• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

НАЙПОШИРЕНІША КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДАВ МИСТЕЦТВ

Класифікація видів мистецтва, їх диференціація та інтеграція

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів мистецтва використовує власні виразові засоби, й саме у цьому полягає найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Якщо, наприклад, матеріалом образотворчих мистецтв є фарби або тверді матеріали, то музика не має такої предметної наочності: її матеріалом є звук. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створити повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в передаванні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні зробити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф.

Основою класифікації мистецтва є виокремлення певних спільних рис, властивих окремим його видам. Проте принципами класифікації охоплюються тільки деякі аспекти й відношення, характерні для різних мистецтв. Саме тому будь-яка класифікація відносна. І, власне, в сучасній науці немає єдиної загальновизнаної класифікації навіть класичних видів мистецтв. Найпоширеніша їх класифікація поділяє види мистецтва на три групи: просторові (статичні), часові (динамічні) та просторово-часові. До першої групи відносять усі образотворчі мистецтва й архітектуру; до другої – літературу і музику; до третьої — балет, театр, кіно.

Поділ мистецтв на просторові та часові не враховує, однак, такі ознаки, як можливість (або неможливість) безпосереднього відтворення мистецтвом матеріальних явищ дійсності, що чуттєво сприймаються людиною. Деякі мистецтва дають безпосереднє зображення таких явищ, як це робить живопис або скульптура реалістичної спрямованості. В інших же мистецтвах, таких, як музика або архітектура, пряме відтворення матеріального вигляду явищ відсутнє. За цим принципом усі мистецтва поділяються на зображальні й виразові. Звісно, і такий поділ є умовним, адже про жодне мистецтво не можна сказати, що воно виключно зображальне або виражальне, — зображальність і виражальність певною мірою наявні в усіх мистецтвах.

Класифікація видів мистецтва може вестися і на основі інших ознак: мистецтва поділяються на видовищні й невидовищні, на прості й синтетичні, на мистецтва, пов'язані з утилітарним призначенням (наприклад, декоративно-прикладне) та не пов'язані з ним, тощо.

Поширеною є також класифікація видів мистецтва, в основу якої покладено художні засоби їх виразності:

1. Художня література.

2. Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія).

3. Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура).

4. Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура).

5. Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

6. Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення, відео, анімація).

7. Хореографічне мистецтво (танець, пантоміма).

Різноманітні класифікації мистецтв не тільки допомагають з'ясуванню специфіки кожного окремого виду мистецтва, а й сприяють зближенню між різними видами художньої творчості, окреслюють можливі шляхи розвитку художньої культури.

Поза всією специфікою виражальних засобів окремих мистецтв між ними існує і певний зв'язок. Усі образотворчо-виражальні засоби мистецтва не тільки підлягають деяким загальним закономірностям, але, за певних обставин, ті чи інші види мистецтва можуть навіть користуватися виражальними засобами інших мистецтв. Наприклад, графіка, специфічним засобом виражальності якої є лінія, рисунок, інколи „запозичує” у живопису колір; хореографія, будучи мистецтвом пластичного руху, застосовує пластичну виражальність скульптури. Хоча видова специфіка мистецтв зберігається, як правило, протягом багатьох століть, грані між окремими видами мистецтв історично рухомі й мінливі. Крім того, мистецтво у своїх видових виявах розвивається нерівномірно, тобто в певні історичні епохи різні види мистецтв не тільки неоднаково розвинуті та поширені, але не є сталою навіть сама система мистецтв.

У художній культурі Давньої Греції особливе значення мала музика. В багатьох світоглядних системах того часу (наприклад, у піфагорійській) музика наділялася містичною силою, вважалася одним із головних шляхів до істини буття. Всі інші мистецтва трактувались, власне, в контексті музичної специфіки. Чітко усвідомлювалася, наприклад, суто числова спорідненість музики і математики; головною астрономічною концепцією була теорія музики небесних сфер, котра втілювала музично-математичне розуміння структури космосу; основна частина давньогрецької поезії й драматургії реально була не чим іншим, як словесними текстами малих жанрів вокальної музики та лібрето (якщо говорити сучасною термінологією) таких великих синтетичних (але, знову ж таки, музичних у своїй основі) творів мистецтва, як трагедія і комедія.

Характерно, що Есхіл, Софокл, Евріпід були насамперед композиторами, які, проте, створювали не тільки музику, а й „лібрето” до своїх драм. Особливо уславився як музикант-інструменталіст та співак Есхіл, який часто виступав із власними п'єсами.

Слід урахувати і те, що термін "поезія" має досить тривалу історію, у процесі котрої він зазнав чималих семантичних трансформацій. З давньогрецької мови слово „поезія” перекладається як „творчість”. „Поет” відповідно означало „творець", „поетика” ж у найадекватнішій семантичній передачі сучасною українською означає „ремесло творчості”. Власне, непорозуміння з терміном „поезія” – це проблема української та деяких інших мов, у яких саме давньогрецький термін „поезія” був використаний для означення різновиду літератури – віршування. Але ж за цим терміном (у науковому принаймні вжитку) залишилось і його первинне, автентичне, так би мовити, давньогрецьке значення: „творчість”, „творення”. Й україномовна людина кожного разу, як натрапляє на термін "поезія" в науковому тексті, має для себе насамперед з'ясувати: про поезію в якому значенні тут ідеться? Можна окреслити ситуацію таким чином, що в українській мові на сьогодні маємо два слова-омоніми: поезія як творчість узагалі (будь-яка творча діяльність) і поезія як віршування, вид літературної творчості. Але є мови, які такого непорозуміння щасливо уникнули.

Заслуговує на увагу позиція Платона щодо класифікації та призначення сучасних йому мистецтв. Видатний філософ уважав, що для нижчої касти суспільства, для землеробів, ремісників, торговців цілком достатньо народної творчості та мистецтв-ремесел, таких, як скульптура або живопис. Друга каста – воїни – мають засвоїти три види високих професійних мистецтв: танець, музику й поезію (під поезією тут мається на увазі, власне, вокальна музика). І, нарешті, найвищій касті суспільства – правителям та мудрецям – личать найвищі, „споглядальні” мистецтва: філософія й геометрія.

Слід зауважити, що поняття літератури як виду мистецтва в усій різноманітності її жанрів остаточно сформувалося лише в добу Нового часу. В античності ж з літературою ототожнюється поезія, котра фактично була різножанровою вокальною музикою. Власне художня проза починає формуватися лише за доби пізнього еллінізму. Цікаво, проте, що натомість наукові й філософські твори в Давній Греції тривалий час писались у вигляді виключно римованих „поем”. Перший такий прозаїчний твір з'являється не раніше ніж VI ст. до н.е.

У добу Середньовіччя на перший план виступає мистецтво архітектури. Християнський храм був не тільки центром релігійного життя, а й дуже часто — місцем розв’язання світських суспільних проблем. Усе це вимагало не тільки значних розмірів споруди та досить складних технічних рішень, а і пошуку форм та пропорцій, здатних викликати в людини відповідні емоції, почуття, стани, переключати її світосприйняття з профанного, іманентного (тобто внутрішньо притаманного) рівня на рівень сакральний (священний) і трансцендентний (тобто зовнішній). Саме за таких обставин архітектура справді стає не ремеслом, а мистецтвом.

В. Єфименко пише: "Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр та напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм — це одночасно і математичне рівняння, і фуга, й образ космічного порядку". Розвиток архітектури в свою чергу стимулював розвиток скульптури та монументального живопису, декоративно-прикладного мистецтва. Значні позиції за доби Середньовіччя (як, зрештою, і в будь-яку епоху) належали музиці. Протягом майже всього Середньовіччя в західноєвропейській професійній музиці домінували хоровий спів та органне багатоголосся, пов'язані з естетикою християнського культу. Проте існували й світські види музичного мистецтва, представлені творчістю менестрелів і шпільманів, трубадурів і мінезингерів, а пізніше і мейстерзингерів. У XI ст. італійським монахом Гвідо з Ареццо було покладено початок сучасному нотному записові (остаточно нотне письмо сучасного типу оформилося тільки в XVI ст.).

Кардинально відмінною від середньовічної є координатна система та масштаб світогляду Нового часу, що був закладений Ренесансом. Увага до "зовнішньої" відносно людського філогенезу структури Універсуму змінюється увагою до системи внутрішньої.

Ренесансно-новочасна культура створює картину світу зовсім іншого, набагато зменшеного порівняно з попереднім, масштабу. Проте в цій зменшеній картині значно збільшується відносний обсяг (або відсоток від цілого) оточуючого людину довкілля та образу самої людини. Вона пізнає світ навколо себе, світ іманентно доступний, світ, удивляючись у який людина повільно повертає голову ліворуч-праворуч, роздивляється навкруги. Починаючи з Відродження людина розбудовує світ в іншій, ніж за Середньовіччя, тобто "горизонтальній" площині. Не випадково спускаються донизу, розтікаються по землі кремезними, чіткими і досить простими (горизонтальними).) геометричними фігурами архітектурні споруди. Формується світ, у якому домінує іманентність, світ людський, антропоцентричний. Це світ паритетних (рівноправних) відносин з довкіллям, світ, у котрому є сенс та місце боротьбі й героїчним зусиллям. Це переважно світ, у якому людина спроможна до активного впливу на довкілля, владна багато чого змінювати на свій розсуд. Якщо середньовічне пізнання заглиблювалося у сферу трансцендентної суті людини, то нова культура зацікавлюється повсякденністю та долею людини. І якщо в своїй суті сама людина не владна була щось змінити, наприклад змінити власні морфологічні особливості або своє місце в загальному плині буття, то відносно своєї повсякденності або власної долі вона вже відчуває себе більш спроможною й владною. Як мінімум вона майже завжди владна піти ліворуч або звернути праворуч, купити корисний житній буханець або спокуситися смачною здобою. Поширюється думка, що "людина – сама коваль свого щастя", посилюється увага до навколишнього речового (предметного) простору, починає розвиватися наука, основою якої є емпіричне спостереження, лабораторний експеримент та систематизація чуттєво здобутих фактів. Більш активними стають зміни в матеріальній культурі, прискорюється прогрес у досягненні комфорту побуту, швидкоплиннішими стають стилістичні зміни і мода в усіх сферах життя.

Із XVI ст. починає складатися система мистецтв, властива Новому часу. Головні позиції спочатку займають образотворчі мистецтва (живопис, скульптура, графіка), що цілком пояснюється орієнтацією вже ренесансного світогляду на світ іманентних, матеріальних явищ, тобто на світ, у котрому акцентується його функція як середовища людського існування. Для порівняння: в античному світогляді світ сприймався й аналізувався з боку його структурної досконалості, гармонійності, довершеності; в епоху Середньовіччя — як результат творчої інтенції Бога, упредметнення телеологічних сенсів.

На роль високого мистецтва починає претендувати ремесло. Поширення в живопису прямої перспективи свідчить про суттєві зміни в його розумінні й функціях. Написання перспективної "реалістичної" картини за мотивацією дії, логікою сакралізації, характером взаємовідносин митця з глядачем та наслідками справленого твором враження подібне до циркового атракціону. В обох випадках автор-виконавець демонструє свою вправність і майстерність; створює дещо не утилітарне та вже тим самим (а частіше й тільки цим) потенційно наділене надповсякденним сенсом; глядач же усвідомлює, що талановита людина, яка до того ж довго тренується (навчається), може робити ось такі складні й неможливі для непідготовленого загалу трюки (предмети). Отже, цирковий фокус так само й з тих самих причин викликає наше захоплення майстерністю виконавця, як і фокус, що полягає у створенні на площині за допомогою фарб досконалої ілюзії тривимірового світу: фрагмента ландшафту, образу людини, якогось предмета тощо. Різниця тут власне тільки в засобах і взаємодії з часом: ілюзіоністичний номер або фокус є процесуальним явищем, вони розгортаються у часі; картина ж як предмет зберігає щодо часу певну автономність.

Наприкінці XVII – у XVIII ст. провідні позиції поряд з образотворчими мистецтвами завойовує театр. Формуються класичні й для нашого часу музичні жанри та інструментарій. У XIX ст. досягає свого розквіту література.

Цікаво, що система найвагоміших видів мистецтв Нового часу принципово вплинула і на бачення й розуміння античного мистецтва, професійна мистецтвознавча історія та теорія котрого створювалась якраз починаючи з XVIII ст. Стало загальновизнаним, наприклад, що в Давній Греції найвищого розквіту досягли мистецтва архітектури і скульптури й, відповідно що саме вони були „високими” мистецтвами античності; активно, але, як правило, без урахування реальної специфіки, почала досліджуватись „антична література”. Хоча, як доводилося вище, ситуація в системі античних мистецтв була дещо відмінною від їх системи в Новий час.

Художня культура сучасності охоплює і дуже давні, й порівняно нові види мистецтва. Так, образотворче мистецтво існує ще з часів первісного суспільства, а історія кінематографії налічує ледь більше від сотні років. Із середини XX ст. дістав розвиток такий новий вид мистецтва, як телебачення. Останні десятиліття позначені появою різноманітних форм медіа-мистецтва (відеокліпи, відеоінсталяції, відеоскульптура тощо). Зазнала змін і традиційна для попередніх часів загальна класифікація мистецтв — тепер прийнято, крім літератури, музики, театру та кінематографії, виділяти також візуальні мистецтва (дефініція, що об'єднує як традиційні образотворчі мистецтва, так і новітні медіаційні й інформаційні) та акціонізм (сучасні процесуально-видовищні мистецтва, такі, наприклад, як хепенінг або перформанс).

Система мистецтв не є замкнутою, отже, з подальшим розвитком суспільства, його технічних та духовних аспектів можуть з'явитися і нові, невідомі сучасності види мистецтва.

5.3. Специфіка засобів виразності різних видів мистецтва. Жанрові системи різних видів мистецтва. Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності й багатстві. Немає головних і другорядних видів мистецтва, кожен з них має свої особливості та переваги. Спинимось на стислій характеристиці деяких з них.

Література. Назва походить від латинського слова „буква”.

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. V. Класифікація і внесення поправок
3. V. Класифікація рахунків
4. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
5. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві ХХ ст.
6. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
7. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
8. Аналітичні процедури внутрішнього аудиту та їх класифікація.
9. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.
10. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
11. Архітектура та мистецтво
12. Архітектура та образотворче мистецтво

Переглядів: 3541