Загальна характеристика філософії середньовіччя, основні етапи її розвитку

Тема 3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Якщо грецька філософія виросла на ґрунті античного рабовласницького суспільства, то філософія середньовіччя належить до епохи феодалізму /V-ХV ст./.

Особливості філософії середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога/. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.

Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра.

В середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та су тніть пізнання тієї чи іншої речі починається з відповіді на такі запитання:

1/ Чи є річ?

2/ Що вона собою являє? Яка вона?

3/ Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає можливість з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами буття і сутність сходяться тільки в богові. Що ж стосується створеннях речей, то вони складні і буття та сутність в них не ототожнюється. Щоб та чи інша сутність одержала своє існування, вона повинна бути створена богом.
Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи середньовіччя ставили таке запитання: який початок переважає в людині - розумний чи тваринний?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі; по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ божий в ній. А для того щоб людина була царем у світі, що складається із тілесних речей та істот, бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога. Двоїстість становища людини - найважливіша риса .середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовна. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною /такою, що має душу/ істотою.

Феодальна епоха - це не тільки "темні віки" у поступальному рухові людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними, 3в'язки, що включають індивіда у священні спільності, а такою є насамперед церква, мають винятково духовний .характер.

3.3. Основні напрями в середньовічній філософії /номіналізм та реалізм/

Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має нічого спільного з сучасним значенням цього терміна. Реалізм - це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність /буття/ існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів /Ансельм Кентерберійський /1033-1109 рр. та ін. / пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу.

Номіналізм. Термін "номіналізм" походить від латинського слова "nomen", що означає "ім'я". В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття /т.зв. універсалії/ - лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленнях. Основними представниками цього напряму були: Д.Скот, І.Расцелін, У.Оккам.

Крайні номіналісти, до яких належав Расцелін /XІ -XІІ ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття - це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне - тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.

Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності "святої трійці".

Реалізм наполягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав "лики" /іпостасі/ трійці. Проте "проблема трійці" була лише зовнішньою формою, так би мовити "офіційним приводом", який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.

Реалісти, говорячи про єдність "божественної трійці", обґрунтовували по суті об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального /загальних понять, універсалій/. Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. З рештою це і призводило номіналізм до матеріалістичної тези про об'єктивну реальність матеріально-чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.

Фома Аквінський /1125-1274 рр,/ - один із найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття. Під буттям Фома Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. 3 точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав "рослинною душею" - це рослини.

Третій рівень - тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить в матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. В наслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа носить у Фоми Аквінського ім'я "самосущого". На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом з загибеллю тіла. Велику увагу приділяв Фома Аквінський розуму.

Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина і тому вона здатна розрізняти добро та зло. Практичний розум - це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою у всій розумній природі. За Ф.Аквінським розум вищий від волі, але любов до бога набагато важливіша за пізнання його.

Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення /напр., вчення про духовний світ людини/.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Епоха еллінізму і Римської імперії	\|	Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.026 сек.