• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Функції грошей

Сутність грошей як загального еквівалента найповніше виявляється у функціях, які вони виконують. Найзагальнішою функцією грошей, у якій розкривається їхня сутність, є їхні властивості бути загальним еквівалентом та загальною формою вартості. Водночас всередині цієї функції виділяється система взаємозв'язаних та взаємозалежних функцій: 1) міра вартості; 2) засіб обігу; 3) засіб нагромадження; 4) засіб платежу; 5) світові гроші.

Гроші виконують ці функції по-різному. Так, у першій функції золото виступає «ідеально», а в другій — воно може бути заміщене «своїми представниками» —паперовими знаками, паперовими грошима. В інших функціях золото виступає як гроші у власному розумінні. Розглянемо функції грошей більш детально.

Міра вартості. Ця функція полягає в тому, що саме гроші є тим матеріалом, в якому знаходить вираження вартості всіх товарів. Прирівнювання товарів до золота, грошей — це якісне визначення вартості того чи іншого товару. Грошове вираження вартості виступає у формі ціни. Це — міра вартості, оскільки в своїх цінах товари представлені як кількість золота, адекватна втіленій у товарах суспільне необхідній праці.

Слід зазначити, що не гроші роблять товари порівнюваними. Навпаки, товари втілюють уречевлену суспільну працю, вони стають вартостями і саме тому їхня вартість може бути виміряна іншим товаром. Вартість золота, як і будь-якого іншого товару, визначається кількістю суспільної праці, витраченої на його виробництво. З підвищенням продуктивності праці змінюється кількість праці, що втілена в золоті як у товарі. Через це вартість золота не є постійною величиною, вона змінюється, а це означає, що змінюється і міра вартості. Функцію міри вартості гроші виконують уявно, не треба їх наявності для визначення ціни товару. Ціна не обов'язково має збігатися з вартістю. Як правило, під впливом попиту та пропозиції вона відхиляється від вартості в той чи інший бік. Функція міри вартості нерозривно пов'язана з масштабом цін, який є фіксованою масою грошового матеріалу (золота чи срібла). Проте ототожнювати їх не можна. Адже міра вартості — це суспільна функція грошей, яка обслуговує суспільні відносини товаровиробників у процесі обміну товару. Адже за вираженням вартості товару в золоті приховане зведення всіх видів праці до загальної абстрактної праці та зведення останньої до витрат праці на видобування золота. Масштаб цін — функція суто технічна, яка виражає співвідношення різної кількості золота і його фіксованої одиниці. Через це вимір золота, вираження його в певному масштабі — не лише технічна умова для виконання ним суспільної функції—бути мірою вартості товарів. Масштаб цін, як уже зазначалося, — це засіб виміру самого грошового матеріалу. Будь-яка фіксована одиниця грошового матеріалу закріплюється державою та виступає у формі металевої монети, а гроші набувають монетарного вираження. Наприклад, долар, який є масштабом цін США, втілював 0,888 г золота. Інколи фіксована маса металу та назва грошової одиниці збігалися. Класичним прикладом є англійський фунт стерлінгів.

Колись це насправді означало, що ця грошова одиниця втілює в собі фунт благородного металу (срібла). Однак поступово неухильно зростав розрив між назвою грошей — фунтом стерлінгів та реальним вмістом у них металу. Причини такого розриву можуть бути різними. Проте безумовно, що початок йому був покладений з переходом від срібла як грошового матеріалу до золота, яке при меншій масі втілювало більшу вартість. І хоча назва залишалась — фунт стерлінгів, але кількість золота була значно меншою і неухильно знижувалась. Розрив між назвою грошової одиниці та реальним вмістом металу зростав. Зміна вартості золота, з одного боку, та вплив попиту і пропозиції, з іншого, зумовлюють відхилення цін від вартості.

Ціна товару — це відносна форма вартості, яка щойно стала грошовою формою. Вона прямо пропорційна вартості товару та обернено пропорційна вартості еквівалента (золота). Через це загальне підвищення чи зниження цін може бути наслідком зміни вартості товарів або зміною вартості золота, а також зміною тієї чи іншої, але в різних напрямах або в різних пропорціях. Як правило, в теоретичному аналізі виходять з припущення про збігання ціни і вартості. Хоча насправді ринкова ціна змінюється під впливом багатьох чинників, які зовсім не пов'язані ні з вартістю товарів, ні з вартістю золота. Все це призводить до того, що ціна кількісно не збігається з вартістю. Проте це не може бути підставою для нехтування вартістю, оскільки це не що інше, як адекватна форма, через яку прокладає шлях в умовах ринкової стихії та конкуренції закон середніх чисел. Адже вартість перетворюється на ціну стихійно, тому збігання їх на ринку неможливе. Якби таке збігання відбулося, це суперечило б способу утворення ціни. Більше того, саме у відхиленні ціни від вартості й полягає регулююча роль закону вартості, тому що будь-яке відхилення цін в один бік може бути «виправлено», вирівняно відхиленням у протилежний бік. Коливання ринкових цін навколо вартості регулює виробництво, пристосовує його до попиту.

З розвитком товарообміну форму товару, а отже, ціну отримують такі речі, які не є продуктами праці та не мають вартості. Передусім це природні багатства, які не включені в господарський оборот. Форму ціни також набули такі поняття, як честь, совість, любов, які не є речами і не містять вартості. В цьому разі ми маємо справу з «ірраціональними цінами».

Отже, ціна не тільки кількісно, а й якісно не завжди є вираженням вартості. Проте це не може бути підставою для заперечення вартості. Адже, як правило, за такими цінами не стоять відносини виробничого характеру. Або ж за ними приховані виробничі відносини, які можуть бути пояснені лише на основі вчення про земельну ренту (наприклад, ціна землі).

Засіб обігу. Процес функціонування грошей як міри вартості нерозривно пов'язаний з процесом обміну товарів, в якому гроші виконують функцію засобу обігу. З появою грошей відбувається перехід від безпосереднього обміну товару на товар (Т— Т) до більш досконалої форми за допомогою грошей (Т—Г—Т), яка, по суті, включає два акти: продаж товару за гроші (Т—Г) та купівлю товару за гроші (Г—Т). Як видно, гроші виконують роль посередника в процесі обміну товару. Для того щоб виступати в якості мінової вартості, товар повинен мати власну вартість, позбавитись своєї натурально-речової форми і перетворитися з уявної вартості (певної кількості) золота на золото справжнє. При цьому слід зауважити, що золото функціонує як уявна, ідеальна вартість лише тому, що воно здійснює обіг як грошовий товар у процесі обміну. В ідеальній мірі вартості прихована «дзвінка» монета. Отже, гроші як міра вартості та гроші як засіб обігу доповнюють одне одного і взаємодіють.

Як видно, кожна фаза метаморфози товару в цілому має самостійне значення, яке характеризує певний момент у відносинах товаровиробників. А в сукупності обидві фази становлять єдність відносин товаровиробників. Однак, як це добре видно на практиці, продаж та купівля, будучи єдиним цілим, зовсім не означає їхньої нерозривності. Навпаки, їхня самостійність означає, що купівля не обов'язково йде за продажем. Ці фази можуть бути розірвані в часі та просторі. Саме тут приховується можливість криз надвиробництва, проте тільки можливість.

Цей висновок має принципове значення: адже формула Т—Г—/"призвела до хибних висновків і такого економіста, як Ж.-Б. Сей, а разом з ним і Д. Рікардо, які виходячи з неї, твердили про неможливість загальних криз, оскільки гроші — лише посередник у русі товарів, а все зводиться обов'язково до обміну — Т—Т. Вони вважали, що кризи можуть бути лише частковими, внаслідок неузгодженості між виробництвом окремих товарів. Одних з них виробляють більше, інших — менше, тому частина перших не може бути реалізована. В дійсності кризи надвиробництва закладені в суперечності між суспільним характером виробництва та приватною формою привласнення.

Обіг грошей. Монета. Паперові гроші. Глибоке розуміння обігу грошей, його відмінності від обігу товарів має дуже важливе значення для з'ясування закономірностей грошового обігу. З появою грошей як посередника в процесі обміну товарів товарообмін набуває форми товарного обігу як якісно нового явища. Якщо простий обмін товарами, який обмежений у часі та просторі (оскільки треба знайти саме такого товаровиробника, у якого був би необхідний товар цьому товаровиробнику, а товар цього виробника був необхідним першому товаровиробнику), то перехід до товарного обороту дає змогу, продавши товар, не купувати інший, або, продавши його на одному ринку, купити його зовсім на іншому. Тим самим товарний оборот розширює межі та прискорює рух товарів і грошей. На відміну від функції міри вартості, для якої не потрібні готівкові кошти, функція засобу обігу означає реальний рух грошей. Особливості обігу грошей полягають у тому, що гроші не повертаються до свого вихідного пункту, вони віддаляються від нього: постійно залишаються в обігу, в той час як товари випадають зі сфери обігу, переходять у сферу споживання. Своєрідний рух грошей створює ілюзію, нібито не рух товарів зумовлює рух грошей, а навпаки, рух грошей зумовлює рух товарів, внаслідок цього складається уявлення, ніби гроші мають самостійний рух, що зумовлює рух товарів. Таким чином, глибоко перекручуються реальні взаємовідносини між товарами й грошима. В дійсності, товари, які виражають свою вартість у грошах, у золоті, які перетворюють у такий спосіб золото на загальний еквівалент, на гроші, роблять їх інструментом обігу. Через це не гроші зумовлюють оборот товару, а навпаки. Звідси і такий важливий висновок: не кількість грошей в обігу впливає на ціни товарів, а навпаки, ціни товарів є одним із головних чинників, які визначають кількість грошей, необхідних для обігу.

Функція грошей як засобу обігу потребує, щоб в обігу знаходились у рівній вартості шматки того металу, який є грошима, та щоб вартість цих шматків була зафіксована і засвідчена. Це досягається за допомогою карбування монет, які засвідчують масу та пробу благородного металу, а отже, і його вартість. Інакше кажучи, функція засобу обігу породжує монетарну форму існування грошей. Однак через деякий час, після випуску повновагових та повноцінних монет, вони в процесі обігу стираються, перестають бути повноваговими, виникає суперечність між їхнім номіналом та реальним вмістом золота. І це не дрібниця.

У результаті цієї суперечності форма монети зростає над вмістом, а функціональне існування грошей поглинає їхнє матеріальне існування. Внаслідок цього під час зовнішньої торгівлі доводиться звіряти масу та пробу зливків, а у внутрішній торгівлі монети дістають гору тому, що їх беруть продавці товарів і вони виконують свої функції й тоді, коли вони повновагові, і тоді, коли частина маси втрачається, адже монети виконують роль засобу обігу скороминуче, що робить можливою заміну золота знаками вартості, символами реальних грошей.

Спочатку це відбулося внаслідок стирання монет у процесі обігу, коли незважаючи на те, що реальний вміст золота в монеті зменшився, така монета забезпечує обіг товарів як повноцінна, сам процес обігу грошей відділяє реальний зміст монети від її номінального значення. На цій основі відбувається заміна золота сріблом або міддю, а потім — паперовими грошима, які, по суті, не мають ніякої вартості (за винятком самого паперу та його оброблення ). Можливість заміни реального грошового матеріалу його знаками, символами полягає в тому, що гроші виконують функцію засобу обігу скороминуче. Для цього важливо, щоб вони мали суспільну значимість, а саме держава, випускаючи паперові гроші, надає їм примусовий курс у законодавчому порядку. Інакше кажучи, паперові гроші можуть функціонувати як засіб обігу саме тому, що вони заміщують та представляють в обігу золото, його вартість.

На рівні пересічних громадян суспільства превалює думка, начебто паперові гроші створюються державною владою. Насправді, вони, як і справжні металеві гроші — продукт товарного обороту. Сам оборот товарів уможливлює заміну золота його символами, його знаками у функції засобів обігу. Проте при цьому треба, щоб знак грошей одержав свою власну об'єктивно-суспільну значимість. І паперовий символ одержує її за допомогою примусового курсу, що встановлюється державою. Товарооборот має потребу в золоті як загальному еквіваленті. І ця необхідна кількість золота подана в паперових грошах незалежно від тієї суми, яка на них написана. Так, якщо випущено паперових грошей на 4 млрд, а обіг потребує тільки 2 млрд, то вся маса паперових грошей матиме цінність тільки в 2 млрд. Та обставина, що паперові гроші представляють в обігу золото, потребує відповідності між кількістю паперових грошей і коштовністю золота, яке вони заміняють. Якщо ж ця відповідність порушується, і канали грошового обігу переповнюються паперовими грошима, то курс паперових грошей неминуче падає і знижується до того рівня, до якого падає необхідний для обігу мінімум золота.

Засіб нагромадження, утворення скарбів. Якщо функція міри вартості виконується грошима ідеально, а функція засобів обігу — швидкоплинне, і тому золото може бути замінено знаками вартості, то функцію засобів нагромадження створення скарбів виконують справжні гроші, тобто реальне золото. На практиці товаровиробники неминуче нагромаджують не лише золото, а й паперові гроші. Ця функція пов'язана з функцією грошей як засобом обігу. Коли перша метаморфоза Т—Г не доповнюється другою метаморфозою Г—Т, тоді це означає, що гроші перестають бути засобом обігу. Вони стають засобом нагромадження. Звідси зрозуміло, що гроші не можуть водночас бути і засобом обігу і засобом нагромадження, тому що одна функція заперечує іншу.

З розвитком товарного виробництва товаровиробник виробляє один товар, а споживає багато. Причому виробництво і продаж товару потребують певного часу. А купівля, пов'язана зі споживанням, не може бути відстрочена до реалізації виробленого товару. В зв'язку з цим виникає потреба в купівлі, яка передує продажу товару або, в усякому разі, не пов'язана з останнім. Це можливо за нагромадження грошей. Для того щоб купувати, не продаючи, треба спочатку продавати, не купуючи. Звідси видно, що функція засобів нагромадження підтримує і зумовлює функцію засобів обігу. Гроші можуть безупинно рухатись лише тоді, коли вони є засобом обігу, нагромаджуються в різних розмірах, у різних товаровиробників. Отже, поруч з рухомими грошовими потоками обов'язково існують грошові резерви. Ці дві форми взаємопов'язані, як сполучені посудини. Постійно відбувається переливання з однієї в іншу. Отже, нагромадження — це умова нормальних грошових і товарних засобів. І сутність цієї функції в тому, що товаровиробник продає товари, а виручені гроші не перетворює на інші товари, вилучає їх з обігу, і вони стають нагромадженням.

Ця функція зумовлена самими процесами виробництва і споживання. Для того щоб виробнику придбати нові засоби виробництва, потрібно накопичити певну суму грошей. Споживач також для придбання предметів споживання значної цінності повинен накопичити гроші.

Між функціями нагромадження скарбів і засобами обігу існує щільний взаємозв'язок. Розширення масштабів виробництва і товарообороту веде до того, що частина грошей, яка є у вигляді скарбів, втягується в процес обігу і функціонує у вигляді засобів обігу. Звуження процесів обігу супроводжується вилученням частини грошей, перетворенням їх на скарби.

У функції грошей як засобу нагромадження виділяється нагромадження, яке виступає у формі утворення скарбів, коли гроші на тривалий час вивільняються з обігу. Ця форма нагромадження переважала на перших етапах розвитку товарного господарства, коли товаром були надлишки. Вони перетворювалися на гроші та нагромаджувались як скарби.

Поруч із нагромадженням грошей в монетарній або іншій формі утворюється нагромадження скарбів у вигляді предметів розкоші, виготовлених з дорогоцінних металів, насамперед із золота і срібла, які не функціонують і являють собою значною мірою художні цінності.

З розвитком товарного виробництва головну роль відіграє перший вид нагромадження, яке стає необхідною умовою товарного обігу. Отже, ці дві форми нагромадження відрізняються одна від одної не лише функціонально, а й історично. Вони відбивають різні етапи в розвитку товарного виробництва.

Гроші, які мають властивість продукту товарного господарства, мають істотний вплив на його розвиток. І це особливо виявляється у функції засобів нагромадження. Якщо нагромадження товарів має межі (псування товарів, необхідність спеціальних сховищ тощо), то гроші не мають фактично меж для нагромадження, а зберігання їх не пов'язано з великими витратами праці.

Для того щоб нагромаджувати, слід всіляко розширювати виробництво товарів, якнайбільше їх продавати. А чим більше нагромаджено грошей, тим ширші можливості для розширення і удосконалення виробництва. Водночас не можна не бачити, що цей процес суперечливий. Адже нагромадження, збільшення скарбів може стати самоціллю, що, природно, обмежує можливості розвитку виробництва.

Засіб платежу. Розвиток товарного виробництва породив і таку функцію, як засіб платежу. Адже в товарообміні виникає особлива форма — купівля без попереднього продажу товару. Наприклад, для продовження процесу виробництва потрібно придбати сировину і матеріали, але для їх оплати немає грошей. Очевидно, власник сировини і матеріалів може продати їх з відстрочкою платежу, отже, в кредит. Особливість цієї форми полягає в тому, що один товаровиробник стає кредитором, а інший — боржником. Отримуючи потрібний товар, боржник дає своєму кредитору письмовий борговий кредит. Коли настає строк, боржник виплачує визначену суму грошей, а кредитор повертає йому вексель. У такому разі ми маємо справу з функцією грошей — засобу платежу. Ця функція виявляється при виплаті заробітної

плати, податків, при оплаті оренди землі, приміщень тощо. Гроші стають засобом платежу саме тому, що вони є мірою вартості і засобом обігу. Проте, на відміну від цих функцій, спочатку виникає передавання споживної вартості, а вартість виступає в ідеальному вигляді боргового зобов'язання. І лише через визначений строк боржник виплачує кредитору вартість отриманого в кредит товару. Той, хто уважно стежить за логікою викладення теорії грошей, може сказати, що можливість купівлі без продажу забезпечується наявністю накопичення грошей, грошовими резервами. Однак практика товарного господарства, швидке зростання масштабів виробництва і товарообороту призводять до того, що не лише неможливо, а й економічно нераціонально ставити виробництво і споживання в залежність від наявних грошей. Суперечність між споживною вартістю і вартістю дістає ще одне вираження — між товарною формою виробництва, між товарооборотом, споживною вартістю та їхнім вартісним вираженням, обігом грошей. Це особливо виявляється в необхідності купівлі або продажу, необхідності купівлі тепер за рахунок продажу в майбутньому. Вирішується ця суперечність через розвиток кредиту, складну систему кредитних відносин.

Розвиток товарного виробництва і товарного обміну зумовлює значне поширення кредитних відносин.

Оскільки транспортування і реалізація товарів забирає багато часу, а процес виробництва неможливо зупинити, товаровиробник систематично купує в кредит необхідні засоби і предмети праці. Кредит відіграє велику роль у виробництві, яке має сезонний характер. Наприклад, весною селянин купує насіння, засоби праці, а виплачує їх ціну після збирання врожаю. Або восени легка і харчова промисловість повинні закуповувати в кредит запас вовни або цукрових буряків, яких вистачило б на весь сезон переробки. В міру створення і реалізації готової продукції здійснюється оплата кредиту.

З боку продавця продаж у кредит є не що інше, як відчуження споживної вартості товару, але без реалізації його ціни, без перетворення уявного золота, яке визначає величину вартості товару, на реальне золото, гроші. З боку покупця кредит визначає отримання споживної вартості без відповідного відчуження праці. Після закінчення строку угоди ролі її учасників змінюються. Той, хто продає товар у кредит, кредитор, отримує вартість, не відчужуючи споживної вартості. Той, хто брав кредит, покупець, відчужує вартість, не отримуючи споживної вартості. Все це привносить у виробничі відносини товаровиробників суттєво важливі моменти. Хоч у цих угодах зберігаються ролі покупця і продавця, як у звичайному товарообороті, однак неможливо не бачити, що тут їхні ролі суттєво різні, а відносини набагато складніші. Якщо звичайна товарна угода здійснюється на основі еквівалентного співвідношення вартості товару і грошей, то передавання грошей у кредит означає не тільки повернення певної суми в укладений строк, а й оплату у вигляді відсотка за її використання. Більше того, за кредиту рух товару здійснюється без грошей. Вони тут не виступають засобом обігу. Гроші виконують функцію міри вартості, що дає змогу встановити в кредитній угоді грошову міру зобов'язання. Проте, коли настануть строки виконання зобов'язань, вони погашаються грошима. Отже, гроші тут виступають не опосередкованою ланкою, а завершальною, оскільки продаж у кредит — це не закінчена угода, а лише її початок. Завершення вона отримує лише під час виплати зобов'язання. Звичайно, в умовах розвинених товарно-грошових зв'язків певна частина боргових зобов'язань взаємно погашається. Проте гроші потрібні для покриття різниці між частиною зобов'язань.

Отже, особливість функції засобу платежу полягає в тому, що гроші в цьому разі виступають не як посередник товарообороту, не як засіб обігу, а як індивідуальне втілення суспільної праці, завершуючи угоду. При впровадженні платежів гроші виступають як справжні гроші, а не як знаки вартості. Що стосується взаємодії функції як засобу платежу і функції накопичення, то, з одного боку, кредит робить накопичення невигідним і зайвим, оскільки дає можливість купувати не продаючи, а з іншого боку, розвиток функції засобу платежу нерозривно пов'язаний з накопиченням грошей для здійснення оплати за зобов'язаннями. В історичному процесі розвитку товарного господарства вдосконалення і збагачення функції засобу платежу, розвиток кредитних відносин ведуть до зникнення збирання скарбів як самостійної форми багатства і водночас зростають роль і значення накопичення резервного фонду грошей як засобу платежу.

Функція грошей як засобу платежу породжує і широко розвиває так звані кредитні гроші, що виступають у формі боргових зобов'язань (векселів). Однак товаровиробник, який отримав боргове зобов'язання (вексель), може посвідчити його своїм підписом і передати для оплати визначеної купівлі товарів. Отже, вексель, що виник як засіб кредиту, перетворюється на кредитні гроші. Розвиток кредитних грошей призвів до виникнення їх найвищої і найдосконалішої форми — банкнот. На відміну від векселів, які є борговими зобов'язаннями окремих товаровиробників, банкнота — це вексель банку, тобто боргове зобов'язання банку. У функції грошей як засобу платежу виявляється поглиблення взаємозв'язку всіх функцій грошей — міри вартості, засобу обігу, нагромадження. Кредитні гроші залишаються з паперовими і якнайширше обслуговують товарооборот. Отже, складаються умови для заміни золотогрошового обігу паперовими грошима. Спочатку зв'язок між золотом і паперовими грошима забезпечується їх прямим обміном на золото, а на наступних етапах золото як грошовий матеріал повністю виключається з обігу. Воно стає, по суті, звичайним товаром, який можна придбати за паперові гроші. І все ж, хоч і опосередкований, але зв'язок між золотом і паперовими грошима існує. Воно, хоч і монопольне, а все ж є матеріально-речовим забезпеченням грошей. Купівельна спроможність паперових грошей забезпечується зростанням суспільного багатства.

Всесвітні гроші. Гроші як продукт товарного виробництва нічого національного і специфічно державного в собі не утримують.

Всесвітня торгівля — це продаж і купівля значних партій товарів, оптова торгівля в кредит. Через це функція засобу платежу має особливо важливе значення і значне поширення.

Крім того, у світовому обігу гроші функціонують як суспільна матеріалізація багатства. Однак лише золото уособлює це багатство і мігрує з однієї держави в іншу. До речі, будучи скарбом, золото водночас є резервним фондом всесвітніх грошей.

Слід зазначити, що процес витіснення золота з грошового обігу стосується і всесвітніх грошей. У повоєнні роки товарооборот на всесвітньому ринку здійснюється за допомогою резервних національних валют, передусім долара і фунта стерлінгів.

Отже, при виконанні своїх функцій вони звичайно одягають «національний мундир», що знаходить відображення не лише в специфічній назві — долар у США, фунт стерлінгів — у Великій Британії, ієна — в Японії, марка — в Німеччині, рубль — у Росії, ліра — в Італії тощо, а й у відповідній символіці на монетах і паперових грошах, поручительстві держави за їхнє забезпечення. Взаємодія національного і світового ринку, вихід товарного обороту за межі окремих держав, міжнародна торгівля породжують функцію грошей як всесвітніх. На світовому ринку гроші скидають «національний мундир» і виступають у формі благородних металів. Раніше це було золото і срібло, а з часом функцію світових грошей стало виконувати лише золото. Тут воно виступає загальною мірою вартості, загальним засобом платежу і загальним купівельним засобом.

Як бачимо, у всесвітній торгівлі гроші виконують ті самі функції, що і в обігу товарів і грошей між державами, матеріалізують відносини цих країн, які представляють товаровиробників, об'єднаних у межах держав. Це вносить суттєві зміни у виробничі відносини, робить міжнародні відносини специфічною сферою, для якої характерні свої товарно-грошові форми: торговий і платіжний баланси, валютний курс тощо.

В своєму розвитку гроші виступали в двох видах: повноцінні гроші і знаки вартості (замінники повноцінних грошей, або неповноцінні гроші). Повноцінні гроші – гроші, у яких номінальна вартість (позначена на них) відповідає реальній вартості, тобто вартості матеріалу, з якого вони зроблені. До таких грошей відносять металеві гроші (мідні, срібні, золоті монети), які мали різні форми: спочатку штучні, потім – вагові. Монети більш пізнього розвитку грошового обігу мали встановлені законом відокремлювальні ознаки (зовнішній вигляд, ваговий вміст). Найбільш зручною для обігу виявилася кругла форма монети, лицьова сторона якої називалася аверс, оборотна – реверс і обріз – гурт. З метою запобігання псуванню монети гурт почали робити нарізним. Перші монети з’явилися майже двадцять шість століть тому в Стародавньому Китаї і Лидійській державі. В Київській Русі перші карбовані монети датуються IX–X століттям. Спочатку в обігу знаходилися водночас і златники (монети з золота), і срібники (монети з срібла). До золотого обігу країни перейшли в другій половині XIX ст. Лідером серед них була Великобританія, яка разом із своїми колоніями і домініонами посідала перше місце по видобутку золота. Причинами переходу до металевого обігу і передусім до золотого стали властивості благородного металу, що робить його найбільш придатним для виконання функцій грошей: однорідність за якістю; подільність і з’єднуваність без втрати властивостей; портативність (концентрація вартості), збережність, складність видобутку і переробки

Для повноцінних грошей характерна тривалість знаходження в обігу, що забезпечувалася вільним розміном знаків вартості на золоті монети, вільним карбуванням золотих монет при певному і незмінному золотому вмісті грошової одиниці, вільним переміщенням золота між країнами. Завдяки своїм якостям повноцінні гроші безперешкодно виконували всі свої функції.

Поява знаків вартості при золотому обігу була викликана об’єктивною необхідністю: по-перше, золотовидобування не встигало за виробництвом товарів і не забезпечувало повну потребу в грошах; по-друге, золоті гроші високої портативності не могли обслуговувати дрібний за вартістю оборот; по-третє, золотий обіг не володів властивістю об’єктивної економічної еластичності, тобто не міг швидко розширюватися і звужуватися;

по-четверте, золотий стандарт, в цілому, не стимулював виробництво і товарообіг.
Золотий обіг проіснував відносно недовго – до Першої світової війни, коли країни-учасниці для покриття своїх видатків здійснювали емісію знаків вартості. Поступово золото зникло з обігу.

Знаки вартості (замінники повноцінних грошей) – гроші, номінальна вартість яких вище реальної, тобто витраченої на їх виробництво суспільної праці. До них належать:

· 1) металеві знаки вартості – золота монета, що стерлася; білонна монета, тобто дрібна монета, виготовлена з дешевих металів, наприклад міді, алюмінію;

· 2) паперові знаки вартості, зроблені, як правило, з паперу (розрізняють паперові і кредитні гроші).
Паперові гроші – це представники неповноцінних грошей, які з’явилися як замінники золотих монет. Об’єктивна можливість обігу цих грошей зумовлена особливостями функції грошей як засобу обігу, коли гроші є моментальним посередником в русі товарів. В Росії вперше паперові гроші (асигнації) з’явилися у 1769 р. У порівнянні з золотими такі гроші створювали товаровласникам певні переваги (легше зберігати, зручні при розрахунку за дрібні партії).

Право випуску паперових грошей привласнила собі держава. Різниця між номінальною вартістю випущених грошей і вартістю їх випуску утворює емісійний доход казни, що є істотним елементом надходжень до державної казни (бюджету). На початковому етапі паперові гроші випускалися державою поруч з золотими і з метою їх впровадження в обіг обмінювалися на реальні гроші. Однак поява, а після цього і зростання дефіциту бюджету, викликало розширення емісії паперових грошей, розмір якої залежав від потреби держави в фінансових ресурсах. Отже, сутність паперових грошей полягає в тому, що вони виступають знаками вартості, випускаються державою для покриття бюджетного дефіциту. Зазвичай вони не розмінні на золото і наділені державою примусовим курсом.

Кредитні гроші виникають з розвитком товарного виробництва, коли купівля-продаж здійснюється з розстрочкою платежу (в кредит). Їх поява пов’язана з функцією грошей як засобу платежу, де гроші виступають зобов’язаннями продавця, які повинні бути погашені у заздалегідь встановлений термін. Першочергове економічне значення цих грошей – зробити грошовий обіг еластичним, здатним відображати потреби товарообігу в готівкових грошах, економити повноцінні гроші, сприяти розвитку безготівкового обігу.

Поступово з розвитком капіталістичних товарно-грошових відносин сутність кредитних грошей зазнає суттєвих змін. В умовах панування капіталу кредитні гроші виражають не взаємозв’язок між товарами на ринку, як було раніше (Т–Г–Т), а відношення грошового капіталу (Г–Т–Г), тому грошовий капітал виступає в формі кредитних грошей. Кредитні гроші пройшли наступний шлях розвитку: вексель, банкнота, чек, електронні гроші, кредитні картки.

Вексель – письмове безумовне, нічим не обумовлене зобов’язання боржника сплатити певну суму в заздалегідь обговорений термін і у встановленому місці. Розрізняють простий вексель, виданий боржником, і переказний (трату), виписаний кредитором і направлений боржнику на підпис з поверненням кредитору. Переказний вексель (трата) може перебувати в обігу завдяки переказному напису (індосаменту) на зворотному боці документа. По мірі збільшення переказних написів циркулярна чинність векселя зростає, оскільки кожний індосант несе солідарну відповідальність по векселю.

Вексель має наступні особливості:

· абстрактність, тобто відсутність на документі інформації про вид угоди;

· безперечність, що означає обов’язкову оплату векселя;

· оборотність, тобто передача векселя як платіжного засобу іншим кредиторам, що означає можливість взаємного зарахування вексельних зобов’язань продавця. Платіжна гарантія ще більше зростає при акцепті (згоді оплатити вексель, якщо боржник не зможе розрахуватися сам) векселя банком (вексель, що акцептувався).

Вексель має певні межі обігу. Він функціонує між особами, які володіють інформацією про платоспроможність один одного і здійснюють економічні відносини. Погашається вексель учасниками вексельного обігу готівковими коштами. В Радянському Союзі векселі застосовувалися у внутрішньому обороті в 1922–1930 рр. Кредитна реформа 1930 р. ліквідувала вексельний обіг в середині країни, але з 1937 р. вексель використовувався у зовнішніх торгівельних відносинах в результаті приєднання СРСР у 1936 р. до Женевської вексельної конвенції.

Прийняття постанови Верховної Ради України “Про застосування векселів в господарському обігу” від 17 червня 1992 р. відродило вексельний обіг в Україні. Це мало велике народногосподарське значення, оскільки дозволило пом’якшити платіжну кризу, прискорити залучення до господарського обороту готову продукцію з обмеженим попитом, реалізувати зайві товарно-матеріальні цінності.

На даному етапі знаходяться в обігу і казначейські векселі, що випускаються державою для покриття дефіциту державного бюджету. Розрізняють також комерційний вексель (видається під заставу товару) і банківський вексель, видається банком-емітентом за наявності певної суми клієнта на депозиті. На відміну від комерційного банківський вексель має депозитну форму. Це по суті простий вексель, тому що виписується клієнтом банку своєму постачальнику в оплату за товар, але може бути індосований третій особі. Банківський вексель дає підприємству новий платіжний засіб, гарантований банком. Окрім одержання доходу по депозиту, на основі якого банком і видається вексель, підприємство отримує можливість розрахунку зі своїми партнерами. Кожний банк, який їх випускає, має свої особливості, передусім це надання банком переваг своїм клієнтам-векселедержателям.
Банкнота – кредитні гроші, що випускаються центральним (емісійним) банком країни. Вперше банкноти були випущені в кінці XVII століття, на основі переобліку поодиноких комерційних векселів. Первісно банкнота мала подвійне забезпечення: комерційну гарантію, оскільки випускалася на базі комерційних векселів, пов’язаних з товарооборотом, і золоту гарантію, що забезпечила її обмін на золото. Такі банкноти називалися класичними, мали високу тривалість обігу і надійність. Центральний банк володів золотим запасом для обміну, що виключало знецінення банкноти.

Не відміну від векселя банкнота являє собою безстрокові боргові зобов’язання продавця і забезпечується гарантією центрального банку, який в більшості країн став державним. Сучасна банкнота втратила по суті обидві гарантії: не всі векселі, що переобліковуються центральним банком, забезпечені товаром, а також відсутній обмін банкнот на золото. На даному етапі банкнота надходить в обіг шляхом банківського кредитування держави, банківського кредитування господарства через комерційні банки, обміну іноземної валюти на банкноти даної країни. В теперішній час центральні банки випускають банкноти суворо певної вартості. По суті вони є національними грошима на всій території держави. Матеріальне забезпечення у вигляді товару або золота відсутнє. Для виготовлення банкнот використовується особливий папір і застосовуються заходи щодо ускладнення їх підробки.
Чек – вид кредитних грошей, що виступає як грошовий документ встановленої форми, який містить безумовний наказ власника рахунку в кредитній установі виплатити держателю чека зазначену суму. Чековому обігу передує договір між клієнтом кредитної установи і цією установою про відкриття рахунку на суму внесених коштів або надання кредиту. Клієнт на цю суму виписує чеки, а кредитна установа їх оплачує. В чековому обігу беруть участь: чекодавець (власник рахунку), чекоодержувач (кредитор чекодавця) і платник по чеку (кредитна установа).

Вперше чеки з’явилися в обігу в XVI–XVII століттях у Великобританії та Нідерландах. З розвитком кредитної системи вони отримали широке розповсюдження. Розрізняють три основних види чеків:

іменний – чек на певну суму без права передачі,

на пред’явника – чек без вказівки одержувача,

ордерний – чек на певну суму з правом передачі шляхом індосаменту на звороті документу.

У внутрішньому обігу чеки використовуються для одержання готівки в кредитній установі, як засіб платежу і обігу, а також в якості інструменту безготівкових платіжних розрахунків, що здійснюються шляхом перерахувань по рахунках в кредитних установах. В міжнародних розрахунках використовуються банківські чеки для здійснення комерційних платежів, але в основному при платежах неторговельного характеру.

У відповідності з Положенням про чеки, затвердженим у 1929 р. в СРСР діяли два види чеків: розрахункові і грошові. Розрахунковий чек – це письмове доручення банку здійснити грошовий платіж з рахунку чекодавця на рахунок чекодержателя, тобто вони використовувались для безготівкових платіжних розрахунків.

Грошові чеки служили для отримання підприємствами і організаціями готівкових коштів. Швидке розширення чекового обігу після Другої світової війни потребувало зміни форм платежів. Науково-технічний прогрес і розвиток електронно-обчислювальної техніки сприяли появі у провідних зарубіжних країнах автоматизованих електронних апаратів для обробки чеків і ведення поточних рахунків. Електронні прилади і система зв’язку для здійснення кредитних і платіжних операцій (зарахування суми і списання коштів, перекази з рахунку на рахунок, нарахування відсотків, контроль за станом рахунку) шляхом передачі електронних сигналів без участі паперових носіїв сприяли виникненню електронних грошей. З їх допомогою відбувається переважна частина міжбанківських операцій.

Впровадження ЕОМ в кредитних установах створило умови для появи електронних грошей, які містять електронним еквівалентом готівкові гроші та є їх замінником. Електронні гроші мають ряд особливостей в порівнянні з готівкою: по-перше, готівку у вигляді електронних грошей, як правило, не можна витратити, якщо ці гроші викрадені або втрачені;

по-друге, після втрати, викрадення або знищення, одразу попередивши про це кредитну установу, можна отримати нові електронні гроші з відновленням первісного балансу;

по-третє, електронні гроші можуть мати обмежений обсяг.

Користування електронними грошима здійснюється за допомогою електронного гаманця – будь-якої пластикової картки, або функції картки, що містить реальну цінність у формі електронних грошей, які власник вніс на рахунок в банку. Банківська пластикова картка – це пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого можна керувати банківським рахунком, тобто здійснювати оплату за товари, послуги та отримувати готівкові кошти. Таким чином, картка – це інструмент безготівкових розрахунків, тому її існування пов’язане з функціонуванням певної платіжної системи.

Платіжна система – це, по-перше, сукупність кредитних установ, які здійснюють розрахунки; по-друге, система взаємовідносин між учасниками, яка необхідна для виконання зобов’язань щодо розрахунків за допомогою карток; по-третє, сукупність нормативних, договірних, фінансових та інформаційно-технічних засобів, що регламентують порядок використання банківських платіжних карток.
За фінансово-економічним призначенням розрізняють кредитні картки і дебетові картки. В залежності від суб’єктів використання –пластикові картки особистого використання і корпоративні фінансові картки. В залежності від захищеності – звичайні пластикові магнітні картки, електронні (мікропроцесорні та лазерні) картки. Широкомасштабне впровадження електронних грошей в сучасну систему розрахунків, як міжбанківську, так і банк–клієнт, клієнт–крамниця і так далі пояснюється тим, що цей вид кредитних грошей є ідеальним засобом розрахунку по наступним причинам:

· фінансову пластикову картку зручно носити в кишені або гаманці;

· пластикова картка є відносно дешевим засобом;

· надійність;

· можливість забезпечення високого рівня захисту, необхідного для запобігання підробок та махінацій в фінансовому середовищі;

· деякі види фінансових пластикових карток, наприклад типу смарт-карта, можуть виконувати функцій: кредитних і дебетових карток одночасно.

Регулювання грошового обігу здійснюється на основі використання законів грошового обігу. Рівновага товарної й грошової маси залежить від трьох факторів: кількості проданих товарів, рівня товарних цін, швидкості обертання грошової одиниці. Всі ці фактори безпосередньо залежать від стану й рівня виробництва, використання переваг суспільного поділу праці, рівня продуктивності праці. Закономірності тут такі: 1) чим розвинутіший суспільний поділ праці, тим більша кількість товарів продається; 2) чим вищий рівень продуктивності праці, тим нижчі вартість і ціна товарів. За золотовалютного обігу потрібна кількість грошей для безперешкодної реалізації товарів підтримується автоматично, бо скарби залежно від стану виробництва постійно діяли як відводні й приводні канали для припливу або відпливу грошей з обігу.

Україна розбудовує новий паперо-грошовий обіг. Підтримувати товарно-грошову рівновагу в нас зобов'язаний Національний банк. Його органи, спираючись на класичну закономірність, яку відкрили економісти ще у XVIII ст., повинні забезпечувати таку рівновагу:

Г*П=Т*С,

де Г- середня маса грошей, яка перебуває в обігу;

П - кількість оборотів середньої грошової маси;

Т- обсяг товарів, які перебувають в обігу;

Ц- ціни товарів на ринку.

Це означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, має дорівнювати обсягу випущених товарів, помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою відповідних інтервенцій, тобто фінансово-економічних заходів, необхідно один з показників (а можливо й усі водночас) підкоригувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати (прискорити) швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і, нарешті, підвищити ціни.

Звичайно, найкращий спосіб підтримування збалансованості - швидке розширення якісної товарної маси в Україні, особливо за допомогою роздержавлення й приватизації, переведення державного сектора на засади комерційного розрахунку, підтримки соціальне значущих галузей суспільного виробництва, розбудови економіки відкритого типу, інтегрованої у світовий простір. Цінова політика має орієнтуватися на вільні ціни світового ринку. Нормальну кількість грошей для підтримки даної товарної маси забезпечить внутрішня, а потім зовнішня конвертованість національної грошової одиниці.

Більш ефективною є політика прискорення швидкості обертання грошової маси, якої можна досягти, скажімо, переходом до щотижневих виплат заробітної плати, широким упровадженням кредитних грошей та розширенням безготівкових розрахунків, введенням електронних карток споживача та іншими заходами. Все це дало б змогу проводити гнучку політику грошового обігу, своєчасно вилучати надлишкову масу грошей з обігу й підтримувати фінансову стабільність.

Величезні потенційні можливості криються в забезпеченні бездефіцитного державного бюджету України та ліквідації невпинної кредитної експансії.

Отже, Національний банк України повинен ефективно виконувати свою головну функцію регулятора грошового обігу.

[1] Слово «монета» вперше з’явилось у Римі як титул богині Юнони в 279 р. до н. е У подальшому при її храмі (Юнони—Монети) почали карбувати гроші, які й отримали відповідну назву.

Читайте також:

1. IV. ТИМЧАСОВА ВАРТІСТЬ ГРОШЕЙ
2. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
3. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
4. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
5. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
6. Аналіз міжринкової взаємодії товарів і грошей
7. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
8. Асимптоти графіка функції
9. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
10. Базові функції, логічні функції
11. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.
12. Банківська система та її основні функції

Переглядів: 1255