Економічні межі кредиту

Під межами кредиту розуміють такий рівень розвитку кредитних відносин в економіці, за якого попит і пропозиція на кредит балансуються при збереженні стабільної, помірної, доступної для переважної більшості нормально працюючих позичальників, процентної ставки.

Кількісним виразом межі нарощування пропозиції позичок з боку кредиторів, передусім банків, є реальний попит на кредит, який пред’являють економічні суб’єкти за нормальної ставки банківського процента. Реальний попит на кредит можна визначити як попит кредитоспроможних позичальників, які можуть своєчасно погасити свою заборгованість за позичками і сплатити проценти.

Таким чином, динаміка банківського процента є показником дотримання чи порушення меж кредиту. Наприклад, якщо рівень банківського процента швидко зростає чи надмірно високий, це свідчить про недостатню пропозицію кредиту, недостатнє задоволення реального попиту економічних суб’єктів на позичкові кошти, про недокредитування економіки, про порушення меж кредиту з боку їх незаповнення. Отже, розміри меж кредиту визначаються поведінкою суб’єктів грошового ринку, а не суб’єктивними оцінками аналітиків чи державних органів. Яким недостатнім не видавався би їм фактичний рівень кредитування економіки, розширювати його недоцільно, якщо не зростає реальний попит на позички, оскільки це може призвести до появи в обороті зайвих платіжних засобів та негативно вплинути на стан окремих підприємств і на економіку загалом.

Ключовим важелем формування економічної межі кредиту та дотримання її банківською системою є регулювання ставки банківського процента центральним банком. Якщо центробанк проводить політику зниження процента і здешевлення кредиту, то попит на позички зростатиме, а межа кредиту розширюватиметься. Якщо центробанк проводить політику подорожчання кредиту, попит на позички буде зменшуватися, а межа кредиту – звужуватися.

Сама економічна межа може розглядатися в двох аспектах: по-перше, залежно від певного рівня економічної системи як мікроекономічна і макроекономічна межі кредиту; по-друге, залежно від призначення – кількісна та якісна межі кредиту.

Мікроекономічні межі кредиту визначають обсяги попиту на кредит окремих позичальників. Вони формуються під впливом кількох економічних чинників: 1 – динаміки ринкової ставки позичкового процента, 2 – характеру коливання потреби позичальника в основному і оборотному капіталі, 3 – стану забезпеченості позичальника власним капіталом та ефективності його використання, 4 – ефективності та окупності проектів, на реалізацію яких позичаються кошти.

Динаміка процентної ставки впливає на попит на позички з боку мікроекономічних суб’єктів. Інші чинники впливають на попит на позички кожного з позичальників по-різному. Так, в одних підприємств попит на позички може зростати внаслідок збільшення виробничих затрат (сільське господарство) або сезонного накопичення товарних запасів (оптова торгівля). В інших підприємств у цей час можуть реалізовуватися великі інвестиційні проекти, для фінансування яких необхідні довгострокові позички.

Розширення мікроекономічних меж кредиту повинно супроводжуватися відповідним нарощуванням пропозиції. Нарощення пропозиції можливе шляхом збільшення банківського або комерційного кредитування. Якщо цього не станеться, у господарюючих суб’єктів не буде достатніх коштів для забезпечення виробництва матеріальними ресурсами, оплати робочої сили, погашення боргових зобов’язань і вони не зможуть нормально виконувати свої виробничі плани. За таких умов неминуче уповільниться оборот капіталу, знизяться темпи відтворення. В одних підприємств сформуються значні суми простроченої кредиторської, в інших – дебіторської заборгованості.

Внаслідок надто ліберальних умов банківського кредитування; залучення економічними суб’єктами в оборот додаткових коштів через використання незабезпечених векселів, простроченої кредиторської заборгованості; несвоєчасних розрахунків за некомерційними платежами (у бюджет, позабюджетні фонди, за зарплатою тощо); надмірним залученням коштів на грошовому ринку за рахунок випуску облігацій, банківських векселів тощо обсяг позичок може перевищити реальний попит на кредит.

Якщо мікроекономічні межі кредиту порушуються у бік перекредитування, наслідки такої ситуації не менш загрозливі, ніж недокредитування: за рахунок надмірного залучення позикових коштів підприємства будуть створювати підвищені запаси, покривати нераціональні затрати, збитки, провокувати неефективні інвестиції тощо. Результатом цього неминуче стане уповільнення процесу відтворення, зниження ефективності виробництва, що гальмуватиме розвиток економіки.

Світова практика кредитного регулювання виробила інструменти, за допомогою яких можна забезпечити дотримання мікроекономічних меж кредиту. Це, по-перше, дотримання принципів кредитування. По-друге, регулювання ставки банківського процента. По-третє, механізм регулювання банківської ліквідності за рахунок рефінансування комерційних банків центробанком, міжбанківського кредитування, зміни норми обов’язкового резервування. По-четверте, механізм вексельного обігу, який сприяє розвитку комерційного кредиту.

Всю сукупність мікроекономічних меж кредиту можна розглядати як макроекономічну межу кредиту.Вона визначає об’єктивний обсяг кредитних вкладень в економіку загалом. Макроекономічна межа кредиту формується під впливом таких загальноекономічних чинників як: обсяги і темпи зростання ВВП; структура та рівень розвитку фінансової системи і стан державних фінансів; цілі та методи державної грошово-кредитної політики; розвиток ринкових відносин тощо.

Обсяги і темпи зростання ВВП впливають на макроекономічну межу кредиту прямо пропорційно, оскільки відповідно до цього зростання збільшуються запаси і затрати, інвестиції, інші потреби в капіталі. Проте ця залежність може бути деформована дією інших чинників. Наприклад, якщо в структурі фінансової системи переважає власний капітал підприємств, а стан державних фінансів дає змогу скорочувати рівень оподаткування підприємств, то додаткова потреба в капіталі може бути задоволена за рахунок використання власних коштів, без залучення позичкового капіталу і макромежа кредиту не розшириться чи розшириться меншою мірою, ніж зросте ВВП. Якщо в базовому періоді (до зростання ВВП) економіка була недокредитована, то у новому періоді макромежа кредиту зросте не лише в міру зростання обсягу ВВП, а й на обсяг “невикористаної” межі кредиту в попередньому періоді.

Особливу роль у формуванні макромежі кредиту як об’єктивної потреби в ньому відіграє грошово-кредитна політика. Передусім вона активно впливає на динаміку процентної ставки, під впливом якої перебуває реальний попит на кредит. По-друге, грошово-кредитна політика центрального банку визначає динаміку маси грошей в обороті, на базі якої формуються кредитні ресурси банківської системи, її здатність задовольняти попит на позичковий капітал. Нормальне задоволення цього попиту сприяє економічному зростанню, а отже, розширенню об’єктивної макроекономічної межі кредиту в подальших відтворювальних циклах.

Поняття макроекономічної межі кредиту – суто абстрактне, тому кількісно визначити її обсяг та використати для організації кредитування як обмежувальний чинник практично неможливо. Дати оцінку того, наскільки ця межа дотримується на практиці, можна лише за деякими опосередкованими показниками чи процесами, які можуть розглядатися як критерії такого дотримання. Це – динаміка і рівень ставки позичкового процента та інфляції; відношення кредитних вкладень в економіку до обсягів ВВП та капіталу в розпорядженні економічних суб’єктів; співвідношення між темпами зростання банківського кредитування господарюючих суб’єктів та ВВП та ін.

Найбільш універсальним із цих критеріїв є динаміка та рівень позичкового процента. Проте тією мірою, якою він піддається регулюючому впливу центробанку з монетарних та інших, “некредитних”, міркувань, цей показник може не досить точно виражати дотримання межі кредиту.

Рівень та динаміка інфляції теж певною мірою характеризують дотримання межі кредиту: їх зростання повинно свідчити про перевищення межі кредиту, а зниження – про стискування кредитування до об’єктивної межі. Проте показник інфляції може бути проявом і некредитних процесів, таких як зміна затратності і структури виробництва, зміна дефіцитності бюджету та ін.

У питанні про макроекономічну межу кредиту слід також розрізняти два аспекти: якою є об’єктивна межа – достатньо розвинутою, широкою чи нерозвинутою, вузькою; наскільки кредитна практика дотримується межі, що об’єктивно склалася, – перевищує її чи не використовує в повному обсязі для забезпечення економіки позичковими коштами.

Найбільш сприятливою для розвитку економіки країни є ситуація, за якої межа кредиту є добре розвинутою, достатньо широкою, а кредитна практика оптимально дотримується цієї межі.

Стосовно кількісної та якісної межі кредиту слід зазначити, що вони нерозривно пов’язані. Так, якщо кількісна межа порушується у бік перекредитування, то частина кредитів не буде повернута. Втративши ознаки платності та зворотності, вони перетворяться в інше економічне явище – примусове безповоротне фінансування, а їх якісні межі будуть розмиті. І навпаки, якщо при наданні позичок порушуються основні принципи кредитування, неминуче буде перекредитування підприємств, а отже, порушення мікромеж, і можливо, також макромеж кредиту.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теоретичні концепції кредиту	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.