Поняття і види договорів.

Лекція № 7 ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДОГОВОРУ

Література

Питання до самоконтролю

Основна:

1. Платонов В. Н., Олимпийский спорт / Платонов В. Н., Гуськов С. И Учебник (в 2 кн.). –К: Олимпийская литература, 1994.

Додаткова:

1. Воробйов П. Г. На славу спорту в ім’я честі / Воробйов П.Г., Фірсель Н.Й. – К.: Веселка, 1976. –264с.

2. Хавин В. Н. Все об олимпийских играх / Хавин В. Н. 2 изд. , доп. - М. :Физкультура и спорт, 1979. - 607 с.

План

1. Поняття і види договорів

2. Поняття контракту та його види

3. Зміст договору

4. Укладення договору

Договір — двостороння угода, в якій висловлено волю двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків. Іншими словами, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення певної правової дії або про утримання від здійснення певної дії.

Більшість договорів — двосторонні правочини, в яких дві сторони є контрагентами угоди, також багатосторонні договори.

Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути всупереч волі сторін, однак це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не будь-який договір породжує зобов'язання, хоч переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів/

2.Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, через що тривалий час не визнавалися ними угоди, не передбачені приватним правом.

Пакти — це неформальні угоди, тобто саме ті, які були правовою формою ділового життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на припис норми позитивного права.

Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі римська юридична практика змушена була визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

Контракти поділялись на види за різними підставами.

1. Залежно від процедури укладення договорів, Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі; проголошення певних слів (усно) ; написання певних слів — ; досягнення угоди , інномінальні, або ж безіменні контракти.За своєю юридичною природою вони наближалися до реальних контрактів.

2. Критерієм класифікації контрактів слугував також ступінь вимог до їхньої «формалізації». У докласичному римському праві перевагу надавали букві договору, а не його суті. Навіть якщо в договорі було допущено помилку, яка перекручувала його зміст. Наочно це видно на прикладі закону Аквілія закон передбачав, відповідальність за неодмінної умови: якщо шкода заподіяна тілом тілу, матеріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чужого раба було вбито палицею, відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, — то ні. Вже пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки.

За цим самим критерієм розрізнялися й угоди: — правочини суворого права і правочини доброї совісті. Перші були властиві докласичному праву, другі — праву класичному, коли при тлумаченні правових норм виникає тенденція більшого врахування змісту, що надає йому перевагу перед буквою.

3. Залежно від розподілу прав і обов'язків розрізняли односторонні та двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона мала тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права й обов'язки, — двосторонніми. Права й обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Існували договори, в яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права й обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Їх називали синалагматичними (наприклад договір ку-півлі-продажу). У свою чергу синалагма була доконаною (якщо зобов'язання були взаємними від початку) або недокона-ною (якщо зобов'язання спочатку були односторонніми, а потім стали взаємними. Наприклад, безоплатний договір доручення породжував обов'язки довірителя компенсувати витрати повіреного, якщо такі мали місце).

4. За критерієм оплатності розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Умови дійсності договорів

Не кожна угода ставала договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови додержання обов'язкових вимог: вільного волевиявлення сторін, правосуб'єктності сторін, відповідної форми волевиявлення, визначення предмета договору, реальності виконання дій, що становлять предмет договору.

1. Вільне волевиявлення сторін.

Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки за договором. Вона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Однак для укладення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для договору необхідно саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спосіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особами. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він мусить висловити свою волю в такий спосіб, щоб- її правильно сприйняли інші особи. Отже, воля укласти договір повинна бути висловлена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Воля може виявлятися усно, письмово тощо. Сучасна правова доктрина виходить з того, що воля може бути висловленаповедінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок.

Ідеальним є договір, в якому збігаються воля і спосіб її виявлення. Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою . Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а за відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.

Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) у характері правочину; в неправильній оцінці договору;

б) у предметі — помилка контрагента у самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка стосується властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на сутність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) у особі контрагента — помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони.

Помилка у мотивах укладення договору вважалася неістотною, й оспорювання договору в таких випадках не допускалося.

Волевиявлення сторін має бути абсолютно вільним і усвідомленим. Виявлення волі, яка настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося неналежним, а згадані обставини називали вадами волі.

Обман — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов для визнання договору недійсним і стягнення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману. Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може полягати у фізичному насильстві або у психологічному впливі — погрозі. Римське право визнавало правочин, здійснений під примусом, дійсним, пояснюючи це тим, що «хоча і під тиском, але ж волю висловив» . Пізніше правознавці дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Того, хто застосував примус, присуджували до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати рішення суду його присуджували до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.

2. Правосуб'єктність сторін. Необхідна була здатність до волевиявлення. Правоздатності були позбавлені раби, а також підвладні особи, як нездатні укладати договори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина, вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні й неповнолітні, душевнохворі .

3. Необхідна форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недодержання її робило договір недійсним.

4. Визначення предмета договору. Римське приватне право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет був ясний і чіткий, не викликав сумнівів; у не-визначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія).

Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізняли родові зобов'язання і зобов'язання. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.

5. Реальність виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: немає зобов'язання, якщо його предмет неможливий .

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Олімпійці Львівщини	\|	Укладення договору .

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.096 сек.