Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

Дімаров Анатолій[5]:

Говорили, що Тютюнник покінчив із собою через образу — тому, що його удостоїли премії імені Лесі Українки, а не престижнішої — імені Тараса Шевченка...

— Страшна неправда. У видавництві «Веселка», де Григір надрукував свій тріумфальний твір «Климко», було вирішено представити Тютюнника до премії Лесі Українки. Григір знав про це задовго до отримання. Інша справа, що в день тріумфу Григір добре приклався до чарки. На жаль, підпилий Тютюнник відразу перетворювався в Нестора Махна. Пам’ятаю, як одного разу напідпитку він увірвався до кабінету пана Левади — самого секретаря Спілки письменників, взяв того за ніс і в буквальному значенні викинув із приміщення! Безкомпромісна натура! З Тютюнником було складно жити. Він любив випити. Але, незважаючи на це, до нього тяглося дуже багато людей. На жаль, не тільки гарних. От навіть зараз. Його вже давно немає, а друзів — сотні... Видумують те, чого Григір взагалі ніколи не робив і не говорив...

Отож, з нагоди преміювання Тютюнник багато випив на банкеті. Знаю, що хтось йому сказав щось безстороннє. І отут він буквально зірвався. Побіг додому, залишивши дружину одну на святі, закрився в туалеті й повісився... Григір був дуже ранимою натурою. На вигляд... бандит, а усередині — дитина, яка говорила все відразу й в обличчя, незважаючи на становище й посаду людини.

«Правоохоронні органи хотіли представити все в такому вигляді, начебто дружина «допиляла» чоловіка до суїциду»

— Про смерть друга ви довідалися одним із перших?

— Коли Григора не стало, Люда (дружина Тютюнника. — Авт.) відразу ж зателефонувала Павлові Загребельному. Він і повідомив мені цю жахливу звістку: «Толю, ти не спиш? Негайно кидай все! Григір повісився! Я тебе дуже прошу, збери всі його записники й зошити й принеси їх мені в спілку. Бо я знаю, хто перший прибіжить до Тютюнника в дім». Першими дійсно були кадебешники й прокуратура. Вони забрали передсмертну записку (хотіли все представити в такому вигляді, начебто ця справа сімейна — мовляв, дружина «допиляла» чоловіка до суїциду), рукописи й щоденник Григора, що містив дуже багато відвертих міркувань про радянський режим. Також там були портрети багатьох діячів від літератури: і Козаченка (тодішній голова Спілки письменників України. — Авт.), і секретаря парторганізації (Спілки письменників. — Авт.) Чалого, і Корнійчука...

У 1984 р. був надрукований двотомник його творів.

1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.

Екранізованих творів Григора Тютюнника не дуже багато: короткометражні «Оддавали Катрю» Петра Марусика, «Скляне щастя» Ярослава Ланчака (за оповіданням «Син приїхав», обидва – 1980), «Грамотний» Станіслава Чернілевського, повнометражна – «Климко» Миколи Вінграновського (1984) і к.м. «Три плачі над Степаном» Володимира Шалиги (1997).

Сливинський Микола:

Скромна меморіальна дошка на будинку мовби зігріває Андріївський узвіз, на якому тривалий час мешкав письменник. Жив на протилежному боці вулиці, але, на відміну від багатьох колег, завжди переходив її, щоб мовчки постояти там, де любив зупинятися Булгаков. Ненавидів духовну хуторянськість, літературну відрубність, а тому навіть старшому братові з викликом казав: « Читаю не рідну виробничу прозу, а Хемінгуея, Ремарка…».

Нащадки: Старший, Михайло, 1963 року народження, закінчив романо-германський факультет КДУ ім. Т.Шевченка. Тепер працює як синхронний перекладач із англійської. Василь, 1970 року, закінчив факультет української філології. Теж працює. Онук і дві внучки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА: Навчально-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОБОТИ ВЧИТЕЛя НА ЗАНЯТТЯХ з ОБРАЗОТВОРЧОго МИСТЕЦТВа	\|	КОДАК МИКОЛА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.