Критерії членства в ЄС

Насампередслід вказати, що ст. 49 ДЄС чітко вказує, що вступити до Союзу може лише держава. Відповідно, інші різновиди політичних організацій людських спільнот не можуть претендувати на членство. Утім, поки що ця вимога жодного разу не набувала практичного значення[3].

Розмір держави не становить перешкоди для вступу до Союзу. Нині найменшою за площею державою-членом є Мальта (з площею 316 км² і населенням 419 тис. чол.), а найбільшою – Франція (544 тис км²). Питання про членство в ЄС інших європейських мікро-держав[4] поки що не порушується. Причина в тому, що Андорра, Монако і Сан-Марино користуються перевагами європейської інтеграції на підставі ст. 355 ДФЄС, яка поширює на них дію цього Договору. Ліхтенштейн міцно пов’язаний зі Швейцарією, яка наразі не планує ставати членом ЄС. Ватикан же в силу свого специфічного статусу навряд чи зацікавлений брати участь у Союзі.

Чисельність же населення країни-претендента інколи може мати певне значення у процесі вступу, оскільки від цього буде залежати її квота у Європейському Парламенті та вага голосу її міністра у Раді ЄС, що є законодавчими інституціями ЄС. Тому «старі» держави-члени ЄС завжди з насторогою ставляться до можливості розширення ЄС за рахунок інших густонаселених країн, які зі вступом можуть отримати значний вплив у політиці ЄС. Не в останню чергу цей фактор впливає на тривалий процес європейської інтеграції Туреччини, яка за чисельністю населення (близько 71 млн.) поступається лише Німеччині (близько 81 млн.). Це є також актуальним для України, яка також є однією з найбільших країн Європи.

Статтею 49 ДЄС прямо передбачено лише два критерії членства в Союзі. Так, держава, що претендує на членство, повинна бути європейською (географічний критерій) та поважати і дотримуватися цінностей, на яких ґрунтується ЄС (ст. 2 ДЄС) (політичний критерій).

Географічний критерій: членами ЄС можуть бути тільки держави, географічно розташовані у Європі.

На сьогодні домінує позиція, що для цілей ст. 49 «європейськість» слід розглядати як виключно географічне поняття, тт. територія держави-кандидатки повинна бути розташована в Європі. При цьому, як показав випадок з Туреччиною, достатньо розташування навіть частини території[5]. Завдяки цьому територіальна сфера дії установчих договорів Союзу виходить далеко за межі географічної Європи[6].

Головна проблема в цьому питанні – визначити, де саме пролягають географічні кордони Європи, які на сьогодні офіційно не затверджені. У 1987 р. з географічних мотивів було відмовлено в членстві Марокко[7]. Після приєднання Мальти і Кіпру в 2004 р. та прийняття заявки Туреччини, південні і південно-східні межі Європи були остаточно визначені. Тому на сьогодні під питанням залишається тільки східний напрямок, зокрема, чи можна вважати для цілей ст. 49 ДЄС Україну «європейською державою». Напевно, відповідь має бути позитивною, оскільки межі Європи як континенту окреслені Уральськими горами[8].

Як показало вирішення питання про приєднання Туреччини до Союзу, можлива розбіжність географічних і цивілізаційних меж Європи[9]. Показовою в цьому аспекті є аргументація Європейської Комісії, чому Кіпр мав право розраховувати на членство у ЄС:

«Географічне розташування Кіпру; глибинні зв’язки, які протягом двох тисяч років розташовували острів біля самого джерела європейської культури й цивілізації; потужність європейського впливу, що проявляється в цінностях, які поділяються народом Кіпру, та в образі культурного, політичного, економічного і соціального життя його громадян; численність його контактів будь-якого виду з Співтовариством, – усе це надає Кіпрові, поза всяким сумнівом, його європейську ідентичність і характер, а також підтверджує його покликання належати до Співтовариства»[10].

Політичний критерій: поважати цінності, на яких ґрунтується Союз, і які є спільними для всіх держав-членів: людська гідність, свобода, демократія, рівність, верховенство права, повага до прав людини й основоположних свобод тощо (ст. 2 ДЄС). Цей критерій був доданий Амстердамським договором 1997 р. Але ще в квітні 1978 р. Європейська Рада проголосила, що «повага і дотримання представницької демократії та прав людини в кожній з держав-членів становлять суттєві елементи членства у Співтовариствах».

Згідно зі ст. 49 Європейська Рада може розширювати або додавати нові умови членства. Так, на зібраннях Європейської ради у 90-х рр. були сформульовані додаткові критерії членства з метою відібрання більш «гідних» претендентів на вступ до Союзу, відповідність яким повинна свідчити про здатність держави виконувати обов’язки держави – члена Союзу. Йдеться насамперед про так звані «Копенгагенські критерії членства», що були ухвалені рішенням Європейської Ради в Копенгагені в червні 1993 р. для держав-кандидатів з Центральної та Східної Європи:

– стабільність інституцій, що гарантують демократію, верховенство права, права людини та повагу і захист меншин (політичний критерій);

– наявність діючої ринкової економіки, а також здатність протистояти конкурентному тиску й ринковим силам у межах ЄС (економічний критерій);

– спроможність взяти зобов’язання щодо членства, включаючи відданість цілям політичного, економічного та валютного союзу, шляхом адаптації законодавства країни до acquis communautaire[11] (правовий критерій, критерій спроможності прийняття acquis communautaire).

Процес визнання відповідності певної країни-кандидата Копенгагенським критеріям як умови набуття членства в ЄС, значною мірою має суб’єктивний і політизований характер, під час якого держави-члени і Союз в цілому можуть керуватися не тільки і не стільки реальними здобутками країни-кандидата в процесі реформування суспільного життя, але й політичною доцільністю.

Мадридська Європейська Рада (грудень 1995 р.) вказала також на потребу

«створити умови для поступової, гармонійної інтеграції держав-кандидаток, зокрема, через розвиток ринкової економіки, виправлення їхніх адміністративних структур, створення стабільного економічного і валютного середовища».

Крім того, існують «приховані» («латентні») критерії членства, які прямо не закріплені в нормах права ЄС, однак опосередковано випливають з офіційно визначених критеріїв. Так, склалася стала практика, що держава-кандидатка повинна бути членом Ради Європи та учасницею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. Ця вимога формально ніде не зафіксована, але, напевно, без її виконання не можна говорити про повагу до цінностей, передбачених у ст. 2 ДЄС. Водночас вступ до Організації північноатлантичного договору (НАТО) не є обов’язковою умовою членства в ЄС. Хоча всі країни Центрально-східної Європи, що входили до соціалістичного табору, сприймали членство в НАТО як перший крок до членства в ЄС[12]. Членство в СОТ є також необхідним для вступу, оскільки у країні повинні бути забезпечені дієві механізми ринкової економіки та базові принципи торгівлі. Участь держави у Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1997 р. також є важливою «латентною» умовою вступу, оскільки цей статут визначає склади злочинів проти миру та безпеки людства, тобто найтяжчі кримінальні злочини, вчинення яких становить загрозу міжнародному миру та безпеці людства, що повинні бути закріплені в національних кримінальних кодексах. Статут також встановлює зобов’язання із визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду, що слугує гарантією невідворотності відповідальності осіб, що вчинили такі злочини. Крім того, держава-претендент повинна вирішити усі свої територіальні спори з сусідніми країнами[13] з огляду на необхідність підтримки стабільного функціонування ЄС, що повинен обмежуватися чіткими територіальними рамками держав-членів. Важливим в цьому напрямку є здійснення демаркації та делімітації державних кордонів з огляду на специфіку міграційного та митного режиму в ЄС. Держава також повинна денонсувати міжнародні договори, що закріплюють зобов’язання, які не узгоджуються із зобов’язаннями за установчими договорами ЄС[14].

Процес визнання відповідності певної країни-кандидата критеріям членства в ЄС значною мірою має суб’єктивний і політизований характер, під час якого держави-члени і Союз у цілому можуть керуватися не тільки і не стільки реальними здобутками країни-кандидата в процесі реформування суспільного життя, скільки політичною доцільністю або своїми національними інтересами.

На практиці майже не було жодного випадку, щоб на момент вступу держава-кандидатка повністю відповідала всім критеріям. Відповідати вказаним критеріям країна повинна не на момент подачі заявки, а на момент вступу до ЄС[15]. Базовим традиційно визнається політичний критерій, що передбачає стабільність і ефективне функціонування демократичних інститутів. Виконання цієї групи вимог навіть за умови недостатньо задовільного виконання інших критеріїв може стати пропуском до набуття статусу «кандидата в члени ЄС» і початку переговорів про членство. Як виняток надаються перехідні періоди, протягом якого нова держава-член звільняється від обов’язку виконувати окремі вимоги acquis communautaire. Проте, як вказав Суд ЄС, мета таких винятків може полягати лише в полегшенні адаптації нової держави-члена до вимог чинного права ЄС[16].

Держави-кандидатки не можуть висувати будь-які вимоги до Союзу як умову свого вступу. Діє принцип: Союз не корегується під кандидатів на вступ, приєднання здійснюється до всіх положень установчих договорів «як вони є»[17]. Лише одного разу, під час вступу держав Центрально-Східної Європи, постало питання про суттєві зміни установчих договорів. Для вирішення цієї проблеми були укладені Амстердамський і Ніццький договори. Зміни, що були закріплені стосувалися посилення ефективності функціонування інституційної структури ЄС, у зв’язку зі значним збільшенням кількості держав-членів (з 15 до 25). Тобто про корегування Союзу під новачків не йшлося.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальні положення щодо набуття членства в ЄС	\|	Процедура вступу до ЄС

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.