• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні культурні форми

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих цінностей.

Яким би обмеженим не було це визначення, все ж воно дає змогу з’ясувати основний зміст культури як із пізнавальної (гносеологічної), так і з оцінної (аксіологічної) сторони.

Структура культуриКультуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз із приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури.

Покажемо структуру культури за допомогою схеми:

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної та духовної культури не є усталеними. Культурологи висловлюють з цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до нього й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, укладаючи сюди і частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач ВНЗ – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності матеріальної культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва. З іншого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло й ін.).

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З погляду вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

Термін „культурна форма" використовується в культурологічній літературі по-різному, залежно від контексту. З інформаційно-семіотичної (інформаційно-знакової) точки зору форми культури – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення й розвитку людських потреб та здійснюється "програмне забезпечення" життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й численні. Розглядаючи культурні форми у масштабі всього людства, можна виділити такі порівняно автономні їх різновиди:

- національні культури(наприклад, українська, німецька, французька культури);

- регіональні культури (наприклад, культура Закарпаття, культура Полісся, культура народів Поволжя, культура Уєльсу);

- цивілізації(наприклад, давньоєгипетська цивілізація, антична цивілізація, європейська цивілізація, арабо-мусульманська цивілізація)

Усередині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого „рангу”, які займають окремі підгалузі їх простору. Так, у складі національних культур зберігається така „підгалузь”, як етнічна культура.

У різних народів у різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, в котрих люди знаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них належать релігійні уявлення й обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).

Поняття цивілізації вперше було використано стосовно історичного періоду, що прийшов на зміну варварству (первісному суспільству). Як зазначали С. Аверінцев і Г. Бонгард-Левін, „стародавні цивілізації – це цивілізації, котрі являють собою окрему цілісність, яка протистояла тому, що цивілізацією ще не є, – докласовому і додержавному, доміському і догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури”.

Культура і цивілізаційне буття людини ще не розведені в античності, де культура розглядалася, скоріше, як наслідування людиною за космічною впорядкованістю світу, а не результат його творіння.

Християнство, сформувавши нову картину світу, трактувало людське буття як виконання людьми заповітів Бога-творця, як слідування букві та духу Святого письма. У цей час культура і цивілізація в свідомості людей ще не розділялись.

Таке розрізнення позначилось уперше в епоху Відродження, коли в культурі став проявлятися індивідуально-особистісний потенціал людини, а цивілізація пов'язувалася з історичним процесом розвитку суспільства. Але ця рефлексія розрізнення їх суті виникла не відразу.

В епоху Просвітництва індивідуально-особистісний і суспільно-громадянський устрій життя нашаровувались один на одного, тому культура й процес цивілізаційного розвитку збігалися. Власне термін „цивілізація” був запроваджений французькими просвітителями в XVII ст. Ця заслуга належить філософу В.Р. Мірабо. А завдяки філософам Буланже та Гольбаху ця категорія починає використовуватись як характеристика вищої стадії соціокультурного розвитку (дикість – варварство – цивілізація).

Поряд із цим протиставлення понять „культура” й „цивілізація” виникло також і в Німеччині в XVIII-XIX ст. Соціально-історичним підґрунтям цих понять було соціально-економічне становище Німеччини того часу. Німеччина складалась із багатьох карликових феодальних держав та не мала національної політичної самосвідомості, проте єдність національної культури була яскраво вираженою.

Протиставлення культури й цивілізації стало можливим у результаті осмислення німецькою наукою стану культурної єдності в межах одночасної політичної роздробленості. Німецький соціолог Ф. Теннісу кінці XIX ст. сформулював уявлення про напрям еволюції соціальної організації від общини до суспільства і виділив два типи соціальних відносин – общинні та суспільні.

Общинні відносини ґрунтуються на емоціях, симпатіях, душевних уподобаннях, зберігають власну самоідентичність в міру емоційних зв'язків, характерних для спільнот.

В основі суспільних відносин лежить раціональний обмін, вони мають речову природу й можуть існувати між розділеними та чужими один одному людьми, колективами, державами. Тут домінують раціоналізм і холодний розрахунок.

Якщо поняття „культура” складне на науковому рівні та добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття „цивілізація” на тому й іншому рівнях є найбільш неоднозначним. Звичними для нас стали поняття: „цивілізація майя, інків, ацтеків”, „антична”, „візантійська”, „західна”.

Цивілізація (від лат. civilis – громадянський, державний) – це:

- форма існування істот, наділених розумом;

- синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

- ступінь розвитку матеріальної та духовної культури;

- процес становлення громадянського суспільства;

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
3. Автоматизовані форми та системи обліку.
4. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
5. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
6. Акредитив та його форми
7. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
8. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
9. Античні міста-держави на півдні України, їх культурні традиції.
10. Артеріальний пульс, основні параметри
11. Банківська система та її основні функції
12. Банківський контроль та нагляд: форми та мета здійснення. Пруденційний нагляд: поняття, органи та мета проведення.

Переглядів: 3613