• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція. СУТЬ І ФУНКЦІЇ НЕВЕРБАЛЬНОГО МАНІПУЛЮВАННЯ

Часто трапляється, що невербальний контакт стає основним джерелом інформації, найважливішою частиною спілкування, оскільки саме його специфічні засоби (пози, жести, погляди тощо) значно інформативніші, ніж слова. Тому в політиці активно застосовують невербальне маніпулювання.

Невербальне (лат. verbum — слово) маніпулювання — викори­стання з метою встановлення контролю за поведінкою особи (групи, маси) немовноі' форми комунікативного контакту, що охоплює жести, міміку, поставу, погляд, тембр голосу, дотики та передає образи й емоції.

Вплив (дія) невербальної мови набагато потужніший, ніж вербальної. Це зумовлено тим, що словесний (вербальний) канал використовують, як правило, для прямого адресування і передавання інформації, а невер- бальний має ширший спектр, оскільки його застосову­ють для: а) непрямого (прихованого) передавання ін­формації, яку вербально передати неможливо; б) ство­рення емоційного фону спілкування; в) розставляння необхідних акцентів у інформативному потоці; г) регулювання і корегування поведінки учасників комунікативного акту.

З огляду на специфіку каналів передавання інформації фахівці виокремлюють первинні форми мови невербальної системи (система жестів, яка відрізняється від мови глухонімих, пантоміма, міміка тощо) і вторинні (азбука Морзе, музика, мови програмування).

Фундаментальні засади розуміння (декодування) не­вербальної мови заклав англійський природознавець Чарльз-Роберт Дарвін (1809—1882) у праці «Вираз емоцій у людей і у тварин» (1872), визначивши у ній напрями і зміст дослідження мови тіла. У подальшому різноманітний емпіричний матеріал (у процесі дослідження було виявлено і зареєстровано понад 1000 невербальних знаків та сигналів) дав змогу не лише підтвердити чи спростувати гіпотези Дарвіна, а й вийти на новий рівень осмислення змісту та структури комунікативного акту. Зокрема, американський психолог А. Мейєрабіан вивів своєрідну формулу «співвідношення впливу вербальної та невербальної лексики». Він установив, що за допомо­гою слів передають лише 7% інформації, звукових засо­бів (у т. ч. тон голосу, інтонація тощо) — 38%, міміки, жестів, пози (невербальне спілкування) — 55%. Фахівець із невербаліки М. Бердвіслл дослідив, що в середньому людина вербально доносить думку лише протягом 10—11 хв. на добу, а кожне речення звучить не більше 2,5. Як і А. Мейєрабіан, він з'ясував, що невербальними каналами передають понад 65% інформації в комунікативному акті. Отже, важливішим і впливовим є не зміст повідомлення, а спосіб його подання. Взаємозв'язок вербального та невербального спілкування — складне і парадоксальне явище. Парадоксальність полягає в тому, що потужніший невербальний вплив є майже не помітним. Мова тіла, що є елементом будь-якого комунікативного акту, зазвичай майже не усвідомлюється його учасниками. Однак реальний сенс інформації, яку передають під час спілкування, свідомо несвідомо сприймають саме у поєднанні вербального повідомлення (зміст) та невербального (ставлення). Невербальні засоби спілкування, впливу у процесі комунікативного акту виконують такі функції:

— створення ефекту першого враження;

— розпізнавання (ідентифікування) партнерів по Спілкуванню (визначення належності до тієї чи іншої

пи соціально-психологічного типу, місця у соціаль- * ій стратифікації, характеру статусно-рольових відно­син тощо);

— реагування на сприйнятий образ партнера по спілкуванню;

формування власного образу (іміджу) в очах спів­бесідника;

— регулювання і корегування поведінки (невербаль­ні засоби спілкування допомагають людям глибше, аде­кватніше розуміти партнерів по комунікативному акту та відповідно реагувати; зваженіше та раціональніше формувати стосунки; швидше та органічніше сприйма­ти соціальні норми і корегувати свої дії; краще орієнту­ватися у різних соціальних ситуаціях і регулювати свою поведінку);

— створення психологічного фону комунікативного акту;

— «лакмусового папірця» (індикатора), який прихо­вано сигналізує співрозмовникам про їх реальний психологічний стан; розкриває істинний характер взає­мин партнерів по спілкуванню;

— підтримання психологічного контакту;

— забезпечення зворотного зв'язку;

— розширення (доповнення) вербальних повідомлень;

— економного передавання вербальної інформації;

— заміни (заміщення) вербальних повідомлень;

— спростування вербальних повідомлень;

— створення підтексту вербального повідомлення (приховане передавання інформації);

— обміну ритуалами;

— маніпулятивного управління процесом спілку­вання;

— розпізнавання реального змісту вербальної інфор­мації;

— приховування реального настрою та думок;

— провокування (інспірування раптової зміни настрою опонента з метою дестабілізації його психологічного стану і створення ситуації, сприятливої для маніпулятивної дії);

— регулювання просторових параметрів спілкування;

— захисту, що полягає у використанні для боротьби із зовнішньою маніпулятивною агресією засобів невербального спілкування (закритих поз, пауз тощо).

Широкий спектр функцій обумовлений тим, що саме невербальний канал є ключовим фактором у процесі об­міну емоціями. Це стосується не лише спілкування між людьми, а й взаємодії з тваринами. Зокрема, дослідження засвідчили, що у комунікативному контакті між людиною і дресированою твариною 60—95% інформації передається за допомогою системи невербаліки.

Невербальне спілкування може бути:

а) усвідомленим, суть якого у свідомому, навмисному передаванні інформації одним суб'єктом спілкування (відправником) іншому суб'єкту (одержувачу) з метою донесення її до адресата (щира усмішка та доброзичливе рукостискання під час зустрічі; вказування рукою правильного напряму дороги тощо);

б) неусвідомленим, що полягає у несвідомому, ненав­мисному інформуванні співрозмовника своїми невербальними діями (жестами, інтонацією, тембром голосу тощо) про те, що хотілося приховати (емоційний стан, настрій, належність до певної етнічної чи соціальної групи тощо).

Для диференціації невербальних дій фахівці використовують поняття «знак» і «сигнал». Знак — це елемент поведінки, зовнішності, рухів індивіда, який несе у собі інформацію, що сприймається іншим індивідом незалежно від волі і намірів першого. Знак перетворюється на сигнал, коли відправник використовує його усвідомлено з метою передати певну інформацію одержувачу. Саме плутанина у розшифруванні і розумінні специфіки знака та сигналу найчастіше призводить до нерозумінь та конфліктів і є підґрунтям для активних маніпулятивних дій.

У політичній сфері невербальне спілкування відіграє важливу роль, оскільки значною мірою впливає на ріне враження про певного політика, створює або бло- _ є можливість ефективного контакту, приховано сиг- іізує про його позитивні та негативні риси. З огляду а це політтехнологи при формуванні іміджу політич- ого діяча намагаються врахувати найдрібніші деталі а фактори: тон, тембр, висоту голосу, інтонацію; зов- ішній вигляд, одяг, поставу, вирази обличчя, рухи, оду, жести тощо. Вони також контролюють і регулю- зть спосіб і манеру використання невербального арсе­налу: а) рівень упевненості під час комунікативного (контакту; б) відсутність чи наявність виявів агресивно­сті у спілкуванні; в) здатність мімічно наслідувати пове- .дінку співбесідника (підлаштовування); г) вміння кон­тролювати і зберігати особистий простір (дистанцію між собою і співбесідником).

Отже, суть невербального політичного маніпулю­вання полягає в застосуванні мови тіла (поз, жестів, мі­міки тощо) для впливу на свідомість особи (групи, маси) з метою отримання бажаного результату (завоювання, використання і втримання влади). У структурі комуні­кативного акту невербальний канал є найпотужнішим — фактично через нього передають основну інформацію при спілкуванні. Крім того, він є найбільш достовірним і адекватним, оскільки значна частина невербальних реакцій мови тіла обумовлена і визначена дією підсвідо­мості, що викриває приховані наміри співрозмовника. Передавання інформації невербальним шляхом здій­снюється свідомо, навмисно (сигнал) або несвідомо, не­навмисно (знак). Успішність комунікативного акту значною мірою залежить від уміння партнерів по спіл­куванню максимально чітко диференціювати «невер- бальну мову» на сигнали та знаки, адекватно їх розши­фровувати та реагувати на них. Водночас практично всі опитані процеси є об'єктом активного маніпулювання, зміст якого полягає у свідомому зміщенні чи накладан­ні сигналу та знака, що утруднює і дезорієнтує процес сприймання, ускладненні правильного розуміння суті невербальних дій співрозмовника за допомогою відволі- кальних факторів у процесі декодування і розпізнавання.

6.2. Невербальні засоби спілкування

Найважливіше у спілкуванні — почути те, що не було сказано.

Пітер Драквр

У процесі комунікативного акту специфічним інте­гративним фактором, який не лише створює фон для спілкування, а й комплексно та різнопланово демонструє, розкриває та пояснює суть адресованого співрозмовнику повідомлення, є невербальні інформаційні канали.

Німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900) за­пропонував багатоярусну формулу невербального спіл­кування: «Найзрозумілішим у мові буває не саме слово, а тон, наголос, модуляція, темп, з якими їх вимовля­ють, — інакше кажучи, музика, яка прихована за слова­ми, пристрасність, що приховується за музикою, особи­стість, яка приховується за пристрасністю, тобто все те, що не може бути написано. І все це без врахування мімі­ки, жестів, темпу, дистанції... спілкування».

Невербальне спілкування реалізується через низку міні-каналів (засобів): просодія, екстралінгвістика, кі- несика, такесика, проксеміка. Кожний із них має свої засоби впливу і специфіку їх використання у політич­ній сфері.

Просодія та екстралінгвістика

Голос людини є унікальним явищем, оскільки може не лише донести до співрозмовника вербальну інформацію, а й завдяки темпу, тональності, діапазо­ну, інтонації, логічним наголосам тощо здатний пере­дати емоційний настрій, позицію, приховану думку партнерів по спілкуванню, регулювати процес їх кон­тактування.

Такий невербальний накал як просодія розкриває міст повідомлення.

Просодія (грец. prosoidia — наголос, приспів) — система вокалі­зу мови (тональність, тембр, висота, діапазон, інтонація, гучність,

логічні наголоси).

Канал екстралінгвістики створює фон комунікатив- :ого повідомлення.

Г Екстралінгвістика (лат. extra — поза, зовні і lingua — мова)— І емоційний звуковий супровід (темп, паузи; сміх, плач, покашлю- ? вання, зітхання; звуконаслідування).

ї Фахівець у галузі просодії та екстралінгвістики ■А. Штангль виокремив кілька характеристик голосу і мо­влення, що надають додаткову інформацію про суб'єкта:

— швидкість мовлення. Динамічна або жвава манера говорити, швидкий темп мовлення, як правило, прита-

; манні впевненій у собі, імпульсивній людині; уповільне- : ний, спокійний темп є свідченням незворушності, розсуд­ливості; помітні коливання швидкості мовлення — харак­терні ознаки схильності до швидкого, часто неадекватного реагування, невпевненості, неспокою, неврівноваженості;

— гучність голосу. Гучний голос свідчить про схиль­ність до активних дій або є показником невихованості або чванливості та самовдоволеності; слабка гучність вказує на стриманість, скромність, тактовність або не­стачу життєвих сил, безвольність людини; помітні змі­ни гучності голосу у процесі спілкування свідчать про емоційність, хвилювання співрозмовника;

— артикуляція. Чітка і зрозуміла вимова слів демон­струє внутрішню дисциплінованість, схильність суб'єк­та комунікативного акту до максимально зрозумілих висловлювань і водночас може бути свідченням недо­статньої жвавості; невиразна вимова притаманна люди­ні з м'яким характером, слабкою волею, схильній до по­кори, поступливості;

— висота голосу. Цей чинник визначає основний фактор (емоції, інтелект) регулювання поведінки люди­ни та є своєрідним «лакмусовим папірцем» емоційних станів. Як правило, фальцет притаманний людині, ми­слення і мовлення якої ґрунтуються на інтелекті; груд­ний голос свідчить, що мислення і мовлення визнача­ться (контролюються) емоціями; високий пронизли­вий голос — ознака страху і хвилювання; низький тон вказує на гідність, спокій та розслабленість.

Для визначення суті та природи політичного невер- бального маніпулювання важливим є адекватне розу­міння експресивних засобів «мови тіла» та «прихованої мови голосу». Експресія голосу — ключ до розуміння багатьох можливих маніпулятивних дій, оскільки дає змогу підвищити емоційність діалогу, загострити про­цес сприйняття та відображення, гротескно деформува­ти судження або образ, тобто створити майже ідеальні умови для маніпулятивного впливу. Західні психологи Д. Хансен, Р. Стевік та Р. Ворнер виокремлюють кілька експресивних рівнів мови, що існують у будь-якій мов­ній комунікації і створюють емоційний фон вербально­го повідомлення: вокальні ознаки (vocal qualifiers), вокальні розмежовувачі (vocal differentiators), вокальні визначники (vocal identifiers).

До вокальних ознак належать:

а) інтенсивність (підвищення і зниження) гучності голосу. Підвищення гучності зазвичай свідчить про тривогу або роздратування, зниження — про незадово­леність або розчарування;

б) загальний рівень тону (підвищений або зниже­ний). Підвищений тон, як правило, є виявом роздрату­вання або тривоги, знижений — недовіри;

в) розширений і стислий регістри. Вони означають розширення або звуження звичайного інтервалу між то­нами фонем, що вимовляють;

г) затиснутість або відвертість. Функціонування голо­сового апарату значною мірою пов'язане з напруженням м'язів обличчя. Тому емоційна напруга під час намаган­ня сказати неправду одразу викликає «ефект скутості», побічним наслідком якого може стати, наприклад, неха­рактерний для людини «скрипучий» голос. Натомість відверті слова вимовляють, як правило, легко, гучним, природним голосом;

ґ) розтягування або скорочення. Ці ознаки характе­ризують індивідуальний темп вимовляння складів, хоча за певних обставин можуть відігравати роль мані­пулятивних засобів впливу;

д) прискорений або сповільнений темп мовлення. Його застосовують для оцінювання великих фрагментів мовлення, що можуть містити більший обсяг невербаль- ної інформації. У багатьох контекстах прискорений емп мови сигналізує про роздратування або тривогу, вповільнений — про нерішучість.

Нетипово велика кількість цих ознак або незвичай­ний контекст їх вияву є свідченням маніпулятивної іДЇЇ-

До вокальних розмежовувачів фахівці зараховують сміх, плач, уривчастість голосу, які переривають або де­формують вербальне повідомлення і виявляють глибокі емоційні переживання людини щодо власних слів.

До невербальних феноменів належать також вокаль­ні визначники. Однак у науковій літературі є тлумачен­ня лише одного з них — різке переривання комуніка­тивного контакту паузою, що може означати як відмову від попередніх власних слів, так і намагання уникнути тиску співрозмовника, спробу виграти час для обмірко­вування.

Потужним елементом просодії є інтонація — систе­ма змін відносної висоти тону в складі, слові і вислові (словосполученні). У широкому значенні термін «інто­нація» застосовують на означення мелодично-ритмічно- силових засобів мовної виразності.

Важливими функціями інтонації є відокремлення фрази, завершеної думки від частини речення, групи слів і визначення модальності вислову, тобто диферен­ціація вербального повідомлення як оповідного, пи­тального чи вигукового.

Оповідна інтонація характеризується помітним зни­женням тону останнього складу і легким його підвищен­ням на одному із попередніх складів. Найвищий тон нази­вають інтонаційною вершиною, найнижчий — інтонацій­ним зниженням. У простій оповідній фразі зазвичай одна інтонаційна вершина і одне інтонаційне зниження.

Питальна інтонація існує двох типів: а) у питан­нях, що стосуються всього вислову (підвищення тону відбувається на останньому складі); б) підвищеним то­ном вимовляють слово, яке стосується питання. Від роз­ташування цього слова (на початку, в кінці або в середи­ні фрази) залежить інтонаційний малюнок.

У вигуковій інтонації розрізняють: а) власне вигу- кову інтонацію, що характеризується вищим, ніж при оповідній інтонації, але нижчим, ніж при питальній, вимовленням найважливішого слова; б) інтонацію спо- нукальну з широкою амплітудою та численними града­ціями від прохання до рішучого наказу; цій формі інто­нації властиве зниження тону, близьке до інтонації опо­відної.

Інтонація також виконує функцію з'єднання і роз'єднання синтагм — слів і словосполук — членів складного цілого.

Потужним важелем невербального маніпулятив- ного впливу в політиці є логічний наголос, який дає змогу одному й тому самому реченню, не змінюючи у ньому слів, надати різного смислу, передати підтек- стовий зміст, акцентувати потрібну думку. Напри­клад, інтонаційне використання логічного наголосу у фразі «Наша партія готова вас підтримати» може сут­тєво скорегувати зміст сказаного: «Наша партія гото­ва вас підтримати»; «Наша партія готова вас підтри­мати»; «Наша партія готова вас підтримати»; «Наша партія готова вас підтримати»; «Наша партія готова вас підтримати».

У кожному конкретному випадку саме логічний на­голос на певному слові може кардинально змінити сприйняття (розуміння) всього повідомлення.

Використання просодії та екстралінгвістики у по­літичній сфері. Просодія уможливлює визначення (формування загальної тональності) спілкування; ак­центування ключових слів, гасел, думок; маніпулюва­ння вербальним повідомленням. Екстралінгвістика дає змогу політикам регулювати (контролювати) кому­нікативні акти; цілеспрямовано передавати свій емо­ційний настрій (сміх, плач тощо); здійснювати маніпу­лювання або захищатись від нього (нарощування, зни­ження темпу мовлення, уникання або затягування пауз тощо).

Кінесика

Крім специфічних характеристик голосу (просодія та екстралінгвістика) на процес обміну інформацією суттє­во впливають такі важливі фактори поведінки співроз­мовника, як міміка, пози, жести, погляд тошо- рюють своєрідну підсистему пеое«⁰"-- формації. Характеп»- несвідомо її передавали, як правило, вона є більш до- овірною та правдивою, ніж вербальна.

Кінесина (грец. кіп^іков — рухливий) —- мімічні, пантомімічні рухи, жести, хода, танець, візуальний контакт тощо.

Міміка. Мускулатура обличчя людини диференцію- ться на 80 великих і малих м'язів, які можуть утворю- ти велику кількість взаємопоєднань, тобто своєрід­них масок. Виразні рухи м'язів обличчя, що виявляють ереживання людини, її прагнення, оцінки, ставлення о явищ життя тощо, називають мімікою. Потужний ,_рсенал мімічної гри, доповнений емоціями, зумовлює появу широкого спектра варіантів виразу обличчя (у спеціальній літературі вказано більше 20 тис. описів ви­казу обличчя).

За характером змін міміки та їх динамікою німець­кий психолог X. Рюкле виокремлює три її типи:

1. Рухлива міміка. Вона засвідчує швидку зміну внутрішніх станів людини, демонструє жваве, підкре­слено емоційне, різнобічне, активне переживання. Цей вид міміки характеризується підвищеною напружені­стю м'язів, що, в свою чергу, зумовлює енергійну, роз­куту та впевнену поведінку. Однак рухлива, але одно­манітна і повторювана міміка сигналізує про занепоко­єння, поспіх та нездатність узгодити власну реакцію з конкретною ситуацією.

2. Малорухлива міміка. Цей вид міміки вказує на постійність психічних процесів і структури настрою. Такий вираз обличчя, як правило, асоціюють зі спокій­ною, розсудливою, надійною, впевненою та врівноваже­ною людиною.

3. Монотонна міміка. їй притаманна нечаста зміна мімічних виразів. Цей спосіб мімічної реакції характе­ризують такі одноманітні душевні стани, як туга, пе­чаль, безсилля, меланхолія, цілковита закомплексова­ність. Водночас він може бути зумовлений іншими чин­никами: хворобою, мрійливістю або честолюбністю натури.

Російський психолог т*

2) рефлекторна м'язова міміка (спокою, стомлено­сті, бадьорості, млявості, нападу, оборони, фізичної слабкості);

3) статева міміка (хтивості, цнотливості, сором'яз­ливості тощо);

4) шкірно-дотикова міміка (ласки, болю і фізичного страждання, впливу холоду тощо);

5) сглакова міміка (куштування, смакування, гірко­ти, кислого смаку тощо);

6) нюхова міміка (обнюхування, впливу неприєм­них запахів або пахощів тощо);

7) слухова міміка (прислухування, слухового зосе­редження, реакції на несподівані звуки тощо);

8) зорова міміка (зорового зосередження, зорової на­солоди, уникнення неприємної сцени, впливу сліпучого блиску тощо).

Особливістю міміки як ключового, найпотужнішого невербального засобу є те, що, незважаючи на всі від­мінності людей (національні, релігійні, станові, статеві тощо), практично всі відчуття і емоції виражені єдини­ми мімічними формами.

Жести- Це виразні рухи головою, руками, які вико­ристовують як засоби спілкування або супровід (від­дзеркалення) емоційного стану людини. Жести можуть бути СВІДОМИМИ і несвідомими (рефлекторними).

З огляду на характер та рольові функції жестів фа­хівці їх диференціюють на такі групи:

— демонстративні жести, що пояснюють зміст ін­формації (розмір, вагу тощо);

— вказівні жести, що слугують для привертання уваги;

— ілюстративні, або ідеографічні, жести, якими «малюють» у повітрі за допомогою пальців і предметів (указок, лінійок, ручок тощо);

— акцентувальні жести, які посилюють вербальну інформацію?

— жести-регулятори, які налаштовують на певний вид комунікативного контакту (рукостискання);

— диригентські або ритмічні жести, застосовувані для надання ритму та мелодики мовленню;

— пунктуаційні жести, що акцентують та організо­вують важливі сегменти розмови, розбивають мовний потік на частини;

;; — жести-дотики, спрямовані на налагодження кон- акту;

— обмежувальні жести, які встановлюють просто- ові умови або взаємозв'язки;

— символічні жести, які замінюють мовні вирази, асла;

— жести, що замінюють мову, за допомогою яких имволічно передають зміст мовного повідомлення (на

великій відстані або у разі таємності інформації).

При тлумаченні цих знаків слід враховувати швид­кість виконання, такт і ритм, специфіку ситуації, у якій здійснюється жестикуляція.

Поза. Це положення, якого набуває тіло людини, ре­агуючи на обставини, відображаючи її внутрішній стан; елементарна одиниця просторової поведінки людини. Складовими пози є розташування тіла і його частин (го­лови, плечей, тулуба, рук, ніг) щодо одна одної і спів­розмовника, м'язова напруженість, місцеперебування » тіла у просторі. Дослідники кінесики при аналізі поз враховують також напрям і темп рухів, ритм змін поло­ження тіла і його частин.

Психологи вважають, що пози можуть виконувати певні функції, що контролюють процес спілкування: розчленовувати мовленнєвий потік на одиниці, виража­ти стан, ставлення, статус людини, її особисті риси та регулювати міжособові відносини.

Феномен пози складний і неоднозначний. Це по­яснюється тим, що вона — явище багатофакторне та ба­гатопланове, оскільки її складовими є різновекторні рухи частин тіла, їх комбінація (поєднання) і такі складні для дослідження і сприйняття чинники, як ін­тенсивність, виразність; також тим, що людське тіло здатне прибрати (зобразити) приблизно тисячу різних стійких положень. Тому єдиного підходу до системати­зації поз не існує.

Найпоширенішими є класифікації поз за такими критеріями:

— етапи спілкування (налагоджування — припи­нення контакту);

— види стосунків і взаємин (симпатії — антипатії; покори — зверхності; включеності — відчуженості);

— психофізіологічні стани (напружена — розсла­блена; активна — пасивна);

— узгодженість поз партнерів під час спілкування (синхронні — несинхронні);

— спрямованість пози (віч-на-віч, спиною до спини тощо);

— відповідність пози міміці, жестам тощо (гармо­нійна — дисгармонійна);

— походження (природна — штучна);

— динамічність (статична — динамічна);

— психологія (психологічно однозначна — багато­значна);

— естетика (потворна — прекрасна);

— етика (культурна — вульгарна);

— поширеність (типова — індивідуальна).

На відміну від жестів, які є рухами окремих частин тіла (рук, ніг, брів тощо), особливість поз полягає в од­ночасній участі усіх частин тіла людини.

Досвідчений маніпулятор здатний комбінацією символічних поз і рухів викликати в об'єкта впливу до­віру на підсвідомому рівні. Фахівці поділяють усі пози, які здатна опанувати та продемонструвати людина, на симетричні та несиметричні (асиметричні). Вважають, що симетричні пози нівелюють індивідуальність, тому, як правило, вони характерні для офіційного спіл­кування. Асиметричні пози, навпаки, розкривають ха­рактерні риси та особливості індивідуальності людини і підсвідомо створюють у співрозмовника (опонента) позитивне враження, сприяють розвиткові комуніка­тивного контакту. Крім того, пози поділяють на закри­ті (руки схрещені на грудях, нога покладена на ногу), відкриті і напівзакриті (руки в кишенях). Характер­но, що у процесі спілкування закриті пози зазвичай викликають на підсвідомому рівні недовіру у співроз­мовника.

Погляд. Потужним засобом невербального впливу є погляд. Від нього, як правило, залежать початок кому­нікативного контакту і подальший контроль та регу­лювання процесу спілкування. Погляд — це стан і ди­наміка руху очей, що підсвідомо ілюструють процеси формування і сприйняття думки. Оскільки його прак­тично неможливо натренувати або контролювати во­льовими зусиллями, фахівці вважають, що через зоро­вий контакт відбувається найадекватніший обмін ін- рмацією щодо емоційно-психічного стану партнерів їх намірів.

Психологи встановили, що співрозмовники див­иться одне на одного ЗО—60% часу комунікативного нтакту, триваліше розглядання засвідчує більшу за- кавленість у особі співбесідника, ніж у його словах. Залежно від ставлення до партнера по спілкуванню окремлюють такі різновиди погляду:

1) діловий погляд (концентрація погляду на верх- ьому сегменті голови співрозмовника (лоб — очі));

2) соціальний погляд (зосередження погляду на ижньому сегменті голови співрозмовника (очі — от));

* 3) дружній погляд (спрямованість погляду у середи- у трикутника, утвореного очима співбесідника і цен- ом його грудей);

4) інтимний погляд (динамічне оглядання всього співрозмовника; як правило, стосується представників протилежної статі);

5) прощальний погляд (зосередження уваги на се­редині лоба співрозмовника).

Крім того, рухи очей інформують і про перебіг дум­ки співрозмовника:

а) погляд вгору і вправо — зорове конструювання (візуальні образи або картини, які створює індивід);

6) погляд вгору і наліво — зоровий спогад (візуальні образи або картини минулих подій, що зберігаються у пам'яті);

в) погляд горизонтально і вправо — слухова рекон­струкція (слухова уява звуків, яких людина ніколи не чула раніше);

г) погляд горизонтально і наліво — слуховий спогад (спроба відтворення відомих слухових образів — мело­дій, інтонацій, ритмів тощо);

ґ) погляд вниз і наліво — слуховий внутрішній діа­лог (активна внутрішня мова, яка періодично вири­вається назовні).

Використання кінесики у політичній сфері. Арсенал кінесики є потужною зброєю будь-якого політика. Ос- ноьними напрямами його застосування є: а) викори­стання міміки як ситуативної маски, засобу тиску або демонстрації граничної лояльності, вірусу емоційного зараження тощо; б) вживання жестів для акцентування думки, демонстрування невербально!' символіки певно­го гасла, регулювання процесу комунікативного акту; в) вияв позою статусу, емоційного стану, налаштовано- сті на контакт; г) використання погляду як сигналу партнеру по спілкуванню, певної установки на характер подальшого перебігу комунікативного контакту, як ін­струменту оцінювання та контролю, регулятора проце­су спілкування.

Такесика

Із моменту появи на світ людина для отримання більш повної інформації про об'єкт, з яким контактує, намагалась до нього доторкнутися. Із часом дотик став не лише джерелом інформації, а й потужним інструмен­том впливу, своєрідним інформаційним сигналом, що суттєво регулює комунікативний контакт, визначає його динаміку та емоційний фон.

Такесика — знаки вітання (рукостискання, дотик, поцілунок,

поплескування, обійми).

Будь-яка форма дотику є свідченням демонструван­ня тісного зв'язку або намагання його налагодити. Фа­хівці виокремлюють 457 типів тілесного контакту, які умовно об'єднують у 14 категорій:

1. Рукостискання. Воно є найбільш формальним зна­ком, але одним із найважливіших на початковій стадії по­літичного спілкування або під час зустрічі після тривалої відсутності. Характер встановленого зв'язку або наміри його встановити чи уникнути значною мірою визначають­ся тривалістю, силою та манерою рукостискання:

— «мертва» хватка (тривале утримування руки парт­нера із сильним потиском) — виражає прагнення перемо­ги за будь-яких обставин (ситуацій);

— владне рукостискання (простягнута для рукости­скання рука накриває зверху руку партнера) — типовий для керівників і впевнених у собі людей жест, що де­монструє зверхність і сигналізує про неможливість рів­ноправних відносин;

довготривале рукостискання (утримування дов­гий час руки партнера) — прихована установка на захо- цлення лідерства (перемагає той, хто забирає руку останнім);

і — рівноправне, дружнє рукостискання (зустрічні [вертикальні рухи рук партнерів) — свідчення взаєморо­зуміння і довіри;

І — швидке рукостискання (стрімке прибирання Іруки після рукостискання) — сигнал, що засвідчує ді­ловитість партнера по комунікативному акту або його підозрілість і прихованість намірів;

— слабке, мляве рукостискання (простягнута для рукостискання рука розслаблена) — вказує на відсут­ність спротиву, невпевненість при обстоюванні власних позицій, схильність бути жертвою;

— уникання процесу рукостискання (держання рук за спиною, дотримання значної дистанції тощо) — свід­чення боязкості, замкнутості партнера по спілкуванню або акцентоване демонстрування відсутності бажання спілкуватися.

Виявом зацікавленості у налагодженні або продов­женні комунікативного контакту є, як правило, міцні­ше або триваліше стискання руки, використання лівої руки як додаткового засобу контакту (обхват руки партнера, доторкування до його плеча). У політиці тривале рукостискання і прямий погляд на партнера кваліфікують як знак прихильності. Історичне руко­стискання Мао Цзедуна та Генрі-Алфреда Кіссінджера тривало 90 секунд, у той час як на процедуру потиску рук відведено не більше 3 секунд.

2. Підштовхування і супроводжування. Зазвичай людина, яка вказує напрям, кладе руку на спину іншій і легким натискуванням підштовхує її вперед. Прихова­ний зміст цього невербального повідомлення доповнює супровід: «Я знаю оптимальний вихід із ситуації», «Ви можете мені довіряти», «Я тримаю ситуацію під кон­тролем». Цей спосіб, як правило, використовують дос­відчені політики при спілкуванні з молодими, диплома­ти великих країн — з представниками дипломатичного корпусу невеликих держав, начальники з підлеглими тощо. Однак це непростий засіб контакту, оскільки ви­магає витонченості та почуття міри.

3. Поплескування. Це доторкання до руки, плеча або спини, яке фахівці називають «мініатюрними обій­мами однією рукою». Його застосовують для вітання, позитивних побажань, тобто демонстрування доброзич­ливого ставлення до партнера. У політичному спілку­ванні цей вид дотику часто означає псевдобатьківські почуття, поблажливість («Ми в ваші роки...», «Нічого, все мине...», «Правильним шляхом йдеш, синку...»).

4. Брати під руку. Цей невербальний жест свідчить про намір іти разом, скоординовано. При цьому його ініціатор прагне контролювати партнера. У політичній сфері беруть під руку для публічного демонстрування близькості, тісного контакту, взаєморозуміння.

5. Рука на плечі співрозмовника. У повсякденному спілкуванні близьких друзів цей тип тілесного контак­ту є звичним і прийнятним. Політики часто використо­вують його для демонстрування єдності. Деякі фахівці вважають цей жест владним рухом, тому залежно від ситуації дотик до плеча може викликати позитивну або негативну реакцію.

6. Міцні обійми. До них вдаються у разі близьких стосунків, особливо під час поздоровлень або прощань. У політиці обійми, незважаючи на формальний (риту­альний) характер, покликані продемонструвати (засвід­чити) взаєморозуміння, тісний контакт.

7. Триматися за руки. Це є знаком зв'язку, яскра­вим жестом, притаманним дітям і закоханим, що сим­волізує рівноправність стосунків. До нього також вда­ються, щоб допомогти супутнику піднятися вгору або протиснутися через натовп. У політичній сфері трима­тися за руки при ходьбі не прийнято.

8. Обіймання за талію. Воно означає високий сту­пінь близькості. За цієї форми дотику між партнерами зникає дистанція, що символізує глибину і силу сто­сунків.

9. Поцілунки. Існує багато різновидів цих сигналів мови тіла. Вони доречні при спілкуванні з родичами, близькими людьми, на знак привітання з друзями тоіцо. Цей жест, однак, поширений і серед політиків (напри­клад, відомі брежнєвські поцілунки). Політики значно більше цілуються, ніж тримають один одного за руки чи обіймають один одного за талію.

10. Дотики до голови. Вони символізують близькі, довірливі стосунки, оскільки голова є найчутливішою частиною тіла людини, а рука — найнебезпечнішою.

Тому дозвіл доторкнутися рукою до голови Є ВИЯВОМ ви­сокого ступеня довіри до співрозмовника. Фахівці реко­мендують: «Можете доторкнутися до плеча незнайом­ця, але не чіпайте його голови».

11. Голова до голови. Інтимний знак закоханих або подружжя психологи називають символічним поцілун­ком. Іноді цей дотик свідчить про близьку дружбу.

12. Пестощі. Ніжне погладжування, потирання, при­тискання зазвичай із сексуальним підтекстом. Як прави­ло, до цього жесту вдаються у разі інтимної близькості.

13. Підтримування. Здебільшого його потребують діти, хворі або літні люди. Якщо до нього вдаються фі­зично здорові особи, це стає ігровою формою мови тіла. Наприклад, ритуальною формою цієї поведінки є пере­несення нареченої через поріг будинку.

14. Імітаційна атака. Це ігрові форми мови тіла (лег­кий удар рукою з одночасною усмішкою, покусування вуха партнера, штовхання, підніжки тощо). Зазвичай їх супроводжують позитивні емоції, однак до певної межі, за якою може виникнути конфлікт.

Використання такесики у політичній сфері. Різні форми (типи) дотику дають змогу політикам продемон­струвати ставлення до співрозмовника, з'ясувати настрій партнера по комунікативному акту; засвідчити прагнен­ня до лідерства; за допомогою прихованого впливу схи­лити опонента на свій бік, нав'язати йому власну пози­цію; публічно виявити агресивність, що невербально під­тверджує рішучість в обстоюванні власних політичних поглядів і переконань.

Проксеміка

Міжособовий простір є одним із ключових чинників та обставин, що визначає умови невербального політич­ного маніпулювання. Взаєморозташування людей у просторі при комунікативному акті вивчає проксеміка.

Проксеміка (лат. ргохітиБ — найближчий) — дотримання певної

дистанції між партнерами.

У науковий обіг це поняття запровадив амери­канський антрополог Е. Холл на початку 60-х років XX ст. Дослідник дійшов висновку, що практично всі люди на планеті мають особисту територію — повітря­ний простір, який оточує тіло. Він виділив чотири просторові зони, які можна розглядати (залежно від обставин) як чотири своєрідні рубежі захисту власної території:

1. Інтимна зона (0—45 см). Цей простір обмежується відстанню, меншою за довжину руки, і за певних обста­вин його порушення становить загрозу здоров'ю. Ха­рактерно, що реакція організму на порушення інтимної зони не просто енергійна, а й має мобілізаційний харак­тер: різко зростає активність серця (пришвидшується серцебиття), збільшується виділення адреналіну й спонтанний прилив крові до голови. Невмотивоване вторгнення в інтимну зону в процесі комунікативного акту, як правило, кваліфікують як агресію. У ній віль­но почуваються лише родичі або близькі люди. Стосун­кам у цій зоні притаманні тактильний контакт, дотики, пестощі, довіра.

2. Особиста (персональна) зона (45—120 см). Ди­станція між партнерами у цій зоні практично дорівнює довжині рук, простягнутих для рукостискання. Вона є оптимальною для візуального контакту, сприяє пра­вильному тлумаченню знаків невербальної мови, а отже, і взаєморозумінню. З огляду на це у ній відбу­вається більшість міжособистісних комунікативних контактів.

3. Соціальна зона (120—400 см). Її ще називають суспільно-діловою, зоною професійного спілкування. Цієї дистанції дотримуються під час переговорів, діло­вих зустрічей, спілкування з малознайомими людьми.

4. Публічна зона (більше 400 см). Встановлення та­кої дистанції характерне при спілкуванні з великою групою людей — на мітингу, демонстрації, лекції, а та­кож під час комунікативного контакту з відомими акто­рами, політиками.

Використання проксеміки у політичній сфері. До­тримуючись певної дистанції з окремою людиною, гру­пою, масою під час комунікативного акту, політик, як правило, має на меті акцентування свого соціального статусу; демонстрування показного популізму при до­пусканні електорату в особисту та інтимну зони; дотри­мання політиком дистанції, за якої його невербальний імідж є максимально привабливим.

6.3. Технологія, засоби і прийоми невербального політичного маніпулювання

Мистецтво подобатися — це вміння обманювати.

Люк Вовенарг Акторство — це гра, в якій ти весь час не ти, а хтось інший.

Марчелло Мастроянні

Інтрига — це сила слабких. Навіть у дурня завжди вистачає розуму, щоб нашкодити.

Вільям Шекспір

Невербальне формування політичного іміджу та імітація емоційних станів як інструменти маніпулювання

Невербальне політичне маніпулювання здійснюєть­ся двома шляхами: а) формування невербальними засо­бами іміджу політика; б) імітування суб'єктами полі­тичної дії певного емоційного стану з метою викликати необхідну маніпуляторові емоційну реакцію у людини, групи, маси.

Російська дослідниця Н. Творогова дійшла виснов­ку, що для успішного формування іміджу важливим є органічне «входження в образ». Вона виокремила у цьо­му процесі такі етапи:

1. Моделювання імітаційного образу. Його форму­ють як бажаний у власній уяві, осмислюють, віртуально апробують. Людина, як одяг, «приміряє» на себе обра­ний імідж; аналізує баланс позитивних і негативних наслідків його впровадження; визначає необхідні для цього умови і засоби, корегуючи образ залежно від пер­сональних особливостей. Необхідно також визначити сумісність обраного іміджу із внутрішніми переконан­нями виконавця ролі.

2. Апробація рольового образу. На цьому етапі від­бувається практична перевірка образу, створення його «зовнішньої моделі» (пози, жести, манера спілкування тощо), заряджання її енергетикою адекватних емоцій та почуттів. Як «лакмусові папірці» на цьому етапі ви­користовують оцінки, думки та судження оточення, які аналізуються, узагальнюються і слугують основою для внесення необхідних корективів.

3. Створення життєвого образу. Тривалі тренування формують у людини стереотип поведінки відповідно до створеного образу. Унаслідок парадоксального «злит­тя» особистості з образом дії людини виглядають при­родними, а застосування технічних засобів — непри­мітним. Фіксується результативність впливу на ауди­торію.

Н. Творогова охарактеризувала три етапи маніпуля- тивної дії, спрямовані на створення фантомного іміджу політичного діяча, дезінформацію пересічних громадян щодо його реального образу. Невербаліка у цьому про­цесі посідає одне з чільних місць.

Потужним фактором невербального політичного маніпулювання є також імітація емоційних станів з ме­тою забезпечення ефективного впливу на потенційну жертву (окрему людину, групу чи натовп). Емоційні стани визначають та регулюють рівень інформаційно- енергетичного обміну і спрямованість поведінки. Психологи виокремлюють шість основних емоційних станів: радість (задоволення, щастя, тріумф); смуток (горе, скорбота, депресія); гнів (агресія, ненависть, во­рожість); страх (розгубленість, боязнь, жах); здивуван­ня (допитливість, цікавість, подив); огида (відраза, презирство, зневага).

Для описування процесу політичного маніпулюван­ня крім основних слід враховувати емоційні стани, ви­користовувані акторами під час імітування реальних почуттів, а також ті, що характеризують готовність до дії і невербальну мову особи, яка говорить неправду. Тобто складовими невербальної політичної маніпуляції є акторські здібності, здатність швидко реагувати, вміння природно підтримувати на невербальному рівні вербальну неправду.

Наприкінці XX ст. група європейських психологів на чолі із С. Блохом запропонувала систему підготов­ки акторів, засновану на холоднокровному, формаль­ному імітуванні емоцій за допомогою «мови тіла». Вони визначили шість основних емоцій, кожній з яких відповідає унікальна комбінація трьох невер- бальних складових (пози тіла, виразу обличчя, ди­хальних рухів): щастя, печаль, страх, гнів, еротизм, ніжність.

Якщо узагальнити результати досліджень (П. Андер- сен, Г. Вільсон, М. Непп, А. Піз, Б. Піз, X. Рюкле, Д. Фаст, Дж. Холл, В. Лабунська, С. Попов та ін.), то можна сформулювати базові комплексні моделі опису основних емоційних станів, імітування яких викори­стовують у процесі політичного маніпулювання.

Радість (задоволення, щастя, тріумф). Рот і губи: рот напіввідкритий або закритий, зуби виставлені або прикриті губами; куточки губ розтягнуті в боки та під­няті.

Очі: примружені або розкриті, у них з'являється блиск, нижні повіки підняті, але не напружені; у зов­нішніх куточках очей з'являються зморшки — «гусячі лапки».

Лоб і брови: горизонтальні зморшки на лобі, вну­трішні куточки брів підняті вгору.

Колір і рухливість обличчя', почервоніння обличчя, помітне посилення його динаміки.

Руки: активна жестикуляція з періодичним від­криттям долоней.

Поза: тіло розслаблене, тулуб нахилений уперед, плечі відведені назад (демонстрація сили); голова відки­нута назад, символізуючи прагнення до лідерства.

Дихання: домінування різкого видиху.

Інтонація: широкий діапазон сили та висоти голосу.

Печаль (горе, скорбота, депресія). Рот і губи: рот закритий, куточки губ опущені, але не напружені.

Очі: звужені, тьмяні, внутрішні куточки верхніх по­вік підняті.

Лоб і брови: вертикальні зморшки на лобі та переніс­сі, шкірні складки між бровами набувають трикутної форми; брови зсунуті до перенісся, їх внутрішні куточ­ки підняті догори.

Колір і рухливість обличчя: обличчя бліде, динамічне.

Руки: опущені вздовж тіла, з розслабленими кистя­ми та вивернутими назовні долонями.

Поза: голова опущена та нахилена вперед, тіло роз­слаблене, налаштоване на ухиляння від контакту; плечі опущені вперед і вниз;

Дихання: поверхневе з періодичною комбінацією різкого вдиху та видиху.

Інтонація: м'яка, приглушена тональність голосу, із зниженням інтонації в кінці кожної фрази.

Гнів (агресія, ненависть, ворожість). Рот і губи: рот відкритий, губи міцно стиснуті, з прямими чи опущеними куточками або розкриті та напружені, як під час крику.

Очі: нерухомі, розкриті або звужені, блискають; по­віки напружені.

Лоб і брови: вертикальні зморшки на лобі та переніс­сі, брови опущені, зсунуті до перенісся.

Колір і рухливість обличчя: обличчя бліде або почер­воніле, з динамічною мімікою.

Руки: активна жестикуляція, періодичне стискання кулаків.

Поза: тіло напружене і демонструє бажання набли­зитися до партнера; голова нахилена вперед, плечі від­ведені назад.

Дихання: посилення частоти глибоких вдихів.

Інтонація: широкий діапазон сили, тональності і висоти голосу.

Страх (розгубленість, переляк, жах). Рот і губи: рот трохи розкритий, його контур нагадує квадрат, дещо втягнутий всередину; губи напружені та розтягнуті, їх куточки підняті.

Очі: широко розкриті, зіниці розширені, іноді, нав­паки, зіниці звужені, очі вологі.

Лоб і брови: лоб нахмурений, із горизонтальними зморшками в центрі; брови підняті та зсунуті.

Колір і рухливість обличчя: обличчя застигле, бліде або почервоніле, іноді на ньому з'являються плями, ча­сто виступає піт на лобі та скронях, іноді на потилиці.

Руки: безсило опущені або здійснюють різновектор- ні рухи у пошуках місця, можливий ефект тремору (тремтіння, що виявляється у швидких коливальних рухах внаслідок м'язових скорочень).

Поза: тіло напружене, демонструє бажання ухилити­ся від контакту, плечі опущені, голова нахилена дещо вперед і вбік, можливі тремтіння із сіпанням плечей.

Дихання: уривчасте, із зупинками, прискорений вдих і короткий видих, іноді спостерігається апное (тимчасове припинення дихання).

Інтонація: широкий діапазон сили, тональності та висоти голосу; неадекватність інтонацій, переходи від різких тонів до верещання.

Здивування (допитливість, цікавість, подив). Рот і губи: рот відкритий, щелепа опущена, зуби роз'єднані, куточки губ підняті. .

Очі: широко розкриті з нечітко вираженим блиском.

Лоб і брови: горизонтальні зморшки на лобі, вну­трішні куточки брів підняті вгору або брови округлені, шкіра під ними натягнута.

Колір і рухливість обличчя: обличчя бліде або почер­воніле із застиглим виразом.

Руки: розведені в боки, з відкритими долонями.

Поза: тіло і голова відхилені назад, плечі відведені назад і вниз або (залежно від темпераменту) можливе поперемінне піднімання та опускання плечей.

Дихання: домінування глибокого вдиху.

Інтонація: надмірно високий і гучний голос, різка тональність.

Огида (відраза, презирство, зневага). Рот і губи: рот закритий, куточки губ опущені, верхня губа піднята, нижня — опущена і злегка випнута.

Очі: тьмяні, звужені; нижні повіки підняті, але не напружені, під ними утворюються зморшки.

Лоб і брови: вертикальні зморшки на лобі та переніс­сі, брови опущені, зсунуті до перенісся.

Колір і рухливість обличчя: обличчя зазвичай бліде з динамічною мімікою.

Руки: витягнуті вперед, ніби створюють бар'єр не- сприйняття.

Поза: тіло та голова відхилені назад, можливе пере­смикування плечима.

Дихання: інтенсивні видихи через ніс і рот.

Інтонація: широкий діапазон сили та висоти голо­су, різка тональність.

Рішучість (готовність до дії, наполегливість). Рот і губи: рот злегка відкритий, напружений, нижня губа дещо втягнута.

Очі: зіниці звужені, погляд прямий, «колючий».

Лоб і брови: лоб гладенький, брови зсунуті та опущені.

Колір і рухливість обличчя: природний, можливе періодичне збліднення.

Руки: витягнуті, пальці злегка стиснуті у кулаки.

Поза: голова і тіло дещо напружені, відхилені назад, плечі відведені назад і злегка підняті.

Дихання: ритмічне, з дещо напруженою скороченою фазою видиху.

Інтонація: впевнений тон, металеві нотки у голосі, дещо приглушена артикуляція.

Незадоволення (внутрішній протест, прикрість, не­приємність, досада). Рот і губи: зуби злегка стиснуті, ку­точки губ опущені.

Очі: «колючі» або каламутні, зіниці злегка звужені, погляд спідлоба.

Лоб і брови: лоб і брови злегка насуплені, зазвичай асиметрично.

Колір і рухливість обличчя: незначне збліднення, динамічна міміка.

Руки: стиснуті в кулаки, іноді розташовуються нав­хрест.

Поза: тіло злегка нахилене вперед, голова — уперед і вбік, плечі злегка підняті.

Дихання: прискорене, з дещо скороченою порівняно із вдихом фазою видиху.

Інтонація: голос уривчастий, приглушений.

Злість (обурення, лють, шаленство). Рот і губи: ни­жня щелепа і губи висунуті вперед, дещо асиметричні, зуби вишкірені або зціплені, при сильному гніві рот може бути широко відкритий.

Очі: «виблискують вогнем», іноді налиті кров'ю, зі­ниці зазвичай звужені.

Лоб і брови: лоб насуплений, із паралельними зморш­ками, брови зсунуті всередину і вниз.

Колір і рухливість обличчя: збліднілість або почер­воніння, динамічність міміки.

Руки: із стиснутими кулаками.

Поза: голова і тіло нахилені вперед, плечі часто аси­метрично підняті.

Дихання: переривчасте, прискорене, зі скороченою фазою видиху.

Інтонація: голос уривчастий, хрипкий.

Емоційна напруга (тривога). Рот і губи: зуби зціпле­ні, губи стиснуті, дещо асиметрично розташовані жовна на щоках; рот відкритий, нижня щелепа ніби відвисла, губи витягнуті, іноді здійснюються смоктальні рухи гу­бами або нижня губа зміщується вбік і вниз.

Очі: спустошені, каламутні, погляд спрямований у невизначеному напрямку.

Лоб і брови: ніби заціпенілі.

Колір і рухливість обличчя: застиглий вираз облич­чя, незначне почервоніння.

Руки: напружено витягнуті (як шлагбаум) або з під­нятими передпліччями унаслідок мимовільного напру­ження м'язів плечового пояса, однак зазвичай не мають визначеного положення.

Поза: тіло помітно скуте внаслідок мимовільного напруження м'язів, тіло та голова можуть бути нахиле­ні вперед, плечі асиметрично підняті.

Дихання: прискорене, уривчасте, з порушенням структури дихального циклу, фаза видиху різко скоро­чена (максимум 1/3 від фази вдиху).

Інтонація: фонація й артикуляція, не властиві саме цій людині.

Еротизм. Рот і губи: рот трохи відкритий, губи воло­гі, іноді їх провокативно облизують язиком.

Очі: примружені або широко розкриті, у них з'яв­ляється блиск.

Лоб і брови: горизонтальні зморшки на лобі; швидке піднімання брів угору.

Колір і рухливість обличчя: динамічна міміка та по­червоніння.

Руки: часто і дуже органічно торкаються волосся, обличчя, шиї або стегон.

Поза: тіло розслаблене, нахилене вперед, налашто­ване на зближення; голова трохи відкинута назад, ноги не схрещені або демонстративно схрещені (у жінок).

Дихання: здійснюється з малою амплітудою та низь­кою частотою.

Інтонація: м'яка, приглушена тональність, із зни­женням інтонації.

Ніжність (ласка, пестощі). Рот і губи: рот закритий, губи стиснуті у розслабленій посмішці.

Очі: примружені.

Лоб і брови: горизонтальні зморшки на лобі, вну­трішні куточки брів підняті вгору.

Колір і рухливість обличчя: обличчя природного кольору, міміка спокійна.

Руки: уповільнена жестикуляція, демонстративна обережність під час дотиків.

Поза: тіло розслаблене, нахилене вперед, налашто­ване на зближення; голова може бути нахиленою вбік.

Дихання: із малою амплітудою та низькою частотою.

Інтонація: м'яка, приглушена тональність, із зни­женням інтонації.

Обман (брехливість, неправда, омана). Рот і губи: рот та губи можуть набувати будь-якого виразу — від радості до гніву залежно від мети маніпулятора.

Очі: розширення або звуження зіниць, повільніше або прискореніше, ніж зазвичай, кліпання очима; уни­кання зорового контакту.

Лоб і брови: спітніння лоба; розташування брів із широкою варіативною театральною амплітудою від під­нятих до опущених.

Колір і рухливість обличчя: рум'янець на щоках, не­природна міміка обличчя.

Руки: різке зниження порівняно зі звичайним ста­ном активності жестикуляції; положення рук варіюєть­ся: а) напружені, сховані у кишенях; б) торкаються власного тіла (прикривання рота рукою, дотик до носа, потирання повік або відтягування комірця); в) розведе­ні у різні боки.

Поза: часта зміна поз тіла; рухи головою, значно рід­ші і менш активні, ніж завжди; часте схрещування та випрямляння ніг; вертіння на стільці.

Дихання: скорочена фаза видиху.

Інтонація: уривчасте мовлення, підвищений тон го­лосу або підкреслено уповільнений темп мовлення; різ­кі перепади тональності; тривалі паузи у розмові; неви­разність, монотонність мовлення; звуження інтонацій­ної палітри.

При оцінюванні впливу невербального маніпулю­вання у політичній сфері слід враховувати основні не- вербальні засоби маніпулятивного впливу і специфіку їх використання.

Розумінню природи практичного застосування не- вербаліки у політичному маніпулюванні сприяє досвід

І роботи у театрі, кіно, на телебаченні. Зокрема, С. Блох і Його колеги, вивчаючи психологію театральної гри, екс­периментально встановили, що актори можуть навчи­тися передавати публіці емоції, свідомо контролюючи три групи невербальних сигналів:

1) поза тіла: напруження або розслаблення м'язів, налаштованість на наближення до партнера або ухилен­ня від нього;

2) вираз обличчя: відкриті або закриті очі, насупле­не чоло тощо;

3) дихальні рухи: амплітуда і частота.

Ці форми експресивної моторики найбільше підда­ються свідомому контролю, тому їх можна натренувати. Саме на них і роблять ставку політики і політтехнологи, вдаючись до маніпулятивної гри. Однак, як і в театрі, у політичній сфері для успіху необхідний артистизм ви­сокого ґатунку, а не механічне ремісництво. Зокрема, театральний діяч К. Станіславський зазначав: «За допо­могою міміки, голосу, рухів актор-ремісник демонструє глядачам зі сцени лише зовнішні штампи, які нібито адекватно відображають внутрішнє життя, "людський дух" ролі, а насправді — мертву маску неіснуючого по­чуття». Отже, політик-ремісник приречений на провал, як і актор-ремісник.

Крім професійного володіння невербальним арсена­лом важливу роль відіграє адекватність його викори­стання, що значною мірою залежить від дистанції, на якій відбувається комунікативний акт. Практика за­свідчує, що політичний діяч під час спілкування може перебувати зі своїм співрозмовником (співрозмовника­ми) на різних відстанях: короткій (інтерв'ю, діалог, пере­говори); середній (зустріч із виборцями, політичне ток- шоу, робоча нарада, прес-конференція, брифінг, презен­тація); великій (з'їзд, мітинг, демонстрація). Цей поділ є умовним, оскільки, наприклад, політичні переговори можуть відбуватися як на короткій, так і на середній ди­станціях, а спілкування із виборцями — практично у всьому діапазоні дистанцій. Водночас відстань суттєво впливає на характер маніпулятивного застосування не- вербального арсеналу. Наприклад, український кіноре­жисер М. Ільєнко під час роботи над черговим фільмом використовував таку дистанційну розкадровку:

— збільшений (наближений) план (портрет). На цій дистанції основним інструментом є міміка (артикуляція);

— середній план. У цьому ракурсі важливого зна­чення крім міміки набувають жести і розташування співрозмовників;

— загальний план (віддалений). Він дає змогу вико­ристовувати динамічну та рухому масовку, залишаючи при цьому дієвим інструментом жести.

Отже, на близькій відстані основними засобами в арсеналі політичного маніпулятора є дихальні рухи та вираз обличчя; на середній — міміка та жести; на дале­кій — жести і поза. Ефективність використання голосо­вих чинників (інтонації, тембру, логічних наголосів тощо) як маніпулятивних засобів значною мірою за­лежить від технічних можливостей і дистанції, на якій перебувають учасники комунікативного акту.

Сутність і використання невербальних маніпулятивних прийомів

Засоби невербального спілкування та дистанція у комунікативному акті є своєрідною системою коорди­нат для формування та використання невербальних ма­ніпулятивних прийомів.

Невербальний маніпулятивний прийом — комплекс дій, який охоплює демонстрування певних жестів і поз, імітування міміки та дихання, що відповідають емоційним станам, дотримання певної манери поведінки, яка має на меті дезінформування партнера по комунікативному акту (особи, групи, натовпу) із метою контролю­вання його думок, вчинків та діяльності.

Можна виокремити такі прийоми невербального по­літичного маніпулювання:

1. Прийом «підробки» пози: штучне зображення певного емоційного стану за допомогою рухів тіла (на­пруження або розслаблення м'язів, налаштованості на наближення до партнера або ухилення від нього).

2. Прийом акторської маски: зображення з допомо­гою міміки (відкриті чи закриті очі, рот тощо) чітко зро­зумілих емоцій та відчуттів, які створюють необхідний психологічний фон для маніпулятивної дії.

3. Прийом імітації дихальних рухів: свідома та ці­леспрямована зміна амплітуди та частоти дихання для імітування стану людини, яка переживає певну емоцію (страх, радість, злість тощо).

4. Прийом мімікрії: вміння, здатність змінювати по­ведінку, пози, жести, тональність мови тощо залежно від ситуативної потреби.

5. Прийом підлаштовування: запозичення маніпу­лятором елементів поведінки іншої людини для того, щоб усунути бар'єр відчуження, увійти в довіру і стати «своїм». (На прийомі підлаштовування ґрунтується нейролінгвістичне програмування (НЛП).)

Цей прийом є комплексною дією, яка охоплює: під­лаштовування під тіло (поза, рухи, міміка), ритм (дихан­ня, ритмічні рухи, кліпання), голос (тембр, інтонація, висота голосу). Використання його дає змогу певною мі­рою контролювати поведінку людини, спрямовувати її думки та діяльність у потрібному маніпуляторові напря­мі, вести її як вербально, так і невербально.

6. Прийом імітації: намагання наслідувати кого- небудь, відтворювати елементи його поведінки із ме­тою часткового перенесення враження від чужого по­зитивного іміджу на себе (наприклад, копіювання ін­тонації, ходи, поз тощо відомого політика, який вирізняється чіткою оригінальною та експресивною поведінкою).

7. Прийом розтягування темпу вимовляння складів: приховане провокування вияву емоційної нестримано­сті політичного опонента.

8. Прийом спекулювання на символіці: спроба продемонструвати власну думку, позицію, зобразивши, наприклад, жест «перемога» або з'явившись в одязі з елементами символіки власної політичної сили або су­противника.

9. Прийом гри логічним наголосом: а) надання зав­дяки логічному наголосу та інтонації одному й тому самому реченню різного змісту залежно від політич­них обставин; б) приховане передавання підтекстової інформації; в) невербальне акцентування необхідної думки.

10. Прийом спекулювання на дефектах мовлення: демонстративне використання мовленнєвих дефектів із метою викликати бажану реакцію співрозмовника. На­приклад, проголошення персонажем, який гаркавить, рекламного тексту із великою кількістю слів із літерою «р» (таке запам'ятовується надовго) або участь у перего­ворній групі людини, мова якої може дратувати опонен­тів, затягувати паузи тощо.

11. Прийом зараження власною емоцією чи дією: активне передавання (нав'язування) співрозмовнику свого емоційного стану з допомогою інтонації, жестику­ляції, тембру з метою створення сприятливих умов для маніпулювання.

12. Прийом паузи: штучне створення певного інтерва­лу у процесі комунікації з метою: а) відкритого навіюван­ня («Наша політична сила не може гарантувати, що чин­на влада... знайде вихід із фінансової кризи,., реалізує щось, що дасть змогу... здійснити... зміни...), у цій си­туації, як правило, співрозмовник намагається запов­нити звукову порожнечу власними пропозиціями та рі­шеннями; б) надання фразі іншого сенсу («У разі коли по­літичні переговори зайшли у глухий кут, буває корисно... нічого не робити... або, навпаки, ...); в) виді­лення необхідного мобілізуючого слова ( «Беручи участь у цій політичній акції, Ви боретесь... за Ваше майбутнє»).

13. Прийом мовчання: використання трансформа­ційного впливу мовчання на людину. Мовчання одразу після слова, яке мобілізує, перетворює його на потуж­ний інструмент переструктурування думок (сприйнят­тя) в об'єкта маніпулятивного впливу.

14. Прийом використання акцентуючих жестів: по­силення вербальної інформації виразними жестами.

15. Прийом використання пунктуаційних жестів: застосування жестів, які розбивають мовленнєвий по­тік на частини.

16. Прийом взаємодії руху (жесту) з музикою: за­лежно від обставин і цілей маніпулятора взаємодія руху і музики може відбуватися у трьох варіантах: а) коли рух — фон для музики; б) коли музика — фон для руху; в) коли рух — це музика.

17. Прийом регулювання позою процесу спілкуван­ня: маніпулювання положенням тіла у просторі з метою невербального передавання інформації щодо вступу і виходу з комунікативного контакту; демонстрація сим­патії — антипатії, покори — зверхності тощо.

18. Прийом випробовування рукостисканням: прихо­вана, але активна боротьба за лідерство, яку маскує жест; дія, що символізує толерантність і доброзичливість.

19. Прийом імітаційної атаки: демонстрація агре­сивної дії тілом при зберіганні доброзичливого виразу обличчя. Як правило, використовують цей прийом у провокативних цілях із метою дискредитації партнера («Я пожартував, а він уже злякався»), випробування його нервової системи, апробації «меж дозволеності», епатажності задля самореклами тощо (наприклад, склянка води, вилита В. Жириновським на свого полі­тичного опонента Б. Нємцова).

20. Прийом балансування дистанцією: демонстра­тивне скорочення дистанції від співрозмовника (рекла­мування своєї близькості до відомої особи чи до своїх виборців) або різке збільшення відстані (уникнення контакту з політичним ізгоєм чи небажаною політич­ною фігурою).

21. Прийом нав'язування контакту: а) використан­ня з метою означення чи ствердження свого домінуван­ня засобів такесики — поплескування, розташування руки на плечі тощо; б) спроби прохача (різного рівня) торкнутися руки людини, від якої залежить вирішення питання (фахівці помітили, що дехто свідомо викори­стовує природну потребу людини уникнути неприємно­го контакту: американські психологи з'ясували, що же­брак, який торкається руки перехожого, збирає більше грошей, ніж той, який висловлює своє прохання лише вербально).

22. Прийом каталепсії (грец. к^аіерзіз — захоплен­ня, утримування): штучне викликання в об'єкта мані- пулятивної дії шляхом навіювання стану заціпеніння, загального «застигання» тіла в певних позах, положен­нях, що супроводжуються втратою здатності до довіль­них рухів («воскова гнучкість»).

23. Прийом маскування (камуфляжу): приховуван­ня за широкою усмішкою, впевненим рукостисканням, вільною позою, спокійним темпом розмови реального емоційного стану в критичній ситуації. А. Піз ствер­джує, що політичні діячі, адвокати, актори, щоб прихо­вати неправду, вдаються до тренувань. Природа підго­товки полягає у двох діях: з одного боку, відпрацьову­ють, доводять до автоматизму ті жести, які створюють враження правдоподібності сказаного (фахівці ствер­джують, що для досягнення бажаного ефекту практику­ватися у брехні необхідно систематично протягом три­валого часу), з іншого — організм (тіло) привчається до блокування чи усування у разі потреби майже цілком будь-якої жестикуляції, оскільки саме цим каналом мо­жуть вийти назовні сигнали, що засвідчують неправди­вість вербальної інформації.

24. Прийом гри на контрасті: привернення уваги до власної персони невербальною поведінкою, яка у пев­ний момент відрізняється від дій тих, хто поруч (різкі рухи політика, асиметричні пози, які різко контрасту­ють зі спокоєм тих, хто його оточує, або, навпаки, — гранично збіднена його міміка та жестикуляція порів­няно з іншими).

25. Прийом повторювання: використання для нав'я­зування потрібної маніпуляторові позиції не лише пов­торення слів, а й поз та знакових жестів.

26. Прийом провокування: використання дотиків, провокаційні пози, проникливі погляди, зітхання, нев- мотивоване перебігом розмови розширення діапазону мови та її гучності, форсування зростання емоційної напруги, що виявляється у жестах, позах, міміці.

27. Прийом прихованого передавання інформації: передавання під час спілкування важливої для співроз­мовника додаткової інформації, яку внаслідок певних обставин не озвучують словесно, а пропускають через невербальні канали — погляд, жест, інтонацію тощо. Для маніпулятора цей прийом є дуже важливим у про­цесі політичної гри, оскільки, з одного боку, дає змогу натякати на певні думки та дії, з іншого — у разі потре­би відмовитись від реально переданої невербальним ка­налом інформації, мотиву

Читайте також:

1. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
2. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
3. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
4. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
5. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
6. Асимптоти графіка функції
7. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
8. Базові функції, логічні функції
9. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.
10. Банківська система та її основні функції
11. Банківська система та її структура. Функції Центрального банку.
12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн

Переглядів: 4018