Загальні положення щодо набуття членства в ЄС

Від самого початку європейська інтеграція розглядалася як проект, відкритий для усіх держав Європи. На початку своєї історії Співтовариства об’єднували 6 держав із населенням у 185 млн. громадян. Після семи «хвиль» розширення з 1 липня 2013 р. у складі Союзу перебуває вже 28 держав-членів із більш ніж пів мільярдним населенням.

Нормативні приписи, що визначають набуття членства в ЄС, встановлені в ст. 49 ДЄС:

«Будь-яка європейська держава, яка поважає цінності, зазначені в
ст. 2, та віддана їх поширенню, може подати заявку на набуття членства у Союзі. Європейському Парламенту та національним парламентам повідомляється про таку заявку. Держава, що подає заявку, надсилає її до Ради, що діє одностайно після проведення консультацій з Комісією та після отримання згоди Європейського Парламенту, який діє більшістю складу своїх членів. Умови прийнятності, що погоджені Європейською Радою, мають бути враховані.

Умови приєднання та зумовлені ним зміни до Договорів, на яких заснований Європейський Союз, є предметом угоди між державами-членами та державою, що подає заявку. Ця угода подається на ратифікацію усіма державами, що є договірними сторонами, згідно з їхніми відповідними конституційними вимогами».

Стаття 49 ДЄС гарантує лише право на подачу заявки про вступ, оскільки Рада ЄС не може відмовитися її прийняти. Але на Союз чи його держав-членів не покладено юридичного обов’язку прийняти державу-заявницю. Тому остання не має юридичного права на членство, навіть якщо повністю відповідає усім критеріям членства. Таким чином, вступ залежить виключно від розсуду держав-членів, їхньої політичної волі[1]. Саме тому Копенгагенська Європейська Рада 1993 р. мала всі підстави застерегти, що не все залежить лише від виконання умов вступу:

«Здатність Союзу увібрати нових членів, водночас підтримуючи рушійну силу європейської інтеграції, також є важливим чинником у загальних інтересах як Союзу, так і держав-кандидаток».

За цією ж логікою свого часу Суд Співтовариств постановив, що його юрисдикція не поширюється на питання про умови вірогідного приєднання держави-кандидатки. Вони повинні визначатися згідно з процедурами, визначеними установчими договорами[2].

Водночас ст. 49 ДЄС не встановлює обмежень щодо можливості повторного подання заяви на вступ до ЄС у разі відмови.

Критерії членства, визначені ст. 49 ДЄС не є вичерпними. Як зазначається в цій статті, Європейська Рада може визначати додаткові критерії, яким повинна відповідати держава. Відповідно вони були встановлені у 1993 р. під час проведення засідань Європейської Ради в Копенгагені (Данія) та 1995 р. – Мадриді (Іспанія).

Окрім того, є так звані «латентні» (офіційно не закріплені) критерії членства до ЄС, які опосередковано випливають з нормативно-закріплених (див. далі за текстом).

Необхідно також звернути увагу, що жодним нормативним актом ЄС не передбачається надання статусу «асоційованого члена» в ЄС.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Облік доходів і фінансових результатів.	\|	Критерії членства в ЄС

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.