• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МЕТА, ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СУДОВОЇ ПСИХІАТРІЇ. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ

Вступ

ЛІТЕРАТУРА

Висновок

Ключові поняття теми:судова психіатрія, експертне обстеження, попередження суспільно небезпечних дій психічно хворих, визначення психічного стану свідків і потерпілих при необхідності, визначення психічного здоров’я осіб,правові наслідки, судово-психіатрична експертиза,судово-психіатрична експертиза в судовому засіданні, осудність-неосудність,правоздатність, цивільна дієздатність, примусові заходи медичного характеру.

Мета лекції: Розкрити сутність і значення курсу «Судова психіатрія»; ознайомити курсантів, студентів, слухачів з судовою психіатрією як наукою, її предметом, об’єктом; розкрити організаційно – процесуальні основи судово- психіатричної експертизи та її особливості; виховувати професійно важливі та морально – вольові якості майбутнього працівника ОВС, впевненість.

1. Волков В. Н. Судебная психиатрия: Курс лекций. – М.: Юристъ, 1998.

2. Вудс Ш. Психиатрия в вопросах. – СПб.: Питер, 1998.

3. Датий А. В. Судебная медицина и психиатрия. Практикум: Учеб. пособие для вузов. – М.: Бек, 1997.

4. Закон України “Психіатричну допомогу” // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 19.

5. Инструкция о производстве судебно-психиатрической экспертизы в СССР. М., 1970.

6. Комплексная психолого-психиатрическая судебная экспертиза способности малолетних и несовершеннолетних давать показание: Пособие для врачей. – М., 1996.

7. Кримінальний кодекс України. – К., 2001.

8. Кримінальний процесуальній кодекс України. – К., 2000.

9. Марчук А. И. Судебная психиатрия: Методические рекомендации. –К.: КВШ МВД СССР, 1987.

10. Метелица Ю. Л. Судебно-психиатрическая экспертиза потерпевших. – М.: Медицина, 1990.

11. Новое в теории и практике реабилитации психически больных: Сборник научых

12. Призначення примусових заходів медичного характеру щодо психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечні діяння: Методичні рекомендації / В. Б. Первомайський та ін. – К.: Укр. НДІ соц. та судової психіатрії, 1998.

13. Психиатрия / Под ред. Шейдера. – М.: Практика, 1998.

14. Ранняя диагностика психических заболеваний /Под ред. В. М. Блейхера. – К., І989.

15. Фолк Малколм. Основы судебной психиатрии. – Оксфорд, 1994.

16. Шостакович Б. В., Ревенок А. Д. Психиатрическая експертиза в гражданском процессе. – К.: Здоров’я, 1992.

Судова психіатрія являє собою галузь психіатрії, що вивчає психічні хвороби у зв'язку з питаннями карного і цивільного процесу, які припускають настання специфічних правових наслідків (звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових мір медичного характеру, визнання угоди недійсної та ін.). Ця галузь психіатрії називається «судовою», оскільки на підставі висновку судових психіатрів суд у рамках карного або цивільного судочинства приймає процесуальні рішення.

Бувають випадки, коли на психічну хворобу обвинувачуваний захворів після вчинення злочину. Тоді питання про осудність не постає. Перед експертом порушують питання про те, чи має дана особа якесь психічне захворювання і якщо так, то чи можна проводити з ним слідчі дії (допити, очні ставки тощо). Коли слідство у справі завершено, важливо визначити, чи може хворий за своїм психічним станом стати перед судом. У разі наявності психічного захворювання варто з'ясувати, яких заходів медичного характеру потребує даний хворий.

На судово-психіатричну експертизу можуть направлятись засуджені, які мали психічне захворювання під час відбування покарання. У цих випадках судово-психіатрична експертиза повинна встановити, чи має даний засуджений яку-небудь психічну хворобу, чи може він за станом свого здоров'я продовжувати відбувати покарання в місцях позбавлення волі, чи він потребує яких-небудь заходів медичного характеру.

Судово-психіатричній експертизі можуть бути піддані і свідки, і потерпілі, якщо у слідства або суду виникає сумнів у їхньому психічному здоров'ї. Експертиза призначається для встановлення здатності даної особи правильно сприймати подію, свідком якої вона була, запам'ятовувати й описувати те, що вона бачила і чула.

У цивільному процесі може призначатися судово-психіатрична експертиза позивачів і відповідачів, а також осіб, стосовно яких виникає питання про дієздатність.

Судова психіатріяє частиною загальної медичної науки психіатрії, однак вона має самостійні завдання.

Головна метасудової психіатрії полягає у вивченні психічних розладіву їх специфічному відношенні до певних питань кримінального та цивільного права і процесу.

Специфіка судової психіатрії зумовлена тим, що в своїй практичній, прикладній площинівона поєднана з юриспруденцією. Саме в процесі юридичної практики нерідко виникають питання, які викликають необхідність проведення дослідження психічного стану і здоров’я окремих підозрюваних, обвинувачених, засуджених, свідків, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів.

Знання в галузі судової психіатрії потрібні юристам будь-якої спеціалізації та обов’язково здобуваються в усіх вищих навчальних закладах юридичного профілю. Слідчим, працівникам прокуратури, суддям та адвокатам, окрім професійного володіння необхідними правовими знаннями стане у пригоді вміння грамотно застосовувати знання і допомогу спеціалістів різних галузей, у т. ч. судових психіатрів-експертів.

Кримінальні злочини, що вчиняються, а також цивільно-правові відносини і конфлікти, як правило, стосуються різних сторін і сфер життя. Знання психології поведінки і психічних особливостей окремих осіб допомагають у виявленні, розкритті і профілактиці злочинів. Завдяки таким знанням стає можливим встановлення формування злочинного умислу, мотивації, вибору способу і засобів вчинення злочину. Судовий психіатр не тільки встановлює діагноз психічної хвороби, якщо вона дійсно має місце, а й визначає ступінь ураження психічної сфери конкретної людини певними розладами, що особливо є важливим при визначенні осудності-неосудності, дієздатності-недієздатності.

Таким чином, предметом судової психіатріїє психічні розлади, які мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.

Основні завдання судової психіатрії:

1) експертне обстеження (обстеження) і надання висновків (заключень) про осудність чи неосудність осіб, притягнених до кримінальної відповідальності і які викликають сумніви в їх психічному здоров’ї у слідства та суду, а також щодо психічного стану цих осіб під час проведення експертизи;

2) попередження суспільно небезпечних дій психічно хворих, у т. ч. шляхом застосування заходів медичного впливу стосовно неосудних, обмежено осудних та осіб, які захворіли після вчинення злочину;

3) обстеження і надання експертних висновків (заключень) з питання про дієздатність осіб, які викликають сумніви в їх психічному здоров’ї у суду в цивільному процесі;

4) визначення психічного стану свідків і потерпілих при необхідності;

5) визначення психічного здоров’я осіб, у яких з’явились ознаки психічних розладів під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, та подання висновків про заходи медичного характеру стосовно таких осіб;

6) в окремих випадках, при потребі, – надавати допомогу у визначенні слідчих дій, методики розслідування.

Отже, судова психіатрія як самостійна наука вивчає психічні розлади, чим сприяє правосуддю. При вирішенні певних клінічних психіатричних питань щодо застосування правових норм у коло її вивчення потрапляють ті розлади психічної діяльності, встановлення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві тягне за собою визначені діючим законодавством правові наслідки: звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових і непримусових заходів медичного характеру (в разі підтвердження наявності психічних розладів тої чи іншої глибини) – в кримінальному процесі; визнання угоди недійсною – при аналогічних судово-психіатричних висновках у цивільному процесі.

Оцінюючи психічний стан особи під час скоєння нею суспільно небезпечної дії чи стан позивача і відповідача в цивільному процесі, судово-психіатричні експерти на вимогу слідчих органів і суду надають висновки клінічного психіатричного дослідження не тільки щодо характеру захворювання, тобто не тільки встановлюють діагноз, а й – і це найголовніше –визначають глибину і ступінь хворобливих психічних порушень, як впливало те чи інше психічне захворювання на здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, на можливість розсудливо і свідомо вести власні справи. Саме такі експертні висновки дозволяють органам слідства і суду вирішувати кожну конкретну справу, захищати від небезпечних дій психічно аномальних осіб, з одного боку, права людини, а з іншого – інтереси суспільства.

Ще з ХІХ ст. у судовій психіатрії відоме поняття “презумпція психічного здоров’я”, згідно з яким здоров’я розглядалось як правило, а психічна хвороба – як виняток, котрий необхідно визначити. Це поняття споріднене з юридичним – презумпцію невинності, що базується на первинній цінності людської особи, факт провини якої треба довести. Відповідно до своїх завдань психіатрія розробляє необхідні для практики принципи оцінки окремих психічних захворювань, психіатричні критерії, на основі яких даються висновки про неосудність або недієздатність, вибір тих чи інших заходів медичного характеру стосовно психічно хворих, що скоїли суспільно небезпечні дії. У безпосередньому зв’язку з цим вивчаються форми психічних розладів, особливості їх перебігу, які трапляються здебільшого у судово-психіатричній практиці і майже не спостерігаються у звичайній психіатричній клініці.

Передусім це стосується так званих виняткових або виключних станів:

патологічного сп’яніння, патологічних просонкових станів, патологічного афекту, реакції короткого замикання.

Сюди ж відносяться і численні в судово-психіатричній практиці випадки: симуляції[1], агравації[2], реактивних станів[3].

Нині зростає значення судово-психіатричної експертизи і в цивільному процесі, коли вирішуються питання дієздатності-недієздатності, а також при розгляді пов’язаних з цими поняттями соціальних проблем у галузі трудового та сімейного права.

Збільшення кількості осіб із невиразними клінічними формами психопатології спричиняє сьогодні обговорення в законодавчих органах багатьох країн питання про введення поняття “обмеженої осудності”, необхідність розробки відповідних клініко-експертних оціночних критеріїв такої осудності. В Україні обмежена осудність законодавчо визначена ст. 20 Кримінального кодексу України (ККУ), який набув чинності 5 квітня 2001 р.

Питання профілактики суспільно небезпечних дійпсихічно хворих є надзвичайно важливими в практиці психіатрії та захисту права.

Опинившись після проходження примусового лікування без належної уваги, такі хворі можуть становити соціальну небезпеку. Проблема повторних суспільно небезпечних дій психічно хворих тісно пов’язана з розробкою й уточненням критеріїв для відміни примусового лікування, виписки хворих, що знаходилися в психіатричних лікарнях на загальних підставах, з організацією ретельного нагляду за виписаними хворими з боку психіатричних диспансерів та інших медичних установ і органів правопорядку за місцем проживання цих осіб. Ці питання зближують судову психіатрію з теорією і практикою позалікарняної допомоги та соціальної реабілітації психічно хворих.

Практикою і потребами захисту прав особи, в т. ч. стосовно засуджених, що відбувають покарання, від судової психіатрії було відокремлено спеціальний розділ – пенітенціарну психіатрію,яка входить до складу загальної медичної служби пенітенціарної системи країни. Її метою є надання психіатричної допомоги засудженим у місцях позбавлення волі. До завдань пенітенціарної психіатрії входить виявлення з числа засуджених осіб із психічними розладами, що не виключають осудність і можливість подальшого відбування покарання, своєчасне надання їм психіатричної та наркологічної допомоги, здійснення відповідних реабілітаційних програм, виконання примусового лікування від алкогольної чи наркотичної залежності, яке було призначене судом.

Із того, як ставиться суспільство до психічно хворих, можна зробити висновки про рівень його розвитку, загальну і правову культуру. З появою держави і права характер оцінки та способи впливу на психічно хворих починають втілюватися в певні теорії і державно-правові акти, що, зрештою, визначається рівнем розвитку суспільних відносин, а також відповідних наук.

(Історія: З глибини віків до нас дійшли уявлення про психічні хвороби, що вважалися як наслідок втілення в людину демонів, злих духів тощо. Від давніх часів походження психічних розладів також пояснювали різними травмами, розлиттям жовчі і надлишковим вживанням вина, рідини, життєвими негараздами і т. д. Широко відомі з історії Середньовіччя “полювання на відьом”, організовані інквізицією, коли під тортурами і на вогнищах було знищено багато душевнохворих людей.

У Стародавньому Єгипті скасовувалася угода про купівлю раба, якщо в нього невдовзі виявлялися епілептичні судоми. За законами царя Соломона (VІ ст. до н. е.) не визнавалися дійсними акти на спадщину, які були складені божевільними. Згідно з нормами римського права відповідальність за божевільних несли їх опікуни й особи, що здійснюють нагляд. Про виключення “біснуватих” зі свідків йдеться у вітчизняних законодавчих пам’ятках – “Статуті” і “Повчанні” Володимира Мономаха (XII ст.). Заборонялося карати недоумкуватих і божевільних у “Саксонському дзеркалі” (ХІІІ ст.). Вказівки на невідповідальність психічно хворих за вбивство і на неможливість їх виступати свідками у судових справах є в московських “Новоуказных статьях о разбойных и убийственных делах” (ХVII ст.).

Указом російського царя Петра I “О свидетельствовании дураков в Сенате” (1722 р.) встановлювалося визначення недієздатності дітей дворян, які намагались ухилитися від державної служби під виглядом вдаваного психічного захворювання. Хворим особам також заборонялось одружуватися чи виходити заміж, а їхнє майно переходило під нагляд. Із ХVIII ст. відомі окремі випадки звільнення від кримінальної відповідальності психічно хворих злочинців у Західній Європі, зокрема, у Франції.

У розвитку судової психіатрії видатна роль належить передовим психіатрам XIX ст., які намагалися розглядати психічні хвороби з матеріалістичних і гуманістичних позицій, піклувалися про охорону прав і людської гідності психічно хворих, виступали за недопустимість засудження тих, хто потребує лікування. Представниками передової психіатрії в Росії були професор Московського університету С. С. Корсаков (1854–1900), професор Казанського університету А. У. Фрезе (1826–1884), видатний психоневролог В. М. Бехтєрєв (1857–1927), засновник судової психіатрії В. П. Сербський (1858–1917). В Україні працювали професор, один із засновників Психоневрологічного інституту В. М. Геккебуш (1881–1931), академік О. І. Ющенко (1869–1936). На Заході таку ж роль відіграли відомі психіатри В. Грізінґер (Німеччина), Крафт-Ебінг (Австрія), Ф. Пінель і Ж. Ескіроль (Франція), Моудслі (Англія), Peй (США) й багато інших.

Великий внесок у науково-практичну розробку судової психіатрії зробили співробітники Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії ім. В. П. Сербського в Москві академік Г. В. Морозов, професори А. К. Качаєв, В. П. Бєлов, Ф. В. Кондратьєв, І. М. Боброва, Т. П. Печернікова.

Для розуміння понять провини, осудності, мотивів поведінки людини, обґрунтування її особистої відповідальності в правовому контексті мають особливе значення методологічні і теоретичні основи, на яких базується психіатрична наука, що дає теоретичні підходи для практичного вирішення цих питань в юриспруденції. Так, надмірне намагання деяких правників детермінувати, стверджувати про визначеність людських вчинків і поведінкових реакцій лише біологічними факторами не дозволяє вирішувати питання про осудність-неосудність. Психіатрія, що ідеалізує домінування “темних”, “несвідомих”, інстинктивних потягів у поведінці людини, принижує роль волі та свідомості, не дозволяє науково вирішити проблему, яка є наріжною в судовій психіатрії, а саме осудності.

Західна класична школа кримінального права в питаннях індивідуальної відповідальності, осудності розглядає “волю” як особливу духовну категорію, що не підпорядковується законам причинності, але визначає всю свідому поведінку, вчинки та дії людини (на цьому базується німецьке кримінальне право і судова психіатрія). Тут простежується зв’язок із філософією Е. Канта і Г.-Ф. Гегеля, чим підмінюються поняття провини й осудності на т. зв. “доцільність” ізоляції та заходів покарання. Представники цієї школи відстоюють ідею “абсолютної волі” і говорять про наявність “вітального” (життєвого, “творчого”) осередку, що дозволяє, на їх погляд, говорити про повну причинну обумовленість людської поведінки.

Проти ідеї “вищої волі” активно виступав російський фізіолог І. П. Павлов (1849–1936), який пояснював поведінкові реакції людини з позицій створеної ним теорії умовних і безумовних рефлексів.

Представники школи антропологічного детермінізму, що виникла на тлі бурхливих соціальних потрясінь XIX ст., італійський психіатр Ч. Ломброзо (1835– 1909) та його послідовники, пояснюючи злочин біологічними причинами, котрі розглядались як наслідки виразних анатомічно-спадкових патологічних рис особистості, вважали криміногенну поведінку окремих осіб із певними антропологічними особливостями фатально зумовленою (детермінованою), а поняття осудності – непотрібним.

Після Другої світової війни неоломброзіанці стверджували, що психічні особливості виключно спадково обумовлені, визначають поведінку людини і характер суспільних взаємовідносин. Відповідно до цього вони заявляли, що егоїзм, улесливість, жадібність, схильність до шахрайства є спадковими ознаками і властиві тільки певним формам психопатій. Останні розглядались як антисоціальні стани, і це дозволяло державному каральному апарату при необхідності обґрунтовувати репресії. Цьому ж прислуговувались і такі “винаходи” неоломброзіанців, як т. зв. “кримінально-дегенеративна конституція” – особливий спадково-обумовлений тип особи, що характеризується раннім початком кримінальної діяльності.

Заслуговують на увагу вчення австрійського психіатра-психотерапевта, засновника школи психічного аналізу З. Фрейда (1856–1939) та погляди його послідовників – неофрейдистів. Поведінка людей пояснювалася підсвідомими потягами до статевого задоволення і смерті. Відомий фрейдівський “Едіпа комплекс” розглядався як підсвідоме бажання вбивці звільнити себе, реакція на сліпі ревнощі сина до батька як статевого суперника у ставленні до матері. Шахрайство, на погляд неофрейдистів, спричинене інфантильною сексуальністю. Підсвідоме замасковано т. зв. “культуральними факторами”, впливом комплексів раннього дитинства на подальшу соціальну деградацію і дезадаптацію індивіда. Схильність до злочину розглядалася через невротичну поведінку.

Прихильники соціологічного напрямку пояснюють причини злочинної поведінки біологічними та соціальними факторами (безробіття, алкоголізм, наркоманія, проституція), соціальною деградацією. Соціологічна школа, виокремлюючи особливий тип соціально небезпечних людей, відкидає принцип осудності, замінюючи його поняттями про доцільність репресивних заходів або медичної ізоляції.

Від початку XX ст. розвинувся в психіатричній школі клінічний напрямок, який базувався на описовій феноменології К. Ясперса (1883–1969). Детальний опис симптомів хвороби, доповнений даними лабораторних досліджень, безумовно, покращили аналіз і систематику психічних хвороб, але багато в чому підмінювалися формалізованим підходом до проблем живої людини, без врахування її психології, особистого ставлення до навколишнього, ситуації, хвороби.

У 60-і роки XX ст. на основі тези про те, що психіатрію не можна віднести до медичної дисципліни, через брак в її арсеналі звичних для всієї медицини об’єктивних методів діагностики виник рух антипсихіатрії. Її прихильники огульно звинувачували психіатрів у реакційності, стверджували, що ці є одним із знарядь соціального контролю, політичного примусу та переслідування інакодумців, фізичного насильства й утиску людей, чия поведінка не відповідає нормам, які звичні для сучасної суспільно-політичної формації. Антипсихіатри пропагували відмову від загально прийнятного розуміння поняття “психічно хворий”, ліквідацію психіатричних закладів і пропонували натомість створити терапевтичні співтовариства, де “особи з життєвими проблемами” утримувалися би на добровільних засадах, ліквідувати поділ на хворих, лікарів і медперсонал, заборонити медикаментозне лікування. Наприкінці 70-х – на початку 80-х років антипсихіатрія повністю виявила свою життєву неспроможність.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. V. Завдання.
7. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
8. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
9. А є А, тобто усякий предмет є те, що він є.
10. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
11. Абетково-предметний покажчик
12. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання

Переглядів: 1168