Надсистемні фактори

Саме від внутрішньої політики залежить як зреагує держава на виклики.

В цілому, вплив внутрішніх факторів більш відчутний, бо зовнішні мають статус-кво.

Кожна з теорій має раціональне зерно і кожна в тій чи іншій мірі існує в практиці. І спроби підкорити одну сферу іншій призведуть до проблем в державі.

Однак при всій взаємозалежності внутрішньої і зовнішньої політики. Кожна з них вирішує свої, різні за суттю і змістом завдання і за жодних обставин е здатна замінити іншу. Вони взаємодоповнюють і взаємо обумовлюють одна одну. Це дві однакові по суті, але різні по формі, змісту і спрямованості функції Д.

Очевидно, що між зовнішньою політикою і зовнішнім середовищем існує закономірна відповідність: зміни в одній з них так чи інакше породжують зміни в іншій .

У держави пріоритетною є внутрішня політика, бо саме вона є важливим закріпленням державної влади і суспільних відносин. Задачі внутрішньої політики важливіші за зовнішні (безпека, сприятливі зовнішні ринки).

Однак є ще одна група факторів, що впиває на зовнішню політику держав - надсистемні які виникають внаслідок розвитку продуктивних сил, НТП, змін у свідомості людей і не залежать від системи. Це такі як розвиток комунікацій, посилення ролі інформації, глобальні проблеми тощо. Все це вносить корективи в процеси формування і реалізації зовнішньої політики.

Світові соціально-економічні процеси знаходять своє відображення в системі через зовнішню політику держав в процесі її формування і здійснення. Держава включена в об’єктивні відносини незалежно від волі середовища в якому вона повинна існувати.

Зміни йдуть в кінцевому варіанті від держав. Таким чином, інтереси держав є рушійною силою розвитку системи в цілому.

4.Зовнішньополітична стратегія для України

Україна має сьогодні стратегічні дороговкази для своїх відносин з міжнародним співтовариством, і це вже є чималим досягненням для держави, в якій традиційно виникають складнощі при прийнятті рішень з конституційних та кардинальних політико-економічних питань. Проте, як нам уявляється, говорити про наявність у Києва справді великої міжнародної стратегії ще зарано. Низка обставин — від невизначеності у соціальній свідомості до невизначеності перспектив при входженні у міжнародне співтовариство — унеможливили усвідомлення і формулювання українським суспільством та владними структурами довготермінових національних інтересів і шляхів їх забезпечення.

Істотним є і те, що наявні стратегічні орієнтири не відзначаються чіткістю, а нерідко навіть є суперечливими. Наприклад, Україна є позаблоковою державою, але виявляє схильність до зближення як з Північноатлантичним, так і з так званим Ташкентським блоком. Вона має щонайменше двох-трьох «стратегічних партнерів», але синхронний і збалансований розвиток тісних зв'язків з усіма ними одночасно ще й на тривалу перспективу виглядає проблематичним.

Україна цілком слушно бачить своє майбутнє в лоні європейської цивілізації, але часто її економічні (а отже, і політичні) інтереси продовжують перебувати в межах пострадянського простору.

Йдеться, однак, не про слушність чи хибність таких підходів у конкретній ситуації, або їх сприйняття зарубіжною громадською думкою. Цілком очевидно, що створення і держави за таких обставин диктує потребу обдумувати насамперед тактику та відповіді на виклики саме сьогоднішнього дня. Зрештою, зовсім недавно схожим шляхом ішли й інші. Віддаючи належне першому керівникові Ізраїлю Бен-Гуріону, Голда Меїр писала, що «він мислив у категоріях суверенності, безпеки, згуртування та реального прогресу і, порівняно з цим, світова чи навіть громадська думка видавались йому неістотними». Проте першим запитанням, яке, за її словами, він ставив своїм колегам, було таке: «А чи це добре для держави?» Що означало: «Чи слугуватиме це в подальшому інтересам держави?». Таким чином, будівничі Ізраїлю прагнули поєднати й узгодити поточні потреби з національними довготерміновими інтересами.

Саме такого поєднання потребує сьогодні й Україна. Однак досягти цього практично владі вдається не завжди. Натомість, якщо одного дня з'ясується, що Україна втратила свій історичний шанс чи не сприйняла нових міжнародних реалій, то пошуки винних серед представників владних структур мало зарадять справі. Врешті-решт, новітня Україна схильна до уникнення персоналізації зовнішньополітичної стратегії, хоч їй і не бракує особистісного лідерства в цій ділянці державного управління. Отже, на порозі ХХІ ст. українське суспільство мусить більш свідомо поставитись до своєї частки відповідальності у визначенні міжнародного курсу. У зв'язку з цим першорядного значення набуває створення традицій та організаційних засад суспільного обговорення зовнішньополітичної стратегії.

Інакше кажучи, існує потреба у розвиткові потенціалу гнучкого і змагального визначення пріоритетів України у взаємодії з міжнародною спільнотою. З огляду на український досвід щонайменше останнього десятиліття, вважаємо, що корисно відокремлювати таку аналітичну діяльність від діяльності окремих політичних партій та рухів, не заперечуючи, звичайно, їхнього права брати участь у дискусіях. Лише за такої умови громадянське суспільство, що народжується, матиме аналітичні ресурси впливу на владу, а влада, у свою чергу, забезпечуватиметься додатковими аналітичними ресурсами для зваженого коригування державної зовнішньополітичної стратегії. Чому такого коригування конче потребує Україна?

По-перше, українське суспільство тривалий час перебуватиме в стані драматичних трансформацій, а отже, зазнаватимуть змін громадська думка та сприйняття України міжнародним співтовариством.

По-друге, змінюватимуться зовнішньоекономічні орієнтири й інтереси українських підприємців, які шукатимуть виходу на світові ринки.

По-третє, зазнаватиме важливих змін міжнародне оточення країни, зокрема через вихід на міжнародну арену нових акторів міжнародної політики та зміну ролі попередніх.

По-четверте, Україна розташована у складному, але критично важливому геополітичному просторі в Євразії; фундаментальними характеристиками є її проміжний статус та сусідство з кількома геополітичними утвореннями, яким притаманна висока конфліктогенність.

По-п'яте, над свідомістю українців і надалі тяжітиме травматичний історичний досвід нації, в якому бездержавне існування і короткі миті творення державності супроводжувались демографічними катастрофами та цивілізаційною маргінальністю. Не буде перебільшенням сказати: щоразу, як засвідчує історія, українці втрачали державу не в останню чергу через хибність чи навіть відсутність чіткої зовнішньополітичної стратегії своєї влади.

Цілком очевидно, що ці чинники спонукатимуть не просто до корекції зовнішньополітичної стратегії держави, а в окремих пунктах можуть вимагати навіть її радикального уточнення. Єдиним обмежувачем такої корекції мусить бути Конституція України, зокрема ті її статті, що фіксують як вищу вартість буття українського народу суверенітет і незалежність його держави. Якими могли б бути деякі практичні кроки у справі створення інфраструктури плюралістичного процесу визначення зовнішньополітичної стратегії України? На наш погляд, потрібно починати з таких заходів:

— надати більшої публічності звітам влади про її зовнішньополітичну діяльність та програму дій, зокрема посилити інформаційне забезпечення кроків вищих державних чиновників на міжнародній арені. Вкрай важливим у цьому зв'язку є започаткування видання справді інформативної загальнодоступної офіційної зовнішньополітичної періодики, яку мають багато країн. Зокрема, було б корисним регулярно видавати збірник (вісник), який би публікував поточні документи з питань української зовнішньої політики (промови, заяви, інтерв'ю державних керівників);

— з метою укорінення і розвитку в українському суспільстві традиції дослідження та обговорення мегатенденцій міжнародного розвитку і оптимальних відповідей України на принципові виклики міжнародної політики слід, врешті-решт, створити неурядові аналітичні установи відповідного профілю. Очевидно, це вимагатиме адекватного матеріального забезпечення їх діяльності і, зокрема, підтримки видавничих проектів. Істотну проблему початково становитиме і кадрове забезпечення цих інституцій. Проте за умови наявності організаційної волі ці проблеми долатимуться паралельно зі самовизначенням цивілізованих національних груп інтересів, спроможних відкрито спонсорувати як прибуткові, так і неприбуткові організації;

— в Україні дедалі гострішою ставатиме потреба в інституціях, які могли б поєднувати функції громадських форумів і «мозкових трестів». У багатьох країнах таку роль виконують організації на зразок рад із зовнішньої політики чи товариств зовнішньої політики із загальнонаціональним чи регіональним статусом. Створення принаймні однієї такої ради з штаб-квартирою у Києві слід було б розглядати завданням найближчого часу.

Н а завершення образно скажемо, що українці як нація мусять усвідомити і відчути себе єдиною спільнотою в бурхливому океані світової політики, де для безпечного руху необхідні глибокі знання про зорі над головою, морські глибини і потужні вітри, які можуть як шматувати вітрила, так і напинати їх могутньою силою, що спрямовує до омріяної мети. Поряд з високим професіоналізмом стернових, дисциплінованістю команди і керманичів, запорукою успіху такого плавання є чіткість уявлень стернових про те, що чекає корабель за горизонтом і як слід підготуватись до можливих випробувань.

Завданням дослідження є аналіз і прогнозування ЗП. Аналіз ЗП – це спроба дослідити міжнародну політику з позицій окремої держави з метогю пояснити її суть і, по-можливості, прогнозування подальшого розвитку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Види ЗП	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.