• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні напрямки соціальної політики

Найважливіший принцип соціальної політики - управління інтересами та через інтереси людей.

Сутність і специфіка соціальних відносин, об’єкти і суб’єкти соціальних відносин та їх роль в політиці

Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об'єднань і асоціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспільства, забезпечення стабільності державного правління, соціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

1) забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, со­ціального простору життєдіяльності;

2) здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матері­альних і духовних потреб членів суспільства;

3) врегулювання процесів соціальної диференціації суспіль­ством;

4) підняття суспільного добробуту на рівень загальноприй­нятих стандартів.

Рівні соціальної політики:

1) загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);

2) регіональний (інтереси адміністративної одиниці);

3) місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);

4) локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха).

Що стосується України, здійснення економічних реформ при відсутності обґрунтованої економічної політики та розвиненої ринкової інфраструктури за умов руйнації економічних зв'язків призвело до кризового соціального стану суспільства. Розпад фінансової системи і гіперінфляція в першій половині 90-х pp. XX ст., відродження "тіньової" економіки породили такі украй негативні наслідки у соціальній сфері:

1) зниження рівня життя значної частини населення;

2) значну частку прихованого безробіття;

3) різку поляризацію населення за рівнем доходу;

4) майже повну ліквідацію відповідності між результатами й оплатою праці між секторами економіки і сферами економічної діяльності;

5) посилення неформальних суспільне нерегульованих методів вирішення економічних і соціальних питань, розвиток корупції;

6) формування маргінальних груп населення, готових до сус­пільне деструктивних дій.

Нерозв'язанім соціальних проблем викликає негативні соціальні явища, які стримують і деформують розвиток суспільства, унеможливлюють повноцінну участь громадян у всіх сферах суспільного життя.

Сьогодні Україна стоїть перед необхідністю:

1) відміни системи субсидованого житлового фонду та комуналь­них послуг і підвищення видатків на комунальні послуги;

2) раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг;

3) зменшення видатків на розподіл і доставку допомоги з метою підвищення рентабельності системи;

4) впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів;

5) реформи пенсійного забезпечення;

6) переходу від державного фінансування охорони здоров'я до його здійснення переважно на страхових засадах,

7) підвищення межі пенсійного віку;

8) відміни вікових пільг;

9) обмеження прав на пільги:

10) ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

1) визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

2) поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

3) підвищення платоспроможного попиту населення;

4) посилення мотивації праці;

5) зайнятість населення.

5. Моделі соціальної політики у країнах Заходу

Соціальна політика є однією з найважливіших функцій будь-якої держави. Незаперечним є той факт, що соціальну політику здійснюють як найрозвиненіші країни Заходу, які ще називають державами загального добробуту або соціальними державами, так і країни третього світу. Упродовж ХХ століття в країнах Заходу сформувався великий досвід підтримки соціальної безпеки шляхом компромісу інтересів країн і класів, налагодження механізмів соціальної спрямованості антагоністично суперечливих процесів.

Право на соціальне забезпечення відносять до соціальних прав, це одне з природжених прав людини, яке визнане світовим співтовариством і закріплене в основних міжнародно-правових документах. Загальна Декларація прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародний Пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961 р.), Переглянута європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1996 р.).

Загальновизнано, що хоча держави загального добробуту об’єднує високий рівень життя населення, який забезпечує ефективна соціальна політика, однак різним соціальним державам притаманні різні моделі соціальної політики. Іншими словами, держави загального добробуту різняться між собою насамперед моделями соціальної політики.

Уявлення про найбільш помітні відмінності в підходах до соціального захисту, що існують в світі, дає класифікація Р. Еспінг-Андерсена, що отримала в нині широке визнання. Ним виділено три основні моделі соціальних держав: ліберальна, консервативна (корпоративна) і соціал-демократична.

Формування ліберальної моделі, властивої таким країнам, як США, Канада, Австралія, Великобританія, відбувалося за панування приватної власності, переважанні ринкових відносин і під впливом ліберальної трудової етики. Основними умовами функціонування даної моделі є мінімальна залученість держави в ринкові відносини і обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики; у внутрішньому валовому продукті (ВВП) державному сектору економіки належить лише невелика частка. Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування і при мінімальному втручанні держави, що є регулятором певних гарантій. Розміри страхових виплат, як правило, невеликі. Незначні трансфертні платежі, отримані внаслідок сплати податків, використовуються для надання допомоги та субсидій певним верствам населення. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише на підставі перевірки її необхідності.

У сфері виробничих відносин створені максимальні умови для розвитку підприємницької активності. Власники підприємств нічим не обмежені в ухваленні самостійних рішень щодо розвитку і реструктуризації виробництва, включаючи звільнення працівників, що виявилися не потрібними. У найбільш жорсткій формі таке положення характерне для США, де з 1948 року діє закон про трудові угоди, або «закон Вагнера»», згідно з яким адміністрація підприємства, в разі скорочення або модернізації виробництва, має право проводити звільнення без попередження або з повідомленням за два-три дні, без урахування трудового стажу і кваліфікації працівників. Доля профспілок — відстоювання інтересів працівників з найбільшим стажем у разі загрози масових звільнень, що, втім, їм не завжди вдається.
Дана модель цілком відповідає своєму основному призначенню в умовах економічної стабільності або підйому, але при спаді й вимушеному скороченні виробництва, що супроводжується неминучим урізуванням соціальних програм, у вразливому положенні опиняються багато соціальних груп, перш за все жінки, молодь, літні люди.

Консервативна (корпоративна) модель характерна для країн з соціально-орієнтованою ринковою економікою. В їх числі — країни континентальної Європи, такі як Австрія, Німеччина, Італія, Франція. Позиції держави тут значно сильніші: бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно рівні страховим внескам працівників і працедавців, основні канали перерозподілу знаходяться або в руках держави, або під його контролем. Разом з тим, держава прагне поступатися матеріальною підтримкою громадян системі страхового захисту. Завдяки цьому, величина соціальної допомоги знаходиться в пропорційній залежності від трудових доходів і, відповідно, від розмірів відрахувань на страхові платежі. Помітною особливістю є «самокерованість» страхових кас, що знаходяться в спільному віданні власників підприємств і впливових профспілок, що представляють інтереси найнятих робітників. Розмір гарантованих виплат у разі безробіття залежить від трудового стажу, а терміни виплат — від тривалості сплати страхових внесків, їх величини і віку працівника. У багатьох країнах період виплат допомогу з безробіття збільшено для осіб старших 50 років.

Соціал-демократична модель (її іноді називають солідарною) передбачає провідну роль держави в захисті населення. Причому пріоритетними завданнями державної соціальної політики вважаються вирівнювання рівня доходів населення і загальна зайнятість. Дана модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи — Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також в Нідерландах і Швейцарії. Основою фінансування соціальної сфери служить розвинений державний сектор економіки, зміцненню якого не в останню чергу сприяє дуже високий рівень оподаткування. Частка державних витрат у ВВП складає в Швеції 66%, в Данії — 61%, у Фінляндії — 56%. Основна частина цих витрат йде на задоволення потреб об'єктів соціального призначення. Значну частину серед них складають і трансфертні платежі, завдяки яким відбувається перерозподіл національного продукту на користь найменше забезпечених верств населення.

Іншими відмінними рисами даної моделі є розвинена система виробничої демократії, регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей, використання дієвих засобів, що дозволяють мінімізувати рівень безробіття.

Найбільшу популярність здобула шведська доктрина соціальної держави, яку часто називають «егалітарною». Вона зводить турботу держави про своїх громадян в ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм «безпеку, надійність і захист в загрозливих ситуаціях, а також організацію і керівництво захистом. Шведам немає необхідності залежати від рідні або доброчинності, а тим більше від ринку: від колиски до могили про них піклуватиметься держава.

Для реалізації таких амбітних цілей в 1977 році в Швеції проведена реорганізація соціального відомства і сформульовані завдання соціальної служби — вельми широкі, але конкретні й зрозумілі населенню. Серед них можна виділити чотири генеральні напрями: гарантії доходу, заходи відносно навколишнього середовища і сервісу, догляд (включаючи охорону здоров'я) і захист трудового середовища.

Відзначені три моделі, будучи «ідеальними типами» соціальної держави, кожен з яких має свої достоїнства і недоліки, ніде в світі не зустрічаються в чистому вигляді. На практиці зазвичай можна спостерігати поєднання елементів ліберальної, корпоративної і соціал-демократичної моделей при явному переважанні рис однієї з них.

Соціальна сфера постійно знаходиться в полі зору міжнародних організацій, що приділяють першорядну увагу питанням міжнародно-правового регулювання й координації в даній області. Прийнятий в 1966 році Міжнародний пакт ООН про економічні, соціальні і культурні права містить декілька статей, присвячених правам в області соціального забезпечення. Дотримання пакту обов'язкове для країн, що ратифікували його.

Важливу роль грає Міжнародна організація праці (МОП), що спрямовує зусилля на практичне втілення загальних принципів соціальної справедливості в законодавство окремих країн і володіє однією з найдосконаліших систем міжнародного контролю за виконання ратифікованих конвенцій.

У 1952 році МОП прийнята конвенція № 102, що містить цілу концепцію соціального захисту. Вона проголошує право всіх громадян на соціальну допомогу, незалежно від трудового стажу й розміру виплачених страхових внесків, і виділяє дев'ять напрямів, за якими ця допомога повинна надаватися: медичне обслуговування, допомога при хворобі, допомога при безробітті, пенсії через старість, пенсії по виробничому травматизму, допомога у зв'язку з народженням дитини, сімейна допомога, допомога з інвалідності, допомога з приводу втрати годувальника. У конвенції зафіксований базовий принцип рівноправ'я при наданні соціальної допомоги: всі держави, що ратифікували конвенцію беруть на себе зобов'язання надавати на своїй території громадянам будь-якої іншої держави-члена МОП, а також біженцям і особам без громадянства однакові з своїми громадянами права, що стосуються встановлених конвенцією видів забезпечення. Країнам, що не досягли необхідного рівня розвитку економіки і системи медичного обслуговування населення, надана можливість ратифікувати конвенцію «з вилученнями», при обґрунтуванні причин вилучень в щорічних доповідях, що надаються в МОП.

Не менше значення має Європейська соціальна хартія, прийнята членами Європейського Союзу (ЄС) в 1989 році. Її положення були доповнені й розвинені в новій редакції Хартії від 3 травня 1995 року. У цих документах, що не мають статусу міжнародних договорів, містяться норми рекомендаційного характеру про основні права на соціальний захист як працюючих громадян (у разі настання соціального ризику та втрати заробітку вони забезпечуються адекватними виплатами), так і безробітних, не мають засобів існування (вони володіють правом на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму). Сторони, що підписали Хартію, зобов'язалися шляхом укладання двосторонніх і багатосторонніх угод забезпечити рівність громадян кожної з сторін в області соціального забезпечення в разі міграції працівників з однієї країни в іншу.

У багатьох країнах з соціально-орієнтованою економікою законодавство має в своєму розпорядженні закон про мінімально гарантований дохід (допомогу). Данія прийняла такий закон в 1933 році, Велика Британія — в 1948 році, ФРН — в 1961 році, Голландія — в 1963 році, Бельгія — в 1974 році, Ірландія — в 1977 році, Швеція — в 1982 році, Люксембург — в 1986 році, Франція — в 1988 році. Відповідно до міжнародних норм, дія закону розповсюджується не тільки на корінне населення, але і на іноземців, що прожили в даній країні певний час. Допомога не має добродійного характеру, й при дотриманні певних умов може бути призначена на законних підставах всім, хто має потребу. Основна умова — сума сукупного доходу повинна бути меншою за певну величину. Повсюдно в сукупний дохід не включається допомога на дітей, а в деяких країнах і допомога на житло, аліменти.

У багатьох країнах захисним бар'єром для малозабезпечених громадян служить закон про мінімальну заробітну плату та її періодичну індексацію, залежно від зростання споживчих цін. В Італії механізм індексації запускається при зростанні індексу цін на один відсоток, в Данії — на три відсотки, в Бельгії — на два відсотки, в Люксембурзі — на два з половиною відсотки. У деяких країнах — США, Канаді, Франції, Швейцарії — індексація охоплює не все трудове населення, а лише частину найнятих робітників.

Сьогодні в багатьох країнах ЄС досягли високого рівня розвитку програми захисту сімейного доходу, що опускається нижче встановленої планки, які фінансуються з бюджетних коштів. У скандинавських країнах, що відрізняються найбільшою широтою охоплення населення подібними програмами, їм надано загальнодержавного статусу. У центральноєвропейських країнах такі програми діють на регіональному й місцевому рівнях.

6. Демографічна проблема як напрямок реалізації соціальної політики

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона являє собою комплекс заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки і т. ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної поведінки.

Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обґрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.

У першочерговому порядку необхідно розробити сучасну ідеологію демографічного розвитку України, що поєднувала б об'єктивний аналіз реалій з науково обґрунтованими цілями та завданнями. У зв’язку з цим слід посилити наукові розробки в галузі демографічних та гендерних досліджень, їх фінансову підтримку, а також пропаганду відповідних наукових знань.

В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.

При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту основна увага і підтримка повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.

У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери. Тим більше, що в умовах стрімкого старіння населення потреба в коштах на охорону здоров'я та соціальне забезпечення осіб похилого віку постійно зростає.

Питання пропаганди засобами масової інформації здорового способу життя повинно розглядатися як одна з головних цілей стратегії зміцнення здоров'я та продовження повноцінного життя і включати такі аспекти:

1) передача знань щодо профілактики захворювань та піклування про здоров'я як населення в цілому, так і конкретних груп ризику, наприклад підлітків;

2) засвоєння та застосування знань відповідними адресатами з тим, щоб домогтися змін у поведінці людей, що зловживають курінням, алкоголем та наркотиками;

3) розвиток різних форм піклування про власне здоров'я.

В умовах, коли жінки становлять більшість серед тих, хто звільняється з виробництва, і меншість серед працевлаштованих, необхідно на практиці забезпечувати їхнє право на працю у поєднанні з виконанням материнської функції. Йдеться, по-перше, про профілактичні заходи, спрямовані на раціоналізацію праці жінок, які здійснюються на державному рівні і мають довготривалий характер. По-друге, про активну політику на ринку праці, спрямовану на зменшення безробіття серед жінок, більш повне урахування їхнього професійно-кваліфікаційного складу, надання можливостей перепідготовки і працевлаштування в конкретних умовах.

Населення має бути соціально захищеним, а специфічна демографічна політика повинна підсилюватися заходами держави щодо виходу з економічної кризи. Проте суверенність особи несумісна з соціальним, а тим більше державним патерналізмом, котрим була пройнята демографічна політика в колишньому СРСР. Держава повинна забезпечувати соціальний захист своїх громадян, але не перетворювати їх на утриманців. Найвища мета такої політики - домогтися, щоб якомога менша частина населення залежала від суспільної благодійності.

Це у свою чергу передбачає удосконалення умов реалізації трудового та духовного потенціалів населення, його ефективне включення в суспільний поділ праці, нарощування зусиль щодо примноження суспільного добробуту. Цьому можуть слугувати заходи щодо забезпечення зайнятості населення - створення нових робочих місць, навчання та перекваліфікація працездатних, особливо в тих галузях суспільного виробництва, де очікується найбільше безробіття.

Необхідно також проводити демографічні та гендерні експертизи всіх законопроектів Верховної Ради, проектів указів Президента України, які торкаються прав та інтересів населення.

Запитання для самоконтролю:

1. Що таке економічна політика і які вона має види?

2. Чому співвідношення економіки й політики виступає ключовим елементом у розумінні характеру суспільного ладу?

3. Чому альтернативою командно-адміністративної системи управління економікою виступає ринкова економіка?

4. Вважається, що перехід суспільства до ринкової економіки - об’єктивна необхідність. Але чи не принесе ринок анархію та стихійність?

5. Які негативні наслідки переходу до ринку і як з ними боротися?

6. Які зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку?

7. Як би ви визначили основні проблеми економічної політики в Україні на сучасному етапі?

8. Що таке соціальна політика і які її основні складові?

9. Визначте категорії «клас», «соціальна група», «соціальний статус», «соціальна стратифікація».

10. Ознайомившись із теорією соціальної стратифікації, спробуйте скласти «стратифікаційну карту» нашого суспільства.

11. Як ви розумієте категорію «середній клас»? Які існують основні критерії для його виділення? Які його основні характеристики?

12. Чому, як ви думаєте, середній клас зацікавлений у демократичних формах влади?

13. Визначте соціальну базу прихильників політичної лібералізації.

14. Що таке соціальний конфлікт і які функції у суспільстві він виконує?

ТЕМА 7

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
3. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
4. Активний характер соціальної політики.
5. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
6. Американська модель соціальної відповідальності
7. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
8. Аналіз економічноїї політики за допомогою моделі Мандела-Флемінга. Випадки вільного та фіксованого валютного курсів.
9. Аналіз і оцінка рівня соціальної відповідальності бізнесу
10. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
11. Аналіз предметної сфери соціальної роботи
12. Аналіз результатів практичної діяльності Київського освітньо-методичного центру соціальної роботи

Переглядів: 1434