Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження

Починаючи з ХV ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/ і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.

Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто "Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності.

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським. Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною світоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах процес цей набуває своєрідної перехідної, компромісної форми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час бути панівними в суспільстві, як і раніше, а орієнтували на духовність, на бога, як на єдине істинне розуміння суті реальності.

Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об'єктом існуванням для ідеологів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.

Природна людина претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно-духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним заявляється людина Формально вона залишається залежною від бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч а богом фактично починає відігравати роль істоти, співрівної богові.
Вчення про людину. Згідно з роздумами одного з гуманістів ХV ст. Джованні Піко Міорндоли, Бог, створивши людину, поставив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого образу, ні особливих зобов'язань, щоб місце, лице і обов'язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно зі своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, котрій бог дав свободу і волю, а людина повинна сама насамперед вирішити свою долю, знайти своє місце у цьому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним хазяїном над природою. Такої сили і такої влади своєї над всім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а тому фігура художника - творця, архітектора скульптора, митця стає; символом Ренесансу.

Проблема діяльності. В епоху Відродження будь-яка діяльність чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні віки.

У стародавніх греків споглядання вважалось вищім від діяльності. В середні віки ставлення до діяльності змінюється. Християнство розглядає працю, як спокуту за гріхи, але вищою формою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схожа на споглядання: це молитва, богослужіння, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча діяльність набував сакрального, тобто священного характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби вона творить новий світ, створює красу і творить найвище, що є у світі - саму себе.

В епоху Відродження зростає цінність окремої людини. Тому не рідко ми зустрічаємо думку про те, що в цей час формується поняття особистості та індивідуальності. Поняття "особистість та індивідуальність" потрібно розрізняти. Індивідуальність - це категорія естетична, особистість - категорія морально-етична.

Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому випадку єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності. Що я стосується особистості, то в ній головне - це здатність розпізнавати добро і зло і поводитись згідно з ним. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.

Вчення про природу. Пантеїзм. В епоху Відродження філософія знову звертається до вивчення природи. Але з розумінні природи, як і в тлумаченні людини в цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грецької мови "пантеїзм" означає -"всебожжя". Християнський бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумовив розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це вимагало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логічної проблематики до природно наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гуманізму.

Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський /1401-1464 рр./. Аналіз його вчення дозволяє особливо яскраво побачити різниці між старогрецькою трактовкою буття і трактовкою буття в епоху Відродження.

Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орієнтувався на традицію неоплатонізму. Однак при цьому він переосмислював вчення неоплатоніків, починаючи з центрального для них поняття "єдиного". У Платона і неоплатоніків, як ми знаємо, єдине характеризується-через протилежність "іншому", неєдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю безмежності. Кузанець, який поділяв принципи християнського монізму, заперечує античний дуалізм і заявляє, що "єдиному ніщо не протилежне". А звідси він робить характерний висновок: "єдине є все" - формула, яка звучить пантеїстично і прямо випереджає пантеїзм Джордано Бруно /1548-1600 рр./.

Ця формула неприпустима для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння /"все"7 від творця /"єдиного"/; але що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоніків, які ніколи не ототожнювали "єдине" з "усім". Ось тут і проявляється. новий, виродженський підхід до проблем онтології.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність - це те, більшим від чого ніщо не може бути. Кузанець тому називає її "максимумом", єдине ж - це "мінімум". Микола Кузанський, таким чином, відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до математики, вказуючи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло перетворюється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу, більше того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка /мінімум/ і нескінченна пряма /максимум/ становлять одне і те саме. Аналогічно відбувається з трикутником: якщо одна з його сторін нескінченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.

Отже єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним і з родоначальників новоєвропейської діалектики. У Платона, одного а найвидатніших діалектиків античності, ми не знаходимо вчення про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення Ідеї /або форми/ і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єдиного займав поняття актуальної нескінченності, яка є, власне, поєднанням протилежностей - єдиного і безмежного.

Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, як наслідок, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і середньовічної теології, але й античної середньовічної науки - математики і астрономії.

Ту роль, яку у греків відігравало неподільне /одиниця/, яке вносило міру меду як в суще в цілому, так і в кожний рід сутнього. У Кузанця виконує нескінченне - тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І, насправді ось що випливало з прийнятих Кузанцем передумов:"... якщо одна нескінченна лінія складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша - з безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все-таки з необхідністю були б рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від нескінченності". Як бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка став рівною одиниці, трійці і будь-якому іншому числу.

В геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається як і в арифметиці. Різницю раціональних та ірраціональних відношень, на якій трималась геометрія у греків, Кузанець проголошував як таку, що має значення лише для найнижчої розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи арифметику, геометрію та астрономію, є за переконанням Кузанця, продукт діяльності розсудку; розсудок як раз і виражає свій основний принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто заборони поєднувати протилежності. Микола Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон бачив в парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець засіб створення знання істинного. Правда, саме це знання має особливий характер - воно є "навченим незнанням".

Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію Якщо в галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на приблизні, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносності. І справді, оскільки точно визначити розміри та форму Всесвіту можна лише через відношення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.

Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв'язок між філософською категорією єдиного і космологічним висновком древніх про наявність центру світу, а тим самим - про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, а якої виходили не тільки Платон і Арістотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кінцевим тілом. А ознака кінцевості тіла - це можливість розрізнити в ньому центр і периферію, "початок" і "кінець". Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу - це бог, а тому, хоч світ не нескінченний, його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього не має меж, в яких він був би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського іноді порівнюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схоластики, а другий - до майбутньої філософської класики ХVІІ ст. Під це порівняння певною мірою підпадає вся філософія ХV-ХVІ ст.

Сутність епохи Відродження характеризується не тільки підйомом престижу людини, але й корінною зміною в світогляді. На зміну арістотельсько-біблейському світогляду про те, що центром Всесвіту є Земля /геоцентрична система/ приходить геліоцентрична система /в центрі - Сонце, а Земля - зовнішня планета/. Автором цієї концепції був знаменитий польський вчений М.Коперник /ХVІ ст./, який фактично зробив революційний переворот в світорозумінні, його вчення розглядається як початок звільнення природознавства від теології /Енгельс/. На захист вчення М.Коперніка виступив італійський вчений філософ Г.Галілей /1564-1642 рр./, який як єретик переслідувався інквізицією. Далі від Коперніка в світорозумінні пішов італійський вчений філософ Д.Бруно /1548-1600 рр./ що проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що жорстоко був покараний інквізицією - прилюдно спалений. В Київській Русі вчення М.Коперніка, Г.Галілея та Дж.Бруно широко пропагувалося в Києво-Могилянській академії та морських школах /Ф.Прокопович та ін./

Із сказаного раніше можна зробити висновок про те, що філософська думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та розвиткові філософії Нового часу /ХVІІ-ХVІІІст./.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальна характеристика філософії середньовіччя, основні етапи її розвитку	\|	Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.