Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Стадія індустріального суспільства та виникнення макроцивілізації у планетарному масштабі.

Цивілізація – це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, основоположні духовні цінності та ідеали, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі.

Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.

Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. Початок історії людства був всюди однаковий, характеризувався наявністю однотипних соціальних структур, однотипних форм ведення господарства, засобів трудової діяльності. Потім з'являються цивілізаційні розбіжності. Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип цивілізації,яка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних цивілізацій. Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.

Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.

Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних комунікацій.

За типами розвитку виокремлюють:

· непрогресивні форми існування (природні суспільства), якім притаманні відсутність розвитку, статичність суспільства. До цього типу відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою.

· цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу);

· цивілізації прогресивного типу розвитку (греко-латинська, західна цивілізації).

Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та високу ступінь організованості держави.

На протязі всієї своєї історії європейці планомірно засвоювали життєвий простір. Саме в Європі формується поняття "цивілізація", яке поступово набуває значення основної типологічної (розмежувальної) одиниці історії.

Ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються с ритмами розвитку світових цивілізацій та глобальної цивілізації як етапами в розвитку історії людства (наддовгостроковими історичними циклами).

Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька стадій розвитку – зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-різному, але приблизно в межах 1,0-1,5 тис. років. Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку, але у той же час цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій.

Перше покоління локальних цивілізацій зародилося біля п’яти тисяч років тому і проіснувало біля двох тисячоліть. Це цивілізації Передньої Азії, Єгипту, Індії, Китаю, крито-мікенська.

Друге покоління локальних цивілізацій почало формуватись приблизно в середині 1 тис. до н.е., в Ш-ІУ ст. н.е. вони вже опинились у стані кризи.

Третє покоління локальних цивілізацій формується в середині 1 тис. н.е. (візантійська, середньовічна цивілізація Європи, мусульмансько, російська (потім євразійська), китайська, індійська цивілізації.

Четверте покоління виходить на історичну арену приблизно з ХУ ст.

Зараз, в умовах глобалізації формується п’яте покоління локальних цивілізацій.

Особливості цивілізаційних систем залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:

- китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);

- індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

- арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Український дослідник Ю.Павленко пропонує виокремлення декількох цивілізаційних ойкумен(різних соціокультурні системи із специфічними релігійно-світоглядними особливостями):

- Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну),

- Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену,

- Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену,

- Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумену.

Таким чином, їх семантика пов'язується з традиційним релігійним світоглядом та макрорегіоном, де цей світогляд домінує.

Таким чином, приходимо до висновку, що відмінності між окремими локальними цивілізаціями, між цивілізаціями різного типу розвитку, різними культурно-цивілізаційними блоками цивілізацій, цивілізаційними ойкуменами, які віддзеркалюються і у відмінностях в їх зовнішньополітичному курсі, передбачають не тільки їх порівняння – компаративний аналіз, але і з'ясування причин цих відмінностей та їх витоків.

Початок історії у всіх був однаковий, не відрізнявся ні в економічному, ні в соціальному плані. Генеральною лінією соціальної еволюції був процес поступової трансформації автономних общинних утворень у племінні союзи, потім в протодержави та держави. Цей процес відбувається на основі монополізації доступу до управління і контролю над виробництвом та перерозподілом.

Інституціональна структура кожного суспільства зумовлена його історичним досвідом. У формуванні цього досвіду особливого значення набувають головні фактори: культурні традиції та політична обстановка, становище суспільства в системі міжнародних зв'язків.

Періодизація (від гр. "коловорот", "обхід"), зокрема періодизація історії – це встановлення хронологічно послідовних етапів суспільного розвитку. Під періодом може розумітись або проміжок часу, на протязі якого відбувається будь-який процес, або етап утворення, розвитку, історії.

Критерії періодизації – це система класифікації історичних етапів. Критеріїв періодизації може бути багато, наприклад, археологічний, формаційний, цивілізаційний.

Археологічна періодизація поділяє історію людства на кам'яний, бронзовий, залізний вік. В наш час спостерігається процес переходу від віку заліза та його сплавів до віку композитів та штучних матеріалів.

Глобальна цивілізація теж не з'явилася одразу в завершеному вигляді, а пройшла певні етапи розвитку. До найважливіших з них відносимо:

Створення передумов для виникнення цивілізацій:

· епоха розвитку суспільств привласнюючого типу господарства (рання первісність). Наприкінці цього періоду відбувається неолітична революція;

· епоха розвитку суспільств відтворюючого господарства в цілому (пізня первісність та цивілізація).

Ступінь становлення основ цивілізації:

· стадія родового ладу;

· стадія племінного ладу.

Ступінь розвитку та інтеграції окремих цивілізацій:

· стадія ранніх локальних цивілізацій до "осьового часу";

· стадія зрілих цивілізацій.

Ступінь всесвітньої макроцивілізаційної системи.

Український дослідник Ю.Павленко наповнює ці стадії конкретним змістом :

Стадія первісного суспільства–стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства – від збиральництва, мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки.

За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась.

Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу на стадії неолітичної революції:

· скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як безвихідну).

· землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури.

Спостерігаються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських суспільств: перша лінія – орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у зовнішній політиці – зростання експансіонізму; друга лінія – суспільства індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення.

За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку . Під Сходом мається не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток – арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи. Цивілізації Сходу – це тип циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи державним. Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.

Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії соціокультурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств:

Східний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин.

Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше – з І тис. до н.е.

Стадія ранніх цивілізацій давнини (ІІІ – І тис. до н.е.)

Основні передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна узагальнити наступним чином:

· перехід до міцної осілості;

· якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів на периферію;

· освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарства;

· забезпечення можливостей постійного збільшення виробництва додаткового продукту;

· виникнення складної ієрархічно організованої соціально-політичної системи, в основі якої лежить принцип суспільного розподілу праці й неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва, перш за все до землі.

Стадія традиційних цивілізацій (від початку 1 тис. до н.е. та осьового часу)

На зламі II та I тис. до н.е. освоюється технологія виготовлення та використання заліза. Це стало поштовхом до важливих змін у соціальному житті. Починається перехід від стадії ранніх цивілізацій давнини до стадії цивілізацій традиційних, ознаками якої є:

· десакралізація влади, політика відокремлюється від релігійного культу;

· дія етносу як політичної сили – народу;

· формування політичного аспекту світової історії.

· "осьовий час" (VІІІ-V ст. до н.е.).

У цей період відбувається виділення духовної історії у відносно самостійний компонент. "Осьовому часу" притаманні революційні зміни в духовній культурі всіх цивілізацій того часу – грецькій, іудейській, іранській, індійській, китайській. З'являються такі релігії, як індуїзм, буддизм, зороастризм, конфуціанство, даосизм, твори давньогрецьких філософів.

Проблеми сфери міжцивілізаційних відносин на межі тисячоліть набувають особливого значення . Сьогодні одним з найбільш актуальних наукових завдань міжнародно-політичної теорії є визначення ролі та впливу міжцивілізаційних процесів на сферу світової політики, оскільки в процесі розвитку глобальної системи міжнародних відносин простежується посилення впливу цивілізаційних факторів.

В сучасній українській міжнародно-політичній науці з’явилося чимало досліджень, в яких аналізуються проблеми цивіліології та міжцивілізаційних взаємодій, проблеми цивілізаційної ідентифікації України . Цими проблемами плідно займаються українські вчені Ю.Павленко, Ю.Пахомов, В.Гура та інші. Ними підкреслюється необхідність врахування цивілізаційного виміру проблеми безпеки.

На межі ХХ і ХХІ століть на передній план висувається фундаментальність цивілізаційної ідентифікації та взаємодії цивілізацій. Можна погодитись з точкою зору професора Гарвардського університету, директора Гарвардської Академії міжнародних та регіональних досліджень Семюеля Хантінгтона, що в ХХІ ст.. цивілізаційні фактори будуть відігравати найважливішу роль у формуванні світової політики, світова політика стала багатоцивілізаційною. На локальному рівні це політика етнічності, на глобальному – це політика цивілізацій. Унікальность сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот.

Країни-лідери – США, Росія, європейські країни, Японія, Китай представляють різні цивілізації. З восьми найбільш населених країн світу на сьогоднішній день всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн , то вони належать до п’яти різних цивілізацій. Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходячи з цього, особливого значення набуває проблема визначення місця України в світових цивілізаційних процесах.

В цивілізаційних теоріях світова історична соціальна динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій або змін в розвитку глобальної цивілізації. В межах даного підходу цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству. Предмет уваги – не одна, будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства – матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних в їх єдності та неподільності, розвитку та спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в глобальному чи локальному розумінні.

Отже, зміст теоретичних концепцій цивілізаційних теорій залежить від розуміння її авторами поняття цивілізація. До істотних недоліків цивілізаційних теорій відносимо категоріально-понятійну невизначеність, що суттєво ускладнює їх інструментальне використання.

Узагальнюючи різні підходи до визначення категорії „цивілізація”, приходимо до висновку, що під „цивілізацією” в широкому розумінні мається на увазі більш висока стадія розвитку суспільства, яка прийшла на зміну дикунству і варварству. Цивілізація розглядається як прогресивний поступальний розвиток світу, як крупний етап на шляху розвитку людства як єдиної планетарної системи; як періодична зміна поколінь локальних цивілізацій; і як нормативне розуміння певного соціального порядку, під яким найчастіше мається на увазі саме західна модель.

В вузькому розумінні під „цивілізаціями” маємо на увазі „локальні цивілізації”. Вони значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя, а їх особливості визначають характер та стан відносин між ними.

Сучасна наука має різні погляди на цивілізаційну ідентифікацію України. Цілком погоджуючись з точкою зору, що в контексті проблеми суб’єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією, яку по значенню можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації, а мислення в національних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізаційних, вважаємо помилковим надмірне роздріблення цивілізацій за національною ознакою, виокремлення, як пропонується деякими дослідниками, української цивілізації. В цивілізаційному підході основна увага має зміщуватись від держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій. В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної динаміки. Як зазначає російський дослідник Є.Азроянц в роботі „Глобалізація: катастрофа чи шлях розвитку”, „Геополітична вісь національних держав накладається на виникле ще раніше більш велике поле культур”.

Такий підхід має певні аргументи на свою користь. По-перше, цивілізації існують довго, є динамічними, еволюціонують, адаптуються, є найбільш стійкими з усіх людських асоціацій. А.Боземен приходить до висновку, що „ міжнародна історія підтверджує тезу відносно того, що політичні системи є недовготривалими засобами для досягнення мети на поверхні цивілізацій і що доля кожної спільноти, об’єднаної лінгвістично та духовно, залежить в кінцевому випадку від виживання певних фундаментальних ідей, навколо яких об’єднувались безліч поколінь і які, таким чином, символізують спадкоємність суспільства”. Цивілізаційний суперетнічний світогляд базуються на відчутті спільності, а не тільки на належності до єдиної держави, інколи навіть не на наявності спільних релігійних вірувань.

Звідси приходимо до висновку, що цивілізація ширше будь-якого етносу і утворюється декількома етносами. Під цивілізацією розуміємо сукупність етнічних (національних), культурно-історичних, територіальних (просторових) а також економічних підвалин, найчастіше об”єднаних загальною приналежністю до єдиної релігійної конфесії. Тому розглядаємо українську ідентичність як продукт взаємодії цивілізацій.

Проблема цивілізаційної ідентифікації України, як свідчать вибори Президента України 2004 року і вибори в Верховну Раду в 2006 році, здійснює безпосередній вплив як на її внутрішнє життя, так і на проблему її зовнішньополітичного вибору. Для аналізу місця і ролі України в контексті світових цивілізацій вважаємо за необхідне як системне викладення загальних принципів цивілізаційного устрою сучасного суспільства, так і окреслення основних параметрів системи цивілізацій ХХІ століття.

Виходячи з мети нашого дослідження - визначення місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття, співставлення її з тими спільнотами, які найбільш близькі їй за структурними параметрами, використовуємо поєднання принципів єдності та різноманіття, цілісності та гетерогенності в структурі тієї чи іншої соціокультурної макроспільноти цивілізаційного рівня. Цьому сприяє те, що теорія цивілізацій має порівняльний, компаративістський характер. Це особливо важливо для вирішення проблеми цивілізаційної ідентифікації України, що, з нашої точки зору, неможливо без порівняльного аналізу проблеми цивілізаційної ідентифікації Росії, дослідженню взаємодії з іншими цивілізаціями, зокрема ісламською , характеру міжцивілізаційних взаємодій на різних етапах історії України.

Визначення цивілізаційної ідентифікації України передбачає послідовне вирішення декількох завдань. По-перше, обгрунтування авторського розуміння феномену локальної цивілізації. По друге, з”ясування приналежності України до певного типу розвитку цивілізацій.

Послідовно вирішуючи ці завдання, відзначимо, що принцип поліциклічності знаходить відображення у виокремленні локальних цивілізацій за декількома критеріями , серед яких домінують національний, регіональний, релігійний та системний. Всі цивілізації є в тій чи іншій мірі неоднорідними, але співвідношення цілісності та гетерогенності є різним. Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. Згадаємо, що М.Я. Данілевський визначав цивілізації як “культурно-історичні типи”, А.Тойнбі – як локальні цивілізації, П. Сорокін – як великі “культурні суперсистеми”. Д.Уілкінсон вважає поняття «цивілізація» тотожним соціальній основі суспільства , в розумінні В.Каволіса поняття цивілізація взагалі слід виносити за межі її соціокультурної основи, цивілізація є певною спільнотою людей, яка може ідентифікуватись чи самореалізуватись лише в системі комунікаційних зв’язків. Е.Тоффлер вбачає основу цивілізації не в сфері культури, а в економічному типі суспільства, він обґрунтовує концепцію трьох економічних революції – аграрної, промислової, що призвела до створення індустріальної цивілізації та інформаційної, внаслідок якої буде створена нова інформаційна цивілізація.

За визначенням російської дослідниці Л.І. Семеннікової, цивілізація – це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, спільні основоположні духовні цінності та ідеали, а також стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі. Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.

Для з”ясуванні місця України в світовому цивілізаційному просторі вважаємо доречним використання як якісного підходу до типології локальних цивілізацій, що враховує рівень суспільних відносин, розвитку виробничих сил, характер влади та її взаємовідносини з суспільством, рівень взаємопроникнення людини і природи, так і підходу лінійного, тобто враховання просторово-часової складової розвитку цивілізацій тобто враховання просторово-часової складової розвитку цивілізацій.

На підставі використання якісного підходу можливим є поділ цивілізацій на непрогресивний, циклічний (цивілізації Сходу) та прогресивний тип розвитку. Термін „Схід” використовується умовно, враховуючи те, що радикальні перетворення внаслідок модернізації відбулись і в азійських країнах.

Історичні коріння західного типу формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій. Східні цивілізації були сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості. На підставі цього український дослідник Ю.Павленко виокремлює декілька цивілізаційних ойкумен, зокрема Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну), Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену, Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську, Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумени.

Використання лінійного підходу дозволяє визначити структуру цивілізаційного простору ХХІ століття та особливостей сучасного четвертого покоління локальних цивілізацій. Він передбачає поділ цивілізацій на традиціоналістські , які передували техногенним, які виникають в Європі в ХІУ-ХУІ столітті і зараз реалізується в усіх регіонах планети. В розвитку цих цивілізацій вирішальну роль грає використання нових технологій, як виробничих, так і соціального управління та соціальних комунікацій.

Фундаментальність цивілізаційної ідентифікації України пов”язана і базується на всьому обсязі історичної пам”яті. Теорії стадіального розвитку людства досліджують цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому виокремлюють визначені стадії – локальні цивілізації. Прибічниками такого підходу є, зокрема, російський дослідник Ю. Яковець. Він розглядає цивілізацію як “ визначену стадію в циклічному розвитку суспільства в цілісності елементів, що її складають” Перший суперцикл – період становлення суспільства, його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна цивілізація (на цьому етапі Київська Русь явлала собою одне з найвпливовіших держав Європи), передіндустріальна цивілізація ( період відсутності державності і входження України не тільки до складу різних держав, але й різних цивілізацій), індустріальна цивілізація ( до другої половини ХХ століття).

Третій суперцикл – постіндустріальна цивілізація, розпочинається в з другої половини ХХ століття, на якому відбувається відновлення української державності.

Визнаючи той факт, що кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку, в той же час констатуємо, що цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій. Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. З”ясуванню місця України в системі міжцивілізаційних взаємодій сприяє виокремлення груп синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідної; азійської, західноєвропейської, американської; африканської; східноєвропейської та північноазійської.

М.Я.Данілевський головним критерієм локальної цивілізації (культурно-історичного типу) вважав не релігію, а неповторний шлях розвитку . В його переліку, який складався з дванадцяти культурно-історичних типів, звичайно, виокремлюється і слов’янський, до якого він відносив і Україну. А.Тойнбі нарахував сорок сім локальних цивілізацій трьох поколінь, „п’ять” живих цивілізацій початку ХХ століття – західну, православно-християнську (куди від відносив і Україну) , ісламську, індуїстську, далекосхідну, за основу класифікації взявши перш за все приналежність до тої чи іншої релігії. Схематично цей розвиток виглядав наступним чином: примітивне суспільство; вища цивілізація першої генерації; вища цивілізація другої генерації; вища вселенська церква; вища цивілізація третьої генерації.

На початку ХХІ століття формується нова конфігурація цивілізацій. Точка зору дослідників відносно цивілізаційної структури ХХІ століття часто відрізняється. Так, М. Мелко вважає, що існує консенсус відносно існування дванадцяти найважливіших цивілізацій, з яких сім вже зникли (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центрально-американська, андська), а п’ять ще продовжують існувати – китайська, японська, індуїстська, ісламська і західна. С.Хантінгтон констатує наявність восьми основних цивілізацій – західної, православної, китайської, японської, мусульманської, індуїстської, латиноамериканської та африканської.

На Х міждисциплінарній дискусії „Локальні цивілізації: зіткнення або партнерство” було поставлене питання щодо формування дванадцяти цивілізацій четвертого покоління (північноамериканська, західноєвропейська,японська, євразійська, китайська, індійська, латиноамериканська, мусульманська,буддійська, африканська,океанічна, східноєвропейська) частина з яких ще знаходиться в стадії становлення, а частина вже у фазі кризи. Посилюється диференціація у порівнянні з цивілізаціями третього покоління (наприклад, західна цивілізація поділяється на материнську-західноєвропейську та - північноамериканську). Євразійська цивілізація знаходиться на стадії розпаду. Східноєвропейська цивілізація (до складу якої відносять Росію, Україну та Білорусь) ще остаточно не сформувалась, дрейфує від євразійської до західноєвропейської.

Отже, можна погодитись з точкою зору українського вченого академіка Ю.Пахомова, відносно того, що ми живемо в світі, який швидко змінюється не тільки технологічно, науково-технічно, а й економічно і навіть цивілізаційно. При цьому на планетарному просторі діють два протилежні взаємодоповнюючі один одного процеси. Перший з них характеризується відродженням націй та ренесансом цивілізацій. Другий – протилежний і взаємодоповнюючий планетарний процес, процес глобальної інтеграції. В цивілізаційному просторі ХХІ століття зростає як значення цивілізаційної спільності, так і міжцивілізаційних розбіжностей; посилюється диференціація економічного та військово-політичного потенціалу окремих локальних цивілізацій, нарощується потенціал партнерства локальних цивілізацій, формується новий тип відносин між ними. Це дає підстави стверджувати про наявність двох груп цивілізацій. Перша – найбільш розвинуті цивілізації при незначній долі в чисельності населення (західноєвропейська, північноамериканська, японська), друга – цивілізації з більш низьким рівнем розвитку.

Наявність таких розбіжностей дала підстави американському вченому С.Хантінгтону висловити припущення, що майбутні конфлікти між цивілізаціями – це завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів в сучасному світі. На протязі майже двох століть після Вестфальського миру в західному ареалі конфлікти відбувались головним чином між государями – королями, імператорами, абсолютними та конституційними монархами. Починаючи з Великої Французької революції головні лінії конфліктів почали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями.

Внаслідок Першої світової війни та російської революції на зміну конфліктам націй приходить конфлікт ідеологій. Міжнародна система набуває гетерогенного характеру. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм та ліберальна демократія, потім – комунізм та ліберальна демократія. Під час “холодної війни” цей конфлікт знайшов відображення в боротьбі двох наддержав, до складу однієї з яких входила і Україна, жодна з них не була державою-нацією в класичному розумінні цього терміну. Їх самоідентифікація формувалась в ідеологічних категоріях.

С.Хантінгтон приходить до висновку, що з закінченням “холодної війни” на перший план висуваються цивілізаційні розбіжності.

Не ставлячи за мету в межах даного дослідження здійснювати критичний аналіз основних ідей цивілізаційної теорії С.Хантінгтона, автори не поділяють його прогнозу про прийдешнє зіткнення цивілізації, в той же час не відкидаючи багатьох його теоретичних положень.

В сучасних умовах важливого значення набуває проблема виявлення потенції та перспектив позитивного діалогу культур та цивілізацій, встановлення механізмів стійкої взаємодії між цивілізаціями як основи для регуляції міжнародних відносин та плідного розвитку.

Важливого значення набуває висунута в 1998 році ініціатива Ісламської Республіки Іран. Вона виступила на Генеральній Асамблеї ООН про внесення до порядку денного ГА ООН нового пункту - діалог між цивілізаціями.

Ця ініціатива знайшла підтримку серед держав-членів ООН. Питання діалогу між цивілізаціями залишається на протязі останніх років одним з основних питань порядку денного ООН, тому що саме діалог між цивілізаціями сприяє забезпеченню міжнародної та регіональної безпеки, розвиткові двосторонніх відносин між державами на міжнародному рівні.

4 листопада 1998 року було ухвалено Резолюцію ГА ООН 53/22, згідно з якою 2001 рік було оголошено Роком діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об’єднаних Націй. В Резолюції зазначено, що визначення "цивілізація" не зводиться до окремих національних держав, а скоріше за все охоплює різноманітні культури в рамках однієї цивілізації і досягнення цивілізацій є колективною спадщиною людства - джерелом натхнення та прогресу для всього людства. В Резолюції також було звернено увагу на особливості кожної цивілізації.

В листопаді 1998 року в Греції було проведено зустріч представників Єгипту, Греції, Ірану та Італії. Під час зустрічі відбулася дискусія на тему "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". За підсумками роботи Афінської групи було підписано Декларацію "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". Особливо підкреслювалося, що ця тема не обмежується лише чотирма сторонами, які підписали Декларацію, а охоплює всі давні та сучасні цивілізації.

У квітні 1999 року у Литві було проведено Міжнародну конференцію з питання діалогу та підвищення рівня взаєморозуміння між різними цивілізаціями. Під час конференції було звернено увагу на такі напрямки розвитку діалогу між цивілізаціями, як: взаємна поінформованість та взаємодія (питання щодо зміцнення довіри у продуктивному зв’язку між різноманітними ланками цивілізацій, роль взаємної поінформованості та взаємодії між людьми у XXI столітті); глобалізація і розмаїття культур (вивчення та оцінка впливу глобалізації на цивілізаційні процеси взаємодії між людьми, самоусвідомлення і спілкування); ідентичність та спільні цінності (аналіз позитивних та негативних аспектів феномену взаємопроникнення різноманітних культур на прикладі досвіду двох географічне близьких і водночас відмінних культур); торгівля, науковий і культурний обмін (сучасна роль торгівлі в контактах між народами, зокрема сприяння науковому і культурному обміну); несхожість (вивчення причин і шляхів демонізації інших культур та цивілізацій; аналіз ксенофобії, расизму і антисемітизму); концепції цивілізацій XXI століття (вивчення існуючих концепцій цивілізацій та перспектив їх порівняльного аналізу).

Делегація України активно підтримала ініціативу Ірану стосовно розвитку діалогу між цивілізаціями. Виступаючи, зокрема, на міжнародній конференції "Діалог між цивілізаціями" в Вільнюсі 22-24 квітня 2001 року, Президент України зазначив, що проголошення Генеральною Асамблеєю ООН 2001 року Міжнародним роком діалогу між цивілізаціями стало важливим кроком на шляху перетворення поодиноких дій в планомірний, безупинний процес, який став би результатом наших спільних зусиль у справі досягнення стабільного розвитку та зміцнення миру і безпеки на Землі. Президентом також було підкреслено важливу роль процесу глобалізації, який охоплює досить широкий діапазон життя суспільств і набуває все більш динамічного характеру. І найважливішим є те, що одна окрема нація чи навіть цивілізація не може вирішити глобальні проблеми сучасності і запропонувати універсальні шляхи їх вирішення.

В Декларації тисячоліття ООН від 8 вересня 2000 року (резолюція 55/2) відмічалося , що терпимість є однією із фундаментальних цінностей, які мають суттєво важливе значення для міжнародних відносин в XXI ст., і має включати в себе активне сприяння ідеям культури миру і діалогу між цивілізаціями, який має базуватися на різноманітті віросповідань, культур і мов.

Глобалізація характеризується закріпленням взаємозв'язку між культурами і цивілізаціями і проведення Року діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об'єднаних Націй на початку XXI століття надало можливість підкреслити, що глобалізація є не тільки економічним, фінансовим і технологічним процесом, який може принести велику користь, але і являє собою гуманітарну проблему, яка змушує нас визнати взаємозалежність людства і його велике культурне різноманіття.

Заклик Генеральної Асамблеї про проведення діалогу між цивілізаціями викликав позитивні відгуки у всьому світі, в тому числі в Україні.

Протягом 2000 року було проведено низку семінарів, конференцій, на яких активно обговорювалась зазначена тема. Основною метою діалогу є перехід від теорії до практики. І якщо дійсно можливо за допомогою діалогу визначити нову парадигму міжнародних відносин, то цей перехід від теорії до практики поступово набуває реальних рис.

В зв’язку з фундаментальними зрушеннями, які відбуваються в сучасному світі, посилюється увага до їх теоретичного осмислення українською міжнародно-політичною наукою. Формування і розвиток політологічних ідей в Україні тісно пов’язані з пошуками визначення цілей української держави, її місця в світовому цівілізаційному просторі. Важливим елементом розробки зовнішньополітичної стратегії України є моделювання її місця та ролі в цивілізаційному просторі ХХІ століття. Розробка концептуальної моделі місця та ролі України в системі світових цивілізацій передбачає аналіз цієї проблеми з врахуванням диференціації поглядів сучасної цівіліології та виокремлення циклічної, лінеарної, коваріантної та постмодерністських концепцій.

У Східній Європі завжди взаємодіяли народи, які належали до різних цивілізацій. Як державне утворення Україна в основі своїй теж ніколи не була соціокультурно ідентичною і завжди відзначалась мозаїчністю з точки зору цивілізаційних характеристик.

Проблема ідентифікації України серед інших цивілізацій світу набула актуального значення завдяки двом аспектам: внутрішньому – Україна стала незалежною і почала проводити власну зовнішню політику і зовнішньому – змінам у ситуації на міжнародній арені на межі тисячоліть. Взагалі, ХХ століття — це століття ідеології, яке характеризувалося боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Ця епоха вже завершилась. Тепер світ вступає в епоху, де культура та культурні фактори відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.

Слід зазначити, що невизначеність цивілізаційної ідентифікації України пояснюється цілою низкою чинників. До найголовніших з них автори відносять наявність довгих періодів в історії України, коли вона не мала власної державності, належність окремих частин її території до різних геополітичних, геоекономічних та геокультурних просторів, зокрема середземноморського, західноєвропейського та євразійського. Як зазначає Ю.Пахомов, Україна, бажаючи стати країною західною, забула на час реформ про власну, ще далеко не західну цивілізаційну ідентичність.

Спроби знайти відповідь на питання відносно походження та джерел української ідентичності здійснювались в українській історичній, філософській та міжнародно-політичній науці починаючи з кінця ХІХ століття. В цьому плані варто згадати праці М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Міхновського, Д.Донцова, С.Рудницького і Ю.Липи. Всі вони переконливо обгрунтовували необхідність орієнтації України на Схід, на Захід, на Північ і Південь. Так, С.Рудницький висловлював точку зору, що зовнішньополітичним оріентиром України мав бути Захід, Ю.Липа – Південь і частково Північ.

У стратегічному прогнозуванні місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття слід враховувати як внутріщні, так і зовнішні чинники, стан цивілізацій з урахуванням впливу довготривалих чинників іх розвитку.

За своїми геополітичними складовими (площею, населенням, природними ресурсами) Україна є помітним державним утворенням у світовому і європейському розкладі сил.

Україна є європейською державою, що зумовлене не тільки її географічним становищем, але й історичним минулим, належністю до культурних традицій західної цивілізації, демографічним складом населення.

Отже, основні критерії геоцивілізаційного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, які характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності.

Автори не поділяють точку зору С. Хантінгтона, який відносить Україну до розряду так званих “розірваних” країн. Розглядаючи лінії розлому між цивілізаціями, він вважає, що найбільш важливою лінією поділу в Європі є східний кордон західного християнства. І він пролягає по сучасних кордонах між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розсікає Україну, повертає на захід, відокремлює Трансільванію від іншої частини Румунії, а потім, проходячи по Югославії, майже точно співпадає з лінією, яка відокремлює Хорватію і Словенію від інших частин Югославії. Таким чином, Україна опинилася “розірваною” між двома цивілізаціями: слов’яно-православною і західною. З точки зору американського вченого, поліцивілізаційна модель дає чітку, вичерпну відповідь на питання, де закінчується Європа. „Європа, стверджує він, - закінчується там, де закінчується західне християнство і починаються іслам і православ’я”.

В той же час ототожнення цивілізації з релігією призводить до ізоляції різних народів в межах здавалось б однієї цивілізації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Термічні характеристики	\|	Програмоване навчання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.