• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття про масовий інформаційний простір.

Рис. . Модель структури

Природа та механізми дії масових комунікацій.

В низці досліджень показано, що ефективність переконувально­го комунікативного впливу певною мірою залежить від ступеня зацікавленості партнерів один в одному, тобто слухач має володіти певним мінімумом схильності до сприймання і прийняття інфор­мації, а комунікатор — певним мінімумом зацікавленості в тому, на кого спрямований вплив. З-посеред виокремлених вимог, які вказу­ють на ефективність переконання як методу впливу, наведемо такі:

• зміст і форма переконання мають відповідати віковим особливо­стям особистості (зокрема дослідники виявили, що установки молодих людей менш стабільні);

• переконувальна комунікація має враховувати індивідуальні особ­ливості людини;

• переконанню слід бути логічним, послідовним, доказовим, ар­гументованим;

• переконуючи інших, необхідно використовувати як загальні теоретичні відомості, так і конкретні факти, приклади;

• намагаючись переконати інших, комунікатор сам повинен вірити в те, про що говорить.

Водночас, якщо людина не бажає, щоб її переконували, то тут не допоможуть ні логіка, ні привабливість комунікатора, ні аргументи, які він застосовує. Ефекту впливу не можна також досягти, якщо той, хто переконує, зверхньо ставиться до аудиторії, або, навпаки, поблажливо, прагне лише самоствердитися й не більше. Саме тому психологи радять: щоб переконувати, слід спочатку виокремити те спільне, що об'єднує людей, і встановити психологічний контакт, а вже потім разом проаналізувати всі аргументи обох партнерів і дійти спільного результату.

Зараження належить до особливого способу психологічного впливу на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який здійснюється не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу
людини. Воно є одним з найдавніших способів інтеграції групової
діяльності й характеризується стихійністю, оскільки виникає пере­дусім у ситуаціях значного скупчення людей — на стадіонах, у кон­цертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Джерела зараження
своїм корінням сягають у сиву давнину, а його прояви надзвичайно
численні: це й заразливі ритуальні танці, посвяти, і масові психози,
що охоплюють велику кількість людей, і спортивний азарт чи релі­гійний екстаз та ін. За умов психічного зараження процес передавання емоційного стану від однієї особи до іншої відбувається пере­дусім на несвідомому рівні. Йдеться проте, що сфера свідомості під час емоційного зараження різко звужується, критичність до подій, до інформації, яка надходить з різних джерел, майже відсутня.

У психології зараженняхарактеризується як неусвідомлювана, мимовільна схильність людини до певних психічних станів. В соціальній психології зараження — це процес передавання емоцій­ного стану від одного індивіда до іншого на рівні психічного контак­ту. Зараження здійснюється через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Дослідники стверджують, що зараження є водночас продуктом як впливу на інших великої енергетики психічного стану індивіда чи групи, так і здатністю люди­ни до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті. Дієвість сили психічної заразливості полягає в прямій залежності від глибини і яскравості емоційних збуджень, що йдуть від комунікатора. Водно­час значущою є і психологічна готовність реципієнта до емоційного реагування на відповідний вплив. Сильним каталізатором емоційного збудження є вибухові форми прояву емоцій, породжені позитивним чи негативним емоційним станом людей, зокрема заразливий сміх, плач та ін.

Дослідження природи психічного зараження вказує на факт наяв­ності комунікативного контакту індивідів, що взаємодіють, як основ­ного каталізатора цього феномену. Тобто безпосередній комунікатив­ний зв'язок є важливою особливістю зараження, а сила наростання напруження, що утворює психічне тло зараження, перебуває у прямій залежності від величини аудиторії і ступеня емоційного на­пруження комунікатора. Як наслідок, одні люди дуже швидко перей­маються психічним станом та емоційним впливом інших. Механізм соціально-психологічного зараження зводиться до ефекту багатора­зового взаємного підсилення емоційних впливів за рахунок того, що вони ніби відбиваються від багатьох інших індивідів. Наявність лан­цюгової реакції зараження спостерігається у великих відкритих ауди­торіях, у неорганізованій спільноті, у натовпі. Звичайно, ступінь зараження людей чи груп залежить також від загального рівня роз­витку індивідів, їхнього психічного стану, віку, емоційного настрою, загалом — від рівня розвитку їхньої самосвідомості. У зв'язку з цим відоме твердження дослідників про те, що чим вищий рівень розвит­ку суспільства, тим критичнішим є ставлення людей до тих чи інших сил, які спонукують їх до певних дій або переживань. Отож слабкішою має ставати дія механізмів зараження. Усе ж таки пробле­ма зараження має місце, більше того, вона є недостатньо дослідже­ною і, звісно, потребує детального вивчення як на теоретичному, так і на прикладному рівнях.

Конструктивна дія зараження проявляється в ще більшому зміцненні групової згуртованості, а також використовується як засіб компенсації недостатньої організаційної згуртованості групи. Так, зараження ентузіазмом можна спостерігати у професійній діяльності, тобто, якщо людей об'єднує спільна справа, то успіхи одних заража­ють інших, викликаючи в останніх інтерес до загальної діяльності.

Основною характеристикоюнавіювання вважають суттєве зниження критичності людини до інформації, яка до неї надходить, відсутність у індивіда прагнення перевірити її достовірність, необ­межена довіра до її джерел. Саме ця довіра і є основою ефектив­ності навіювання. Джерелом навіювання може бути людина, як знайома, так і зовсім незнайома, а також засоби масової інформації: преса, телебачення, радіо, відео, реклама та ін. Навіювання діє на свідомість і підсвідомість людини й саме через це воно може бути не­безпечним інструментом маніпуляції поведінкою людини. Отже, навіювання, або сугестія (від лат.), — це процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаного із зниженням свідомості і кри­тичності у сприйманні й реалізації зовнішньої інформації, з від­сутністю бажання її зрозуміти, проаналізувати і оцінити, з довірою до джерела інформації. Як бачимо, зміст впливу спрямовується не на логіку індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а на його готовність отримати розпорядження, наказ, пораду й діяти в потрібному напрямку. При цьому, звичайно, велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований такого роду вплив: її здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, мати тверді переконання, її стать, вік, емоційний стан, ступінь навіюваності тощо. Неабияким чинником, який впливає на ефек­тивність навіювання, є авторитет джерела впливу, його вміння й навички, статус, вольові якості, попередня установка. На ефек­тивність навіювання впливають впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація сугестора. Ефективність навіювання також визна­чається стосунками, які складаються між сугестором (той, хто навіює) і сугерендом (той, на кого спрямоване навіювання). Йдеться про довіру, авторитетність, залежність та ін. Показником ефекту навію­вання є і спосіб конструювання повідомлення, тобто враховується рівень аргументованості, характер поєднання логічних і емоційних компонентів.

У соціальній психології навіювання розглядається переважно у двох площинах:

· як стихійний компонент повсякденного спілкування і

· як спеціально організований різновид комунікативного впливу, що використовується в засобах масової комунікації, моді, рекламі та ін.

Спробу проаналізувати навіювання із соціально-психологічного по­гляду здійснив Б. Поршнєв. Крізь призму механізмів навіювання (сугестії) і контрнавіювання (контрсугестії) вчений пояснює розви­ток особистості й людства в цілому. Так, сугестію автор ототожнює з довірою до інформації, яку передає комунікатор, з поступливістю конкретної людини перед зовнішніми обставинами, із залежністю людини від примусової сили колективних дій та уявлень, із засобом інтеграції групи, збереженням усталених звичаїв. Контрсугестія,навпаки, пов'язана з недовірою до інформації, непокорою до панів­ного стану речей, вона зумовлює народження внутрішнього світу, незалежності особистості, є знаряддям здійснення змін у суспільстві.

Єдність дії механізмів сугестії і контрсугестії, на думку дослідника, є необхідним моментом розвитку людини.

Погоджуючись з Б. Поршневим про правомірність, значущість і цінність у генезисі історичного процесу запропонованої ним кон­цепції взаємодії сугестії і контрсугестії, Б. Паригін полемізує з авто­ром у питанні про природу і сутність самого феномену навіювання. Зокрема, дослідник не цілком погоджується з Б. Поршневим, який розглядає навіювання як різновид або один з типів зараження поряд з наслідуванням. Б. Паригін стверджує, що хоча між зараженням і навіюванням є багато подібного (вони є способами групової інтег­рації, способами об'єднання спільноти в одне ціле шляхом створен­ня загального психічного стану, що потім переростає в спільну гру­пову й масову діяльність; ці два феномени мають великий ступінь взаємовпливу один на одного), однак не варто робити висновок про те, що навіювання являє собою лише різновид зараження з таких міркувань:

• на відміну від зараження, яке є способом співпереживання людьми одночасно загального психічного стану, навіювання не тільки не передбачає, але й не припускає психічного стану од­накового співпереживання ідентичних емоцій і уявлень обома учасниками цього процесу, тобто індуктором і реципієнтом;

• мистецтво навіювання полягає в тому, що воно має дещо одно­сторонній характер, тобто той, хто навіює, повинен заразити інших, певною мірою, звичайно, заражаючи й себе, але при цьому весь час залишатися на досить високому рівні контролю, щоб не заразитися повністю самому;

• якщо зараження як процес взаємодії може мати неперсоніфіко-ваний характер, що є результатом спонтанної, стихійної тонізації психічного стану групи чи маси людей у результаті простого психічного контакту, то навіювання є процесом одно­стороннього активного й персоніфікованого впливу одного індивіда на іншого чи групу людей;

• якщо зараження, яке, окрім мовного впливу, часто здійснюється невербальним шляхом (танці, музика, ігри), то в навіюванні переважає здебільшого (за винятком окремих випадків гіпнозу й телепатичного зв'язку) вербальний характер.

За змістом та кінцевим результатом впливу виокремлюють навіювання позитивне і негативне, етичне і неетичне.

Навіювання як позитивний, етичний чинник знаходить застосування в багатьох сферах соціальних стосунків. Воно використовується як метод активізації групової діяльності — виробничої, навчальної та ін. Відомі широкі можливості застосування навіювання, зокрема гіпно­зу, в медичних цілях, у психотерапії. Водночас навіювання може чинити й негативний вплив, що відбувається в тому разі, коли воно стає інструментом навмисної і безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда чи групи людей. Навіювання може здійснюва­тися у формі гетеросугестії (вплив зі сторони) і аутосугестії (само­навіювання). Самонавіювання належить до свідомого саморегулю­вання, навіювання самому собі певних уявлень, почуттів, емоцій, тобто людина сама створює собі модель стану або дій і вводить їх у свою психіку шляхом, по-перше, виявлення недоліку, якого індивід хоче позбутися, а, по-друге, розроблення формули й методики само­навіювання.

Розрізняють пряме і непряме, навмисне і ненавмисненавіювання.

Пряме навіювання передбачає заклик до певної дії, який передається сугестором як наказ, вказівка, розпорядження, заборона. За умов не­прямого навіювання зміст інформації комунікатором подається у прихованому, замаскованому вигляді. Воно розраховане на некритич­не сприймання повідомлення, для чого використовуються не нака­зові, а оповідні форми. Навмисне навіювання — це цілеспрямований і свідомо організований психологічний вплив, який характеризується тим, що сугестор знає, для чого він здійснює вплив, кому намагається навіяти заплановане, й відповідно до цього підбирає прийоми впли­ву. Ненавмисне навіювання не ставить перед собою спеціального за­вдання, проте своїми словами й діями сугестор навіює саме той стан, який спонукав би до відповідного вчинку. При цьому сугеренд під час навіювання може перебувати в активному стані, у стані природ­ного сну, у стані гіпнозу та в постгіпнотичному стані (навіювання реалізується після виходу з гіпнозу).

Наслідування належить до одного з наймасовіших проявів людини у спілкуванні. Під ним у соціальній психології розуміють сліду­вання певному взірцеві, повторення й відтворення однією людиною
дій, учинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини й навіть копіювання певних рис її характеру і стилю життя. Наслідування передбачає певну емоційну й раціональну спрямованість. Воно буває як свідомим, так і несвідомим. Людина свідомо наслідує навички май­стерності, ефективні способи спілкування й діяльності, раціональні прийоми виконання трудових дій і операцій — усе те, що здається їй правильним і корисним. Ідеться про цілеспрямований вияв позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Най­частіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для самого інди­віда. Можливо, саме через недостатню усвідомленість стереотипи так міцно закріплюються у формі стійких еталонів і мають владу над людьми. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим. Загалом такі операції, як селекція, обмеження, категоризація великої кількості соціальної інформації, формують когнітивну основу стерео-типізації. Мотиваційну ж основу цього механізму становлять процеси оціночної поляризації на користь своєї групи, що дають індивідові почуття належності й захищеності.

Стереотип виконує низку функцій, одні з яких реалізуються на індивідуальному рівні, а інші — на груповому: селекція соціальної інформації; створення й підтримка позитивного «я-образу»; форму­вання й підтримка групової ідеології, яка пояснює й виправдовує поведінку групи; створення й підтримання позитивного «ми-образу».Стереотипи — регулятори соціальних відносин, їх вирізняє економія мислення, своєрідний «захист», тобто виправдання влас­ної поведінки, задоволення агресивних тенденцій, спосіб виходу групового напруження, стійкість. Учені зазначають, що остання ознака (стійкість) має відносний характер. У лонгітюдних дослідженнях виявлено ефект «затухання», рух у напрямку більшої схематизації та абстракції. Є кілька класифікацій стереотипів. Згідно з однією з них (В. Панферов), стереотипи поділяють на три класи: антропологічні, соціальні, етнонаціональні. Друга класифіка­ція (А. Реан) пропонує виокремити такі групи соціально-перцеп-тивних стереотипів:

• антропологічні (проявляються у тому разі, якщо оцінка внут­рішніх, психологічних якостей людини, оцінка її особистості залежить від її антропологічних ознак, тобто від особливостей фізичного вигляду);

• етнонаціональні (виявляються тоді, коли психологічна оцінка людини опосередкована її належністю до тієї чи іншої нації, раси, етнічної групи);

• соціально-статусні (полягають в залежності оцінки особистіс-них якостей індивіда від його соціального статусу);

• соціально-рольові (проявляються в підпорядкованості оцінки особистісних якостей індивіда його соціальній ролі, рольовим функціям);

• експресивно-естетичні (визначаються залежністю оцінки осо­бистості від зовнішньої привабливості людини: чим приваб­ливішою здається зовнішність людини, тим позитивнішими особистісними рисами її наділяють);

• вербально-поведінкові (пов'язані із залежністю оцінки особистості від зовнішніх особливостей — мови, міміки, пантоміміки та ін.).

Відомі й інші класифікації, згідно з якими виокремлюють про­фесійні (персоніфікований образ професії, тобто узагальнений образ типового професіонала), фізіогномічні (в основу покладено зв'язок рис зовнішності і особистості), етнічні та інші стереотипи. Найбільш дослідженими й вивченими є національні стереотипи. Вони фіксу­ють стосунки між етнічними групами, є частиною самосвідомості й менталітету нації, мають яскраво виражений зв'язок із національним характером.

Виникаючи за умов обмеженої інформації про об'єкт сприйман­ня, стереотипи можуть виявитися помилковими й виконувати кон­сервативну, іноді навіть реакційну роль, формуючи неправильні уяв­лення про людей і деформуючи процес міжособистісного розуміння і взаємодії. Саме тому визначення істинності або помилковості соціальних стереотипів має базуватися на аналізі конкретних ситу­ацій. Ідеться про те, що будь-який соціальний стереотип, який є істинним в одному випадку, в іншому — може виявитися зовсім хиб­ним або таким, що найменшою мірою відповідає об'єктивній дійсності, а отже, неефективним для вирішення завдань орієнтації особистості в навколишньому середовищі. Виокремлюють такі наслідки, до яких може призвести стереотипізація в процесі пізнан­ня людьми один одного:

• до певного спрощення і скорочення процесу пізнання іншої людини (у цьому разі стереотип не обов'язково має оціночне навантаження);

• до виникнення упередження у сприйманні іншої людини (як­що судження про іншу людину ґрунтується на основі поперед­нього обмеженого негативного досвіду, то нове сприймання представника тієї ж самої групи забарвлюється неприязню).

Часто, не знаючи чи недостатньо знаючи справжні причини по­ведінки іншого індивіда, люди за умов дефіциту інформації почина­ють приписувати один одному як причини поведінки, так і її зразки або загальніші характеристики. Цей феномен у соціальній психоло­гії дістав назву «каузальна атрибуція» (від лат. — причина та — приписування).

Дослідження каузальної атрибуції дає змогу наблизитися до механізмів взаєморозуміння, до процесів своє­рідної інтерпретації суб'єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей. Ф. Гайдер одним з перших сформулював основні теоретичні уявлення про каузальну атрибуцію. Зокрема, він поділяв потенційні джерела дії на внутрішні і зовнішні. Виходячи з цього, той, хто сприймає, намагається вирішити, чи від­бувається дана дія завдяки чомусь у самій людині (приміром здібності, зусилля та ін.), яка її здійснює, чи тому, що є поза нею (наприклад важкість завдання, везіння та ін.). За Ф. Гайдером, розу­міння того, який набір чинників варто використовувати з метою інтерпретації поведінки іншого, зробить світ того, хто сприймає, більш передбачуваним. Це також дасть відчуття контролю.

Вивчаючи те, як люди інтерпретують поведінку окремого індивіда, дослідники помітили явище, яке стали називати фундаментальною по­милкою атрибуції. Воно пов'язане з тим, що переоцінюється значення особистісних рис та недооцінюється роль ситуації. Інші дослідження виявили феномен «егоцентричне приписування» (Г. Келлі). Досліджен­ня процесу інтерпретації поведінки людини, заснованого на знанні її групової належності, показали, що егоцентричність виражається в приписуванні успіху собі, а невдачі — іншим людям. Відповідно до того, чи є суб'єкт сприймання сам учасником якоїсь події або її спос­терігачем, Г. Келлі виокремив три типи атрибуції:

• особистісну атрибуцію (причина приписується особисто тому, хто здійснює вчинок);

• об'єктна атрибуція (причина приписується тому об'єктові, на який спрямована дія);

• атрибуція, пов'язана із обставинами (причина того, що відбу­вається, приписується обставинам).

Було виявлено, що спостерігач частіше вдається до особистісної атрибуції, а учасник схильний більшою мірою пояснити те, що відбувається, обставинами. Саме ця особливість чітко проявляєть­ся в приписуванні причин успіху і невдачі: учасник дії звинувачує в невдачі переважно обставини, а спостерігач — самого виконавця (Г. Андреєва).

У дослідженні каузальної атрибуції важливим є питання про роль установки в процесі сприймання людини людиною, особливо у формуванні першого враження про незнайому людину. Це було ви­явлено в експериментах О. Бодальова, сутність яких зводиться до того, що різним групам людей демонстрували фотографію однієї і тієї ж людини, супроводжуючи її короткою установочною характе­ристикою типу «герой», «злочинець», «письменник». У тих випад­ках, коли установка спрацьовувала, словесні портрети одних і тих самих людей кардинально різнилися. Також виявилося, що є люди, котрі не піддаються стереотипному сприйманню, і такі, які вибірко­во стереотипні.

На грунті стереотипів формуються ефекти міжособистісної пер­цепції. Ефект ореолу — це тенденція того, хто сприймає, пере­більшувати однорідність особистості співрозмовника, переносити сприятливе (чи несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші його якості. При формуванні першого враження ефект орео­лу проявляється в тому, що загальне позитивне враження, виклика­не людиною, спонукає до позитивних оцінок і тих якостей, які не представлені у сприйманні, і навпаки, загальне неприємне враження породжує, відповідно, негативні оцінки. Ефект первинності вияв­ляється тоді, коли сприймається незнайома людина. Під час оцінки цієї людини роль установки відіграє інформація, подана раніше. Ефект новизни діє в ситуації сприймання знайомої людини, який полягає в тому, що остання, новіша інформація стає най значущішою.

Важливу складову соціально-економічного поступу організації займає розвиток інформаційного простору, зокрема, інформаційна діяльність та поширення зображально-звукової і друкованої інформації. Згідно з українським законодавством, національний інформаційний простір України складається з організаційної, адміністративної, матеріально-технічної, творчої структури та суб’єктів створення, виробництва, зберігання, поширення, розміщення і охорони інформаційної продукції; протяжності, розповсюдження інформації та інформаційного зв’язку і його забезпечення по горизонталі і вертикалі на території держави та за її межами за допомогою всіх компонентів системи та мережі і засобів зв’язку.

Під інформаційним простором розуміється:

· юридично – склад суб’єктів (учасників) інформаційної сфери, їх функціонування та зміст діяльності, на що поширюється юрисдикція України;

· територіально – просторова територія України та інша площа, яка за законами України і міжнародними угодами є зоною діяльності суб’єктів національного інформаційного простору країни та розміщення на них матеріально-технічної бази;

· фізично-майново – сукупність матеріально-технічних об’єктів, матеріально та інтелектуально-інформаційна власність суб’єктів національного інформаційного простору, включаючи власність його зарубіжних суб’єктів на території України.

Тобто, національний інформаційний простір можна визначити як сферу виробництва, поширення, розміщення і охорони інформації та діяльності суб’єктів інфраструктури на основі інтелектуальної, матеріально-технічної бази у межах державної території та іншої площі, на що поширюється юрисдикція.

Під інформаційним ринком України розуміється середовище, де здійснюється виробництво, купівля/продаж, поширення, обмін інформаційного продукту. Звідси зрозуміло, що інформаційний ринок є своєрідною складовою інформаційного простору.

У загальне поняття "інформаційний ринок" входять галузеві комерційні ринки: мас-медійний ( телевізійний, пресовий, радійний), рекламний, книжний, інтернетівський тощо...

Інформація, за українським законодавством, - це відомості про осіб (фізичних і юридичних), предмети, факти, події, явища і процеси, - незалежно від форми їхньої репрезентації.

Інформаційну продукцію можна визначити як відомості, твори, програми, видання, теле-радіоканали ,сайти, бази і банки даних та інша документована інформація, підготовлена згідно з потребами користувачів у формі товару для поширення чи реалізації( диски, відео-аудіокасети, книги, публікації тощо).

Інформаційні послуги (Іnformation Service) – послуги, орієнтовані на задоволення інформаційних потреб корстувачів через надання їм інформаційного продукту на певних умовах.

Спеціалізована інформація - відомості, що надаються на замовлення користувача і за рахунок його коштів.

У ст. 1-й Закону України "Про національну програму приватизації" інформаційний ресурс визначено як "сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)". Як бачимо, явно звужене тлумачення. На думку вітчизняних дослідників Канигіна Ю.М., Калитича Г.І., інформаційний ресурс – це доступні для безпосереднього використання дані й знання, невід’ємною характеристикою яких є їхня прагматична цінність, що визначається практичними потребами в їхньому матеріально-енергетичному уречевленні в інтересах вирішення певних практичних завдань. Інформаційний ресурс є інтелектуальним ресурсом, результатом колективної творчості й головна складність у розмінні його природи і функцій полягає у розкритті механізму переходу "знань в силу", тобто, у практичну дію, способів його впливу на фактори розвитку людства. Отже, аналізуючи вже заявлені підходи до ІР, можна запропонувати вам таке тлумачення поняття "національні інформаційні ресурси":

Суб’єктами (діючими юридичними (фізичними) особами) національного інформаційного простору та інформаційного ринку є:
- державні засоби масової інформації ( телебачення, преса, радіомовлення, інтернет-видання);
- недержавні засоби масової інформації;

- державні інформаційні агентства;

- недержавні інформаційні агентства;

- державні та недержавні організації, центри, служби збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, економічної, соціологічної та іншої соціально-суспільно важливої інформації;

- спеціальні галузеві та міжвідомчі (банково-інформаційні, довідкові, проблемні, політичні, соціологічні тощо) установи (інститути), центри (бюро) наукової, науково-технічної (та іншої) інформації;
- інформаційні служби органів державної влади;

- видавництва всіх видів і форм власності;
- професійні творчі об’єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, поліграфії, реклами і маркетингу. Винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження і охорони історико-культурної спадщини (творчі спілки, асоціації, товариства) тощо;

- виставкові організації, центри та інші експоплази;
- бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-мистецькі та просвітницькі організації, які займаються інформаційною діяльністю;

- продакшн-студії(виробництва)/компанії та поліграфічні підприємства;
- підприємства та інше матеріально-технічне забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;

- торговельні та інші установи з розповсюдження книжкової продукції і преси;
- закордонні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства (нерезиденти), зареєстровані в Україні;

- органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;

- зарубіжні філії (представництва) суб’єктів національного інформаційного простору України;

- інші організації, причетні до збирання, зберігання, дослідження поширення інформації;

- фізична особа - громадянин України, а також іноземець, котра у встановленому українським законодавством порядку займається інформаційною діяльністю.

Проблема суверенітету і цілісності національного інформаційного простору України особливо гостро постала в сучасних умовах. Україна здійснює повний суверенітет у національному інформаційному просторі на своїй території – з позицій суверенітету національного інформаційного простору на основі Конституції України та на підставі міждержавних угод з дотриманням законів країни перебування захищає свободу діяльності та інтереси його суб’єктів, які діють в інших країнах.

Національний простір України – цілісний. Будь-яка спроба відторгнення частини національного інформаційного простору і підпорядкування її в юридичному, територіальному, змістовному, фізично-майновому варіанті законодавству та політиці іншої держави – припиняється і переслідується згідно з Конституцією країни та українським законодавством.

Інформаційна власність України охороняється державою. Вивезення, поширення цієї інформаційної продукції, передача прав на неї за межами України здійснюються на підставі українського законодавства про інформацію, пресу, телебачення і радіомовлення, про культуру, охорону державних таємниць та згідно зі спеціальними міждержавними угодами (контрактами), митним нормами чи актами.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
5. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
6. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
7. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
8. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
9. Аудиторські докази: поняття та процедури отримання
10. Базове поняття земле оціночної діяльності.
11. Базові поняття
12. Базові поняття про класифікацію медичної техніки

Переглядів: 1226