Новітня українська філософія.

Михайло Грушевський – видатний політичний діяч та вчений. В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів – біологічного, економічного, психічного. Суб`єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження – народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, М. Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об`єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Однодумцем М. Грушевського був Володимир Винниченко.

Серед неопублікованих творів В.Винниченко особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. В.Винниченко вважає: щастя – тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями – багатством, славою, любов`ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це призводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній – як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом морального удосконалення особи суспільства. Тим самим буде подоланою гіпертрофія егоїзму – основа нерівності, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та розвитку і закріплюються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і психічних сил людського організму індивідуального, колективного, до утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на Землі і всією навколишньою природо. В.Винниченко стверджує ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія, Світова Економічна Федерація. У світогляді В.Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності.

Наприкінці XIX – початку XX ст. вітчизяну думку репрезентують представники новітньої філософії – М.Бердяєв, Л. Шестов, В. Зеньковський та ін. цей напрям був певною реакцією на натуралістично-позитивістську експансію в філософії. Представники екзистенційно-романтичної філософії в поширенні наукових знань вбачали приклади зростаючого трагізму й абсурдності буття людини.

У цей час розпочинає свою діяльність один з геніальних учених і філософів В.І. Вернадський - засновник вчення про біосферу та ноосферу. Головними працями, що репрезентують його філософські погляди, стали «Наукова думка як планетарне явище», «Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення» та ін.

У цих та інших працях В. Вернадський ставить перед собою та вирішує проблему сучасного природознавства й філософії: причини виникнення та розвитку живої матерії, роль живої речовини на Землі та в Космосі. Ця проблема безпосередньо торкається людини та суспільства загалом , адже людина є органічною частиною живого, своєрідним поєднанням живої й неживої природи.

Умовами становлення сучасної філософії ноосфери з можливістю подальшого виконання її інтегративної функції стають: єдність усього людства, трансформація засобів зв`язку та обміну, відкриття нових джерел енергії, свобода наукового пошуку, підвищення матеріального рівня життя, рівність людей всіх рас і релігій. Припинення війн як засобу вирішення конфліктів.

В. Вернадський, незважаючи на його критичне ставлення до філософії, був тонким знавцем історії світової філософії, понад те , він вважав , що без філософії, мистецтва, літератури абсолютно неможлива продуктивна праця вченого. Філософія є тим продуктивним полем , де вільно формулюються різноманітні наукові проблеми, ідеї теоретичні узагальнення, без яких немислимі наука й наукова праця окремого вченого.

Суперечності суспільного життя Радянської країни відбилися в культурі України ідеями революційної романтики та розчаруваннями. Високий злет культури та філософської думки, всього духовного життя 20-х років продемонстрував прагнення українського народу до свободи й щастя. У 1925 р. створюється Вільна академія пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. Процеси реформації відбуваються в музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, архітектурі, науці, народній освіті. Процес українізації охопив усі сфери суспільного життя. Зростає мережа україномовних шкіл, створюється національна Академія наук. Філософія 20-х років ознаменована новими творами видатних учених України. Історик Дмитро Багалій видає фундаментальну працю про Г. Сковороду, етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії філософської думки в Україні. Проблеми соціальної філософії досліджують філософи Яків Білик, Василь Бойко, Євген Гірчак та інші; до історії вітчизняної філософії звертаються в своїх працях Наум Білярчик, Семен Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервицький. Все це дозволяє говорити про творче піднесення філософської думки. Проте з середини 30-х років розгортаються репресії, що знищили значну частину філософських кадрів, загальмували розвиток філософії.

З відлигою, що наступила у другій половині 50-х рр. ХХ ст., після смерті Й.Сталіна, пов`язане відродження філософської думки в Україні, що збіглося з приїздом у 1958 р. до Києва з Москви росіянина Павла Копніна – талановитого вченого, видатного організатора науки, який очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту. Навколо П. Копніна гуртується творча інтелігенція: Ігор Бичко, Сергій Кримський, Мирослав Попович та багато ін. Київське десятиліття у творчості П.Копніна, присвячене проблемам логіки, теорії пізнання, методології науки вельми плідне.

Тоді ж відбувся принципово новий і важливий антропологічний поворот в філософії: П.Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об`єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу, на прагнення осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Сформувався плодотворний філософський напрямок: світоглядно-гуманістична проблематика, питання філософії культури, дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х рр.. Тоді ж відокремився й інший напрямок, пов`язаний з історико-філософськими дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа Володимира Шинкарука досліджує проблеми діалектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класичну філософію. Велика група філософів – Микола Тарасенко, Олександр Яценко, Олексій Плахотний, Ігор Бичко та інші зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України. У 90-ті рр. пріоритет надається філософським дослідженням, присвяченим історії України та її культури, актуальним питанням становлення незалежної суверенної Української держави.

Українська філософія – це особливе оригінальне явище у філософській культурі сучасного світу. Українська філософія була спрямована на вирішення практичних етико – моральних проблем людського існування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українська філософія другої половини XIX ст.	\|	Загальна характеристика сучасної світової філософії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.