Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Теоретичні концепції кредиту

Кредит, як і гроші, є однією з найдавніших економічних категорій. Кредитні відносини охоплюють широкі верстви населення, всі соціальні групи, зумовлюючи між ними гострі суперечності та прискорюючи розвиток суспільного виробництва. Тому явище кредиту завжди привертало до себе увагу мислителів і вчених. Наукове дослідження кредиту розпочалося в епоху капіталізму, особливо на його вищій, монополістичній стадії розвитку.

На перших етапах розвитку теорії кредиту економічна думка була сконцентрована на дослідженні самого поняття кредиту, виходячи з моральних чи етичних міркувань. Зокрема, наприкінці XVIII–протягом XIX ст. у західноєвропейській та російській економічній літературі досить поширеним було трактування кредиту як довіри, яку виявляє кредитор до свого боржника. Були спроби визначити кредит також як мінову операцію, що складається з двох розділених у часі частин: передання цінностей та їх повернення або як тимчасове користування боржником цінностями кредитора. Лише після того, як дослідження кредиту стало здійснюватися через пізнання механізму його зв’язку з суспільним виробництвом, відкрився шлях до формування наукової теорії кредиту. Кредит став розглядатися як об’єктивне явище, якому властива вартісна суть, та як специфічна форма суспільних відносин.

Проте до цього часу не знайдено однозначного вирішення основних проблем теорії кредиту, передусім визначення його ролі в процесі відтворення. За цим критерієм у світовій економічній думці чітко визначилися дві концепції: натуралістична та капіталотворча.

Натуралістична теорія кредиту формувалася в епоху домонополістичного капіталізму, якій були притаманні певні особливості: акціонерна форма організації ще не була розвинута; такі важливі елементи капіталістичної системи господарювання, як позичковий і фіктивний капітал, знаходилися на початковій стадії розвитку; суперечності капіталізму не одержали чіткого виразу в циклічному характері розвитку суспільного виробництва, що не давало можливості спостерігати відносну самостійність руху позичкового капіталу порівняно з товарним, відносну незалежність норми позичкового процента від норми прибутку; сферу обігу обслуговували переважно повноцінні (“натуральні”) гроші – золоті монети та розмінні банкноти.

З огляду на зазначене дослідники кредитних відносин концентрували свою увагу на натурально-речовій формі руху вартості в процесі відтворення, тому й об’єкт кредиту зводили передусім до матеріальних благ, а мету і роль кредитних відносин – до перерозподілу благ у процесі відтворення.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. С. Мілль. Перерозподільчий компонент цієї теорії сприйняв К. Маркс. Погляди на кредит класиків політекономії розвивали такі відомі економісти, як Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.

В найбільш загальному вигляді суть натуралістичної теорії кредиту можна звести до таких положень:

- об’єктом кредиту визнається тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

- кредит – це форма руху матеріальних благ, а його роль зводиться до перерозподілу цих благ у суспільстві;

- позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

- банки виступають лише посередниками в кредиті, вони спочатку акумулюють вільні кошти, а потім розміщують їх у позички;

- пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту, вони доводили, що сам кредит не може створювати реального капіталу, який виникає лише в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку.

Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що до кінця не була з’ясована різниця між позичковим і реальним капіталом. По суті ці поняття ототожнювалися. До того ж орієнтація на товарний капітал призводила до недооцінки ролі кредиту і банків в економічному житті суспільства.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі кредиту мав не лише теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову політику тієї доби. Зокрема, він лежав в основі так званої грошової школи, представники якої всіляко відстоювали акт Р. Піля (1844 р.), що обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Базовою для цієї позиції була ідея про те, що позичковий капітал є дзеркальним відображенням реального капіталу.

У міру заміни повноцінних грошей кредитними засобами обігу, зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, використання їх у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для подальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали у суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями – експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі капіталотворчої теорії кредиту, основними положеннями якої є те, що:

- кредит у своєму русі незалежний від процесів відтворення;

- кредит, як і гроші, безпосередньо є капіталом, багатством, тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

- банки – не посередники в кредиті, а “фабрики кредиту”, творці капіталу. Тому їх активні операції є первинними порівняно з пасивними.

Першим ідеї капіталотворчої теорії сформулював англійський економіст XVIII ст. Джон Ло. Вчений висловлював ідею про незалежність кредиту від процесу відтворення та його визначальну роль в економіці. Поняття кредиту пов’язувалося з грошима і багатством. У пошуках джерел зростання національного багатства він пропонував випуск кредитних грошей для створення нових підприємств шляхом залучення в сферу виробництва незайнятих робітників, необроблюваних земель, вільних природних ресурсів. Він вважав, що для цього достатньо активно розширювати кредит за рахунок випуску не розмінних на золото грошових знаків. На думку Дж. Ло, емісія грошей дозволить у короткий строк збагатити державу, зробити її квітучою. Своїми планами Ло зацікавив керівні кола Франції, і йому дозволили створити емісійний банк. Як тільки цей банк розпочав випуск нічим не забезпечених банкнот, вони катастрофічно знецінилися, а банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії та зміцнило позиції прихильників натуралістичної.

Проте з розвитком кредитної системи, акціонерних банків і чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо цьому сприяв у другій половині ХІХ ст. англійський економіст Генрі Маклеод. На відміну від Ло, він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є продуктивним капіталом, оскільки дає прибуток у вигляді процента. Розглядаючи банки як “фабрики кредиту”, Г. Маклеод вважав їх і творцями капіталу. На його думку, вирішальна роль у діяльності банків належить активним операціям: через депозитну чи готівкову емісію банки можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити.

Проте Г. Маклеод, завдячуючи певною мірою і невдалому експерименту Дж. Ло з емісійним банком, розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту не може бути безмежним, і навіть ставив завдання знайти межі “розумного” збільшення обсягів кредиту. Все це стало не лише помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії, а й сприяло зближенню останньої з натуралістичною теорією.

В епоху імперіалізму з’явилися нові передумови для подальшого розвитку капіталотворчої теорії кредиту. Насамперед – це посилення державно-монополістичного регулювання економіки і широке використання для цього механізму банківського кредиту. Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі більше набувала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу застосування постулатів капіталотворчої теорії до регулювання економіки були австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.

Ототожнюючи кредит з капіталом, Й. Шумпетер вважав кредит і банки вирішальними чинниками розвитку капіталістичного виробництва, здатними відвернути економічні кризи, інфляцію, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розробки кредитних методів економічного регулювання.

На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм капіталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкритися при кредитуванні по контокоренту. В такій формі банки задовольняють потреби підприємств не лише в короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже, і в капіталах. За контокорентним рахунком банк може в будь-який час надати підприємству додаткову купівельну спроможність, необхідну для залученню до свого обороту робочої сили і матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує посилення зв’язку банків з підприємствами, їх постійний контроль.

На цій основі А. Ган розробив рекомендації щодо широкого використання кредитної політики для підтримування високої економічної кон’юнктури. Змінюючи умови кредитування, форсуючи надання позик, банки можуть створити стільки “купівельної сили”, скільки необхідно для збільшення попиту, запобігання кризи надвиробництва, згладжування коливань економічного циклу. У зв’язку з цим А. Ган проголосив теоретичну можливість створення безкризового господарства.

Рекомендації А. Гана широко використовувалися у 20-ті роки минулого століття – в період глибоких економічних криз. Проте тривала гіперінфляція, що вразила Німеччину, дещо підірвала авторитет капіталотворчих рекомендацій. Гана навіть звинувачували у тому, що його теорія сприяла розкрученню інфляції. Під тиском цих звинувачень він навіть переглянув свої позиції. Зокрема, перестав вважати кредитну експансію єдиною умовою високої економічної кон’юнктури і став радити періодично проводити кредитну рестрикцію.

Слід зазначити, що усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кейнсіанського напряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії.

Сприйнявши основні положення капіталотворчої теорії і запропоновану А. Ганом ідею її використання в інтересах державного регулювання економіки, Дж. М. Кейнс вважав, що кризи і безробіття можна послабити втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси. Вважаючи за можливе збільшення грошової маси в обороті і позичкового капіталу посиленням кредитної експансії, вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, бачив опосередкованим, через ставку процента.

Установлена Кейнсом залежність зростання економічної активності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку – від кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Розуміючи, що капіталотворчі можливості кредиту і банків не безмежні, Кейнс радив поряд з кредитними інструментами використовувати фіскально-бюджетні заходи регулювання економіки.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту застосовують у своїх теоретичних побудовах представники неокейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, увійшли в світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки.

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що у тривалій суперечці представників натуралістичної та капіталотворчої теорії жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і “фабриками” грошового капіталу. Їх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоча здійснює самостійний рух, проте не може зовсім відірватися від реального капіталу, і його самостійність відносна. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається шляхом синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.

 

3. Економічна основа, стадії та закономірності руху кредиту. Принципи кредитування

Кредит, як економічне явище, являє собою процес, що характеризується рухом елементів його структури (об’єкта та суб’єктів). Рух кредиту є його ключовою ознакою як економічної категорії.

Особливість руху суб’єктів полягає у тому, що статус кредитора чи позичальника економічний суб’єкт набуває не назавжди, а систематично змінює. Він буває то кредитором, то позичальником, одночасно тим і другим або ні тим, ні другим.

Рух вартості як об’єкта кредиту проявляється в переміщенні її від одного суб’єкта кредиту до іншого, по стадіях кругообороту капіталу, між регіонами (країнами), між галузями та сферами економіки. Рух об’єкта кредиту має часовий та просторовий виміри. Часовий вимір відбиває тривалість користування позичальником одержаною вартістю. На практиці цей вимір проявляється в класифікації позичок на короткострокові, середньострокові, довгострокові. Просторові ознаки має міжнародний кредит (позичена вартість переміщується між окремими країнами).

Для розуміння суті кредиту важливе значення має рух позиченої вартості на мікрорівні. Економічною основою цього руху, виділення його окремих стадій є кругооборот капіталу в процесі розширеного відтворення.

Рух капіталу в процесі відтворення на засадах кругообороту, що описується формулою Г – Т … В … Т' – Г', забезпечує послідовне проходження позиченою вартістю всіх стадій свого руху та повернення до свого власника (кредитора). Цей рух позиченої вартості можна назвати відтворювальним і виразити формулою:

ВВ – РП – ОП … ВП … ВК … – ПК – ОК,

де ВВ – формування вільної вартості у кредиторів;

РП – розміщення вільних коштів у позички;

ОП – одержання додаткових коштів позичальником;

ВП – використання позичальником одержаних коштів на свої потреби;

ВК – вивільнення коштів з обороту позичальника;

ПК – повернення позичальником коштів кредитору;

ОК – одержання кредитором коштів, наданих у позичку.

Отже, на цій основі можна виділити стадії відтворювального руху кредиту:

1 стадія – формування вільної вартості як джерела надання позичок (операція ВВ);

2 стадія – розміщення вільної вартості в позичку (РП – ОП);

3 стадія – використання позичальником коштів, одержаних у тимчасове розпорядження (ВП);

4 стадія – вивільнення використаних позичальником коштів з його обороту або формування в нього доходів, достатніх для повернення позички (ВК);

5 стадія – повернення позичальником вартості кредитору (ПК – ОК) та сплата процента.

Рух у п’ять стадій здійснює лише кредит, що бере участь у формуванні капіталу позичальника. Якщо кредит використовується позичальником лише як гроші (наприклад, міжбанківський кредит на підкріплення ліквідності), то третя і четверта стадії випадають і рух кредиту здійснюється значно швидше.

Виділення стадій руху кредиту має умовний характер, оскільки всі ці стадії нерозривно пов’язані між собою. Зупинка руху на будь-якій стадії загрожує економічним інтересам суб’єктів кредиту.

У русі кредиту можна виділити аспект, пов’язаний з функціонуванням його на макрорівні. Оскільки в сучасних умовах гроші мають кредитний характер, зміна маси кредитних ресурсів і кредитних вкладень впливає на динаміку пропозиції грошей, а через неї на загальну кон’юнктуру ринку та розвиток економіки.

Закономірності руху кредиту випливають з його сутності. На мікроекономічному рівні основними закономірностями руху кредиту є: зворотність руху вартості, переданої в позичку; тимчасовість перебування позиченої вартості в обороті позичальника, яка визначається тривалістю одного кругообороту його капіталу; збереження позиченої вартості в процесі руху і повернення її до кредитора в повному обсязі; залежність величини наданої позички від наявних обсягів вільних коштів. На макроекономічному рівні закономірності руху кредиту проявляються таким чином: динаміка зростання кредитних вкладень повинна відповідати динаміці обсягів ВВП; оскільки кожна операція є двоякою (як вимога і як зобов'язання), загальні суми кредитних вкладень і позичкових ресурсів балансуються; зворотність і платність кредиту робить його найбільш відповідним ринковим умовам інструментом фінансування збільшення капіталу в реальному секторі економіки; платність кредиту і здатність приносити доход обом його суб'єктам визначають спрямування коштів з галузей і секторів з низькою рентабельністю у високорентабельні.

Зв’язок між практикою організації кредитних відносин та закономірностями руху кредиту забезпечується дотриманням суб’єктами кредиту певних принципів кредитування. Основними з них є: 1 – цільове призначення позички, 2 – строковість надання коштів кредитором позичальникові, 3 – поверненість позичальником коштів кредитору в повному обсязі, 4 – забезпеченість позички, 5 – платність користування позиченими коштами.

Цільове призначення позички полягає у тому, що економічні суб’єкти, які виявили намір вступити в кредитні відносини, повинні заздалегідь визначити ціль використання позичених коштів. Визначену ціль мають однаково розуміти та оцінювати обидві сторони.

Строковість позички передбачає передачу вільних коштів кредитора на чітко визначений строк, узгоджений сторонами у момент вступу в кредитні відносини в залежності від тривалості кругообороту капіталу позичальника.

Поверненість позички означає, що позичальник повинен повернути кредитору весь обсяг одержаної в позичку вартості. Щоб запобігти впливу девальвації, інфляції, зміні ринкових цін, порушенню термінів повернення позички, суб’єкти кредиту повинні передбачати спеціальні заходи (скорочення термінів позички, підвищення ставки позичкового процента, запровадження плаваючої ставки процента тощо).

Забезпеченість позички полягає в прийнятті кредитором додаткових заходів щодо гарантування повернення позички у визначені строки. Додатковими ці заходи є відносно принципів цільового спрямування та строковості позички, оскільки їх може бути недостатньо для захисту кредитора від неповернення боргу неплатоспроможним позичальником. Забезпеченням позички може бути майно (нерухоме, рухоме, цінні папери, валютні цінності), що приймаються у заставу, а також зобов’язання третьої особи погасити борг кредитору (гарантії, поручительства). На випадок зниження ринкової ціни застави її розмір повинен перевищувати розмір позички. Якщо позичальник надійний і кредитоспроможний, забезпечення позички може і не вимагатися.

Платність користування позичкою полягає в тому, що позичальник повертає кредитору не лише основну суму боргу, а й сплачує додаткові кошти у формі процента. Кредитор мусить стягувати плату за надані в позичку кошти для збереження свого попереднього положення на ринку. Але розмір процентної ставки повинен задовольняти обидві сторони кредитних відносин.

 


Читайте також:

  1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
  2. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
  3. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  4. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  5. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
  6. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
  7. Банківське кредитування підприємств
  8. Банківське кредитування підприємства.
  9. Банківське кредитування.
  10. Банківський кредит — найпоширеніша форма кредиту. Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал.
  11. Банку — по одержаному кредиту 20 000 грн.
  12. Будівлі органів керування, кредитування й громадських організацій




Переглядів: 956

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Сутність, форми та види кредиту | Економічні межі кредиту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.017 сек.