Франція

США

Англія

Індустріалізація відбувалася в ході промислового перевороту. На початку 60-х рр. ХІХ ст. у Англії налічувалося 639 акціонерних корпорацій. Монополії формувалися пізніше ніж у США і Німеччині, в основному – у хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості. Банківський капітал переважав над промисловим. У 1913 р. у 12 банках було розміщено 70 % світового капіталу. Хоча промисловий переворот тут розпочався рано, нові галузі розвивалися повільно із-за консерватизму національної буржуазії та вивезення капіталу (4 млрд ф. с. із прибутком 260 млн ф. с.) за кордон у колонії та залежні країни, де наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивезення капіталу забезпечувало зростаючі потреби в колоніальній сировині – нафті, залізній руді, кольорових металах, каучуку. В англійській економіці також відбувалися структурні зміни, починають розвиватися галузі важкої промисловості – особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна.

З останньої чверті ХІХ ст. Англія починає поступово і неухильно втрачати роль економічного центру світу. Скорочується її частка у світовому промисловому виробництві з 32 % у 1870 р. до 14 % у 1913 р., хоча саме виробництво за цей період виросло в 2,3 разу, водночас коли у Німеччині зростання виробництва збільшилося у 6 разів, частка у світовому виробництві зросла з 9 до 16 %, а у США збільшення відбулося у 9 разів, а частка у світовому виробництві становила 38 %. Втрата світової гегемонії відбувалася повільно та практично непомітно, тим більше, що прибутки всіх прошарків англійського населення впевнено зростали. Національний дохід виріс у три рази, а прибутки від капіталовкладень за кордоном – у 9 разів. Англія ще залишалася найбільшою торгівельною морською державою, на що направлялося половину витрат державного бюджету.

У кінці ХІХ ст. процес індустріалізації зумовив прискорені темпи розвитку економіки США. За обсягами виробництва промислової продукції країна вийшла на перше місце у світі.

Цьому сприяли такі економічні та політичні фактори:

– радикальний характер Громадянської війни 1861 – 1865 рр.;

– науково-технічний процес розвивався на власній науково-винахідницькій базі;

– протекціоністська політика для власного виробника та низькі митні тарифи для ввезення іноземного капіталу (згідно із законом Маккінлі–Олдріча ввізні мита з 1861 до 1890 рр. зросли з 10 до 57 %);

– різке зростання промислового виробництва в сукупному суспільному продукті (75 %), національного доходу (у 5 разів до 1913 р.) та національного багатства (у 7 разів);

– розширення колоніальних володінь (Аляска, Гаваї, Куба, Гуам, Філіппіни, Самоа, Пуерто-Ріко, Панамський канал);

– промислове та сільськогосподарське освоєння Заходу;

– 1864 року було ухвалено закон про сприяння імміграції (з 1870 до 1914 рр. до США прибуло 30 млн осіб);

– США стали першою індустріальною державою світу; до 1900 року питома вага галузей важкої промисловості перевищила половину загального обсягу промислової продукції;

– з 1882 року розпочалася електрична революція; до 1913 року потужність американських електростанцій переважала всі світові на 2 млн кВт та становила 5 млн кВт;

– у 1912–1913 рр. на заводах Г. Форда запроваджено стандартизоване масове поточне виробництво з використанням конвеєра.

Активно формуються монополістичні об’єднання та фінансова олігархія (400 капіталістів володіють багатством, яке оцінюється у 20 млрд дол). США стають класичною країною трестів. На 1914 рік корпорації та акціонерні фірми становили 28,3 % від загальної кількості підприємств США і виробляли 83,2 % вартості всієї продукції. На корпоративних підприємствах працювало 80 % робітників, зайнятих у промисловості країни. З 1904 до 1914 рр. прибутки монополістичних об’єднань виросли від 4,5 млрд до 8 млрд дол.

Промислове піднесення країни відбувалося також за рахунок:

– капіталів Англії – 3,4 млрд дол.;

– еміґрацї – 2,5 млн ос.;

– різкого зростання населення у зв’язку з колоніальними завоюваннями, об’єднанням Півночі та Півдня (із 31,4 млн ос. та 90 млн ос.).

Процес індустріалізації в США супроводжувався рядом буржуазних ліберальних реформ, пов’язаних із збільшенням регулювальної ролі держави в промисловості та банківській сфері. Період “прогресивної ери” розпочала т. з. “політика чесного курсу” президента Т. Рузвельта(контроль діяльності корпорацій, контроль тарифів на перевезення грузів, контроль за виробниками харчових продуктів та медикаментів, заходи щодо консервації та охорони природних ресурсів, розробка рекомендацій стосовно розвитку фінансової системи), продовжила “політика нової демократії” президента В. Вільсона (регулювання конкуренції, розвиток дрібного та середнього бізнесу, біль про тарифи, створення Федеральної резервної системи з випуску облігацій, створення Федеральної промислової комісії з виявлення нечесної економічної діяльності). Ці заходи свідчили про зародження державно-монополістичного регулювання економічного життя країни та посилення ролі виконавчої влади в її політичній системі.

До 1913 року США, застосовуючи “дипломатію долара”, установили контроль над олов’яною промисловістю Болівії, мідною – Чілі та Перу, м’ясоконсервною – у Чилі і Парагваї. Американські монополії та фінансові магнати підпорядкували собі Чилійсько-Андську залізницю, торгівлю фруктами в регіоні Центральної і Латинської Америки, річковий транспорт Колумбії, Аргентини, Бразилії, Перу; потіснили британський торговельний капітал у Бразилії, Колумбії, Венесуелі та конкурували з ним в Перу і Еквадорі.

Економічний розвиток Франції в останній третині ХІХ ст. характеризується кількома особливостями – уповільненим промисловим розвитком, парцелярністю сільського господарства та швидкою концентрацією банківського капіталу.

Уповільнений процес концентрації виробництва зумовлювався наявністю великої кількості дрібних підприємств (30 % – 5 роб.). Монополії формуються у вигляді картелів, синдикатів та концернів. За 1892–1913 рр. кількість металургійних підприємств зменшилася більш як у два рази, значне скорочення відбулося в гірничодобувній, паперовій та інших галузях промисловості. 1876 р. виник металургійний синдикат “Коміте де форж”, що об’єднав 13 найбільших заводів. Основні підприємства військової промисловості об’єдналися в концерн “Шнейдер Крезо”, в автомобілебудівництві найбільшими монополістичними об’єднаннями стали компанії “Рено” та “Пежо”.

У французькій промисловості необхідно було здійснювати структурні зміни та модернізацію фабрично-заводського обладнання. Це вимагало значних фінансових витрат. Сировинна база була недостатньою, тому собівартість французьких металовиробів була високою, зменшувалася їхня конкурентоспроможність. У промисловому виробництві було зайнято у 2 рази менше продуктивних сил, ніж у сільському господарстві та торговельно-фінансовій сфері. Нерозвиненість внутрішнього ринку, низький приріст населення затримували у землеробстві потенціальну вивільнену робочу силу. На початку ХХ ст. у Франції нараховувалося близько 77 тис. підприємств капіталістичного типу, але із них – майже 68 тис. мануфактур.

Франко-прусська війна підірвала економічні можливостіФранції. Втрачено найрозвиненіші, багаті на стратегічну сировину Ельзас і Лотарингію, загинуло 1,5 млн осіб (3,5 % населення). Загальні матеріальні втрати оцінювалися у 10 млрд франків. Контрибуційні виплати становили 5 млрд франків.

Втрати у промисловості компенсовувалися активним вивезенням капіталів. Франція забезпечила 30 % світових інвестицій: Фінансові вклади 1908 р. – 9,5 млрд у національну економіку, 104,4 млрд за кордон.

На початку ХХ ст. у Франції при 40-мільйонному населенні, 2 млн становили рантьє (15 % населення). На зовнішній ринок країна, як правило, виходила з предметами розкоші, парфумами та косметикою, дорогим одягом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Монополістичний капіталізм – основні ознаки, типи монополістичних об’єднань.	\|	Зовнішньоекономічні зв’язки. Причини Першої світової війни

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.