• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Інтерпретативні парадигми сучасної соціології. Символічний інтеракціонізм.

План

1. О.Конт - основоположник соціології

2. Соціологічні погляди Г.Спенсера та Е.Дюркгейма

3. Вчення про суспільно-економічні формації К. Маркса

4. Соціологічна теорія М. Вебера

5. П. Сорокін і його вклад у розвиток сучасної соціологічної думки

6. Основні парадигми і проблеми Західної соціології ХХ - поч.

ХХІ століть.

Основні поняття і терміни: соціологічна думка, позитивізм, соціальна статика, соціальна динаміка, органічний напрямок в соціології, соціальній факт, неорганічна солідарність, органічна солідарність, соціологізм, аномія, суспільно-економічна формація, соціальна дія, структурний функціоналізм, феноменологічна соціологія, етнометодологія, символічний інтеракціонізм.

1. Термін "соціологія" впровадив до наукового вжитку Огюст Конт, якого вважають основоположником філософського позитивізму і соціології як самостійної науки. Позитивне знання - це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах і пов’язане з ви користуванням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні і характеризуються точністю, достовірністю, конструктивністю, об’єктивністю.

О.Конт вважав, що суспільствознавство має ґрунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно може відійти від абстрактних міркувань і стати «позитивним», здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, О.Конт спочатку називав її соціальною фізикою.

Соціологія, вважає О.Конт повинна будуватися за взірцем передових природничих наук, на фундаменті виявлених законів, зв’язків між явищами, що повторюються. Виходячи з досвіду природознавства, яке вивчало певні системи явищ, О.Конт доходить висновку, що і «соціальна фізика» (або соціологія) має вивчати суспільство як систему. В основу побудови соціології як самостійної науки О.Конт поклав ідею «соціальної системи», тобто визнання факту існування суспільства як свого роду організму, що складається з певних елементів, які в свою чергу, виконують певні функції.

Праці О. Конта ( "Курс позитивної філософії", "Загальна оцінка елементів сучасності в минулому", "Роздуми про духовну владу", "Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства" та ін.) невіддільні від інтелектуальної атмосфери Просвітництва, особливо щодо ідей поступу та порядку."Порядок і поступ вважали у сиву давнину несумісними. Сучасна цивілізація зробила з них дві умови, однаково необхідні для усіх політичних систем. Ніякий лад не може не виникнути, ні встановитися, якщо він не згідний із поступом. Ніякий поступ не може здійснюватися, якщо він не прагне до зміцнення порядку."

Виходячи з цього О.Конт виділяє в соціології соціальну статику(або теорію соціального порядку, яка вивчає умови існування і закони функціонування соціальної системи, її структуру та елементи) і соціальну динаміку (або теорію суспільного прогресу, яка досліджує закони розвитку і зміни соціальних систем).

О.Конт починає аналіз «соціальної статики» з сім’ї. Людина - не метафізична абстракція, а продукт соціальної реальності, яка розвивається, підпорядковуючись природним законам. Суспільство є не сукупність індивідів, а сукупність сімей. Отже, сім'я, зауважує О.Конт, стає вихідною одиницею соціальної системи, а нація - розвинутою формою сім'ї. За переконаннями соціолога, саме сім’я є тою «позитивною» силою, яка цементує суспільство. Розпад сім’ї означає розпад і загибель суспільства.

Аналогом сімейних відносин у більш широкому суспільному плані є кооперація, котра ґрунтується на поділі праці. "Загальна згода", яку вчений поклав у центр свого розуміння суспільства, є, за його уявленням, результатом природжених психологічних властивостей людини, які ведуть до спільного суспільного життя.

Основний принцип «соціальної статики» О.Конта - взаємозалежність індивіда і суспільства. Для їх оптимального співвідношення потрібні загальна згода, консенсус, що є основою рівноваги соціальної системи. Ця ідея надовго стала домінуючою в традиції соціологічного позитивізму.

Для французького соціолога первинними, вирішальними чинниками впливу на суспільний розвиток є духовні, розумові начала людини. За основу «соціальної динаміки» він бере історію людського духа, розвиток людського інтелекту. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності.

На думку Конта людський інтелект у багатовіковому розвиткові має пройти три стадії – теологічну, метафізичну, позитивістську. Цим стадіям відповідають певні форми господарства, суспільного устрою, політики, мистецтва.

Таким чином, О.Конт розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інститутів і структури цієї системи, механізмів її змін.

2. Одним із засновників соціології був англійський учений Герберт Спенсер (1820-1903 рр.). Ним залишена велика наукова спадщина. Його головна праця "Основи соціології '" (1877 р.).

Теоретичні погляди Г.Спенсера формувались головним чином під впливом природничих наук, які в той час все частіше звертались до ідеї еволюції. Ідея еволюції – центральний пункт вчення видатного англійського мислителя.

Він виділяє три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і над органічний, який здійснюється у суспільстві.

Суспільство – частина природи, воно є соціальним організмом. Але суспільство – не простий організм, а "надорганізм", точніше, система організмів. Цю найважливішу тезу Спенсер поширює не тільки на все людство, але і на всі його ло­калізовані тимчасовими і просторовими рамками части­ни. З цього випливає ідея системного підходу до суспі­льства, що перетворилася пізніше в методологію систе­мно-структурного соціологічного аналізу.

Суспільство можна уявляти як живий організм, але при цьому потрібно брати до уваги той факт, що його скла­дові - нації, держави, класи, інші соціальні групи - теж організми, що мають свої закони життєдіяльності. Соціальні організми схожі з біологічними лише за таки­ми ознаками: ростуть, збільшуючись в обсязі; мають свою внутрішню структуру; ця структура ускладнюється у міру зросту; ускладнення структури супроводжується посиленням диференціації функції органів; ускладнення структури і функцій веде до розвитку взаємодій між окремими частинами; окремі частини (органи) можуть деякий час існувати навіть тоді, коли життя цілого по­рушене.

Хибним є абсолютне уподібнення суспільства біологічному організ­мові, тому що вони принципово відмінні, як мінімум, у трьох аспектах: біологічний організм - це така конкрет­на цілісність, у якій всі органи нерозривно пов'язані. Су­спільство - дискретне ціле, живі структури й елементи якого більш-менш вільні один від одного і розпорошені в часі і просторі; функції мислити і почувати зосередже­ні лише у визначених частинах біоорганізму, а в суспіль­стві свідомість і емоції властиві усім структурам і еле­ментам; у біологічному організмі елементи існують за­ради цілого, а в суспільстві - навпаки.

Намагаючись класифікувати типи суспільств з погляду стадій розвитку, Г. Спенсер розташував їх у такій послідовності: прості, складні, подвійної складності і потрійної складності. Прості суспільства Спенсер, у свою чергу, розділив на такі, що мають керівника і такі, де керівництво з'являється епізодично. Суспільства складні і подвійної складності також класифікуються з погляду складності їхньої політичної органі­зації. Аналогічним чином різні типи суспільств були розташовані в залежності від еволюції характеру осілості - кочове, напівосіле і осіле. Суспільства в цілому були представлені як структури, що розвиваються від простого до складного, а потім до подвій­ної складності, проходячи при цьому необхідні етапи.

Г.Спенсер виходив з індивідуалістичного та утилітарного розуміння походження суспільства, розглядав суспільство як інструмент удосконалення цілей особистості. За Г.Спенсером, люди з самого початку зв'язали свої життя один з одним тому, що їм це було вигідно.

Одним з основних принципів суспі­льного життя Спенсер вважав "закон рівної свободи",відповідно до якого кожна людина вільна робити усе, що хоче, якщо вона не порушує рівної свободи іншої люди­ни. "Колективізм згубний з біологічної точки зору й абсурдний психологічно. Він заохочує гірших за раху­нок кращих".

На думку науковця, стале суспільство грунтується на угодах між індивідами, які переслідують певні інтереси. Там, де держава втручається в ці домовленості як з метою підвищення соціального добробуту, так і в будь-яких інших випадках, - це або порушує соціальний порядок, або призводить до знищення досягнень індустріального суспільства і повернення до ранніх форм тиранічного та войовничого соціального порядку.

В основі розвитку суспільства знаходяться соціальні конфлікти (протидії один одному органів соціального організму) і їхнє розв'язання. Конфлікти закономірні в силу специфіки соціального організму, їхнє виявлення, вивчення і позитивне вирішення - одне з головних прак­тичних завдань соціології. Якщо цього не робити, то конфлікти можуть призвести до революції і зруйнувати суспільство. Це положення Спенсера - зародок тієї па­радигми, у межах якої розвиватиметься конфліктологічний напрямок соціології, від якого відділиться нова нау­ка - конфліктологія.

Г. Спенсер запропонував один із кращих варіантів соціального мислення свого часу, і зайняв місце серед почесних основоположників соціології.

Іншим найбільш відомим позитивістом кінця XIX - початку XX століття був французький вчений Еміль Дюркгейм. Він неодноразово підкреслював значення наукових поглядів О.Конта і Г.Спенсера, які він критично осмислив і розвинув далі. Він продовжив розробку проблеми суспільства як єдиного соціального організму - такої системи, елементи якої повинні гармоніювати між собою заради збереження цілого.

Основоположні принципи соціології Дюркгейма часто визначають як "соціологізм". Для розуміння дюркгеймівського "соціологізму" необхідно виділити в ньому два аспекти: онтологічний і методологічний.

Онтологічний аспект "соціологізму", тобто концепція соціальної реальності, виражена в наступних базових положеннях.

1. Соціальна реальність включена в універсальний природний порядок; вона настільки ж стійка, ґрунтовна і "реальна", як і інші види реальності, а тому, подібно до останніх, вона під­лягає дії певних законів.

2. Суспільство - це реальність особливого роду.

Мова йде насамперед про важливість автономії соціальної реальності стосовно індивідуального, тобто біопсихічної реальності, втіленої в індивідах. Ідея дихотомії індивіда і суспільства проходить через усю наукову творчість французького соціолога. У різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар протилежностей, що втілюють ці реальності: "індивідуальні факти - соціальні факти", "індивідуальні уявлен­ня - колективні уявлення", "індивідуальна свідомість - колективна свідомість".

Для Дюркгейма людина - це двоїста реальність, homo duplex, у якій співіснують, взаємодіють і протистоять дві сутності: соціальна та індивідуальна.

Онтологічний аспект "соціологізму" не зводиться до визнання автономії соціальної реальності. У зазначених вище дихотомічних парах ті аспекти, що втілюють соціальну реальність, цілковито панують: "колективні уявлення" - над індивідуальними, "колективна свідомість" - над індивідуальною і т.п. Соціальні факти, за Е.Дюркгеймом, володіють двома характерними ознаками: зовнішнім існуванням стосовно індивідів і примусовою силою стосовно них.

Характерна онтологічна риса "соціологізму" - це "соціальний реалізм". Дюркгейм визнає, що генетично суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів; але, виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами.

Методологічний аспект "соціологізму" тісно пов'язаний з його онтологічним аспектом і симетричний йому.

Оскільки суспільство - частина природи, то наука про суспільство (соціологія ) подібна до наук про природу у контексті методології. Е.Дюркгейм наполягає на застосуванні в соціології об'єктивних методів, аналогічних методам природничих наук.

З визнання специфіки соціальної реальності випливає самостійність соціології як науки, її відмінність від інших наук, специфіка її методології і понятійного апарата. Звідси ж і методологічний принцип, відповідно до якого соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами.

Однак "соціологізм" Дюркгейма виходить за рамки цього методологічного принципу. Соціологічний спосіб пояснення проголошується єдино правильним як такий, що виключає інші способи або включає їх у себе. Соціологія в результаті виступає не тільки як специфічна наука про соціальні факти, але і свого роду наука наук, яка покликана оновити і соціологізувати будь-які галузі знання: філософію, , логіку, етику, історію, економіку й ін.

Предмет соціології, згідно з Е.Дюркгеймом, - соціальні факти, що, як уже відзначалося, характеризуються двома основними ознаками: вони існують поза індивідами і спричиняють на них примусовий вплив.

Тема соціальної солідарності - головна тема соціології Дюркгейма. Якщо в архаїчних ("сегментарних") суспільствах соціальна солідарність заснована на повному розчиненні індивідуальних свідомостей у "колективній свідомості" ("механічна солідарність"), то в розвинутих ("організованих") соціальних системах вона заснована на автономії індивідів, розподілі функцій, функціональній взаємозалежності і взаємообміні ("органічна солідарність"), до того ж "колективна свідомість" тут не зникає, а стає більш загальною, невизначеною, її стани стають менш інтенсивними, і вона діє в більш обмеженій сфері. Поділ праці, що розуміється не як чисто економічне, а всеохоплююче соціальне явище - це фактор, що обумовлює перехід від першого типу суспільств до другого.

Автор прагне побудувати свою теорію на певній емпіричній основі. В якості цієї основи виступають деякі давні і сучасні системи морально-правових норм, що розрізняються між собою характерними видами санкцій.

Дюркгеймівська теорія поділу суспільної праці формувалася під впливом відповідних теорій Конта, Спенсера і Тьонніса.

Спочатку Дюркгейм розраховував на те, що згодом поділ праці прийде до свого "нормального" стану і почне породжувати солідарність. Але на той час, коли була опублікована праця "Самогубство" (1897 р.) та вийшло друге видання книги "Про поділ суспільної праці" (1902 p.), вчений приходить до думки про необхідність соціально-реформаторських дій із впровадженням нових форм соціальної регуляції, насамперед, за допо­могою створення професійних груп (корпорацій).

Важливе значення для розвитку соціологічного знання мало поняття аномії, яким Дюркгейм позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного дія перехідних і кризових періодів і станів у розвитку суспільств.

Дослідження Дюркгеймом проблеми самогубств засновано на аналізі статистичного матеріалу, що характеризує динаміку самогубств у різних європейських країнах. Автор рішуче відкидає спроби пояснення досліджуваного явища поза соціальними факторами: психологічними, психопатологічними, кліматичними, сезонними і т.п. Тільки соціологія здатна пояснити розбіжності в кількості самогубств, що спостерігаються в різних країнах і в різні періоди історії. Простежуючи зв'язок самогубств із приналежністю до визначених соціальних груп. Дюркгейм встановлює залежність кількості самогубств від ступеня ціннісно-нормативної інтеграції суспільства (групи). Він виділяє три основних типи самогубства, що обумовлені різною силою впливу соціальних норм на індивіда: егоїстичне, альтруїстичне й аномічне. Егоїстичне самогубство має місце у випадку слабких соціальних (групових) зв'язків індивіда, в результаті чого він залишається наодинці із самим собою і втрачає сенс життя. Альтруїстичне самогубство, навпаки, викликається повним поглинанням суспільством індивіда, що віддає заради нього своє життя. Нарешті, аномічне самогубство обумовлене станом аномії в суспільстві, коли соціальні норми не просто слабко впливають на індивідів (як при егоїстичному самогубстві), а взагалі практично відсутні, коли в суспільстві спостерігається нормативний вакуум, тобто аномія.

Е. Дюркгейм виходить із принципу функціональної обумовленості соціальних явищ. Він вважав, що будь-який більш-менш значний звичай або інститут, якщо вони існують досить довго, відповідають певній соціальній потребі, якими б безглуздими або шкідливими вони не здавалися з раціональної точки зору. У своїй праці "Елементарні форми релігійногожиття" у якості "головного постулату соціології" він проголошує: "Створений людьми інститут не може базуватися на помилці й обмані; в іншому випадку він не міг би довго зберігатися. Якби він не відповідав природі речей, він зустрів би в ній опір, який не зміг би подолати".

Науковий доробок Е. Дюркгейма справив значний вплив на розвиток соціології, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень.

3. Карл Маркс(1818-1883 рр.) вважав філософський матеріалізм основою свого наукового світогляду. Матеріалістичне розуміння історії, викладено у відомій передмові Маркса до роботи "До критики політичної економії.

У Маркса ми зустрічаємо дві протилежні методологічні тенденції: природничо-наукову, яка характерна для позитивізму і протилежну їй, що підкреслює специфіку соціологічного знання, його відмінність від природних наук.

Що стосується антипозитивістської тенденції у творчості Маркса, то вона була тісно пов'язана з його публіцистичною і політико-революційною діяльністю.

У працях Маркса можна знайти й елементи того, що зго­дом одержало назву емпіричного соціального дослідження. Ще у своїх ранніх публікаціях 1842-1843 pp. він вивчав становище мозельського селянства, спираючись, зокрема, на аналіз офіційних документів, листів і результатів опитування. Велике значення в роботах Маркса мав аналіз преси і статистичних матеріалів. Цікавою є розроблена ним "Анкета для робітників", опублікована в квітні 1880 р. у французькому журналі "Revue socialiste". Анкета, що нараховує сотню запитань і адресована безпосередньо робітникам, стосується умов праці, побуту і політичної боротьби робітничого класу.

Одним з перших в історії соціології Маркс розробляє концепцію про суспільство як систему. Це поняття втілене насамперед у його розумінні суспільної формації.

Вибір цього терміна був не випадковим і виражав теоретичну близькість його трактування соціальних систем тодішнім уявленням про геологічні системи. Справді, поняття суспільної формації, так само як і відповідне геологічне поняття, містить у собі вказівку на властивий цьому комплексові багаторівневий характер; тісний взаємозв'язок різних рівнів; наявність "залишкових" шарів у цьому комплексі, успадкованих від колишніх епох; спільність ознак, що об'єднують весь комплекс, особливо однаковий вік. Адже відповідно до еволюціоністської і прогресистської точки зору Маркса (формації – це "сходинки" розвитку суспільства від найменш прогресивної до найбільш прогресивної) визначити, до якої формації відноситься те або інше суспільство, значить встановити його вік.

Вперше Маркс використовує термін "суспільна формація" ("Gesellschaftsformation") для позначення французького суспільства початку XIX ст. Надалі він застосовує його до соціальних систем різного масштабу і рівня: від глобальних систем до соціальних мікроодиниць. Терміном "формація" він позначає окремі підсистеми суспільства: економічну й ідеологічну. Так, він говорить про "економічну суспільну формацію" ("ekonomische Gesellschaftsformation") і "ідейну формацію" ("Ideenformation"). Але головним, із соціологічної точки зору, є поняття "суспільної формації" як соціальної системи в цілому.

Суспільна формація, за Марксом, - це соціальна система, що складається з взаємопов'язаних елементів і знаходиться у стані нестійкої рівноваги. Структура цієї системи така: в її основі лежить спосіб виробництва матеріальних благ, тобто економічна підсистема; для її позначення Маркс іноді використовує терміни "економічна формація" і "економічна суспільна формація". Спосіб виробництва складається з двох компонентів: продуктивні сили суспільства і виробничі відносини.

До продуктивних сил відносяться всі наявні в розпорядженні суспільства ресурси і засоби, що забезпечують процес виробництва: залучені у виробництво природні і людські ресурси, засоби виробництва, рівень науки і її технологічне застосування і т.д. Особливо важливе місце серед продуктивних сил розвинутих формацій Маркс, слідом за Сен-Симоном, відводив промисловості, стверджуючи, що країна промислово більш розвинута показує країні промислово менш розвинутій картину її власного майбутнього.

Виробничі відносини, друга сторона способу виробництва, виражається, за Марксом, головним чином у різних формах власності на засоби виробництва.

Спосіб виробництва складає, за Марксом, системоутворюючий компонент соціальної системи, що визначає інші її компоненти. Саме спосіб виробництва створює якісну визначеність суспільної формації і відрізняє одну формацію від іншої. Але крім продуктивних сил і виробничих відносин, що складають "реальний базис", структуру суспільства, формація містить у собі і надбудову, або суперструктуру. У неї Маркс включає насамперед юридичні і політичні відносини й інститути (ті, що знаходяться ближче інших інститутів і відносин до базису) і далі, точніше, "вище" - інші сфери соціального життя, що, як і право, і політика, відносяться до галузі "суспільної свідомості", або "ідеології"": мораль, науку, релігію, мистецтво.

Така позиція в трактуванні соціальної системи різко відрізняє К.Маркса від О.Конта, для якого наука, мораль і релігія - це діючі, практичні сили, що володіють власною реальністю і ефективністю і виступають у ролі марксових продуктивних сил.

Крім базису і надбудови формація, за Марксом, містить у собі і певну структуру соціальних класів, груп і верств, що, так само як і надбудова, виражає спосіб виробництва, базис.

Широко відома його класифікація формацій: первісна; рабовласницька; феодальна; буржуазна; комуністична.

В основу цієї класифікації були покладені відмінності в способі виробництва. Первісна формація заснована на колективній суспільній власності і родинних стосунках. Наступні три формації базуються на приватній власності на засоби виробництва, відносини в них носять антагоністичний характер. "...Буржуазною суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства". "Справжня" його історія повинна наступити з утвердженням комуністичної формації, що завершує, на гегелівський манер, тріаду, і що відроджує в новій формі первісний комунізм.

Комуністична формація у своїй розвинутій формі (згідно з марксовою "Критикою Готської програми", 1875 р.) має такі риси, як:

1) зникнення поневолення людини поділом праці;

2) одночасне зникнення протилежності розумової і фізичної праці;

3) перетворення праці з засобу в першу потребу життя;

4) всебічний розвиток індивідів;

5) небувалий ріст продуктивних сил і суспільного багатства;

6) реалізація принципу "Від кожного за здібностями, кожному за потребами".

Ця періодизація доповнювалася, але почасти і порушувалася марксовим поняттям "азіатського способу виробництва". Протягом багатьох років це поняття широко дискутувалося в літературі.

Для Маркса "так званий історичний розвиток стоїть взагалі на тому, що новітня форма розглядає попередні як сходинки до самої себе і завжди розуміє їх односторонньо, тому що досить рідко і тільки при зовсім визначених умовах вона буває здатна до "самокритики"...".

Динаміка соціального розвитку, за Марксом, обумовлена постійно виникаючим протиріччям, конфліктом між продуктивними силами, що розвиваються, з одного боку, і виробничими відносинами - з іншого.

Коли хитка рівновага між двома сторонами способу виробництва порушується і виробничі відносини з засобу розвитку продуктивних сил перетворюються в перешкоду для нього, вони піддаються революційному перетворенню і зміні. Одночасно цей процес виражається в колізіях і конфліктах серед інших компонентів соціальної системи: у загостренні класової, політичної, ідейної боротьби і т.д. У результаті відбувається зміна суспільних формацій глобального масштабу, тобто соціальна революція. Але і після соціальної революції елементи колишніх формацій продовжують частково зберігатися як пережитки.

Проблематика революції займає центральне місце в теорії соціальної зміни Маркса. Соціальна революція в його тлумаченні - це не просто перехід від однієї, менш прогресивної суспільної формації до іншої, більш прогресивної, не тільки глибоке якісне перетворення суспільних відносин, але і визначений спосіб такого перетворення; це швидке, різке, конфліктне і тотальне зрушення в соціальних відносинах. Такий спосіб соціальної зміни К.Маркс вважав історично неминучим і бажаним, тому що він дозволяє прискорити суспільний прогрес.

Тема класів і класової боротьби - центральна у працях Маркса. Її значення настільки важливе, що марксисти досить часто ототожнювали "марксистську точку зору" з "класовою точкою зору".

Уявлення Маркса про класи можна реконструювати на підставі його робіт і численних висловлювань. На його думку, класовий розподіл відсутній в первісних суспільствах, де існувала колективна власність на засоби виробництва; він виникає тільки в так званих антагоністичних формаціях, у результаті розвитку поділу праці і приватної власності на засоби виробництва. Класи, за Марксом, це будь-які соціальні групи, що знаходяться в нерівному становищі і борються між собою.

У вужчому значенні Маркс розуміє під класами такі соціальні групи, які розрізняються за їх відношенням до засобів виробництва. Оскільки він бачить основу класового розподілу суспільства у виробничих відносинах, то й класи виступають як вияв цих відносин. Різна форма власності на засоби виробництва і, головне, наявність або відсутність цієї власності виступають як головні критерії класоутворення.

Але цих об'єктивних критеріїв ще недостатньо для того, щоб говорити про клас у повному розумінні слова. Це ще "клас у собі". Клас у повному значенні, за Марксом, - це "клас для себе", тобто клас, що усвідомив себе як особливу соціальну групу зі своїми власними інтересами, яка протистоїть іншим групам.

На його думку, найбільш адекватною формою вираження класової самосвідомості є політична партія. Марксова концепція класів невіддільна від його концепції класового панування і класової боротьби.

Маркс виходить з дихотомічного розподілу суспільства на класи. Класова дихотомія виступає в нього в двох формах. Ось приклади таких пар у Маркса: вільні - раби; патриції - плебеї; поміщики - кріпаки; майстри - помічники: буржуа - пролетарі і т.п. Пролетаріат і буржуазія, за Марксом, – останні класи-антагоністи. Майбутня комуністична формація – це безкласове суспільство. Для того, щоб його створити, пролетаріат, історична місія якого полягає в тому, щоб, звільнивши себе від буржуазної експлуатації, одночасно звільнити все суспільство (людство), повинен завоювати політичну владу та встановити свою революційну диктатуру.

У сучасному буржуазному суспільстві крім пролетаріату і буржуазії Маркс розглядає також як класи землевласників і дрібну буржуазію (перехідний клас). Іноді він позначає як "фракції" більш широкого класу такі соціальні категорії, які усвідомлюють свої класові інтереси, використовуючи при цьому такі поняття як "верства", "проміжна верства", "проміжний стан", "проміжні класи", "середні класи", "ліберальний середній клас" і т.п.

К. Маркса вважають засновником теорії соціального конфлікту. Вплив Маркса на соціологію є відчутним і сьогодні.

4. Макс Вебер (1864-1920 pp.) - один із класиків соціології, який найбільше вплинув на її проблематику, основні поняття і структуру.

Він стверджує, що соціальні науки повинні використовувати "метод розуміння". He випадково його головна соціологічна праця "Держава і суспільство" має підзаголовок "Нарис розуміючої соціології". Соціологія не повинна обмежуватися лише пошуком загальних правил, яким підкоряються соціальні дії. Вона також повинна намагатися зрозуміти суб'єктивні наміри і мотиви діючої особи. На наступному етапі такі суб'єктивні наміри і цілі можуть розглядатися як причини соціальної дії і можуть служити підставами для соціологічного пояснення.

Соціологія займається мотивованими діями, а природознавство - невмотивованими подіями (наприклад, планетарними рухами). Усвідомлений характер людської дії не має аналогів у природі. Але це не виключає можливість прогнозувань у соціології. Дія має специфічну властивість, що робить її передбачуваною більш (calculable), ніж природний процес, і саме вона має зрозумілий мотив. Отже, дія менш "ірраціональна", ніж подія.

Центральну роль у його дослідження посідають "ідеальні типи". "Ідеальні типи" можуть бути пояснені як базисні наукові поняття. У сукупності вони утворюють у деякому розумінні "модель" реальності. Для Вебера, який в основному дотримувався номіналістичних позицій, ідеально-типові поняття (наприклад, "економічна людина") не представляють характери­стик реальності. Ідеальні типи не мають нічого спільного з "ідеалами" у нормативному значенні.

Вебер будує свою соціологію на чотирьох "чистих" (ідеальних)типах дій: дія може бути раціонально орієнтована стосовно даної мети (цілераціональна дія); дія може бути раціонально орієнтована стосовно деякої абсолютної цінності (ціннісно-раціональна дія); дія може бути викликана визначеними пристрастями або емоційними станами (афективна або емоційна дія); дія може визначатися традиціями і глибоко укоріненими звичками (традиційна дія).

Дії перших двох типів раціональні. Термін "раціональне" вказує тут на певні критерії, які не задовольняють останні два типи дій. А саме, перші два типи є раціональними в тому значенні, що вони спрямовані на досягнення свідомо сформульованої мети і використовують засновані на доступному знанні засоби, що будуть вести до реалізації цієї мети.

Другий тип дій раціональний у тому значенні, яке визначається етичними або релігійними переконаннями діючого агента в тому, що форма дії має абсолютне значення незалежно від результату. Капітан, який гине разом зі своїм судном з розуміння "морської честі" або "обов'язку", діє відповідно до ціннісної раціональності. Дії, що грунтуються на "етиці морального обов'язку", будуть у більшості випадків ціннісно-раціональними. Конкретні приклади доводять, що дія, яка є для одного агента ціннісно-раціональною, може бути "ірраціональною" для іншого. "Раціональність" визначається на основі цілей, цінностей і знань діючого агента.

М.Вебер не характеризує дії третього типу як раціональні. Вони є прямим наслідком емоційного стану діючого агента. Невротичний тип дій, що розуміється як неконтрольована реакція на незвичайний стимул, може бути названий афективним. Дії такого типу знаходяться на межі між осмисленими діями і безглуздою поведінкою.

Четвертий тип дій охоплює усе, що ми робимо майже "несвідомо", завдяки звичаям і звичкам (або нормам), які ми не усвідомлюємо. Цей тип дій також представляє поведінку, що часто виходить за межі так званих "осмислених" дій. (Наші традиційні дії наближаються до ціннісно-орієнтованих дій, якщо ми усвідомлюємо їхній зв'язок з тим, що "глибоко вкорінено" у нас. Коли ми свідомо поводимося традиційно, то наші дії є ціннісно-раціональними.)

Ці чотири типи дії дозволяють більш точно визначити, що означають у розвитку європейської культури "раціоналізація" і "модернізація". Відповідно до Вебера, західний "процес раціоналізації" може бути описаний як такий розвиток, що веде до збільшення кількості галузей діяльності, які характеризуються цілераціональними діями. Дії всередині таких галузей, як економіка, право і управління, близькі до ідеального типу "ціле-раціональної дії". Якщо ми розглядаємо цільову раціональність як базисну культурну цінність, то можемо говорити про "прогрес" усередині кожної з цих галузей, тобто про її "раціоналізацію" і "модернізації" у напрямку зростання ступеня цільової ра­ціональності. Якщо, з іншого боку, ми розцінюємо в якості основної культурної цінності так звану релігійну "етику братерства", то повинні розуміти, що в зв'язку із секуляризацією світу етика братерства поступово втрачає своє значення в багатьох галузях дії, кількість яких збільшується. Такого роду проблеми є центральними для веберівського діагнозу сучасності.

Веберівська теорія дії також висвітлює феномени, що подібні до бюрократизації. Сучасне суспільне життя супроводжується ростом бюрократизації. Причиною цього є потреба бізнесу і суспільства в кращих розрахунках і плануванні. Відповідно, збільшується міра безпеки, і зменшується кількість втрат у порівнянні з поведінкою, що складається з випадкових і непередбачуваних дій. Отже, суспільство одночасно зазнає бюрократизації і зростаючого ступеня раціоналізації.

Для Вебера зростання демократизації супроводжується одночасним зростанням бюрократизації. Тут ми спостерігаємо певні розбіжності між Вебером і Марксом. Вебер стверджує, що соціалізм не приведе до якісного вдосконалення, а скасування ринкової економіки означало б досить сильне зміцнення бюрократизації.

М.Вебер розробляє три ідеальні типи для опису легітимації державної влади: традиційний, харизматичний і легальний. У відносно статичних і традиційних суспільствах влада держави ніколи не піддається сумніву. Державна влада спирається на традицію. Але з послабленням традиції послаблюється і цей тип влади. Альтернативний вид легітимації (як ідеальний тип) Вебер називає харизмою. Харизматична влада легітимізується на основі емоційних зв'язків підлеглих і, правителя як особистості. Таким лідерам підкоряються через їхні особисті якості, а не на основі закону або традиції.

У сучасному суспільстві саме бюрократична раціоналізація легітимізує державну владу. Те, що відбувається, є раціональним і справедливим. Дії держави раціональні і прозорі. Наприклад, судовий вирок не виноситься на основі довільної, непередбачуваної примхи, а базується на незмінних, універсальних нормах. У такий спосіб Вебер міркує про джерело права (legal authority). Коли суспільство дистанціюється від цього ідеального типу і наближається до харизматичної влади, ми можемо висунути кілька цікавих соціально-наукових гіпотез. У цьому значенні ми ніби "вимірюємо" реальність за допомогою ідеального типу.

Питання легітимації державної влади є важливим і тому, що Вебер розглядає державу як інститут, що може легітимно використовувати фізичне насильство. Іншими словами, його концепція держави охоплює засоби, якими de facto володіє сучасна держава, а не завдання або функції, які вона повинна мати або не мати (наприклад, такі, як "придушення народу" або "бути кооперативним адміністративним органом для всіх членів суспільства").

Чотири типи дій і три форми легітимації є веберівськими узагальненими ідеальними типами. Вони можуть використовуватися при аналізі всіх соціальних форм, незалежно від часу і місця.

Раціональність і раціоналізація є загальними темами в історично-соціологічних дослідженнях Вебера. Спираючись на великі емпіричні дослідження, він намагається пояснити розвиток на Заході особливого виду раціональності. Вебер шукає характерні соціальні і культурні особливості Заходу в порівнянні з іншими цивілізаціями. Тільки на Заході, відзначає він, виникла наука, яка оцінюється сьогодні як загальнозначуща для всіх людей. Емпіричне знання, філософська і теологічна мудрість існували й в інших культурах, особливо в Індії, Китаї, Персії і Єгипті. Але там набуте знання було позбавлене математичної основи, раціональних "доказів", "експериментів" і наукових понять.

Щось подібне ми спостерігаємо у мистецтві. Всі народи мають музичну культуру, але тільки на Заході існує раціональна гармонійна музика, оркестри і нотна грамота. Під час європейського Рене­сансу раціоналізація всередині образотворчих мистецтв була пов'язана з введенням лінійної і повітряної перспектив. Тільки на Заході можна знайти "державу" як політичний інститут, що володіє раціонально розробленою і формальною "конституцією", раціональними і формальними законами. Тільки в західному культурному колі ми знаходимо систематично підготовлених (вимуштруваних) експертів і високопоставлених фахівці в-чиновників.

Це ж стосується і того, що Вебер називає "наймогутнішим фактором нашого сучасного життя", а саме – капіталізму. Прагнення до економічної вигоди відомо всім епохам і всім націям світу. Пристрастю до грошей одержимі грабіжники, гравці і жебраки. Але ні це прагнення, ні ця пристрасть не тотожні капіталізмові. Тільки на Заході виникла раціонально-капіталістична система господарювання, заснована на (формально) вільній найманій праці. Сучасний західний капіталізм залежить від обчислення вирішальних економічних факторів. Врешті-решт, він став можливим завдяки раціонально обґрунтованій науці. Сучасний капіталізм також відчуває потребу в правовій системі й урядовій бюрократії, які створюють передбачуване поле діяльності, засноване на праві і справедливості. В цілому тільки Захід зміг запропонувати такі умови ділової активності.

Як і К.Маркс, М.Вебер стверджував, що капіталізм є особливим і основним феноменом соціального життя Заходу. Але він не погоджується з К.Марксом, що буржуазія програє класову боротьбу і що капіталізм буде замінений якісно новим способом виробництва (соціалізмом). Напівжартівливо М.Вебер називає себе "класово свідомим буржуа". Відповідно до Вебера, "буржуа" персоніфікують унікальний тип дій, ціле-раціональні дії, які у майбутньому будуть пронизувати всі суспільства. Вебер вказує на кілька зовнішніх умов виникнення капіталізму на Заході (наука, юриспруденція і т.д.). Але він також цікавиться і тим, що ми могли б назвати "внутрішніми причинами". Це ті причини, що пов'язані зі здатністю людини розвиватися і її схильністю до певних форм "практично-раціонального способу життя". Вебер підкреслює, що, коли такому способу життя протидіють психологічні заборони, розвиток раціонально капіталістичної ділової активності зіштовхується із сильною внутрішньою опозицією. Подібні проблеми супроводжують процеси індустріалізації в усіх країнах. У "Протестантській етиці і дусі капіталізму" Вебер намагається зрозуміти, які специфічні фактори під час і після Реформації зруйнували ці заборони й зробили можливим виникнення сучасного суспільства.

М.Вебер говорить, що етика кожної епохи вбудована у певні зразки дії і може функціонувати як внутрішня перешкода станов­ленню економічно-раціонального способу життя. Радикальна зміна в етичних уявленнях про відповідальність, як наслідок теологічних і етичних перетворень протягом Реформації, розбиває ці заборони й уможливлює етику, що легітимізує новий раціональний спосіб життя. Згідно з Вебером, протестантська етика з теологічних розумінь обґрунтовує раніше невідому етику праці і нову раціональну життєву установку. Більш того, етика і раціональна установка навіть розглядаються з релігійних причин у якості морально обов'язкових. Систематична праця набула релігійного значення у протестантів і кальвіністів і стала для них "покликанням". У результаті були зруйновані заборони, які раніше в традиційному суспільстві блокували зусилля людини у пошуках прибутку, економічний успіх індивіда став інтерпретуватися як знакйого приналежності до "обраних".Негативне ставлення до "плоті" і всіх "почуттів" обмежувало споживання і вело до нагромадження капіталу. Таким чином, протестантизм створив те, що М.Вебер напише "світською аскезою". Світська аскеза породжує нову структуру особистості. Ми маємо внутрішню раціоналізацію особистості, що орієнтує її на працю і систематичний самоконтроль. На наступному етапі внутрішня раціоналізація підтримується зовнішньою раціоналізацією економічного життя.

Протягом цього процесу діючі агенти можуть не усвідомлювати, що закладають внутрішню або інтелектуальну основу буржуазного способу життя. Вебер не стверджує, що в наміри Лютера і Кальвіна входило створення інтелектуальних умов для виникнення капіталізму. Не розвивалася з цією метою і капіталістична етика. Вебер говорить, що поява на Заході капіталізму була ненавмисним результатом етико-релігійних способів дії, розроблених у протестантських сектах. Буржуазний спосіб життя і капіталістичний дух виникають ніби за спиною діючого агента.

Теорія Вебера знаходилася в центрі дискусій протягом усього двадцятого століття. Багато хто бачили в ній основну альтернативу марксистській концепції зв'язку між базисом (економікою) і надбудовою (ідеологією і релігією). Вебер підкреслює, що існувало багато причин виникнення західного капіталізму.

Значення теоретичної спадщини М. Вебера для подальшого розвитку соціологічної науки визначається не лише її парадигмальним характером, а й важливими доробками в дослідженні спеціальних проблем.

5. Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологіяросійського, а згодом американського соціолога Пітирима Сорокіна(1889-1968 рр.).

Дослідники вважають, що творчість Сорокіна - якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer - цілий), об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

П.Сорокін подав власне тлумачення предмета соціології як генералізуючої науки, увага якої фокусується на вивченні соціально-типових, повторювальних, родових явищ, властивостей, притаманних людській взаємодії. Соціологію він визначив як науку, яка вивчає поведінку людини у середовищі собі подібних. Такі природничі науки, як хімія, фізика, біологія - це досоціальні науки, а соціологія, на думку вченого, - це надорганічна наука, оскільки вивчає світ надорганіки, світ суспільності, який пов'язаний з мовою, наукою, релігією, політикою, соціальною організацією тощо. За П. Сорокіним, людина, щойно народившись, не є суб'єктом надорганіки. Стати такою можливо лише з часом, протягом тривалого процесу соціалізації, набуття навичок соціального життя, знань та умінь.

Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які пе­ребувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, - це найпростіша модель соціального явища.

Все суспільне життя, на його думку, можна розглядати як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій мо­же відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. П.Сорокін виріз­няє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: во­на повинна досліджувати соціальні явища, які можна спо­стерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних».

Окремими проблемами для соціології, у розробку яких Сорокін вносить свою вагому лепту, є:

- проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої П.Сорокін займає позиції поступового реформування суспільства;

- проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;

- проблема соціальної стратифікації прошарок; згідно з П.Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, які склада­ють різноманітну соціальну структуру суспільства;

- проблема соціальної мобільності, яку П.Сорокін розв'язує через визнання рухо­мості меж страт та можливості людей вільно пересувати­ся з однієї страти до іншої, по вертикалі (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та по горизонталі (з одної страти до іншої, розташованої поруч); відкрите демо­кратичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян це суспільство інтенсивної соціальної мобільності.

Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є, безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як нескінченна багатоманіт­ність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності лю­дини і складається з соціокультурних феноменів різних рів­нів. Найвищий з них соціокультурна суперсистема; систе­ми нижчого рівня - мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для Пітирима Сорокіна - процес закономірних змін всереди­ні соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою. Такий перехід супроводжується радикаль­ною трансформацією соціальних інститутів, норм і ціннос­тей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. З цієї точки зору перша світова війна - це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.

Сучасний йому стан західної культури П.Сорокін діагностує як кризовий. Але це, зрештою, є нормальним, бо будь-яка ци­вілізація переживає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй прихо­дить інша. У майбутньому з'явиться нова цивілізація, яка ви­никне внаслідок конвергенції, тобто станеться набуття різними систе­мами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак з подальшим злиттям у якісно нове єди­не суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприят­ливих умов може перерости у «сяючий інтегральний поря­док» в цілому світі.

Наприкінці власного життя він зацікавився проблемами конвергенції двох різних соціальних систем - капіталізму і соціалізму у єдиний соціокультурний тип. На думку вченого, майбутнє людства не за капіталізмом чи соціалізмом, а за специфічним, проміжним, змішаним або інтегральним типом, який "поєднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу". Практика сьогодення свідчить, що прогнозований П. Сорокіним тип суспільства все більш утверджується ужитті сучасних розвинутих держав світу.

Значними та плідними є зусилля П. Сорокіна на посаді декана факультету соціології Гарвардського університету щодо інституціоналізації соціології не лише як науки, а й як предмету викладання у вищих навчальних закладах США. Його наукові погляди здійснили серйозний вплив на розвиток світової соціології у XX столітті.

6.Ми розглянули основні парадигми сучасної соціології. На початку XXI ст. закономірним буде поставити питання: а що ж чекає соціологію в майбут­ньому? Які головні тенденції її розвитку можна спрогнозувати на перспективу? Відповіді на ці непрості питання спробував дати відомий соціолог Е.Гіденс. Він описує сучасний стан соціологічної науки і підкреслює, що в ній і досі можна помітити нашарування минулого. Він має на увазі стале переконання більшості соціологів у тому, що економічні чинники є найголовнішою рушійною силою світового поступу. Вперше цю тезу, як відомо, висунув К. Маркс. Сучасна йому буржуазна наука наполегливо шукала рівноцінної теорії-відповіді Марксу і створила концепцію індустріалізму, в якій капіталізм був не приреченою на загибель формацією, а лише початковим етапом у розвитку індустріального суспільства; індустріалізм згодом трансформується у постіндустріальне суспільство; процеси його вдосконалення тривають і донині. Однак в обох випадках саме економічні фактори лежали в основі пояснення поступу людства.

Структурні парадигми теоретичної соціології.До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм і конфліктологію. Особливе міс­це в ній належить також інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти соціокультурної ре­альності.

Структурний функціоналізм.Засновниками сучасного структурного функціоналізму вва­жають американських соціологів Толкотта Парсонсаі Роберта Мертона, які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників. При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворю­ють певну структуру. Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонуван­ня. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функ­цій як способів поведінки, що притаманні даному системно­му об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Р.Мертонтакож створює цілісну теорію суспільства і пара­дигму функціонального аналізу. Але якщо Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Мертон зосереджує зусилля на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану аномії, соціальних конфліктів тощо. Мертон вдається, на відміну від Парсонса, до більш тонкого пояснення суспільних та соціально-психологічних явищ.

Конфліктна парадигма.У середині 60-х pp. XX ст. в західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце займає теорія конфлікту, або конфліктна парадигма. "Теорії порядку" протиставляється "конфліктна теорія", ідеї "соціальної рівноваги" - ідея "соціальної зміни". Одним з перших критиківтеорії структурного функціоналізму виступає американський соціолог Чарлз Райт Міллз. Він вважає, що теорія Парсонса недосконала, бо формує переконання угармонійності інтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому нестабільність і конфлікти, при­таманні будь-якому суспільству.

Інший американський соціо­лог Льюїс Козерне лише фіксує конфлікт­ність як органічний стан соціальної системи; але й стверджує парадоксальну, на перший погляд, думку про позитивну роль конфлікту. Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтере­сах різних людей, тому соціальне напруження у суспільстві є постійним; але конфлікт, особливо соціально контрольо­ваний, дозволяє очищати повітря, яким дихають його учас­ники, краще пізнавати один одного і, внаслідок цього, на­віть зближуватися у межах якоїсь спільноти. Конфлікт із зов­нішнім ворогом, вважає Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він сти­мулює відкриття в економічній і технологічній сферах.

Дещо інше тлумачення конфліктів містить у собі "конфліктна модель суспільства" німецького соціолога Ральфа Дарендорфа.Його концепція заснована на 4-х положеннях, протилежних до положень структурно-функціо­нального аналізу: кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін - зміни всюдисущі; у кожному суспільстві є незгоди й конфлікти - соціальні конфлікти є повсюдними; кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам; кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Суть соціального конфлікту в теорії Р.Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче пород­жує конфлікт. Визнаючи конфлікти природним станом сус­пільства, Р.Дарендорф (як раніше Смолл) вважає, що їх слід регулювати й не допускати соціальних потрясінь.

Основні риси конфліктної парадигми: соціальні системи роздираються протиріччями; соціальні системи прагнуть до змін; в основі соціального життя лежать непримиримі інтере­си, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи; соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспільства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу у кінцевому підсумку; соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою недопущення соціальних вибухів і повної руйнації соціальної системи; соціологія займає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні.

До другої гілки теоретичного соціологічного знання нале­жать інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них провідне місце займає символічний інтеракціонізм(від англ. interaction - взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матері­альних факторів, що зближує її з соціологічною феномено­логією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно для струк­турного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Всі ці положення можна знайти у концепції американського со­ціолога Джорджа Міда та його послідовників.Продовження ідей Міда, але водночас і їх переосмислення зустрічаємо у концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера. Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності й обмеженості структурного функціоналізму з його загостре­ною увагою на статичності соціальної структури та кон­фліктної парадигми з її акцентом на суперечливості сус­пільства, людей і груп, що його складають. Як і Мід, Блумер, поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести і мову) та несимволічну (притаман­ну усьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Блумера стає основною соціологічною категорією.Суспільство визначається Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов'язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей один до одного, і експлуатацію - тобто все розмаїття людських взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де централь­ною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються.

В рамках соціології символічного інтеракціонізму мали місце кілька підходів. Перший з них - так званий "драматичний підхід", розробив І. Гофман. Другий - методологічний "соціологія соціології", розроблена американським соціологом Е. Гоулднером.

Феномено­логічна соціологія.Ще одним напрямком інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологіч­на соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована, в першу чергу, проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології нама­гаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції - це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.

Основні принципи були обґрунтовані філософом Е. Гуссерлем.Іншим засновником феноменологічної соціології був А. Шюц."Соціальним конструюванням реальності" займалися американські соціологи Т. Лукман, П. Бергер.

Основні принципи феноменологіч­ної соціології: соціальна реальність є існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ; люди можуть прилучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточуючими їх людьми. Основну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі; таке прилучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх; тому соціальна дія - це продумана, осмислена і спла­нована поведінка людини у її духовній взаємодії з інши­ми людьми.

Етнометодологія - різновид феноменологічної соціології. Започаткував Г.Гарфінкель. Етнометодологія формувалася за аналогією з "етнонаукою".

Емпірична соціологія. Вона з'являється й розвивається поруч із теоретичною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст.

Її прийнято розуміти як дослідження, пов’язане зі збором та аналізом конкретних соціальних фактів, формуванням та використанням спеціальних методів: опитування, соціологічне спостереження, експеримент, аналіз документів, соціометричні процедури та ін.

У своєму розвитку емпірична соціологія проходить ряд етапів, її історичні коріння лежать у працях Е.Дюркгейма і А.Смолла, який ще у 1895 р. висловлює ідею про необхід­ність прикладних досліджень в американській соціології. Са­ме відтоді спеціалісти починають вирізняти перший етап чи ранню фазу у розвитку емпіричної соціології (1885-1920) з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап чи фаза (1920-1950) пов'язаний із розповсюдженням конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. Вільям Томас і Флоріан Знанецький у 1918 p. ви­дають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розв'язувались проб­леми адаптації емігрантів з Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб у залежності від характеру їх пристосування до соціального середовища, яка включає характеристику міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Наступний крок у розвитку емпіричної соціології у межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк і Ернст Берджес, які ске­ровують свої дослідження на розв'язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаго вони виділяю­ть у ньому 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, які до них входять. За допомогою інтерв'ю і включеного спостереження (коли соціолог непо­мітно для членів групи входить до неї і фіксує процеси і по­дії, які в ній відбуваються) вони доходять висновку про пере­діл групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисо­ціальних дій. Це, у свою чергу, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.

З 1950-х pp. лідерство у розвитку емпіричної соціології пе­реходить до Колумбійського та Гарвардського університетів.Соціологи Колумбій­ського університету звертають основну увагу на відкриття універсальних закономірностей поведінки людини у соціаль­ній організації, з'ясування механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості.

Критична соціологія (теорії модернізації).Представники виступали проти "академічної" соціологіїтаіндустріалізму.

Ліворадикальна соціологія (неомарксизм).Даний напрямок обґрунтовував необхідність корінних (радикальних) соціальних змін.

Соціологія постіндустріального розвитку.Існують два основні підходи: ліберального та радикального напрямів.

Теорія соціального обміну.Основна увага зосереджена на реальній поведінці раціонально діючого індивіда, його економічних інтересах тощо. Сучасні течії переважно базуються на принципах необіхевіоризму.

Структуралістичні концепції.Складний науковий напрям, спрямований навироблення системи певних узагальнених абстрактних понять для аналітичного вивчення соціальних явищ.

Постмодернізм. Сучасну узагальнюючу концепцію запропонував

Е. Гіденс у 1990 р. Він є не стільки теоретичною парадигмою, скільки набором концептуальних підходів до соціокультурної реальності.

Питання для самоконтролю:

1. Що сприяло виникненню і розвитку соціології як самостійної науки?

2. Чому О.Конта вважають основоположником соціології?

3. Який вклад в соціологію зробив Г.Спенсер?

4. В чому відмінність позитивізму від розуміючої соціології?

5. Хто був творцем розуміючої соціології?

6. Який вклад в соціологію зробив Е.Дюркгейм? Що він розумів під терміном «аномія»?

7. У чому полягають особливості соціологічної теорії К.Маркса?

8. Хто є представником інтегрального напрямку сучасної соціології, автором теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності?

9. Який класик соціологічної науки розглядав зміну різних епох в історії людства як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва?

10. Чим зумовлена поява у ХХ ст. різних соціологічних шкіл і концептуальних напрямів в соціології?

Література:

1. Арон. Р. Етапи розвитку соціологічної думки. – К.: Юніверс. - 2004. - С. 83-

561.

2. Вебер М. . О некоторых категориях понимающей социологии // Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс.- 1990 - С. 124-165.

3. Гіденс Е. Соціологія. – К.: Основи. - 1999.

4. Култаєва М.Д., Навроцький О.І., Шеремет І.І. Європейська теоретична соціологія ХХ-ХХІ століть. - Х.: ХНУ ім.. В.Н.Каразіна. -2008.

5. Осипова Н. . Соціологія. - К.: Юрінком Інтер. - 2003. - С. 18-28.

6. Радугин А., Радугин К. Социология - М.: Центр. - 2001. - С. 5-53.

7. Сірий Є. В. Соціологія: Загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. - К.: Атіка, 2007. - С. 262-322.

8. Соціологія. За ред. В.Г.Городяненка - К.: Вид.центр «Академія».-2002.

9. Соціологія ХІХ - початку ХХ століття: Хрестоматія / За ред. В.Г.Городяненка. - Д.: Вид-во ДНУ, 2007

10.Танчин І. З. Соціологія. - К.: Знання..- 2007. – С. 29-41.

11. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Вип. 1. – Львів: Кальварія. - 1996.

12.Эфендиев А.Г., Пушкарева Г.В., Щербина В.В. Общая

социология. - М.: Изд-во Инфра-М – 2000.- С.26-42.

Читайте також:

1. Альтернативні парадигми організаційного процесу
2. Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України
3. Виникнення середньовічної парадигми західноєвропейської філософії
4. Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади
5. Гіпонімічні парадигми
6. Глобальні проблеми збереження сучасної цивілізації.
7. Головні напрями розбудови сучасної незалежної України.
8. Головні напрями розбудови сучасної незалежної України.
9. Державне регулювання та основні функції сучасної держави
10. Деякі наукові концепції сучасної держави
11. Деякі проблеми сучасної української літератури для дітей.
12. Економічні функції сучасної держави

Переглядів: 3750