Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Український світ в інтерпретації Лесі Українки

В основу драми “Блакитна троянда”(пошуки естетичної свободи), єдиної прозової драми в доробку Лесі Українки, першої психологічної драми в українській драматургії, лягла модна в період зламу ХІХ – ХХ століть тема спадкового божевілля.

Вперше драма „Блакитна троянда” була поставлена на сцені 1899 р. трупою Марка Лукича Кропивницького. В офіційній критиці п’єса не здобула позитивної оцінки, її вважали невдалою, несценічною, вбачали в ній суміш натуралізму з українською мелодрамою.

Драма „Бояриня”(етична свобода християнської моралі). У драмі „Бояриня” художньо відтворюються на тлі сімейного життя та побуту козацької старшини і російського боярства суперечливі події другої половини ХVІІ ст., коли Росія порушила угоди, покладені на Переяславській раді. Це єдиний драматичний твір Лесі Українки, сюжет якого взято безпосередньо з української історії.

Написана у квітні 1910 року, драма „ Бояриня ” не була вміщена в п’ятитомному виданні творів Лесі Українки. Радянська цензура вважала її вкрай небезпечною. Опублікована вже після смерті письменниці в журналі „Рідний край” 1914 року. Оксана Стешенко у статті „ Ясній пам’яті товаришу ” говорить про історію написання цього твору: „ Памятаю, що колись Євген Чикаленко докоряв Лесі : - Що це ви, Ларисо Петрівно, все про чужих пишете, а про своїх ані слова. І от Леся, чи не під впливом цієї розмови, і написала свою чудову „ Бояриню ”. Є ще одне пояснення: це – постійне перебування Лесі Українки поза межами України. Ось як вона сама пояснює появу „Лісової пісні”, написаної в Кутаїсі: „Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними”. Такі настрої трапляються і в листах, писаних з Єгипту того року, коли вона творила „Бояриню”. Отже, відірваність від українського оточення породжувала ностальгію, тугу за рідним краєм, а це вже диктувало їй українські теми. На думку Людмили Старицької-Черняхівської, тему драми навіяно чужим краєм.

Написана драма в Гелуані коло Каїра протягом трьох днів (27 – 29.04.1910року) і пізніше не поправлялася, як вказано в примітках до видання творів Лесі Українки 1923 року. Це зауваження викликає певні сумніви, бо в травні 1913 року, приїхавши до Києва, Леся Українка читала в родинному колі свою поему. Читання, звичайно, не проходило без обговорення та відповідних зауважень. Якщо були зауваження, то були, може, після того й поправки. На превеликий жаль, рукопис зник у Гадячому кілька років тому.

У «Боярині» щільно переплетені між собою два основні мотиви: 1) мотив національної пасивності-зради, 2) мотив ностальгії. Перший зв’язаний переважно з особою Степана, другий – з особою Оксани.

Мотив ностальгії відчувається і в багатьох віршах Лесі Українки: в „Надії”, одному з найраніших віршів, друкованому в „Зорі” 1887 р. Є він і у вірші „І все-таки до тебе думка лине, мій занепащений краю”, і в „Іфігенії в Тавріді” в монолозі, який починається словами:

А в серці тільки ти,

Єдиний мій коханий, рідний

Краю!

А мотив національної пасивності-зради можна відчути в поемі „Віла-посестра”, цей же мотив, інколи з відтінком національним, інколи без нього, знаходимо ще в таких Лесиних творах як „Лісова пісня”, „Адвокат Мартіян”, „Камінний господар”, „Оргія”.

Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, що і Степан, і його мати згинаються, як «холопи», під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю. Її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них. Природно, що збентежена Оксана з жахом вигукує:

Степане, та куди ж се ми попались?

Та се ж якась

неволя бусурменська?

Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров'я жінки, відбирають останні сили. На слова чоловіка, що стане краще, адже в Україні вже «утихомирилося» (а це для патріотки болючий удар), Оксана з болем відповідає:

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

Се мир по-твоєму – ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко в труні.

Останній діалог Оксани й Степана дуже промовистий. Чоловік нагадує дружині, що вона подала руку не лицарям із заплямленими кров'ю руками, а йому, і дістає страшну відповідь:

От, здається, руки чисті, проте все

мариться, що їх покрила не кров, а

так… немов якась іржа… як на

старих шаблях буває, знаєш?

Драма „ Лісова пісня ”(пошуки естетичної свободи)була створена влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Французький термін феєрія, що є похідним від слова фея, тобто чарівниця, в прямому розумінні означає театральну чи циркову виставу на основі міфічного, казкового сюжету. І справді більшість персонажів п’єси запозичено з української міфології. Більше того, Мавка, Водяник, Лісовик, Перелесник, Потерчата, інші фантастичні персонажі достовірно відбивають певні риси людей, сутність взаємин між ними, вказують на реальні події, явища, факти сучасної авторові української дійсності.

Центральний образ Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі.

Органічна єдність природи і людини, дійсного і вигаданого, реальності й мрії, притаманна «Лісовій пісні», народилася з глибини філософського мислення письменниці. Ця якість драми виявилася в образі Мавки – незрівнянної і неповторної, за спостереженням Миколи Бажана, «своєю національною особливістю, своєю загальнолюдською значущістю».

Поетична уява письменниці з дитинства живилася фольклорними джерелами, збагачувалася образами народних легенд, переказів, балад. Свідченням цьому є «Лісова пісня», в якій опоетизовано зачакловані хащі волинських лісів.

Найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, теж за аналогією до людських.

З цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни – молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина з своїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало змогу письменниці помітити і те спільне, що єднає їх, і відмінності між ними. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, який визначає сюжет феєрії, в котрому розкриваються характери дійових осіб, реалізується творчий задум автора.

Композиційно драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та Лукаша.

Врешті спілкування з Лукашем, Дядьком Левом змінили колишні, «лісові» переконання Мавки. Їй дуже важко, і все ж вона відбивається від Того, що в скалі сидить, котрий тягне її в світ тіней:

Ні! Я жива!

Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Упевненість Мавки вистраждана, зумовлена нерозділеним, зруйнованим коханням.

В кінці драми Мавка з'являється перед Лукашем в алегоричній постаті загубленої Долі. Остання вказує Лукашеві на вербову сопілку як останній шанс спокутування вини. В зболених очах Лукаша з'являється щось дитяче, і тоді перед ним постає легка, прозора постать, яка «з обличчя нагадує Мавку». Вона заспокоює Лукаша, бо хоч він і «збавив її тіла», та душу дав.

Останній монолог Мавки – хоч і журний, та оптимістичний спів про невмирущість духовного, про вічність краси. Попіл з водою зростить нове дерево, «стане початком тоді мій кінець», – заспокоює Мавка і Лукаша, і всіх нас, людей:

Я обізвуся до них шелестом

тихим вербової гілки, голосом

ніжним тонкої сопілки, смутними

росами з вітів моїх.

Так торжествує оптимістична ідея нездоланності життя, невмирущості мрії людини. Саме цей високий гуманістичний зміст твору втілено в досконалу художню форму. Це й забезпечило «Лісовій пісні» безсмертя.

Драматургія поділяється на ту, що можна ставити на сцені, і ту, що призначена тільки для читання. Драматургія Лесі Українки більше відноситься до другого типу. У драмі „Оргія” є сцена танцю Неріси. Він був прекрасним. А як це передати на сцені? Надто сильними були образи в драмах Лесі Українки, вона зображувала почуття та ситуації, які не передати.

Та все-таки драми Лесі Українки ставили на сцені. Цікава сценічна доля саме драми „Лісова пісня”.

У 1912 році „Лісову пісню” мав намір поставити в Києві театр українського актора і режисера М. К. Садовського (1856-1933). Драма була дозволена до вистави цензурою. Сценічна доля „Лісової пісні” хвилювала Лесю Українку.

В листі до матері від 24 травня 1912 року письменниця висловлювала бажання, „ щоб Садовський, в разі серйозних замірів ставити цю річ, не зміняв нічого, не списавшись зо мною, - боюся, щоб там чого не „ співнили ”, намагаючись улегшити постановку. Я тямлю, що без змін її дуже трудно поставити, але всяким змінам є границя, яку сценічні „ретушери” часто переходять. Так само я могла б подати поради і щодо костюмів, як я собі їх уявляла (виписувати те все в ремарках було б незугарно, бо в сій речі і ремарки мають свій „стиль, а не тільки „служебне значення”). Якесь у мене роздвоєне почуття щодо сеї поеми – я б і хотіла бачити її на сцені, і боюся, не „провалу” боюся, а переміни мрії в бутафорію…”.

Леся Українка брала участь у підготовці спектаклю: зберігся текст афіші та список діячів („ролі”) з такою приміткою Лесі Українки: „ Сей спис варто умістити на афіші саме в такому порядку, щоб глядачам легше було розібратись в появах многих фантастичних фігур, а для того слід доховати ту послідовність, в якій вони з’являються в самій п’єсі. Л. У. ”

Але постановка драми в театрі Садовського так і не була здійснена.

Висновок

Ми з’ясували, що драматургія посідає поважне місце у творчому доробку Лесі Українки.

Окрім рідної української, письменниця вільно володіла мовами: німецькою, французькою, латинською, давньогрецькою, італійською, англійською, іспанською, російською, польською, болгарською, вільно читала твори чеських і словацьких письменників. Саме постійне зацікавлення світовою літературою і історією дозволило їй у 1890 році написати підручник "Стародавня історія східних народів", який було вперше видано у 1918 році в Катеринославі.

Драматична творчість Лесі Українки ознаменувала початок становлення в українській літературі по-справжньому новаторської дискусійної п’єси – драми суспільного звучання, драми ідейних конфліктів, що йшла на зміну традиційній національній драматургії викривального характеру з її соціально-побутовими колізіями, з усталеною селянською тематикою, з творами лише суто сценічного призначення для пересічного глядача.

„Суспільна драма в новітньому значенні цього терміну, - тобто, драма маси, драма боротьби різних суспільних груп між собою, - є витвір останніх десятиліть ХІХ ст.” – підкреслювала поетеса нові назрілі ідейно-естетичні орієнтації європейської драматургії, на яку мала рівнятись національна, що повинна бути пов’язана з прогресивними ідеями, з сучасністю, модернізуючись як за формою, так і за змістом.

Вияв найбільшого таланту – це вміння сказати просто про складне. Леся Українка все складне, все найболючіше у долі українського народу зуміла розповісти через історію різних народів, розкривши глибини людських душ. Звичайними словами, без пафосу чи перебільшення, хвилюючи та бентежачи, вона витворила свій світ. Забувши про біль, приглушуючи його в собі, кожного дня долаючи хворобу силою волі, вона думала про всенародне. Присвятила своє життя служінню Людині.

Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом, то найвідповідніше слово було б – боротьба…Співець героїчного вольового начала в людині, вона одною з найвищих людських чеснот уважала почуття обов’язку, вірність обов’язкові, незламну твердість у його виконанні. Це була жінка-боєць, жінка-воїн – суща правда. Але це була жінка, і глибокою, ніжною жіночністю овіяні деякі її ліричні шедеври, в яких вона – часом на хвилинку – опускала гострий свій меч і навіть іноді видобувала з серця сумні, але розпачливі ноти. (М. Рильський)

Список рекомендованої літератури

1.Історія української літератури кінця ХІХ — поч. ХХ століття. — К.: Вища школа, 1991.

2. Історія української літератури. ХХ століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910 – 1930-ті роки: Навч. Посібник / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1993. – 784 с.

3. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. — Кн. перша. — К.: Либідь, 1998.

4. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. / Упорядкування, фахове редагування та бібліографічні довідки професора Василя Яременка. — К.: Аконіт, 2001.

5. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.: У двох книгах: Підручник / За ред. проф. О.Д.Гнідан. – К.: Либідь, 2005. – Кн.1. – 624 с.

6. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.: У двох книгах: Підручник / За ред. проф. О. Д. Гнідан. – К.: Либідь, 2006. – Кн. 2. – 496 с.

7.Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 447 с.

8.Українська культура: історія і сучасність. – Львів: Світ, 1994. – 456 с.

9. Попович Мирослав. Нарис історії культури України. – К.: „АртЕк”, 1998. – 728 с.

10. Животко А. Історія української преси / Упоряд. М.С.Тимошик – К.: Наша культура і наука, 1999. – С. 145-274.

11.Каспрук Арсен. Леся Українка. Літературний портрет. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963. – 116 с.

12. Костенко Анатоль. Леся Українка. – К.: Молодь, 1971. – 448 с. – (Серія „Життя славетних”. – Випуск 13).

13. Шабліовський Євген. Леся Українка і наша сучасність // Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. Т.1. Поезії. – К.: Наукова думка, 1975. – С. 9 – 42.

14. Мороз Мирослав. Літопис життя і творчості Лесі Українки. – К.: Наукова думка, 1992.

15. Мрії зламане крило: Зібрання творів, документів, спогадів. – К.: Веселка, 1993.

16. Одарченко П. Леся Українка: Розвідки різних років. - , 1994. – 239 с.

17. Зборовська Ніла. Моя Леся Українка. – К., 2000.

18. Про перебування Лесі Українки на Буковині у кн.: Вознюк Володимир. Буковинські адреси Ольги Кобилянської. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 276 с.

19. Донцов Дмитро. Поетка українського рісорджіменту (Леся Українка) // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. Т. І. – К.: Рось, 1994. – С. 149 – 183.

20. Олійник Микола. Огнисте слово // Українка Леся. Буря весняна. Лірика. – К.: Молодь, 1963. – С. 3 – 10.

21. Павличко Дмитро. Крим у творчості Лесі Українки // Українка Леся. Кримські Відгуки. Вірші оповідання. – Сімферополь: Таврія, 1981. – С. 5 – 11.

22. Статті, присвячені творчості Лесі Українки // Слово і час. – 1999. - № 4. – С. 5 – 47.

23. Агеєва Віра. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К., 1999.

24. Скупейко Лукаш. Казка і міф у драмі Лесі Українки „Лісова пісня” // Слово і час. – 2000. – С. 55 – 65.

25. Хороб Степан. Українська драматургія: крізь виміри часу (Теоретичні та історико-літературні аспекти драми). Збірник статей. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 200 с.

26. Хороб Степан. Українська релігійна драма кінця ХІХ – початку ХХ століття: проблематика, жанрово-стильова своєрідність. Монографія. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 144с.

27. Хороб Степан. Українська модерна драма кінця ХІХ – початку ХХ століття (неоромантизм, символізм, експресіонізм). Монографія. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 414 с.

28. Поліщук Ярослав. Міфологічний горизонт українського модернізму. Монографія. Видання друге, доповнене і перероблене. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 392 с.

29. Масенко Лариса. У Вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі у драматургії Лесі Українки. – К.: Соняшник, 2002. – 152 с.

30. Скупейко Лукаш. Міфопоетика „Лісової пісні” Лесі Українки. – К.: Фенікс, 2006. – 416 с.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Художнє осмислення античних сюжетів і образів	\|	Історія розвитку анестезіології та реаніматології

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.