Найбільші політичні парти України на початку 1990-х років

Голови Верховної Ради України

Формування партійно-політичної системи.

Час перебування при владі	ПІБ
23 липня 1990 — 5 грудня 1991 р.	Леонід Макарович Кравчук
5 грудня 1991 — 11 травня 1994 р	Іван Степанович Плющ
18 травня 1994 — 12 травня 1998 р.	Олександр Олександрович Мороз
7 липня 1998 — 21 січня 2000 р.	Олександр Миколайович Ткаченко
1 лютого 2000 — 14 травня 2002 р.	Іван Степанович Плющ
28 травня 2002 р. — 25 травня 2006 р.	Володимир Михайлович Литвин
6 липня 2006 — 23 листопада 2007р.	Олександр Олександрович Мороз
4 грудня 2007 — 12 листопада 2008р.	Арсеній Петрович Яценюк
З 9 грудня 2008 р.	Володимир Михайлович Литвин

Назва	Голова	Політичне спрямування
Комуністична партія України	Симоненко Петро Миколайович	Ліва
Соціал-демократична партія України (об'єднана)	Онопенко Василь Васильович	Центристська
Народно-демократична партія	Пустовойтенко Валерій Павлович	Центристська
Трудова партія України	Сирота Михайло Дмитрович	Центристська
Українська республіканська партія	Лук'яненко Левко Григорович	Права
Соціалістична партія України	Мороз Олександр Олександрович	Ліва
Партія зелених України	Щербак Юрій Михайлович	Центристська
Народний рух України	Чорновіл В'ячеслав Максимович	Права
"Реформи і порядок"	Пинзеник Віктор Михайлович	Центристська
Конгрес українських націоналістів	Стецько Ярослава Йосипівна	Права
Селянська партія України	Довгань Сергій Васильович	Ліва

Після парламентських і президентських виборів 1994 р. процес переорієнтації і нової структуризації політичних сил тривав. Л. Кучма здійснював кроки до створення «партії влади» — політичних структур, які, об'єднавшись, підтримали б його діяльність. Так, Міжрегіональний блок реформ (МБР), який мав фракцію в парламенті і підтримував Л. Кучму на виборах, перетворився на партію, що проголосила метою якнайшвидше реформування української економіки на засадах приватної власності, самостійності регіонів у вирішенні економічних питань, дотримання прав людини, стратегічного економічного партнерства з республіками колишнього СРСР, а в перспективі — земельно-федерального устрою України. Однак поступово відбулася політична переорієнтація Л. Кучми на інші бюрократично-номенклатурні й олігархічно-кланові структури, чиї інтереси відрізнялися від програмних позицій МБР. Поступово припинила свою діяльність і сама партія.

Частина державних чиновників, бізнесменів, не згодних з політикою реформ, яку впроваджував Л. Кучма, критикуючи його за ігнорування соціальної спрямованості перетворень, перейшли до конструктивної опозиції й почали формувати власну політичну структуру. У січні 1995 р. відбувся установчий з'їзд нової партії, що обрала назву Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)).

У цілому, станом на початок 1996 р. було зареєстровано понад 40 політичних партій, загальна кількість членів яких не перевищувала 400 тис. осіб. Ці політичні утворення умовно складали чотири основних блоки: центристський, правий націоналістичний, лівий націоналістичний, проросійський. Якщо перші три політичні блоки формували свої програми на засадах незалежності України, то партії останнього напряму виступали за поступову ліквідацію незалежності України шляхом відновлення СРСР або створення Союзу слов'янських держав. Деякі з цих партій виступали за відділення окремих регіонів від України і поступове приєднання їх до Росії. Ідеологічні розбіжності між політичними партіями цього блоку порівняно зі спільними вимогами мали другорядне значення. Основна кількість політичних партій не знаходила підтримки населення України. Як зауважували історики В. Семененко та Л. Радченко, навесні 1998 року опитування громадської думки показали: лише 7,7% дорослих громадян України бажають бути членами яких-небудь партій.

Разом з тим, характерними ознаками цього періоду стала орієнтація партій на нагальні потреби політичного і соціально-економічного життя України. На часі стало утворення союзницьких виборчих блоків зі споріднених політичних сил, зросла тенденція до переходу від дрібнопартійності до утворення потужних партійних осередків. Спостерігалося намагання оформити «партію влади» як домінуючої політичної сили в структурах законодавчої і виконавчої влади. У різні періоди неформально «партією влади» називали СДПУ (о), НРУ, НДП та ін.

Отже, процеси політичного життя та державотворення другої половини 90-х років XX ст. — початку XXI ст. в Україні досить суперечливі. Створення за часів незалежності в Україні понад сотні політичних партій, більшість з яких виявилися неспроможними здійснювати вагомий позитивний вплив на будівництво демократичної правової держави, справляє негативне враження на суспільство. Як ознаку певного поліпшення становища можемо розглядати структурування найбільших політичних партій та їх об'єднань (з кінця 90-х років). Країна поступово проходила шлях від нестабільної дрібнопартійності до формування більш стабільної багатопартійної системи з елементами поляризованого плюралізму.

Такі тенденції продовжують домінувати у політичному житті країни і нині. У політичному спектрі сучасної України, як і раніше, представлені: ліберали, радикали, консерватори, реформатори і помірковані. Не визначеним законодавчо залишаються статус опозиційного руху, структура домінантних партій та їх взаємовідносини. Це породжує нестабільність у суспільстві і періодичні протестні акції.

Водночас слід зазначити, що реальна багатопартійність загалом явище позитивне. Це ознака демократичності суспільства. Поєднуючи інтереси громадянського суспільства з державними, політичні партії сприяють подоланню або пом'якшенню конфліктів. Особливо це властиво сильним партіям, які не послаблюють, а, навпаки, підсилюють державу, зміцнюючи її взаємодію із суспільством. Відповідно слабкість партій обов'язково обертається слабкістю держави. Тому формування кількох впливових політичних партій, здатних запобігти політичним потрясінням і забезпечити розподіл влади між різними суспільними силами, набуло нині важливого значення.

Вкрай негативний вплив на суспільне життя і настрої населення здійснювало протистояння різних гілок влади, що загострювалося під час кожних виборів у Верховну Раду чи виборів президентських. Очевидним є і повільне зростання політичної стабільності в країні, авторитетності її владних структур, що пов'язано з недосконалістю законодавчих механізмів врегулювання діяльності гілок влади і корумпованістю певної їх частини.

Складність і суперечливість процесів державного будівництва, трансформації тоталітарного суспільства в демократичне зумовлюють і ризики, що виникають у зв'язку із загрозами політичній безпеці України. Слабкий розвиток демократичних інститутів, різнопланові політичні орієнтації основних політичних сил держави уможливлюють зовнішній тиск з боку окремих держав при здійсненні Україною політики захисту своїх національних інтересів.

Обов'язковою складовою будь-якого процесу державотворення є національна ідея, яка в Україні ще ґрунтовно не розроблена і чітко не визначена.

А саме вона, лк засвідчує історичний досвід, е особливо важливою в кризові періоди. Національній ідеї як консолідуючому чиннику суспільства альтернативи немає. Варто нагадати, що цей чинник об'єднує народ економічно розвинених країн. Тому цілеспрямоване визначення національної ідеї є для нашого суспільства винятково важливим завданням.

ü Всеукраїнський референдум (квітень 2000 р.).

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловилося за двопалатний парламент; за скорочення кількості депутатів з 450 до 300; за ліквідацію права депутатської недоторканності; за надання Президентові права достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, у разі якщо остання протягом одного місяця не сформує постійно діючу парламентську більшість або в разі незатвер-дження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого закону. Проте процес імплементації в силу різних причин гальмується.

ü Політична криза (зима-весна 2001 р.).

Взимку-навесні 2001 р. Україна опинилася в стані політичної кризи, яка була пов'язана з вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. У процесі слідства стали проявлятися негативні явища у верхніх ешелонах влади. До цього ще додалися записи майора СБУ Мельниченка, зроблені ним у кабінеті президента, які "свідчили" про причетність вищих осіб до цього та інших резонансних злочинів. Опозиція вирішила скористатися представленою нагодою, аби змінити владу в країні. Була організована масові кампанії демонстрацій та акцій протесту "Україна без Кучми", що завершилася навіть сутичками з міліцією (9 березня 2001). Проте домогтися свого опозиція не змогла, її сподівання отримати підтримку від діючого прем'єр-міністра В. Ющенка не виправдалися (26 квітня 2001 р. ВРУ висловила недовіру уряду Ющенка, а 28 квітня його було звільнено з посади. Новим прем'єр-міністром став В. Пустовойтенко). Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу. Але її авторитет був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном. Політична криза значно вплинула на результати парламентських виборів 2002 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етапи конституційного процесу	\|	Основні політичні події кінця 1990-х — початку 2000-х рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.