебійну і якісну роботу. Для цього їм надаються права й обов'язки, закріплені у відповідних офіційних документах. Ці документи розробляються на підприємстві на основі централізовано складених рекомендацій — кваліфікаційних довідників посад працівників.

Адміністрація підприємства при обґрунтуванні посадових функцій працівника враховує вимоги кваліфікаційних характеристик і, за необхідності, на їхній основі розробляє відповідні офіційні документи місцевого характеру. До таких документів належать посадова інструкція, опис робочого місця та ін.

Посадова інструкція — це документ, що регламентує професійні функції кожної посади й містить вимоги до працівника, що обіймає цю посаду. Вона складається на основі тарифно-кваліфікаційних характеристик (вимог) за загальногалузевими посадами чи на основі типових вимог до посад керівників і фахівців, скоректованих з урахуванням соціально-економічних умов, що змінюються.

Проте для виявлення резервів підвищення ефективності праці на підприємстві доцільною є організація робочого часу.

Як відомо, робочий час є загальною мірою кількості праці.

Робочий час — це визначена законодавством тривалість робочого дня, тижня. У ст. 50 Кодексу законів про працю України запроваджено нормальну тривалість робочого часу, яка не має перевищувати 40 год на тиждень. Підприємства й організації, укладаючи колективний договір, можуть запропонувати меншу норму тривалості робочого часу. За шкідливих умов праці загальна норма робочого часу не може перевищувати 36 год па тиждень. Законодавством також передбачена скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від • 16 до 18 років — 36 год на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють під час канікул) — 24 години на тиждень.

Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого — фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Покращення використання робочого часу є одним з основних способів підвищення продуктивності праці.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (лікарів, учителів та ін.).

При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням визначеної тривалості робочого тижня.

При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 год за тижневої норми — 40 год, б год за тижневої норми — 36 год і 4 год за тижневої норми — 24 год.

Як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні тривалість роботи працівників з нормальним робочим днем напередодні святкових і неробочих днів скорочується на одну годину, а працівників, для яких законодавством передбачено скорочений робочий день, — залишається незмінною. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати п'яти годин.

Скорочений робочий час встановлюється законодавством, а неповний робочий час — за погодженням сторін трудового договору. Неповний робочий час відрізняється від скороченого також тим, що за скороченої тривалості робочого часу оплата праці здійснюється у повному розмірі тарифної ставки, повного окладу, а за неповного — вона нараховується пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Нічний час три вас від 22.00 год до 6.00 год. Забороняється залучення до роботи в нічний час вагітних жінок; матерів, що мають дітей до трьох років, осіб, молодших 18 років; інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Для обліку тривалості робочого дня застосовуються показники його фактичної й нормальної тривалості.

Фактична тривалість робочого дня характеризується часом роботи одного працюючого за день (зміну), враховуючи понаднормові години і вилучаючи години простоїв. її визначають діленням відпрацьованих за певний період людино-годин на відпрацьовані людино-дні.

Нормальна тривалість робочого дня визначається кількістю нормованих годин роботи, передбаченою законом для певної групи працівників.

Загальна тривалість змінного часу, впродовж якого працівник викопує трудові функції, зображена на рис. 4.4.

Нормувальник або фахівець, який займається нормуванням праці, повинен:

— викопувати аналіз та облік робочого часу;

— обґрунтовувати доцільність окремих нидів затрат часу;

— виділяти нормований і ненормований час у структурі змінного фонду часу;

— складати фактичний і нормативний баланси робочого часу;

— виявляти резерви підвищення продуктивності праці

Робочий час — це час, який безпосередньо витрачається на дії, пов'язані з виконанням конкретної роботи. Його елементами є: — підготовчо-заключний час — який витрачається на підготовку до виконання заданої роботи і на дії, пов'язані з її завершенням; — оперативний час (Топ) — який витрачається на зміну форми, розміру або властивості предмета праці та на додаткові дії, необхідні для цієї зміни:

де Тзм - змінний робочий час; Тп.з.- підготовчо - заключний час; Нвідп — норма часу на відпочинок та обслуговування робочого місця. — час па обслуговування робочого місця — який витрачає робітник на підтримання чистоти і порядку на робочому місці та на догляд за устаткуванням у процесі роботи. Час перерви — це час, протягом якого виконавець не бере участі в роботі. Його елементи: — час регламентованої перерви — який передбачений нормативними матеріалами на певні види робіт, у тому числі на відпочинок і власні потреби, час перерви та ін., — час нерегламентованої перерви — обумовлений різними неполадками на виробництві, які спричинюють часткову зупинку виробничих процесів. Отже, тривалість зміни, або робочий час, визначається як:

Рис.4.4. Логіко-структурна схема змінного робочого часу. Для реєстрації результатів вивчення робочого часу використовуються відповідна документація і методи обробки інформації, застосовуються, за необхідності, фотографування робочого дня і хронометражні спостереження. Варто зазначити, що раціональне використання робочого часу на підприємстві починається зі встановлення найбільш доцільних режимів праці й відпочинку. Вони формуються з урахуванням працездатності людини, яка змінюється протягом доби. Режим праці та відпочинку регулюється ст. 50—65 та ст. 66—84 Кодексу законів про працю України. У практиці виробничої діяльності встановлюються такі режими праці й відпочинку: — змінний; — добовий; — тижневий; — місячний. Змінний режим праці й відпочинку визначає тривалість змін, час їх початку і закінчення; тривалість, а також час початку і закінчення перерв у роботі. Добовий режим праці й відпочинку охоплює кількість змін (циклів) за добу. Тижневий режим праці й відпочинку передбачає різні графіки роботи, кількість вихідних днів за тиждень, роботу у вихідні чи святкові дні, порядок чергування змін. Місячний режим праці й відпочинку визначає кількість робочих і неробочих днів у даному місяці, кількість працівників, які отримують відпустки, тривалість основних і додаткових відпусток. Встановленню обґрунтованих співвідношень між мірою праці й мірою витрат на неї сприяє нормування праці. Нормування праці — це вид діяльності з управління виробництвом, пов’язаний з визначенням необхідних затрат праці та її результатів, контролем за мірою праці. Нормування праці — складова організації праці і виробництва. Воно є важливою ланкою На кожному підприємстві норми праці використовуються під час здійснення планово-організаційних розрахунків, внутрішньозаводського й цехового оперативного планування. Визначають їх для кожної категорії працюючих. Норми праці є складовим елементом організації заробітної плати, оскільки виконання норм є умовою отримання заробітку, відповідного тарифу або окладу, установленого для даного працівника. Під час нормування праці виробничий процес поділяється на операції та їх елементи. Виробнича операція — це частина виробничого процесу, що виконується стосовно певного предмета праці одним робітником або групою робітників на одному робочому місці. Елементами операції є: установка, технологічний і допоміжний переходи, позиція. Установка — це одноразове закріплення оброблюваної заготовки або деталі. Позиція характеризується фіксованим положенням предмета праці, де він підлягає технологічному впливу устаткування. Перехід — це частина операції, що характеризується незмінністю установки та позиції, режиму роботи устаткування та інструменту. Під час виконання виробничої операції працівник застосовує певні трудові прийоми, дії, рухи. Трудовий рух — це одноразове переміщення робочого органу людини — руки, ноги, корпуса тощо (наприклад, протягнути руку до інструмента, взяти інструмент). Трудова дія — сукупність трудових рухів, що виконуються без перерви одним або кількома робочими органами людини за незмінних предметів і засобів праці (наприклад, взяти деталь). Трудовий прийом — сукупність трудових дій, що виконуються за незмінних предметів і засобів праці і становлять технологічно завершену частину операції (наприклад, установка заготовки в пристосування). Отже, сукупність прийомів, об’єднаних з урахуванням технологічної послідовності або спільності факторів, що впливають на час виконання завдання (наприклад, установка деталі в пристосування і зняття її після оброблення), утворюють комплекс трудових прийомів. Залежно від особливостей виробництва об’єктами нормування можуть бути: обсяг роботи за певний період — годину, зміну, місяць (наприклад, на видобувних та апаратурних процесах, допоміжних роботах на промислових підприємствах); зона обслуговування (для багатоверстатників у текстильній промисловості, на обробних процесах з багатоверстатним обслуговуванням у машинобудуванні); чисельність персоналу (обслуговування потужних технологічних, енергетичних, транспортних систем тощо). Для розрахунку норм праці потрібна чітка класифікація затрат часу. Класифікацію затрат часу можна здійснювати щодо працівника, роботи устаткування, тривалості виробничого процесу. Структура змінного робочого часу (Т_з.р) являє собою співвідношення часу роботи та часу перерв, або нормованого і ненормованого робочого часу. Час роботи (Т_р) — це час, протягом якого працівник здійснює трудовий процес на своєму робочому місці протягом зміни. Він складається із часу продуктивної роботи (Т_п.р) і часу непродуктивної роботи (Т_р.н). До непродуктивної роботи належить усунення або виправлення браку, що виник з вини самого працівника, виконання роботи для власних потреб тощо. Продуктивна робота характеризується виконанням обов’язків, передбачених регламентом (прямих і суміщуваних). Вона включає підготовчо-завершальну та оперативну роботу й обслуговування робочого місця. Під час підготовчо-завершальної роботи виконуються певні завдання на початку та наприкінці зміни, такі як одержання змінного завдання та нарядів; ознайомлення із завданням, виробничий інструктаж, одержання і повернення робочих креслень, технологічних карт, інструментів, пристроїв; одержання, огляд і здавання матеріалів, заготовок, деталей і вузлів; налагоджування обладнання, установлення пристроїв та інструментів на початку зміни та зняття їх наприкінці зміни; випробування обладнання та оброблення пробних деталей; здавання готової продукції або роботи. Оперативна робота — це безпосереднє виконання змінного завдання. Час, витрачений на неї (Т_о.п), складається з часу виконання основних прийомів (Т_о) і допоміжних (Т_д). Виконуючи основні прийоми (основний час), працівник здійснює перетворення предметів праці. Допоміжні прийоми (допоміжний час) полягають у таких діях: працівник установлює предмет праці на верстат або стіл для оброблення, знімає його звідти; управляє обладнанням та здійснює переходи, пов’язані з виконанням завдання; вимірює предмети праці тощо. Час обслуговування робочого місця (Т_об) складається з часу організаційного обслуговування (Т_орг) та часу технічного обслуговування (Т_тех). Час організаційного обслуговування використовується для огляду робочого місця та його впорядкування, розкладання інструменту на початку зміни та прибирання наприкінці її, чищення та змащування обладнання. Час технічного обслуговування використовується на догляд обладнання у процесі виконання певної конкретної роботи, зокрема налагодження обладнання, заміна зношеного інструменту тощо. Затрати робочого часу поділяються на нормовані і ненормовані. До нормованих належать необхідні для даних конкретних умов затрати основного і допоміжного часу, часу обслуговування робочого місця, на відпочинок та особисті потреби, регламентовані перерви з організаційно-технічних причин, підготовчо-завершальний час. Сумарна величина цих затрат часу на одиницю продукції є штучно-калькуляційним часом (t_шк): t_шк = t_о + t_д + t_об + t_в.о.п + t_пр + t_п.з ; де t_о — основний час; t_д — допоміжний час; t_об — час обслуговування робочого місця; t_в.о.п — час на відпочинок та особисті потреби; t_пр — час нормованих перерв з організаційно-технічних причин; t_п.з — підготовчо-завершальний час на одиницю продукції. Досліджуючи трудові процеси, важливо визначити фактичні затрати часу на виконання окремих елементів операції, а також структуру затрат часу протягом робочої зміни або її частини. Визначення фактичних затрат часу на виконання елементів операцій потрібно для розроблення нормативів часу, вибору найраціональніших методів праці, аналізу якості норм і нормативів тощо. Під час визначення нормативів часу на обслуговування робочого місця і підготовчо-завершального часу, а також для оцінювання ефективності використання робочого часу використовуються дані про структуру затрат робочого часу. Найпоширенішими на підприємствах методами дослідження трудових процесів є: хронометраж, фотографія робочого часу, фотохронометраж. При цьому фактичні затрати часу вимірюються за допомогою секундомірів, хронометрів, годинників, хронографів. Таблиця 4.2 ОСНОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ (ІНДЕКСИ) ЗАТРАТ РОБОЧОГО ЧАСУ

Найменування видів затрат часу	Індекси
Підготовчо-завершальний	ПЗ
Оперативний	ОП
Основний	О
Допоміжний	Д
На обслуговування робочого місця	ОБ
На технічне обслуговування	ТЕХ
На організаційне обслуговування	ОРГ
На відпочинок та особисті потреби	ВОП
На непродуктивну роботу	РН
На перерви у роботі	П
На регламентовані перерви з організаційно-технічних причин	ПР
На нерегламентовані перерви	ПН
Час перерв, що спричинені порушенням нормального перебігу виробничого процесу	ПНП
Час перерв, спричинених порушенням трудової дисципліни	ПТД

Усі методи дослідження затрат робочого часу складаються з таких основних етапів:

¾ підготовка до спостереження;

¾ проведення спостереження;

¾ оброблення даних;

¾ аналіз результатів і підготовка пропозицій щодо удосконалення організації праці.

За допомогою хронометражу визначається тривалість елементів операцій, що повторюються.

Виділяють три способи проведення хронометражу: безперервний (за поточним часом), відбірковий і цикловий. За безперервного способу всі елементи певної операції досліджуються відповідно до послідовності їх виконання. Відбірковий спосіб хронометражу застосовується для вивчення окремих елементів операції незалежно від послідовності їх виконання, цикловий спосіб — для дослідження тих елементів операції, що мають незначну тривалість (3—5 сек.).

Залежно від об’єкта спостереження розрізняють такі фотографії:

¨ фотографія використання часу працівників (індивідуальна, групова, самофотографія);

¨ фотографія часу роботи устаткування;

¨ фотографія виробничого процесу.

Під час індивідуальної фотографії спостерігач визначає використання часу одним працівником протягом робочої зміни або іншого періоду.

У тих випадках, коли робота виконується кількома робітниками, зокрема за бригадної організації праці, здійснюється групова фотографія робочого часу.

Самофотографію здійснює сам працівник, який фіксує ве-
личину втрат робочого часу, а також причини їх виникнення.
Це сприяє залученню всіх працівників до активної участі у виявленні й усуненні втрат робочого часу.

Фотографія часу використання устаткування — це спостереження за його роботою і перервами в ній з метою одержання даних для обґрунтування затрат часу на обслуговування (одним робітником або кількома).

Фотографія виробничого процесу — це одночасне вивчення затрат робочого часу виконавців, часу використання устаткування і режимів його роботи. Спостереження може виконуватися двома спостерігачами: один спостерігає за робітниками, другий — за устаткуванням, тобто двостороннє спостереження.

Залежно від способу проведення й оброблення спостережень розрізняють два методи проведення фотографії робочого часу: метод безпосередніх замірів і метод моментних спостережень.

Метод безпосередніх замірів полягає в безпосередній реєстрації тривалості затрат часу за елементами операції, що спостерігається. За допомогою методу моментних спостережень фіксується стан робочих місць, що спостерігаються. При цьому структура затрат часу установлюється залежно від кількості моментів, коли спостерігалися відповідні стани.

На підприємствах застосовують різні види норм праці. Найпоширеніші з них такі:

а) норми часу, які визначають кількість робочого часу, потрібного для виготовлення одиниці продукції або для виконання певного обсягу робіт;

б) норми виробітку, які визначають кількість продукції, котру треба виготовити, або обсяг роботи, який має бути виконаний за одиницю робочого часу. Норми виробітку вимірюються в натуральних одиницях (штуках, метрах тощо) і виражають необхідний результат діяльності працівників;

в) нормоване завдання, що визначає необхідний асортимент і обсяг робіт, що мають бути виконані одним працівником або групою (бригадою, ланкою) за даний відрізок часу (зміну, добу, місяць). Нормоване завдання, як і норма виробітку, визначає необхідний результат діяльності працівників. Проте нормоване завдання можна установлювати не тільки в натуральних одиницях, а й в нормо-годинах, нормо-гривнях;

г) норми обслуговування, які визначають кількість одиниць устаткування, робочих місць, квадратних метрів площі тощо, які обслуговуються одним робітником або бригадою;

д) норми чисельності робітників, за якими встановлюють кількість робітників тієї чи іншої категорії, потрібну для виконання певного обсягу робіт;

е) норми керованості (кількості підлеглих) визначають кількість працівників, яка має бути безпосередньо підпорядкованою одному керівникові.

Норми затрат робочого часу за ступенем обґрунтованості поділяються на технічно обґрунтовані й дослідно-статистичні.

Технічно обґрунтовані норми праці є прогресивнішими і відповідають сучасному рівню розвитку виробництва, їх розробляють після ретельного вивчення елементів виробничого процесу, затрат часу з урахуванням раціонального використання виробничих можливостей

робочого місця і передових методів праці

Н_ч = Т_о.п + Т_об + Т_в.о.п + Т_пр + Т_п.з,

де Н_ч — технічно обґрунтована норма часу на виготовлення одиниці продукції;

Т_о.п — затрати оперативного часу;

Т_об — витрати часу на обслуговування робочого місця;

Т_в.о.п — перерви на відпочинок і особисті потреби;

Т_пр — регламентовані перерви з організаційно-технічних причин;

Т_п.з — витрати підготовчо-завершального часу.

Усі складові частини норми часу подаються в одному масштабі вимірювання (хвилинах, годинах).

Дослідно-статистичні норми визначають на основі досвіду і статистичних звітних даних. Вони звичайно бувають заниженими, легко перевиконуються навіть за низької продуктивності праці, приховують недоліки в організації праці і виробництва.

Ці норми не виявляють виробничих можливостей устаткування, відбивають уже пройдений етап виробництва.

Отже, такі норми не мобілізують працівників підприємства на раціональне використання часу, на досягнення високої продуктивності праці й поліпшення використання виробничих ресурсів.

Вихідними даними для визначення величини і рівня норми часу є нормативи з праці, які становлять регламентовані величини режимів роботи устаткування, затрат часу на виконання елементів (або комплексів) виробничого завдання, затрат праці на обслуговування одиниці устаткування (або одного робітника, бригади, дільниці), потрібної кількості робітників для виконання одиниці виробничого завдання або виробничої операції. Якість нормативів праці визначає і якість технічно-обгрунтованих норм.

З розвитком технічного процесу і вдосконаленням організації виробництва і праці нормативи треба періодично коригувати. Вони мають відбивати рівень сучасної техніки, організації виробництва і праці, враховувати передові методи праці, вплив різних чинників на тривалість виконання операції та її окремих складових елементів, бути зручними для користування під час розрахунку технічно-обґрунтованих норм тощо.

За сферою застосування нормативи поділяються на міжгалузеві, галузеві і місцеві; за складністю структури — на диференційовані (елементні) й укрупнені; за характером — на нормативи режимів роботи устаткування, нормативи часу, нормативи обслуговування, нормативи чисельності.

Нормативи режимів роботи устаткування — це регламентовані величини параметрів роботи устаткування, які забезпечують найдоцільніше їх використання з урахуванням типу виробництва, виду устаткування, оброблюваних матеріалів, характеру оброблення, застосовуваних інструментів і особливостей виготовленої продукції.

Нормативи часу — це регламентовані витрати часу на виконання окремих елементів роботи або операцій. Вони призначені для нормування машинно-ручних і ручних робіт, а також ручних елементів операцій, виконуваних на різному устаткуванні.

Нормативами обслуговування називаються регламентовані величини затрат праці на обслуговування одиниць устаткування, робочого місця, робочої бригади.

Нормативи чисельності — це регламентована кількість працівників, які потрібні для виконання певної роботи.

Методика встановлення норм часу залежить насамперед від типу виробництва (масове, серійне, дрібносерійне, індивідуальне), рівня механізації праці робітників, а також від форми організації праці.

Розрізняють такі методи нормування: сумарний дослідно-статистичний, розрахунково-аналітичний, укрупнений, мікроелементний.

Сутність сумарного дослідно-статистичного методу полягає в установленні норми загалом на операцію без розчленування її на складові елементи. За цим методом норми визначають на основі статистичних даних про фактичні затрати часу за минулий період або порівняння якоїсь операції з аналогічними операціями. Норми, установлені таким методом, називаються дослідно-статистичними.

За розрахунково-аналітичного методу операцію попередньо розчленовують на елементи. Норму часу в цьому разі розраховують на кожний елемент операції. Цей метод нормування дає значно точніші результати, ніж сумарний дослідно-статистичний. Він є основним методом для масового, великосерійного і серійного типів виробництва, тобто для тих умов, коли одна операція повторюється багато разів.

В умовах індивідуального і дрібносерійного виробництва, коли операція повторюється кілька разів або й зовсім не повторюється, застосування трудомісткого аналітичного методу розрахунку норми часу економічно себе не виправдовує. Тому його застосовують тут тільки для розрахунку норм на дуже складні операції.

Складовими аналітичного методу є: аналіз застосовуваного технологічного процесу та існуючих форм організації праці на робочому місці: проектування найраціональнішого складу, послідовності і тривалості виконання елементів операцій, які нормують, розроблення оптимальних режимів роботи устаткування, передових прийомів праці і раціональної організації робочого місця.

Сутність укрупненого методу полягає у визначенні норми на основі попередньо розроблених укрупнених розрахункових величин затрат робочого часу на типові операції, деталі або види робіт. За цим методом найдоцільніше розраховувати норми на підприємствах з індивідуальним і дрібносерійним типом виробництва.

Велике значення має мікроелементний метод нормування праці (для нормування ручних і деяких машинно-ручних процесів)

За допомогою цього методу виділяють і вивчають найпростіші елементи, так звані мікроелементи, з яких складаються складні і різноманітні за своїм характером трудові операції. Ці мікроелементи визначають норми затрат часу залежно від найважливіших чинників, які впливають на їх структуру.

Переваги цього методу полягають у тому, що ще до початку трудового процесу можна конструювати ручні прийоми окремих трудових процесів на основі створення системи мікроелементів, які вирізняються характером і методом виконання роботи, схемою організації робочого місця і трудовими навичками робітника. За допомогою цієї системи можна встановити раціональність затрат часу на виконання окремих елементів операції.

Затрати часу на окремі найпростіші елементи визначають за так званими мікроелементними нормативами. Ці нормативи є очікуваними величинами часу, знайденими в результаті статистичної обробки.

Аналітичним та укрупненим методами і методом мікроелементного нормування визначаються технічно обґрунтовані норми.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП) розрізняють поняття «продуктивність» і «продуктивність праці».	\|	Методи регулювання соціально-трудових відносин

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.026 сек.