• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Досягнення мікробіології в боротьбі з інфекційними хвороба­ми. Мікробіологічна служба в Україні.

Історія розвитку мікробіології. Вітчизняні мікробіологи, їх внесок у розвиток науки. Досягнення мікробіології в боротьбі з інфекційними хворобами. Мікробіологічна служба в Україні.

.

"Перед минулим — схили голо­ву, перед майбутнім — засукай рукава", — сказав Г. Менкен (амери­канський журналіст). У цьому ми також переконуємося, вивчаючи мікробіологію.

У розвитку мікробіології умовно виділяють 4 періоди: морфоло­гічний, фізіологічний, імунологічний та молекулярно-генетичний.

Тривалий час людина жила в оточенні невидимих істот, спожи­вала продукти їх життєдіяльності (випечений хліб, молочнокислі продукти, вино, пиво). Ці істоти спричинювали захворювання, але людина навіть не підозрювала про їх існування, тому що вони мають надто малі розміри. Видатний лікар Древньої Греції Гіппократ вва­жав, що в повітрі під час епідемій містяться особливі хвороботворні випаровування — "міазми", які можуть поширюватись на великі відстані. Лише під час страшної епідемії чуми в XIV ст. з'явилися перші уявлення про заразні хвороби. У 1374 році, у Венеції було видано наказ про ізоляцію людей, товарів і кораблів на 40 днів (guarantina — звідси карантин) для запобігання поширенню чуми. Джираломо Фракасторо (1478—1553) розробив учення про "живі контагії" як причину захворювання. Але остаточно з'ясувати етіо­логію (від грец. аШа — причина і logos — вчення, тобто визначення збудника) інфекційних хвороб можна було тільки після винайдення приладів, здатних збільшувати вигляд об'єкта.

Мікроскоп уперше винайшли голландці Ганс і Захарій Янсени. Антоній ван Левенгук (1632—1723) значно удосконалив його і пер­шим проник у світ мікробів. Цей світ невидимих раніше істот, що виник перед дослідником, вразив його. Він розглядав усе, що потрапляло під руку: до­щову воду, зубний наліт, випорожнен­ня. І всюди були істоти, які мали різну форму (куляс­ту, паличкоподібну, звивисту, розгалу­жену) і хаотично ру­хались. Про це від­криття у 1673 році А. Левенгук пові­домив Лондонське Королівське товариство. Так було покладено початок роз­витку нової науки — мікробіології. Цей період її розвитку було названо морфоло­гічним. А. Левенгук навіть не підозрював, що ці "невинні створіння Господні" можуть бути причиною хвороб і навіть смерті, тому що і в той час була дуже поширена "міазма­тична" теорія. Багато вчених підтримували теорію "живих контагій"Наприкінці XVIII ст. деякі вчені схи­лялися до того, що кожну хворобу спричи­нює особливий живий збудник. Одним із них був випускник Київської духовної ака­демії, лікар Данило Самойлович Самойло­вич (1744—1805). Під час епідемії чуми він помітив, що зараження відбувається після безпосереднього контакту з хворим або з його речами. За допомогою мікроскопа він намагався, хоча й безуспіш­но, виявити збудника чуми в органах померлих від цієї хвороби і створити протичумний профілактичний препарат із гною, взятого із бубону (від грец. bubon — пах, пухлина в паху) хворого. Лише в 1796 році англійський лікар Едуард Дженнер (1749—1823) ство­рив першу ефективну вакцину. В ті часи поширення натуральної віспи було звичайним явищем. Він помітив, що доярки не хворіють на натуральну віспу, а коров'ячу переносять у легкій формі. Тому Е. Дженнер прищепив коров'ячу віспу 8-річному хлопчику, а через місяць заразив його натуральною віспою. Дитина не захворіла. За­вдяки вакцині (від лат. vacca — корова), яку так назвав Л. Пастер, сьогодні віспа ліквідована в усьому світі. Хоча Е. Дженнер і провів вакцинацію, але суті її він не зро­зумів.

Це вдалося фран­цузькому вченому Луї Пастеру (1822 —1895). З його іме­нем пов'язані най-важливішівідкриття в галузі мікробіоло­гії. Цей період її роз­витку називається фізіологічним

Л. ГІастер, хімік за освітою, є основоположником наукової мі­кробіології. Він довів величезне значення мікроорганізмів у природі (кругообіг речовин, енергії, самоочищення ґрунту), з'ясував участь патогенних мікроорганізмів Використання ним анілінових барвників дало змогу вивчати структуру клітин мікроорганізмів. Р. Кох запровадив щільні поживні середовища, що дало йому змогу виділяти чисту культуру мікроорганізмів, вивчати фізіологічні, біохімічні властиво­сті, перевіряти їх здатність спричинювати захворювання у лабораторних тварин.

Він відкрив збудників туберкульозу і холери, виділив туберкулін (токсична речовина збудника туберкульозу), вивчив його властивості. За відкриття збудника туберкульозу Р. Кох у 1905 році був відзначений Нобелівською премією. Він також довів, що збудником сибірки є В. antrhacis; обґрунтував теорію та практику дезінфекції (знищення патогенних мікроорганізмів).

Використовуючи методи Коха, інші вчені відкрили і описали збудників дифтерії (Е. Клебс і Ф. Леффлер), черевного тифу (К. Еберт і Гафкі), правця (А. Ніколайєр і С. Кітазато), дизентерії (А.В. Григор'єв і К. Шіґа), сифілісу (Ф. Шаудін), лептоспірозу (Р. Індо і У. Ідо).

Було відкрито здатність мікробів продукувати токсин. Дж. Ру та А. Йєрсен уперше виділили екзотоксин у збудника дифтерії. А. Берінг і С. Кітазато отримали антитоксичну протидифтерійну сироватку і застосували її для лікування дітей, хворих на дифтерію. Використання сироваток призвело до виникнення проблеми імунної патології (анафілаксії, сироваткової хвороби).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. були відкриті також збудники хвороб серед найпростіших: збудник амебіазу (Ф. Леш), малярії (А.-Ш.-Л. Лаверан), лейшманіозу (П.Ф. Боровський), три­паносомозу (Д. Брюс).

Вчених цікавили не тільки збудники інфекцій, а й шляхи їх поширення. В.Я. Данилевський у 1880 році довів, що збудник малярії передається від хворої людини до здорової через укус комара. У 1874 році Г.М. Мінх, а в 1876 році Й.Й. Мочутковський встановили, що збудники висипного і поворотного тифу містяться в крові. Пізніше, в 1909 році, це підтвердив французький вчений ПІ. Ніколь і довів, що сипнотифозна інфекція передається вошами.

Здавна було відомо, що людина, яка перехворіла на інфекційну хворобу, зазвичай повторно не хворіє, однак механізми набутої стійкості до інфекцій стали відомі внаслідок досліджень 1.1. Мечникова, П. Ерліха та інших вчених. З цими відкриттями пов'язаний третій період розвитку мікро­біології — імунологічний.

І.І. Мечников (1845—1916), випускник Харківського університету, зоологзафахом, вперше обґрунтував фагоцитарну теорію імунітету. Вчення про фагоцитоз стало основою для розуміння сутності запалення — реакції макроорганізму на проникнення патогенних агентів, тобто І.Ь. Мечников ви­значив роль клітинного захисту в розвитку імунітету. Між ним і П. Ерліхом (1854— 1915) — побічником гуморальної теорії імунітету, який вважав, що імунітет за­безпечується тільки антитілами, тривалий час йшла дискусія. 1.1. Мечников першим зрозумів, що ці теорії до­повнюють одна одну. У 1908 році 1.1. Мечников та П. Ерліх разом отримали Нобелівську премію за вивчення механізмів імунітету. 1.1. Мечников досліджував явище антагонізму в мікросвіті, що ля­гло в основу використання бактерійних препаратів та антибіотиків; зробив значний внесок у вивчення холери, черевного тифу і тубер­кульозу; створив першу в Росії бактеріологічну станцію в Одесі, та­ким чином заклавши основи розвитку вітчизняної медичної мікро­біології; створив школу мікробіологів. Його учнями та помічниками були: Дж. Ру, А. Йєрсен, Е. Борде, О. Жангу, Е. Бюрне, Дж. Рамон, в тому числі і наші співвітчизники: О.М. Безредка, М.Ф. Гамалія, Д.К. Заболотний, Л.О. Тарасевич, І.Г. Савченко, В.А. Хавкін, які згодом стали всесвітньо відомими вченими.

Основоположником вчення про віруси був мікробіолог Д.Й. Івановський (1864—1920), який у 1892 році відкрив вірус мозаїчної хвороби тютюну. Відкриття Д.Й. Івановського дало поштовх розвитку нового напряму в мікробіології — вірусології. За короткий час були відкриті збудники багатьох вірусних інфекцій: ящуру, грипу, поліомієліту, жовтої гарячки, натуральної віспи, кору, епідемічного паротиту тощо, а також віруси-паразити бактерій — бактеріофаги (Ф. д'Еррель, 1917). Видатний внесок у розвиток вірусології зробив Л.О. Зільбер (1894—1966) — вірусолог, імунолог, бактеріолог. Він відкрив збудника кліщового енцефаліту, а також його переносника, створив вірусогенетичну теорію злоякісних пухлин.

Бурхливий розвиток мікробіології сприяв розквіту всієї медицини, але розвиток власне мікробіології гальмувався через відставання інших наук: біохімії, генетики, фізики. Тому глибоке

вивчення вірусів

стало можливим лише в другій половині XX ст. після винаходу електронного мікро­скопа (1932).

На початку XX ст.стали розвиватися прикладні аспекти (відлат. авресШз — точка зору) мікробіології.-

Були сформульовнаукові принципи хіміотерапії (П. Ерліх,Д.Л. Романовський), відкриті та виділені антибіотики (А. Флемінг у 1929 році, Дж. Чейн, X. Флорі — у 1940 році, З.В. Єрмольєва — у 1942 році), розроблені методи серодіагностики інфекційних хвороб (А. Вассерманн, Ф. Відаль, І. Райт, А. Асколі).

Сучасний період розвитку мікробіології називають молекулярно-генетичним. Із розвитком біології на молекулярному рівні було доведено, що спадковість будь-якого організму визначається набо­ром генів, а носієм генів є ДНК. Мікробіологи відкрили плазміди (позахромосомні молекули ДНК — носії спадковості).

У другій половині XX ст. бурхливо розвивалися вірусологія та імунологія. У галузі вірусології здобуті такі досягнення: розшифро­вано молекулярно-генетичну будову багатьох вірусів; вивчено меха­нізм взаємодії вірусів із клітиною, загальні механізми перетворення вірусами нормальної клітини на пухлинну (Л.О. Зільбер); виділено ВІЛ у 1983 році (Люк Монтаньє та Роберт Галло); виділено та ви­вчено раніше невідомі віруси (збудники гарячок Ласса, Марбург, Ебола); відкрито новий вид збудників — пріони. У галузі імунології було зроблено такі відкриття: запропоновано вчення про імунітет як систему самозахисту організму від усіх генетично чужорідних агентів, а не тільки від мікроорганізмів; описано два різновиди лім­фоцитів — В- і Т-лімфоцити, їх функції; розшифровано структуру антитіл, відкрито різні класи імуноглобулінів; виявлено гени, що контролюють утворення антитіл до всіх існуючих у природі чужо­рідних агентів; доведено існування генетичної схильності до інфек­ційних захворювань.

У цей самий період відбувається становлення генної інженерії. Розпочалося промислове виробництво вакцин нового покоління — генно-інженерних. Д. Келєр та І. Мільстайн відкрили гібридоми (1975). Ці клітини здатні тривалий час розмножуватись у пожив­ному середовищі і продукувати моноклональні антитіла заданої специфічності, які використовують із лікувальною і діагностич­ною метою.

Історія розвитку мікробіології — це героїчна та разом із тим дра­матична сторінка історії медицини. Адже дослідник завжди ризи­кує, тримаючи смерть у пробірці. Багато вчених у дослідах на собі довели:

— заразність тієї чи іншої хвороби (Г.М. Мінх та Й.Й. Мочутков-ський довели, що збудники поворотного та висипного тифів містяться в крові);

— ефективність вакцин та сироваток (І.І. Мечников, І.Г. Савчен-ко, Д.К. Заболотний після вакцинації проти холери випили культуру холерного вібріона);

— безпечність вакцин (М.Ф. Гамалія довів безпечність вакцини проти сказу; вірусологи лабораторії А.А. Смородинцева Інсти­туту експериментальної медицини в Ленінграді та члени їх сі­мей вжили великі дози поліомієлітної вакцини, а М.П. Чумаков вживав вакцину тричі, щоб довести безпечність її для людей). Винятковий героїзм проявили І.О. Деминський, М.О. Лебедева, АЛ. Турчинович-Вижникевич, І.В. Мамонтов, Ріккетс і С. Прова-чек, які своє життя принесли в жертву науці.

Багато вчених стали лауреатами Нобелівської премії з мікро­біології. Серед них І.І. Мечников, П. Ерліх, Р. Кох, О. Флемінг, Дж. Чейн та ін.

Вітчизняні мікробіологи, їх внесок у розвиток науки. Центром розвитку мікробіології в Україні була Одеса, де в 1885 році у Ново­російському (Одеському) університеті вперше почали викладати мікробіологію І.І. Мечников і Я.Ю. Бардах. У Московському уні­верситеті у 1892 році мікробіологію викладав учень І.І. Мечникова Г.Н. Габричевський. Після від'їзду Мечникова до Франції для робо­ти в Пастерівському інституті Одеську школу мікробіологів очолив М.Ф. Гамалія (1859—1949). Він у себе на квартирі разом з І.І. Меч-никовим ще в 1886 році відкрив першу в Україні та другу в світі мікробіологічну лабораторію і Пастерівську станцію, де виготовля­ли вакцину та робили щеплення проти сказу. М.Ф. Гамалія вперше використав хімічні вакцини, розробив методику виготовлення вак­цини проти віспи. Цей дослідник у 1898 році спостерігав явище бак­теріофагії задовго до відкриття Ф. д'Еррелем бактеріофага (1917). М.Ф. Гамалія випробував на собі безпечність вакцини проти сказу.

Наші співвітчизники зробили неоціненний внесок у розвиток сві­тової медицини. Вони відкривали бактеріологічні лабораторії й інститути в різних містах і країнах, розпочи­нали викладання і організовували кафедри мікробіології. їх іменами названі наукові та навчальні заклади: ім. І.І. Мечникова — у Санкт-Петербурзі, Харкові, Одесі та інших містах; ім. Д.К. Заболотного — у Києві, Санкт-Петербурзі; ім. В.А. Хавкіна — в Ін­дії (Бомбей).

О.М. Безредка (1868—1940) вивчав про­блеми місцевого імунітету та анафілаксії, запропонував методику введення сироват­ки, яку використовують і донині (вона но­сить його ім'я). Введення сироватки за Без-редкою дає можливість своєчасно виявити алергійний стан до препарату і запобігти розвиткові анафілактич­ного шоку.

І.Г. Савченко встановив стрептококову етіологію скарлатини. Разом з 1.1. Мечниковим досліджував механізм фагоцитозу та про­блеми профілактики холери, сибірки, поворотного тифу, скарлати­ни. Проводив досліди самозараження разом із Д.К. Заболотним. За­снував бактеріологічний інститут у Казані.

Великий науковий потенціал був зібраний у Київській та Хар­ківській школах мікробіологів, які виникли пізніше. їх плідна пра­ця сприяла подальшому розвиткові медичної мікробіології (роботи М.П. Нещадименка, В.Г. Дроботька, Л.В. Громашевського, В.І. Не-дригайлова та ін.). Засновником кафедри мікробіології Київського медичного інституту був М.П. Нещадименко.

Неоціненним є внесок у розвиток мікро­біології й епідеміології академіка Д.К. За­болотного (1866—1929). У 1898 році він організував і очолив першу кафедру мі­кробіології в Петербургському жіночому медичному інституті, а в 1920 році органі­зував першу в Україні кафедру епідеміо­логії в Одесі. У 1928 році, перебуваючи на посаді президента Академії наук України, від заснував Інститут мікробіології і віру­сології в Києві, який носить його ім'я. Під час науково-пошукових експедицій в краї­ни Сходу (Індія, Китай, Монголія та ін.), аО.М. Безредка також на території Сибіру він відкрив і до­вів існування природних осередків чуми, виявив, що резервуаром і джерелом цієї інфекції в природі є мишоподібні гризуни (тарбагани, ховрахи), а основним перенос­ником — блохи.

Д.К. Заболотний був ученим з широким колом наукових інтересів: він досліджував холеру, малярію, сифіліс, дизентерію, диф­терію.

Понад 20 років (1944—1962) інститут мікробіології і вірусології ім. Д.К. Забо­лотного очолював академік В.Г. Дроботько(1885—1966), який вивчав генетику мікроорганізмів (сформулював положення про дисоціацію бактерій), роль кишкових і капсульних бактерій у розвитку інфекцій, а також роз­робляв проблеми сільськогосподарської, медичної і промислової мі­кробіології, працював у галузі отримання антибіотиків із рослин.

Досконалому вивченню патогенних грибів, їх токсинів, а також гри­бів — продуцентів антибіотиків присвятила своє життя В.И. Білай.

До славетної когорти вчених-мікробіологів належать учені хар­ківської школи. В.І. Недригайлов (1865—1923) був одним із засно­вників бактеріологічного інституту Харківського медичного това­риства. Його роботи присвячені вивченню питань бактеріології та імунології (головним чином з дифтерії, сказу, холери, газової ган­грени). Він організував у Харкові виробництво протидифтерійної сироватки.

СІ. Златогоров (1873—1931) присвятив свою наукову діяльність вивченню збудників чуми, холери, скарлатини, висипного тифу, етіології і профілактиці кору, скарлатини, а також мінливості мі­кроорганізмів, імунітету; вивчав властивості асоційованих вакцин.

Л.С. Ценковський (1822—1887) — ботанік за освітою. З 1865 до 1871 рік займав посаду професора ботаніки Новоросійського уні­верситету, а з 1872 року —Харківського університету. Він вперше описав 43 види мікроорганізмів, брав активну участь в організації Пастерівської станції в Харкові (1887), вивчав етіологію сибірки і самостійно розробив метод виготовлення вакцини для її профілак­тики, яку використовували до 1942 року (коли була виготовлена нова вакцина СТІ).

М.М. Цехновіцер (1890—1945) — академік, випускник медично­го факультету Харківського університету. Впродовж 27 років пра­цював на різних посадах харківських вищих медичних закладів. Більша частина його робіт присвячена мікробіології та імунології ту­беркульозу; він був одним із ініціаторів застосування вакцини БЦЖ для імунізації населення країни, організатором виробництва цього препарату. Сфера його наукових досліджень стосувалась епідеміо­логії й імунології дитячих хвороб, рикетсіозів, анаеробних інфек­цій, а також механізмів інфекційного процесу, алергії, імунітету, організації промислового виробництва профілактичних препаратів.

B.C. Деркач (1894—1975) тривалий час (протягом 23 років) за­відував кафедрою мікробіології Харківського медичного інституту й одночасно був заступником директора Харківського інституту вакцин і сироваток. Він одним із перших почав вивчати явище бак­теріофагії, отримав антибіотики саназин (для лікування трихомо­нозу, дизентерії), неоцид (для лікування злоякісних пухлин), був експертом ВООЗ з питань використання антибіотиків.

Більше як півстоліття на кафедрі мікробіології Київського ме­дичного інституту працював С.С. Дяченко (1898—1992), який ви­ховав багато вчених —мікробіологів і вірусологів, а також лікарів-практиків. Вони і понині працюють на ниві охорони здоров'я українського народу.

Низько схиляючи голову перед минулими поколіннями, сучасні вчені продовжують їх кра­щі традиції та відкривають нові горизонти науки. Розвиток мікро­біології, імунології на молекулярному рівні дав змогу зрозуміти процеси метаболізму мікробів, їх вплив на макроорганізм, а від­так, зрозуміти механізм розвитку хвороби (патогенез) і накресли­ти шляхи ефективної профілактики і лікування. За останнє деся­тиліття розроблено високочутливі молекулярно-генетичні методи виявлення патогенних мікроорганізмів; запропоновано ефективні вакцини для профілактики небезпечних інфекцій: проти гепати­ту А, гепатиту В, жовтої гарячки, кору, епідемічного паротиту; розробляються вакцини проти малярії, ВІЛ-інфекції та ін.; винай­дені надійні препарати для лікування інфекційних хвороб: анти­біотики, сульфаніламідні препарати, препарати нітрофуранового ряду, фторхінолони тощо; ведуться пошуки в напрямі вивчення імуномодулюючих властивостей лікувальних препаратів. Завдя­ки досягненням мікробіології та інших медичних наук в усьому світі ліквідована натуральна віспа, знижена захворюваність на чуму, поліомієліт, кір, висипний і поворотний тифи, значно зни­жена смертність від інфекційних хвороб. Але наприкінці XX ст. виникли нові проблеми: реєструються спалахи інфекцій, які ще недавно вважали переможеними, — туберкульозу, дифтерії, холе­ри, кишкових хвороб та хвороб дихальних шляхів, лептоспірозу та ін.; виділені збудники раніше невідомих інфекцій, — легіонели, ВІЛ, вірус гарячки Ебола, пріони тощо; з'явилися патогени, стійкі до лікувальних препаратів; значного поширення набули внутріш-ньолікарняні інфекції; спостерігається зростання хвороб, спричи­нених умовно-патогенними мікроорганізмами.

Над вирішенням цих проблем працюють мікробіологи всього сві­ту й України зокрема. За рішенням ВООЗ у 1974 році створено Роз­ширену програму профілактики інфекційних хвороб. її реалізація дасть змогу ліквідувати такі недуги, як поліомієліт, краснуху, кір, епідемічний паротит, а захворюваність на туберкульоз, дифтерію, правець, коклюш значно знизити. Основні заходи, що здійснюють­ся органами та закладами охорони здоров'я України, спрямовані на своєчасне виявлення хворих, їх специфічне лікування, проведення протиепідемічних заходів, здійснення належного рівня державного санітарно-епідеміологічного нагляду за об'єктами підвищеного епі­демічного ризику.

Нині мікробіологічна наука України стоїть на варті здоров'я на­роду. Розгорнута широка мережа бактеріологічних лабораторій та науково-дослідних інститутів (в тому числі створено центр із ви­вчення пріонних інфекцій (Одеса), основним напрямом роботи яких є діагностика та профілактика інфекційних хвороб.

Крім того, ведуться пошуки нових антибіотиків, хіміотерапев­тичних препаратів, до яких ще не вироблена резистентність (від лат. resisto — протистояти) у мікроорганізмів; розробляються за­ходи щодо боротьби з внутрішньолікарняними інфекціями — ефек­тивні методи контролю та підтримки протиепідемічного режиму в лікувально-профілактичних закладах.

Читайте також:

1. Адміністративна служба
2. АРХІТЕКТУРА НАРОДНОГО ЖИТЛА В УКРАЇНІ.
3. Банківська система в Україні.
4. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
5. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
6. Будівельний комплекс та його особливості в Україні.
7. Валютні відносини та їх державне регулювання в Україні.
8. Верховна Рада України - орган законодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України
9. Взаємодія ДСМК з іншими аварійно-рятувальними службами.
10. Вибори у демократичному суспільстві. Виборчий процес в Україні.
11. Види земель в Україні.
12. Види страхових організацій в Україні.

Переглядів: 3212