Порівняно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване в просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні.

Спочатку термін використовувався для позначення епохи, якій передували дикунство і варварство. На побутовому рівні під терміном „цивілізація” розуміють найвищий ступінь у розвитку певної спільноти.

Розмежовуючи поняття „культура” та „цивілізація”, можна виявити деякі характерні для них риси:

- культура є внутрішнім надбанням людини, що розкриває міру її духовного багатства. Цивілізація являє собою зовнішній по відношенню до людини світ;

- культура тісно пов'язана з расовою і національною специфікою людських груп. У цивілізації переважають загальнолюдські глобальні масштаби;

- культура передбачає наявність у ній релігії, без якої неможлива духовність – рушійна сила будь-якої культури; цивілізація ж – безрелігійна.

Щодо цього російський філософ Микола Бердяєв писав: „Культура має душу, цивілізація – тільки методи і способи... Будь-яка культура неминуче переходить у цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагнення до світової могутності, до перебудови поверхні земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна”.

Відмова від бінарної формули „цивілізація – культура” відбулася лише в XX ст., після Другої світової війни, що стала завершальним етапом розпаду Британської імперії – останнього втілення класичної французької формули цивілізації. В кінцевій формі теза про те, що цивілізація визначається культурою, належить французькому історику Ф. Броделю: „Цивілізація – це зібрання культурних характеристик і феноменів”.

Унаслідок швидкого поширення процесу технізації та переоцінки системи цінностей, що поширювалися в культурі, європейська цивілізація стала набувати техногенного характеру. Так, на думку видатного американського футуролога Е. Тоффлера, найбільш характерними рисами соціокультурних універсалій західноєвропейської культури, які лежать в основі техногенної цивілізації, є:

- діяльність людини, спрямована на вдосконалення предметів і речей, а не самої людини;

- людина – активно діюча особистість у перебудові світу;

- швидка зміна предметного світу, що привела до змін способу життя, динаміки соціальних зв'язків та їх впливу на співвідношення традиційності й інновацій у культурному і цивілізаційному розвиткові;

- домінування наукової раціональності, пуританської етики;

- орієнтація на автономність особистості, її прав, свобод;

- особливе розуміння влади, сили, її характеру та природи;

- особливе уявлення про природу як про поле для прикладання сил людини.

Відбувається всебічна глобалізація, інтенсивна міграція населення планети, стрімкий розвиток засобів масової комунікації (зокрема, мережі Іnternet, супутникових систем телебачення, мобільного зв'язку). В той же час у міру глобалізації стають усе більш помітними ознаки протилежної тенденції – боротьба за збереження унікальності національних культур, антиглобалістські рухи.

Регіональні культури– це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі й протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття „регіональна культура” може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура Західної та Східної України).

Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру– суперкультуру (або домінуючу культуру). Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо. Прикладом національних культур можуть слугувати українська культура, російська культура, французька культура, німецька культура тощо.

У межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.

У специфічних культурних формах розв’язується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання й навчання, звичаї й традиції, міфи й сказання, бібліотеки й музеї – це культурні форми, в яких здійснюються збереження та передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей приводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так, у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: „культура храму і монастиря”, „культура замку і палацу”, „культура села і хутора”, „культура середньовічного міста”. У сучасному світі це явище особливо характерне для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Субкультура (від лат. sub – під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи в середині "великої національної культури", що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Субкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

- регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

- професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

- етнолінгвістичні (пов'язані з мовними, етнічними особливостями соціальних груп);

- релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

- вікові (пов'язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, а й знаходяться в конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

Термін “контркультура” був уведений у науковий обіг у 1972 р. американським соціологом Теодором Розсаком, який розумів під ним сукупність різноманітних духовних віянь, спрямованих проти пануючої культури.

Поява терміна була пов’язана з молодіжними рухами 60-их-70-их роках ХХ ст. – хіпі, бітників та інших студентських радикальних угруповань. Їх характерними рисами була опозиція офіціозу, заперечення загальновизнаних норм і цінностей. Урешті-решт, контркультура як форма духовного протесту молоді проти ідеалів споживацького суспільства знаменувала собою відверту відмову від стандартів і стереотипів масової культури. Її характерною ознакою було негативне ставлення до існуючої буржуазної культури.

Несприйняття буржуазних цінностей з найбільшою силою проявилось у студентських виступах у Парижі навесні 1968 р. Незадоволення студентів викликала зарегламентована система вищої освіти. Крім того, молодь прагнула більшої свободи стосунків. Студенти прагнули говорити про все відверто. Особливо це стосувалося сексу. Були висунуті гасла: „Заборонити заборони!”, „Займатися коханням, а не війною!” тощо. Критикували студенти і капіталізм як «суспільство однакових можливостей». Протягом півтора місяця студентські заворушення охопили Сорбонну, яка стала центром руху. Втручання поліції спровокувало студентські барикади. Разом з тим, поміркованість та відповідальність по обидва боки барикад допомогли уникнути кривавих сутичок. Події весни 1968 р. у Франції ввійшли в історію як найбільший бунт молоді ХХ століття в розвинутій капіталістичній країні.

Відтоді, культурологія й оперує поняттям „контркультура”. Отже, контркультура (від лат. сопtrа – проти) – це соціокультурні настанови, що протистоять фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, "Біле братство"), субкультура хіпі 60-их років XX ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери й ін.), які ламають традиційні механізми соціалізації і намагаються створити специфічний спосіб життя та культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що спричинив заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це в свою чергу приводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. В цьому сенсі контркультура – необхідний елемент будь-якої культури.

У XX та XXI ст. контркультурні рухи набули масовості, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

Розглядаючи структуру суперкультури, необхідно виділити і такі її елементи, як елітарна культура, народна культура та масова культура.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні культурні форми	\|	Сутність культурогенезу. Ранні етапи формування культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.