• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Релігія в життєдіяльності особи та суспільства

Релігія є важливою і невід’ємною складовою частиною культури людства. На історичну арену люди виходять уже з релігією. Видатний історик і християнський богослов 3-4 століття Лактанцій писав: "Подивіться на обличчя землі. Ви знайдете міста без укріплень, табуни без пасту­хів, людей без одежі, простори без живих істот. Але ви не знайдете жодного роду, племені чи народу без релігії!" Релігія складає орга­нічну і невід’ємну частину історії людства. Її так же не можна від­окремити від історичних доль людей, як не можна відокремити рибу від води, птаха від повітря, а органічні хімічні сполуки від живого організму. Про неї можна забути, від неї можна абстрагуватися, але вона завжди реально існує у всіх історичних процесах.

Без знання релігії немає повного і завершеного знання про все наше минуле, в тому числі і про зміст і суть нашої культурної спадщини. Релігія часто-густо визначала напрям історії та перебіг подій в житті народі, виступала чинником їх піднесення чи занепаду. Нерідко лише знання релігії допомагає нам відрізнити особливості одного народу /племені, нації, мешканців регіону/ від іншого. Без знання релігії нам стає недоступною культура і історія населення, наприклад, Індії чи Китаю, католицької Польщі чи шиїтського Ірану, ламаїстського Тибету чи анімістичної Ботсвани. І в сучасних умовах без знання релігії того чи іншого народу ми не знаємо і не розуміємо душу і сутність цього народу, ментальність людей цього народу.

Що означає знати релігію? Це, загалом, означає знати систему релігійного світогляду. Але у ставленні до релігійного світогляду є дві категорії людей. Люди, які мають релігійний світогляд, є носіями ре­лігії, являються віруючими. Вони бачать і знають свою релігію, так би мовити, зсередини. Люди невіруючі або віруючі інших релігій та віросповідань можуть знати релігію /чи дану релігію, дане віро­сповідання/ зі сторони, з точки зору зовнішніх спостерігачів. Безумовно, бачення релігії "зсередини" і "зі сторони" не можуть бути аде­кватними. На підставі цього інколи мовиться: "Для того, щоб знати релігію /християнство, іслам, іудаїзм, буддизм/ або якесь віросповідан­ня / православ’я, лютеранство, п’ятидесятництво, мормонство/, для цього потрібно самому стати віруючим даної релігії". Але подібна думка хибна. В будь-якій релігії немає нічого такого, що було б недоступним для розуміння. В справі розуміння розум всемогутній. Не все відомо людському розуму – є ще безодня непізнаних розумом речей і явищ. Це – з одного боку. А з другого – розум не може замінити собою все на світі. Він може зрозуміти, що таке страва, будинок, гроші, музика, бог, але ні в якому разі розум не може замінити собою страву, буди­нок, гроші, музику чи бога. Коли розум пояснює нам, що таке страва, а я зрозумію, що таке страва, то це ще не означає, що я наївся; коли я знаю, що таке будинок, то це ще не означає, що в цьому знаному будинку можна мешкати... Призначення розуму давати нам розуміння, і з своїм призначенням розум загалом справляється. Великий раціоналіст всіх часів і народів, філософ з великої літери Гегель писав: "Розум поборює навіть брами пекла!" Завдяки розуму ми не лише можемо знати духовний світ інших людей, в тому числі їх релігійні вірування, – він навчив нас знати психологію навіть безсловесних тварин. Ми, наприклад, знаємо як бачить світ муха своїми циліндрово-сітчатими очима; а мурахи – ультрафіолетові світові хвилі, яких ми не бачимо; знаємо психологію божевільного, алкоголіка, злодія, подвижника тощо. І для того, щоб все це знати, зовсім немає потреби самому ставати мухою, мурахою, божевільним, алкоголіком, злодієм, подвижником чи віруючим. Різниця у ставленні до пізнання релігії віруючим і невіруючим полягає лише в тому, що для першого, віруючого, релігія є його осо­бистим світоглядом, а звідсіль – і духовною основою його особисто­сті ,джерелом смисложиттєвих ідеалів, джерелом суб’єктивної мотивації вчинків і діяльності тощо, а для другого, невіруючого чи інаковіруючого, знан­ня релігії це – перш за все засвоєння інформації, канал до скарбни­ці загальнолюдської культури, пі знання духовного світу значної частини людства, в тому числі і своїх сучасників.

Аж до початку ХІХ століття релігійний світогляд неподільно панував у суспільній свідомості; в масі населення віруючі складали 99, а то і більше процентів. Згідно ж сучасним дослідженням, що про водилися у всіх точках земної кулі, зараз у світі віруючі та схильні до релігійного світогляду складають 2/3 наших сучасників. Решту – 1/3 населення земної кулі – складають невіруючі, тобто ті, що мають нерелігійний світогляд, точніше – не визнають існування бога, як живої істоти, що стоїть над світом, керує ним, спілкується з людьми через їх молитви, відгукується на їх прохання, втручається в події тощо Серед цієї третини населення більшість складають ті, які просто не цікавляться релігійними проблемами: богом, потойбічним життям, спасінням душі, чудесами тощо. Люди ж, які свідомо заперечують існування бога, виступають проти віри в бога, релігії тощо, називають себе атеїстами. Частина цих атеїстів веде наступальну боротьбу з релігією і вірою в бога. Їх називають войовничими атеїстами.

За ознаками ставлення до релігії крайні групи віруючих /релі­гійні фанатики/ і країні групи невіруючих /войовничі атеїсти/ протилежні і ворожі одна одній. Проте між ними є ряд перехідних підгруп, існує опосередкований перехід з однієї в другу. Симпатії населення в цілому постійно коливаються то в бік релігії, то в бік безрелігій­ності. Все це сказане графічно можна зобразити у вигляді ось такої схеми-дуги:

Групи населення за ознакою ставлення до релігії

Групи віруючих /100%/	Байдужі до релігії 30 – 90 % населення	Групи невіруючих /100%/
Проповідники та фанатики	2 – 10 %	2 – 10 %	Войовничі атеїсти
"Практикуючі"   віруючі	15 – 30 %	15 – 30 %	Переконані атеїсти
Пасивні   віруючі	60 – 80 %	60 – 80 %	Пасивні невіруючі

Серед віруючих, як і серед невіруючих, можна знайти освічених і неосвічених, молодих і старих, культурних і безкультурних, чоловіків і жінок, одним словом – представників усіх верст населення. Але скрізь спостерігається певна статистична закономірність, що зумовлю­ється рядом об’єктивних причин: віком, статтю, соціальним станом, тра­дицією, сімейним вихованням тощо. Так, віруючі – це люди переважно старшого та похилого віку; відірвані від постійної роботи в устано­ві чи на підприємстві; з порівняно нижчою освітою і не займаються самоосвітою; пасивні тощо. Невіруючі – це найбільш активна частина населення; більшість із них мають спеціальну середню або й вищу освіту; найбільш трудоспособна і ефективно працююча частина населення.

В силу цілого ряду причин проблема ставлення до релігії то актуалізується, то відсовується на маргінальні позиції соціального та культурного життя; стосунки між віруючими то загострюються, то затухають. За цих умов симпатії байдужих до релігії схиляються то в бік релігії, то в бік атеїзму і цим самим йде підсилення тієї чи іншої сторони. В спокійних же, конформістських, нормальних умовах в групі віруючих фанатики та активні проповідники релігії складають 2 – 10%. Такий же процент войовничих атеїстів серед невіруючих. "Практикуючі" віруючі – це та група релігійних людей, які система­тично "практикують" свою релігійність: регулярно /хоча б раз на тиждень/ ходять до церкви чи на молитовні збори своєї громади, умі­ють молитися, знають обряди та віровчення своєї релігії, дотримують­ся їх у своєму повсякденному житті. Таких серед віруючих від 15 до 30 відсотків. Якщо, наприклад, серед жителів міста Києва віруючі скла­дають 20%, то їх в тримільйонному місті має бути 600.000 чоловік. За підрахунками спеціалістів, для задоволення своїх релігійних по­треб кожна тисяча віруючих повинна мати свій храм або молитовне приміщення. Коли б всі віруючі кияни були "практикуючими", то їм потрібно було б 600 храмів. І оскільки серед віруючих "практикуючих" лише 20%, то їм вистачило б 120 крамів. Насправді ж в Києві всі ре­лігії та віросповідання мають всього 40 храмів та молитовних будин­ків, в жодному з яких в святкове богослужіння не буває по 1.000 молящих. Отже, регулярно "практикуючих" віруючих в Києві – всього біля 1,5% від усього населення міста. Решта віруючих – це пасивні віруючі. Вони відвідують молитовні збори своєї релігійної громади лише "з нагоди" хрещення дітей, вінчання, похорон та великих свят, як-от: Пасхи, Різдва, Трійці, Престолу тощо.

15-30% переконаних атеїстів мають стійкі атеїстичні переко­нання, живуть згідно цих переконань, не поступаються релігійним зви­чаям, тобто – не хрестять своїх дітей, не хоронять за церковним об­рядом своїх родичів, під час релігійних свят працюють тощо. Пасивні ж атеїсти, що складають 60 –80% невіруючих не ходять до церкви, але можуть приймати участь в релігійних святах і обрядах, бути кумами на хрестинах, ведуть себе пасивно і щодо релігії і щодо атеїзму.

В нашій країні проблема ставлення до релігії набула зараз суспільного значення. Частина пасивних чи боязливих віруючих почала надолужувати промашки минулого і публічно демонструвати свою релігійність. У них виникла потреба в релігії для вирішення за її допомогою своїх сві­тоглядних проблем, або проблем використання релігії для досягнення своїх нерелігійних – політичних, матеріальних, суспільних, моральних тощо – цілей. Поряд з цим виникла мода на релігію. В публічні ігри стали включатися питання з історії та змісту релігії. Стало престижним похизуватися хрестиком на шиї, виголосити цитату з Біблії, доречно і недоречно виголосити якесь квазірелігійне словосполучення. І в той же час сплило на поверхню наше загальне невігластво, що його не соромляться демонструвати письменники, журналісти, полі­тичні діячі щодо змісту самої релігії. В цих умовах достовірні знання про релігію набувають не лише культурологічного, а й соці­ального значення.

§ 2. Місце вивчення релігії в системі підготовки інтелігента - спеціаліста вищої кваліфікації

Коли люди створювали писемність, то в своїх найперших і найдавніших піктографічних, клинописних, ієрогліфічних і буквених записах вони викладали перш за все зміст своїх релігійних вірувань. Перші прообрази шкіл були школи, в яких вивчали релігію. Згодом засновниками справжніх шкіл, університетів та академій були релігійні організації. Ці освітянські та наукові заклади поступово заповнювалися вивченням нерелігійних, світських /"мирських"/ предметів, але релігійні науки /богослов’я, теологія/ довгий час займали в них домінуюче і по кількості і по значенню місце. В них з богослов’я розпочиналася і богослов’ям завершувалася освіта. Так, в заснованій київським братством та митрополитом Петром Могилою в першій половині ХVII століття вищій школі протягом довгого часу не було завершального курсу з теології, а тому він не мав статусу повного вищого навчаль­ного закладу, статусу Академії, і називався лише Колегіумом /Києво-Могилянський Колегіум/.

В царській Росії аж до 1917 року включно 80% загальноосвітніх шкіл – це були школи церковнопарафіяльні. Протягом трьох-чотирьох років навчання в них навчали дітей читати, писати і рахувати по пра­вилам чотирьох дій арифметики, а вся решта навчального часу була присвячена вивченню слов’янської мови, молитов, богослужіння тощо. В решті шкіл обов’язково викладався Закон божий, а священик-законовчитель був наглядачем, своєрідним релігійним комісаром, в школі.

В більшості сучасних країн, в тому числі і країн розвинених, місцеві загальноосвітні школі організовано за територіально-віросповідною ознакою, знаходяться на утриманні і під цілковитим контролем церковнопарафіяльних рад. У всіх цих школах, зрозуміло, викладається Закон божий, вся освіта носить віросповідний характер. Віросповід­на ознака навіть в країнах Заходу має для громадянина більше значення, аніж будь-яка інша. При першому знайомстві з людиною її питають не про національність, не про професію, не про місце народ­ження чи соціальне походження, а про її релігійність:"А якої ви релігії дотримуєтесь?". Обиватель там і думки не допускає, що хтось може не дотримуватись жодної релігії, бути невіруючою людиною...

Безумовно, в таких умовах всі люди добре знають свою релігію та всі її складові.

Після звершення Жовтневої революції 1917 року в освітніх закладах нашої країни перестали викладати Закон божий, перестали вивчати релігію. Новій вла­ді хотілося, щоб таким чином люди скоріше забули релігію. Якщо ж десь за кошти держави і вивчалася релігія, то вона вивчалася лише з єдиною метою – для підвищення ефективності критики релігії, подолання "релі­гійних пережитків". 3 цією ж метою вже в 1964 році у всіх вузах Радян­ського Союзу було введено курс "Основи наукового атеїзму". Від сту­дентів вимагалося не лише знати марксистський атеїзм, а й повністю поділяти його погляди. Тоді вважалося не припустимим, щоб студент міг знати основи наукового, марксистського, атеїзму і бути віруючою люди­ною; неможливим поставити позитивну оцінку за знання з марксистської філософії чи наукового атеїзму віруючому студенту. Віруючих намагалися не допустити у вуз, під різними приводами вигнати з вузу.

Зараз всі випускники іноземних вищих навчальних закладів глибоко знають релігію. В більшості країн світу релігія вважається основою світоглядного, гуманітарного, культурологічного та патріотичного вихо­вання. В розвинених країнах Заходу вона вивчається у коледжах, тобто у тих загальноосвітніх школах, які готують учнів до вступу у вищий навчальний заклад. Отже, такий студент приходить у вуз уже з наявними у нього знаннями того циклу наук, який у нас називається гуманітар­ним і суспільствознавчим: історії, мови, філософії, мистецтва тощо. У ву­зах же для них читаються курси з релігії факультативно – за вибором. В такому разі студент з ряду запропонованих йому курсів /з релігії, філософії, історії, мовознавства, літератури, мистецтвознавства тощо/ вибирає декілька, щоб набрати "бали", з них атестується у вузі. На фа­культетах гуманітарного чи суспільствознавчого циклу /філологічних, історичних, психологічних, педагогічних, культурологічних тощо/ чита­ється обов’язковий курс загального релігієзнавства та ряд спецкур­сів, як-от: Біблієзнавство, філософія, релігії, історія релігії, психологія релігії та подібні їм. В ряді вузів Заходу вивчається курс марксистського атеїзму, а в папській Григоріанській академії є навіть кафедра Наукового атеїзму.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Roboform - Ваш Особистий Зберігач Секретів!
5. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
6. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
7. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
9. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
10. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
11. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
12. Аксіоми безпеки життєдіяльності.

Переглядів: 880