Тенденції і закономірності процесу розвитку етносів

Етнос як елемент соціального життя суспільства.

Етнос – історично сформована на певній території стійка сукупність людей, що мають загальні риси, особливості, біоморфологічний і психічний склад.

Розуміння етносу і етногенезу як процесу розвитку етнічних спільнот було і залишається неоднозначним. Визнання значущості етнічної проблематики в історії людства йшло поряд з виникненням різних, іноді навіть протилежних поглядів, концепцій і теорій, характерним прикладом яких можуть бути концепція етносу Ю. Бромлея і теорія етногенезу Л. Гумільова.

Академік Ю. Бромлей(з 1965 по 1989 рр. очолював Інститут етнографії в Москві) був одним з авторів концепції, яка на довгі роки визначила методологічні підходи радянської науки до вивчення етносів і етніч-них процесів у рамках формаційного підходу. Етнос він розглядав як стійку сукупність людей, що сформувалася на певній території і характеризується відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки. Причому, виділялися конкретно-історичні типи етносу: рід, плем’я, народність, нація, що послідовно змінюють одне одного, існуючи не самі по собі, а відповідно до конкретних типів суспільно-економічних формацій. Так, первісній формації відповідали рід і плем’я, рабовласницькій і феодальній – народності. Нації ж виникали з розвитком капіталістичних виробничих відносин і продовжують існувати при соціалізмі, а при комунізмі – поступово зникають.

Концепції етносу Ю. Бромлея протистояла теорія етногенезу Л. Гумільова. Спираючись на вчення В. Вернадського про ноосферу (усі живі системи, у т. ч. суспільні, працюють на біохімічній енергії, поглинаючи її з простору. Система знаходиться в ідеальному, гармонічному стані лише тоді, коли споживає стільки енергії, скільки необхідно для її життєзабезпечення. Надлишки енергії приводять до активізації системи, дефіцит – до вгасання її життєвих функцій і розпаду), Гумільов доходить висновку, що будучи носієм єдності природного, суспільного і власне людського, hоmo sapiens виступає як системоутворюючий фактор для системи, що слідом за біосферою, соціосферою і ноосферою повинна бути виділена етносфера, тобто сукупність етносів з їхніми геобіоценозами. Людина не може жити поза етносом, оскільки є живою біологічною системою.

Утворення етносфери пов’язане з реалізацією в біосфері енергії живої речовини, біохімічна енергія якої реалізується в етногенезі, переломлюючись в психіці людини на індивідуальному і популяційному рівні у формі пасіонарної енергії (пасіонарії – від лат. рassio – пристрасть, страждання – люди, що здатні йти до мети всупереч інстинктам).

Пасіонарність є наслідком мутацій, що відбуваються під впливом різноманітних процесів у біосфері як від підвищення сонячної активності, так і активності тектонічних процесів у надрах Землі. Пасіонарність не охоплює всю популяцію, а лише окремих її представників, і то різною мірою. Такими пасіонаріями були, наприклад, Олександр Македонський, Ян Гус, Жанна д’Арк, Наполеон і ін.

Збільшення питомої маси пасіонарієв у популяції приводить до посилення етносфери, культурного, політичного, соціально-економічного підйому. Потім настає період стабільності, який змінюється станом конфліктності і депресії, що приводить до плавного вгасання всієї етнічної системи. Однак, її вгасання не означає депопуляцію. Руйнуються лише зв’язки між її компонентами, що далі входять у нові етнічні системи.

Концепція етносу Ю. Бромлея		Теорія етногенезу Л. Гумільова
Стабільний стан	Етнос	Процес
Самосвідомість	Ознаки етносу	Поведінка, вчинки етносу, взаємини
Соціальна	Сутність	Природна

Таким чином, виділяючи особливе в кожній з вищезгаданих теорій, необхідно відзначити загальні риси. І концепція етносу Ю. Бромлея, і теорія етногенезу Л. Гумільова визнає етноси як об’єктивну реальність в історії людства, що має довгу історію становлення і розвитку.

Фактори утворення етносу і його ознак розрізняються. Формування етносу звичайно відбувається на основі єдності території і економічного життя, але в процесі подальшого розвитку етноси найчастіше можуть втрачати спільність як територіальну, так і економічну. Ознаки, які виражають системні властивості вже існуючого етносу і відокремлюють його від інших етносів, – це:

· мова;

· народне мистецтво;

· звичаї;

· обряди;

· традиції;

· норми поведінки;

· звички.

Тобто компоненти культури, що передаються з покоління в покоління і утворюють так звану етнічну культуру.

Жоден з компонентів культури не є неодмінною етнодиференцюючою ознакою, тому що етнос – певна культурна цілісність. Йому неодмінно притаманна антитеза «ми» – «вони», чітке визначення межі між своїми і чужими. Це здійснюється шляхом ідентифікації одне одного з погляду етнічних стереотипів, і у такий же спосіб розпізнаються сторонні. Спільність території, історії, мови і символів може служити ознакою, яка підкреслює відмінності однієї етнічної групи від іншої.

З цієї причини етносом є тільки та культурна спільність, що усвідомлює себе як таку, відрізняючи себе від інших, аналогічних спільнот, тобто має етнічну самосвідомість і самоназву – етнонім. Важливою складовою частиною етнічної самосвідомості є уявлення про спільність походження всіх членів етносу, під яким розуміється спільна історична практика їх предків. Культурна єдність членів етносу може формувати і спільність психічного складу.

В Енциклопедії американських етнічних груп, виданої Гарвардським університетом наприкінці 70-х років, зазначається, що будь-яка сукупність людей, що заявила про своє походження і культурну відмінність, може розглядатися як етнічна група.

Ознаками «етнічності», що можуть варіюватися в різноманітних комбінаціях, називалися:

· загальне історико-географічне походження;

· раса;

· релігія чи вірування;

· мова чи діалект;

· зв’язки, що виходять за межі сімейних, сусідських і общинних меж;

· цінності, традиції, символи, література, музика, кулінарні пристрасті;

· інститути, що обслуговують і підтримують групу;

· внутрішнє відчуття відмінності, відмінність, яка сприймається ззовні.

Не слід розглядати процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях руху від однієї форми спільноти до іншої. Народи перебувають у вічному русі. Етноси виникають, розквітають, зникають. І у кожного народу – свій шлях, своя доля. Історія дає нам приклади зник-нення багатьох колись відомих народів (фінікійці, етруски, скіфи, половці і т.д.). Хоча ряд сучасних народів виникли ще в стародавні часи (вірмени, грузини, японці, китайці і т.д.). Сьогодні людство представлене всім багатоцвіттям етносу – родом і плем’ям, народністю, народом, нацією, що пов’язано з розмаїтістю соціально-економічних і культурних умов їхньої життєдіяльності.

Плем’я – форма спільноти людей, властива первіснообщинному ладу. В основі племені лежать родові відносини, що визначають диференціацію племен за територією, мовою, культурою. Плем’я, як правило, поєднувало два чи кілька родів і мало свою мову, територію, звичаї.З розвитком виробничих і соціальних відносин відбувається процес укрупнення племен, утворюються союзи племен. Кровнородинні зв’язки поступово перестають бути основою етнічних спільнот, все сильнішими стають зв’язки соціальні. Витиснення родових відносин товарними приводило до розпаду племен і до об’єднання їх у народності.

Народність –форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей, що складається з виникненням приватновлас-ницьких відносин і характерна для рабовласництва і феодалізму, передує з розпадом феодалізму утворенню націй. Народність – якісно нова общинна організація, заснована на територіальних і економічних зв’язках людей, при наявності приватної власності і непримиренних антагоністичних соціальних спільнот – класів (заможних і незаможних). Їм властиві єдина мова, культура, територія, економічні зв’язки і свідомість етнічної приналежності. Народності, як і інші донаціо-нальні спільноти, існують і нині не тільки в країнах, які розвиваються, але й у деяких індустріально розвинених державах (у Великобританії – уельці, нормандці, галли; у Франції – бретонці і корсиканці і т.д.). Найбільш великі народності можуть консолідуватися в нації.

Народ – соціальна спільнота, що включає на різних етапах історії ті шари і класи, які за своїм об’єктивним положенням здатні брати участь у вирішенні задач прогресивного розвитку суспільства.У широкому розумінні слова під народом ми розуміємо все населення держави, країни.

Тенденції і закономірності процесу розвитку етносів. Етнос завжди знаходиться в розвитку. Тому не слід зводити в догму ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Є етноси, розсіяні у різних країнах, тобто не мають єдиної території, економіки, однак їх представники вважають себе однією спільністю. Українці, що живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе більше і більше на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів, і вони мають право обирати собі національність кожного з батьків. У більшості країн світу вона визначається не державними формами, а самою людиною – добровільно. За сучасними цивілізованими мірками вибір національності на власний розсуд є невід’ємним правом особистості, однією з умов її свободи.

Протягом всієї історії людства простежується дія двохтенденцій у розвитку етносу.

Одна з них – це етнічна диференціація, тобто відділення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, національної самостійності, розвитку власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.

Інша – інтеграція, об’єднання етносів (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв’язків між різними етносами, сприйняттю всього кращого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування в сфері культури.

Обидві тенденції взаємозалежні. В їх основі лежать об’єктивні економічні та соціально-культурні потреби. Вони сприяють прогресу цивілізації, тому що одна веде до внутрішнього удосконалювання, розквіту етносу, інша сприяє взаємозбагаченню народів, обміну духовними цінностями, усебічному їх зближенню, зміцненню взаєморозуміння, довіри, світу.

Сучасний стан суспільного розвитку показує, що індустріальний розвиток не усуває етнічних проблем, а нерідко і збільшує їх, підсилюючи потяг окремих етносів до самостійності, збереженню етнічної ідентичності. Утворення багатонаціональних держав не означає ет-нічного нівелювання і повної асиміляції етнічних груп, а, навпаки, підсилює їх боротьбу за рівний доступ до соціальних і культурних благ, за досягнення рівноправного статусу в подібних державах.

Наприкінці 60-х, у 70-ті і 80-ті рр. відзначалися різкі зіткнення на етнічному ґрунті саме в розвинених країнах – Канаді (проблема франко-канадців), Франції (проблема провінції Бретань), Великобританії (проблема Північної Ірландії), Бельгії (проблема фламандців і валлонів), Іспанії (проблема басків) і т.д., що привело до відродження досліджень етнічної проблематики, що вилилося в етнічний ренесанс, як феномен зростаючої активізації етнічних груп і пов’язаних з нею процесів. Етнічний ренесанс, який зафіксований у дослідженнях ба-гатьох закордонних дослідників, доводить, що ні класова, ні професійна чи соціальна приналежність не в змозі витиснути зі свідомості людини уявлення про власну національну приналежність і інтереси своєї етнічної спільності.

Як інший приклад етнічної диференціації може бути представлений прогноз, підготовлений фахівцями інституту Гувера на початку 60-х рр. ХХ ст.: «Етнонаціоналізм буде тією емоційною силою, що підірве комуністичний блок зсередини».

Ймовірно, що аналітикам, зокрема етносоціологам, ще довго доведеться з’ясовувати, чому верх узяла тенденція етнічної диференціації; які політичні, ідеологічні, психологічні фактори до цього привели; які «провали» у національній політиці були фатальними, а які сталі наслідком суб’єктивних помилок, принципової неможливості вирішувати відповідні проблеми традиційним «інструментарієм» соціальної думки і практичної політики, причому не тільки в межах «однієї шостої частини світу», але і там, де усе здавалося б, давно і міцно устоялося і заспокоїлося. Готових рецептів універсальної ет-нічної політики немає в роботах ні західних, ні вітчизняних соціологів. І головне полягає в тому, що чітких шляхів вирішень цієї проблеми не бачить ніхто.

Очевидно, що утворення незалежних держав на території ко-лишнього СРСР – не тільки прояв деякої історичної закономірності розпаду багатонаціональної імперії і реалізації права на самовизначення. Це і підсумок тривалого насадження ідеології і політичної практики етнічного націоналізму, результат існування майже єдиної у світі (поряд з Югославією) держави, в основу внутрішнього устрою якої був покладений етнічний принцип. Крах ідеології політичної системи колишнього режиму, відсутність розвинених загальнодемократичних інститутів і соціально-етнічна криза відкрили несподівані можливості перед створеними в радянський час численними елітами титульних (тобто такими, що дали назву республікам) національностей. Цим елітам у багатьох випадках удалося мобілізувати маси навколо національної ідеї, домогтися політичної влади і провести сецесію – відділення, вихід з єдиної держави. Фактично таке відділення стало засобом закріплення самої цієї влади, захисною реакцією проти агонізуючого унітарно-тоталітарного режиму і розглядалося багатьма як більш ймовірний шлях здійснення соціальних змін. Розпад тоталітаризму –це прогресивний процес, але етнонаціоналізм (трайбалізм) занадто часто несе в собі й ксенофобію, ненависть до інших спільнот.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етносоціологія: предмет вивчення, специфіка	\|	Сім’я як ідеальна реальність

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.