Історія розвитку анестезіології та реаніматології

План

Тема: Вступ.Види знеболювання.

Лекція

Викладач: Підсуткевич М.Б.

Вступ. Види знеболювання.

Анестезіологія та реаніматологія

Лекція на тему:

1. Історія розвитку анестезіології та реаніматології

2. Поняття про анестезіологію.

3. Загальна анестезія,її види.

4. Інгаляційний наркоз.

5. Методи проведення інгаляційного наркозу.

6. Неінгаляційний наркоз.

7. Стадії наркозу.

8. Апаратура для проведення наркозу.

9. Етапи анестезіологічного забезпечення.

10. Місцева анестезія,її види.

11. Місцевоанестезійні засоби.

12. Знеболювання після операцій.

13. Сестринське спостереження та догляд за пацієнтом після наркозу.

К. Деві (1778—1829), вивчаючи властивості закису азоту— виявив, що він справляє своєрідну знеболювальну дію на організм і викликає ейфорію. Тому вчений дав йому назву “газ, що звеселяє”.

Г.Х. Хікмен (1800—1830) застосовував для відновлення дихання ШВЛ спеціальні міхи, а для відновлення роботи серця — електричний струм.

Г. Уельс (1815—1848)провів 15 наркозів при видаленні зубів.

30 травня 1842 р., наркоз при хірургічній операції видалення пухлини голови застосував К. Лонг. Однак він не оцінив важливості свого відкриття та повідомив про нього лише через 10 років. Тому справедливо вважати днем відкриття наркозу 16 жовтня 1846 р., коли інший зубний лікар Т. Мортон публічно продемонстрував наркоз ефіром при видаленні пухлини щелепи і переконав присутніх у тому, що безболісне проведення хірургічних операцій можливе.

М.І. Пирогов (1810—1881)- одним з перших у Росії застосував наркоз ефіром і хлороформом. У його працях надані ідеї багатьох сучасних методів наркозу — ендотрахеального, внутрішньовенного, ректального і спінальної анестезії.

Відкриття С.П. Федоровим і М.П. Кравковим (1904) внутрішньовенного гедоналового наркозу започаткувало розробку сучасного неінгаляційного наркозу, який сприяв розвитку сучасних методів анестезії, але не витіснив інгаляційний метод.

Тому досить прогресивною була ідея В.К. Анрепа (1852— 1927), який у 1880 р. вказав на можливість знеболювання тільки ділянки операційного поля. Місцеве знеболювання набуло ширшого застосування після застосування К. Колером (1857— 1949) у 1881 р. кокаїну для знеболювання при операції на оці. Були створені малотоксичні препарати, з яких насамперед слід відзначити новокаїн, синтезований А. Ейнгорном у 1905 р. Розроблені різні способи місцевого знеболювання: інфільтраційну анестезію, яка була запропонована в 1889 р. П. Реклю й у 1892 р. К. Шлейхом, провідникову анестезію, засновниками якої були А.І. Лукашевич (1886) і М. Оберст (1888), і спінальну анестезію (А. Бір, 1897).

Найважливішу роль відіграло місцеве знеболювання методом тугого повзучого інфільтрату, який розробили О.В. Вишневський і його послідовники.

У другій половині XIX ст. К. Бернар в експерименті, а потім інші вчені у клініці показали, що перебіг наркозу можна поліпшити, якщо перед цим увести такі лікарські засоби, як морфін, який заспокоює хворого, й атропіну сульфат, який зменшує салівацію під час наркозу ефіром. Надалі ідея медикаментозної підготовки до наркозу (премедикація) набула подальшого розвитку, особливо у зв’язку з появою різних снодійних, заспокійливих, антигістамінних та інших препаратів.

І.П. Кравков і С.П. Федоров (1904) запропонували використовувати комбінований, або змішаний, наркоз: для введення в наркоз уводити у вену гедонал, що не спричинює збудження, забезпечує приємне для хворого спокійне настання наркотичного сну (зараз із цією метою застосовують багато інших препаратів); підтримувати наркоз за допомогою хлороформу. При цьому зменшується потреба в хлороформі або іншій наркотичній речовині, а також небезпека інтоксикації та інших ускладнень.

Вирішальну роль відіграло застосування в 1942 р. Г. Гріффітсом і Дж. Джонсоном отрути кураре (уперше з цією метою її використав А. Ловен у 1912 р.) для того, щоб відключити свідомість поверхневим наркозом і досягти розслаблення м’язів .Повне розслаблення м’язів, у тому числі дихальних, потребувало штучного тимчасового й зворотного заміщення вимкненого дихання. Для цього була застосована ШВЛ. Виявилося, що за допомогою цього методу можна забезпечити адекватний газообмін навіть тоді, коли розкриті обидві плевральні порожнини, тобто з’явилася змога керувати життєво важливими функціями організму.

У XX ст. вчені продовжили пошуки нових засобів для інгаляційного наркозу. Так, 1951 р. Дж. Саклінг синтезував фторотан; нещодавно було впроваджено в анестезію ізофлуран, сево- флуран,десфлуран.

Г. Веєзе 1932 р. використав для неінгаляційного наркозу гексенал, 1936 р. Дж. Ланді почав застосовувати з цією метою тіопентал-натрію. 1960 р. було синтезовано натрію оксибутират, згодом — кетаміну гідрохлорид, пропофол. Були розроблені нові методи анестезії: нейролептанальгезію, атаральгезію, дисоціативну та центральну анестезію.

Життя триває, тому видатні вчені продовжують роботу з розробки нових знеболювальних засобів і методів їх використання .

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Український світ в інтерпретації Лесі Українки	\|	ЗАГАЛЬНА АНЕСТЕЗІЯ (НАРКОЗ), ЇЇ ВИДИ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.