Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки. Загострення «холодної війни» між протилежними системами

У квітні 1978 р. в Афганістані перемогла національно-демократична революція і країну було проголошено Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). СРСР першим визнав ДРА, підписавши у грудні 1978 р. Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво. Очолив нову державу Н. Таракі, його наступниками стали Б. Кармаль і X. Амін. У ході проведення соціально-економічних реформ було допущено низку серйозних помилок, що призвело до загострення внутрішнього становища ДРА. Усередині правлячої Народно-демократичної партії Афганістану (НДПА) розгорілася міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі.

Політика керівництва НДПА викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану – керівник Г. Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б. Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з’явилися афганські біженці, які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

На початку 1979 р. становище в країні погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталося до СРСР по збройну допомогу. У березні 1979 р. X. Амін здійснив заколот, усунувши від влади Таракі. 8 листопада 1979 р. Таракі був засуджений прихильниками Аміна. Після заколоту Амін запроваджує в країні диктаторський режим. Але репресивні методи результату не дали: більшу половину країни було охоплено партизанським рухом, Амін втрачав контроль над ситуацією.

За таких обставин радянське керівництво опинилося у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. Водночас загострилися відносини між СРСР і США, вибухнув конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, приймає рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (близько 100 тис. осіб) і про усунення Аміна від влади.

25 грудня 1979 р. розпочалося введення радянських військ до ДРА. 27 грудня спецпідрозділ «Альфа» захопив президентський палац, під час штурму якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б. Кармаль.

Введення радянських військ до Афганістану призвело до різкого погіршення міжнародних позицій СРСР. Особливо різко засуджувало збройну акцію Радянської держави керівництво США. У промові у конгресі президент Картер назвав акцію Кремля найбільшою загрозою мирові у всьому світі з часів Другої світової війни. Оскільки США вважали, що загарбання нейтрального Афганістану може стати трампліном для радянського стрибка у багату нафтою Перську затоку, Картер застеріг, що таке просування наштовхнеться на американський ядерний опір.

14 січня 1980 р. за участю делегацій від ста сорока країн світу відбулося засідання Генеральної Асамблеї ООН. 104-ма голосами «проти», 18 – «за» (18 – «утрималось») Генеральна Асамблея ООН засудила радянське збройне втручання в Афганістан.

Прорахунок радянського керівництва був очевидним. Введення радянських військ не принесло миру афганській землі. Партизанська війна набрала форми джихаду – священної війни за віру. Починаючи з березня 1980 р., радянські війська поступово втягнулися в боротьбу з опозицією. За роки перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалося.

У 80-ті роки проходив процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був заснований Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, який остаточно оформився 1985 р. Двома головними постачальниками зброї захисникам країни, так званим моджахедам, стали США і Китай. А Пакистан став транзитним центром, країною, де знаходили притулок 3 млн. афганських біженців, і місцем нескінченних переговорів між керівниками груп опору, проте досягти відносної єдності їм так і не вдалося.

Радянське збройне вторгнення в Афганістан стало тим водорозділом у міжнародних відносинах, який остаточно зірвав політику розрядки, водночас сприявши загостренню стану «холодної війни» між протилежними системами.

Сполучені Штати Америки відклали ратифікацію Договору ОСО-2, наклали ембарго на продаж зерна і технологій у СРСР і закликали всі країни світу бойкотувати Олімпійські ігри 1980 р. у Москві.

Сесія країн-членів НАТО, що відбулася у січні 1980 р., продемонструвала єдність західноєвропейських країн у протидії радянській експансії. Особливо жорсткою до Москви була позиція Великої Британії, яка перервала політичні, парламентські, науково-технічні та культурні зв’язки з СРСР, призупинила надання йому кредитів за попередньою угодою.

25 липня 1980 р. президент США Картер підписав директиву № 59 про підготовку «тривалої, але обмеженої ядерної війни» проти СРСР. Наступний президент США Р. Рейган довів американсько-радянську конфронтацію до найбільшого напруження. Відносини між двома країнами супроводжувалися справжньою пропагандисткою війною. Виступаючи з промовою у британському парламенті у червні 1982 р., Р. Рейган проголосив початок «хрестового походу проти комунізму».

Нова американська адміністрація схвалила «стратегію суперництва», згідно з якою планувалося розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науково-технічні досягнення, де США мали пріоритет. Ця стратегія мала не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії було розроблено політику «прямого протиборства», яка передбачала рішучіше використання воєнної могутності для досягнення політичної мети. Важливою її особливістю стало положення про підготовку США до розв’язання воєн різних масштабів та інтенсивності.

23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в Сполучених Штатах програми СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), більш відомої під назвою програми «зоряних війн». Програма СОІ передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі попередні домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично б втратили силу.

Проект «зоряних війн» здобув підтримку в Конгресі США та військових колах. На перші п’ять років передбачалося витратити на програму СОІ 20 млрд. доларів. Варто зауважити, що до участі в цій програмі запрошувався і СРСР. Проте реакція радянського керівництва на програму СОІ була різко негативною, оскільки вона потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала.

Про характер і стан радянсько-американських відносин красномовно свідчить той факт, що до весни 1983 р. припинили діяльність 8 з 11 радянсько-американських груп, які займалися питаннями обмеження озброєнь і роззброєння, а також 11 двосторонніх комісій, створених у період розрядки і призначених для співробітництва в галузі науки, техніки, охорони здоров’я, космосу тощо.

Ще більше загострила ситуацію трагічна історія з південнокорейським пасажирським літаком, збитим над Сахаліном у ніч з 31 серпня на 1 вересня 1983 р. радянським винищувачем, у результаті чого загинуло 296 пасажирів. Напруження у відносинах США та СРСР сягнуло апогею. Американці спалювали радянські прапори перед штаб-квартирою ООН, вимагаючи найсуворіших санкцій проти Радянського Союзу. Газети писали про «скривавлені руки Москви» і звинувачували Р. Рейгана у недостатній рішучості перед злочинцями.

«Реабілітація» президента США Р. Рейгана в очах американської громадськості відбулося у жовтні 1983 р., коли за його наказом морська піхота США окупувала в Карибському морі острів Гренада (маленьку острівну країну з населенням в 110 тис. осіб), уряд якої дотримувався радянсько-кубинської орієнтації. Це викликало нову хвилю взаємних звинувачень і посилення військового протистояння двох держав у різних частинах світу.

Восени 1983 р. США розпочали, а СРСР продовжили модернізацію тактичної і стратегічної ядерної зброї та засобів її доставки на європейському континенті. 14 листопада 1983 р. американські крилаті ракети «Томагавк» з ядерними боєголовками були доставлені у Великобританію. Через кілька днів перші балістичні ракети «Першінг-2» було розміщено на території ФРН.

Отже, на початку 1980-х років гельсінкський процес опинився в умовах жорстоких конфронтаційних підходів «другої холодної війни». Як і в попередні роки, основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщували ядерну зброю першого удару, збільшували арсенали неядерних озброєнь.

За збереження відносного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці (утричі), артилерії (у шість разів), засобах протиповітряної оборони (у п’ять разів). У свою чергу, блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоті. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішив протиставити нову оборонну стратегію. В листопаді 1984 р. НАТО схвалив так званий «план Роджерса» (на той час Роджерс був головнокомандувачем НАТО). В основу плану лягла ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника із застосуванням високочастотних систем неядерних озброєнь.

Але, незважаючи на все, загальноєвропейський процес тривав. З 11 листопада 1980 р. по 9 вересня 1983 р. у столиці Іспанії Мадриді проходив наступний раунд загальноєвропейської наради з проблеми безпеки і співробітництва. Попри надзвичайно складне міжнародне становище, мадридська зустріч завершилася загалом з позитивними результатами. Державам-учасницям вдалося досягти домовленостей, які створювали нові можливості для розширення їх співробітництва у найрізноманітніших сферах, для активізації їх зусиль в інтересах зміцнення європейського та загального миру.

На мадридській нараді було прийнято підсумковий документ, який повністю ґрунтується на принципах та положеннях Гельсінського Заключного Акта. В цьому документі підтверджується необхідність суворого і невідступного дотримання всіх десяти принципів, якими країни-учасниці Наради зобов’язувались керуватися у своїх взаємозв’язках.

Було розроблено широку програму «подальших кроків», яка була покликана матеріалізувати досягнуті в Мадриді домовленості із усіх Хельсінкських «кошиків». Нарада звернулася до всіх держав-учасниць із закликом розглянути питання про приєднання до міжнародних пактів про права людини, якщо вони цього ще не зробили.

Про зацікавленість більшості країн-учасниць у розвитку справи Гельсінкі найяскравіше свідчить рішення про проведення після Мадрида серії важливих загальноєвропейських нарад і переговорів. Насамперед йшлося про такий істотний для Європи крок, як рішення скликати в січні 1984 р. у Стокгольмі конференцію із зміцнення довіри, безпеки та роззброєння в Європі.

Стокгольмська конференція проходила з 17 січня 1984 р. по 19 вересня 1986 р. Вона розпочала свою роботу за несприятливих умов, коли ситуація у світі й Європі значно погіршилася: США проголосили «хрестовий похід» проти СРСР; на території ФРН, Великобританії та ряду інших західноєвропейських держав-членів НАТО почалось розміщення американських ядерних ракет нового покоління; в Женеві було зірвано переговори про обмеження ядерної зброї в Європі.

Підсумковий документ Стокгольмської конференції складався з кількох розділів. Він включав домовленість про незастосування сили чи загрози силою, набір конкретних заходів зміцнення довіри й безпеки у військовій сфері (попереднє повідомлення про певні види військової діяльності, нагляд, обмін щорічними планами), положення про додержання узгоджених заходів та перевірку, а також заключну частину. Домовленість про незастосування сили чи загрози силою викладена у вигляді декларації, яка має характер політичних обов’язків і містить конкретні зобов’язання держав-учасниць утримуватись від загрози силою або її застосування у всіх видах, у тому числі й збройних сил. Жодні міркування не можуть використовуватися для того, щоб обґрунтувати звернення до загрози силою, або до її застосування.

Отже, в результаті Стокгольмської конференції було зроблено ще один істотний крок до того, щоб зобов’язання утримуватись від всякої загрози силою або її застосування стало чинним законом міжнародного життя.

Наприкінці 70-х – початку 80-х років загострюється протистояння між США і СРСР, країнами НАТО і ОВД за їх вплив на розвиток подій у країнах «третього світу». Лінія протиборства двох наддержав проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки. Прихід до влади у 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, режим яких підтримали Куба і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі викликали адекватні дії США. Вони організували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброїли армії Сальвадору та Гватемали. Як уже відмічалося вище, в жовтні 1983 р. США провели агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.

В 1975 р. до влади в південноафриканських країнах – Анголі та Мозамбіку прийшли режими, які орієнтувалися на СРСР та інші соціалістичні країни. За військової підтримки Куби та СРСР вони розгорнули громадянську війну проти опозиційних їм сил і намагалися утвердитися при владі. У внутрішні події цих країн постійно втручалася Південно-Африканська Республіка (ПАР), яку таємно підтримувала США та інші країни Заходу. Спецпідрозділи ПАР здійснювали періодичні збройні інтервенції проти Анголи і Мозамбіку, підтримуючи антиурядові угрупування в цих країнах.

Перманентним фактором міжнародної напруженості залишався арабо-ізраїльський конфлікт, який на початку 80-х років знову загострився. Цього разу ареною протиборства став Ліван, в якому до того ж йшла громадянська війна між християнами та мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалося шляхом короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази палестинців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали постійні напади на Ізраїль. Проте швидкої операції не вдалося: ізраїльські війська пов’язли в боях з сірійцями в долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів з території Лівану не принесло спокою Ізраїлю: на їх місце стали загони проіранської організації «Хезболлах» і ліванські партизани.

Після того, як стало очевидним, що ізраїльська агресія в Лівані влітку 1982 р. не принесе бажаних політичних результатів, американська адміністрація у вересні того ж року висунула «план Рейгана» по близькосхідному врегулюванню. Мета плану полягала в тому, щоб роз’єднати арабські країни, нав’язати їм рішення, вигідні лише Ізраїлю і США, і не допустити створення незалежної палестинської держави.

В грудні 1983 р. США уклали з Ізраїлем двосторонню угоду про воєнно-стратегічне співробітництво в регіоні. В тому ж році Вашингтон створює так звані багатонаціональні сили для Лівану, до участі в яких були залучені партнери по НАТО – Франція, Італія, Великобританія.

Але вже в лютому-березні 1984 р. багатонаціональні сили вимушені були залишити Ліван. Відчутною поразкою проізраїльських сил стало і анулювання в березні 1984 р. лівано-ізраїльської «мирної» угоди, яка була нав’язана Лівану в травні 1983 р. під тиском США і в умовах ізраїльської окупації значної частини території.

Активну роль у розв’язанні цього конфлікту відіграла політика арабських країн, які виступали за виведення всіх ізраїльських військ з окупованих територій і здійснення права палестинського народу на самовизначення. Ця позиція знайшла своє відображення в рішеннях конференції голів арабських країн у Фесі (1982 р.) і IV Нараді організації Ісламська конференція (Касабланка, 1984 р.).

У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США.

Війну розв’язав диктаторський режим Саддама Хусейна 22 вересня 1980 р. раптовою агресією проти Ірану. На початковому етапі війни перевага була за Іраком. Проте, влітку 1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Надалі війна набрала позиційного характеру. З 1983 р. СРСР почав переозброювати Ірак. США через посередників постачали зброю Ірану, що стало причиною досить гучного політичного скандалу, так званого Ірангейту. Воюючі сторони, починаючи з 1985 р., прагнули завдати один одному якнайбільших економічних збитків. Ірак розпочав бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану. У свою чергу, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні і до небувалої напруженості міжнародних відносин.

Міжнародні відносини другої половини 70-х років характеризувалися поступовим відходом від політики розрядки, наростанням суперечностей світового розвитку. Логіку «холодної війни» так і не вдалося здолати. Стосунки між лідерами протилежних блоків – СРСР та США стають все більш напруженими, ведуть до згортання більшості двосторонніх програм з проблем економічного, політичного розвитку, обмеження гонки озброєнь.

Наприкінці 70-х років СРСР і США розпочали новий виток гонки озброєнь. Першим порушив військово-стратегічний паритет Радянський Союз, розмістивши в країнах Східної Європи нові ракети з ядерними боєголовками СС-20. У відповідь країни НАТО приймають рішення розмістити в західноєвропейських країнах крилаті ракети і ракети класу «Першинг-2». Особливо небезпечною стала програма СОІ (стратегічної оборонної ініціативи), яка переносила гонку озброєнь на космічний простір.

Остаточно політика розрядки була зірвана актом радянського збройного вторгнення в Афганістан. Більшість країн світу різко засудили СРСР як агресивну державу. Президент США Р. Рейган проголосив початок «хрестового походу проти комунізму». Інцидент з південнокорейським пасажирським літаком, збитим радянським винищувачем в 1983 р. над Сахаліном довів стан «холодної війни» до найвищої напруженості, який був кваліфікований політологами як «психологічна війна».

Ареною гострої конфронтації між США і СРСР, країнами НАТО і ОВД стають країни «третього світу». Лінія протиборства двох наддержав проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.

До позитивних моментів цього історичного періоду слід віднести підписання договору ОСО-2 (1979 р.), Мадридську (1980 – 1983 рр.) і Стокгольмську (1984 – 1986 рр.) конференції Наради з проблем безпеки і співробітництва в Європі, які виробили і прийняли підсумкові документи в контексті Заключного Акту НБСЄ.


Читайте також:

  1. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  2. Активний характер соціальної політики.
  3. Аналіз економічноїї політики за допомогою моделі Мандела-Флемінга. Випадки вільного та фіксованого валютного курсів.
  4. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
  5. Антиінфляційної політики
  6. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора
  7. Боротьба укр. селянства проти політики “воєнного комунізму”. Н. Махно.
  8. Бюджетний процес: поняття, роль, та значення у проведенні бюджетної політики.
  9. Важливою складовою економічної політики 60-х рр. була реалізація програми “нових рубежів” президента Дж. Кенеді.
  10. Варіанти проведення промислової політики для України
  11. Вектори зовнішньої політики США
  12. Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об'єктивна передумова координації економічної політики




Переглядів: 3019

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Міжнародні відносини у другій половині 1970-х років. Наростання суперечностей світового розвитку | Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-радянського співробітництва на світові процеси

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.