• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сучасні концепції соціалізації особистості

Література

Теоретичні основи соціальної педагогіки

ПЛАН

ТЕМА 1 Теоретичні основи соціальної педагогіки

Соціальна педагогіка як наука про розвиток особистості в соціумі

Змістовий модуль 1

Мета: ознайомити студентів з актуальними питаннями теорії соціальної педагогіки.

1. Теоретичні основи соціальної педагогіки.

2. Сучасні концепції соціалізації особистості.

3. Урахування потреб особистості як умова соціально-педагогічної діяль­ності.

4. Зміст і напрями соціально-педагогічної діяльності.

5. Нормативно-правове забезпечення діяльності соціального педагога.

Ключові слова: соціальна педагогіка, соціалізація, особистість, соціальна адаптація, соціальне середовище.

1. Дьюг Дж. Школа и общество. — М., 1924. — 25 с.

2. Звєрєва ІД. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю в Ук­раїні: теорія і практика. - К.: Правда Ярославовичів, 1998. — 432 с.

3. Коваль Л.Г., Звєрєва ІД., Хлебік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота. - К: ІЗМН, 1997. - 392 с.

4. Когут СЯ. Системи професійної підготовки соціального педагога у вищих навчальних закладах України і Польщі (порівняльний аналіз): Дис... канд. пед. наук., Львів, 2005. — 194 с.

5. Наторп П. Культура народа та культура личности. — СПб., 1911.

6. Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / І.Д.Звєрєва, О.В.Без-палько, С.Я.Харченко та ін.; За заг. ред. І.Д.Звєревої, Г.М.Лактіонової. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 256 с.

Соціальна педагогіка в Україні розвивається у контексті загаль­ної психології, педагогіки і соціальних наук та обумовлюється соці­альною політикою держави. Виникнення соціальної педагогіки як нового напряму педагогічних знань є результатом посилення соціаль­ної функції загальної педагогіки. Об'єктивні умови цього процесу криються в особливостях розвитку сучасного суспільства й необ­хідності розв'язання тих актуальних завдань, яких воно вимагає на даному етапі свого розвитку.

Соціальна педагогіка — наука про закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі освіти та виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтована діяль­ність освітніх, наукових, культурних та інших уповноважених зак­ладів і установ, соціальних служб, які здійснюють формування соці­альної активності дітей, молоді та дорослих у вирішенні політичних, економічних, соціальних та інших проблем суспільства.

Головними завданнями соціальної педагогіки є:

— визначення ефективних умов соціалізації особистості в сучас­ному суспільстві;

— вивчення дії об'єктивних і суб'єктивних факторів соціального середовища, характеру їх впливу на формування особистості;

— дослідження закономірностей та перспектив соціально-педагогічної взаємодії особистості та середовища;

— розробка механізмів регулювання та корекції відносин особистості та суспільства.

Розв'язання цих завдань покладено на соціальну педагогіку з урахуванням найближчих перспектив її розвитку. Указані завдання реалізуються у соціально-педагогічній діяльності суспільства. Це, зок­рема: визначення шляхів створення оптимального режиму навчально-виховного процесу навчальних закладів в умовах мікросередовища; створення педагогічних технологій інтеграції виховних зусиль суспільства («педагогіка середовища», за визначенням С. Шацького); дослідження факторів, що впливають на відхилення у поведінці неповнолітніх; вивчення впливу соціального середовища на формування рівня соціальної зрілості особистості та готовності випускників шкіл, ПТУ, технікумів, коледжів до виконання необхід­них суспільству соціальних функцій і ролей; підтримка та соціальна реабілітація дітей, яку живуть у несприятливих умовах соціалізації. Важливим аспектом соціальної педагогіки виступає керування обставинами, які прямо чи опосередковано впливають на вихованців, поєднання цих обставин в оптимальну систему, що забезпечує суспільству необхідний виховний ефект.

Розвиткові соціальної педагогіки значною мірою сприяли педагогічні ідеї минулого, соціальні та педагогічні ініціативи, які були тісно пов'язані між собою [3]. Серед них, зокрема, великий інтерес становлять соціально-педагогічні ініціативи релігійних діячів. Широ­ко відома, наприклад, діяльність німецького пастора І. Оберліна (1740— 1826), який в одному з ельзаських селищ спробував створити, говоря­чи сучасною мовою — «виховуюче соціальне середовище». Він відкрив своєрідний дошкільний заклад і розпочав підготовку жінок для робо­ти в ньому. І. Оберлін вважав організацію дошкільного виховання важ­ливим фактором духовного та економічного відродження села. В пла­нах Оберліна І.Ф. було також створення будівничих проектів, сільськогосподарського кредитного союзу, до яких він намагався за­лучити «освічених» промисловців. Діяльність І. Оберліна надихнула Р. Оуена, в соціальних експериментах якого теж виявлявся яскраво виражений освітньо-виховний ефект. У цих та інших соціальних екс­периментах, що проводилися в країнах Європи, організація вихован­ня та освіти розглядалась як необхідна умова формування високорозвиненої особистості та нового суспільства в цілому.

Значний вплив на розвиток соціальної педагогіки справили ідеї швейцарського вченого І. Песталоцці (1746-1827). Всі його проекти — модель сільськогосподарської общини, приймальників для сиріт і найбідніших дітей та школи — мали соціальну спрямованість. Він стверджував, що кожна людина мусить відчувати свою належність до суспільства, інших людей, виявляти своє розуміння та любов. Поведінка «соціально травмованих дітей» (сиріт, безпритульних) змінюється, на думку Песталоцці, не в результаті примусових дій або настанов, а лише як наслідок прихильного, дружнього прийняття їх, одночасного задоволення матеріальних та емоційних потреб.

Серед відомих просвітителів минулого, чиї ідеї та діяльність ма­ють безпосереднє відношення до розвитку соціальної педагогіки, варто назвати ім'я німецького педагога Ф.Фребеля (1782-1852), який увійшов у історію педагогіки як реформатор дошкільного вихован­ня. Відповідають сучасності філософські міркування німецьких філософів-просвітителів XIX ст. Й. Гербарта, Ф. Шлейєрмахера, які лежать в основі як загальної, так і соціальної педагогіки. Зокрема, на думку Й. Гербарта (1776-1841), завдання педагогіки — це спри­яння моральному саморозвитку людини, однак без примусової спрямованості її в первісно задану форму. Виховний процес, як ува­жає Й. Гербарт, не повинен обмежуватись лише шкільним уроком, він має бути тісно пов'язаний із практикою, з реальним життям. Здійснення цього зв'язку — одне з головних педагогічних завдань.

Ф. Шлейєрмахер (1768-1834) — філософ, теолог із Сілезії — поділяв принципи природного саморозвитку, в той же час не виклю­чав «виховання заради суспільства». Він вважав, що тільки демократія сприяє формуванню особистості й що організація суспільного життя не повинна суперечити педагогічним та психологічним умовам, необхідним для її розвитку.

Ці та багато інших ідей просвітників минулого підготували тео­ретичне підґрунтя для формування соціальної педагогіки як само­стійної науки. Свою історію має також і термін «соціальна педагогіка». Одні автори вважають, що першим запропонував цей термін німець­кий педагог АДистервег, на думку якого реформування суспільства є можливим не завдяки церковним умовлянням, а завдяки викорис­танню педагогічних засобів. Звертаючи увагу на важливість учи­тельської професії, він, зокрема, стверджував, що саме вчителі не­суть відповідальність за виховання в учнів соціальних умінь.

Відповідно до інших літературних джерел, першим, хто викори­став розглядуваний термін, був К. Магер, який спеціально дос­ліджував соціальні аспекти освіти і виховання. Ще у 1844 році він зазначав, що соціальна педагогіка — це досить широке поняття, яке передбачає виховання суспільства в цілому.

На початку XX ст. з ідеєю об'єднання всіх виховних можливостей суспільства виступив професор з Німеччини Пауль Наторп (1854-1924). Він уважав, що «виховання народу не є ізольованим завданням, а має бути поєднане з усім народним життям» [5]. Значний вплив на розробку різних аспектів соціального обслуговування, соціальної педагогіки 20-х років XX ст. мала діяльність німецьких фахівців Германа Нола та Гертруди Боймер. Так, Г. Нол вважав, що для реалізації ідей соціальної педагогіки потрібні спеціально підготовлені фахівців. Він значно розширив сфери соціальної педагогіки, вийшовши за межі сім'ї та школи. На думку Г. Нола, використання терміну «соціальна педагогіка» має відношення до таких сфер, як робота в дитячих сад­ках та яслах, молодіжних клубах, робота з правопорушниками, професійне навчання безробітних, церковна діяльність тощо. Г.Нол видав перший підручник із соціальної педагогіки.

Одним із провідних спеціалістів у сфері соціальної роботи і соціальної педагогіки в Німеччині була також Г. Боймер. Вона відома своєю участю в розробці програм для соціальних служб Європи. Гертруда Боймер визначала соціальну педагогіку як інструмент соці­альної політики. На її думку, слово «соціальний» у словосполученні «соціальна педагогіка» означає спрямованість педагогіки на соці­алізацію дітей відповідно до їх потреб і безвідносно до матеріального стану та статусу їхніх батьків. В одній із своїх програм Г. Боймер визначила три основні напрями соціально-педагогічної діяльності: моніторинг (наставництво) і корекційну діяльність (мається на увазі соціальна корекція); виявлення причин (політичних, культурних, економічних та інших) соціальних проблем і наслідків їх впливу на сім'ю та окремих клієнтів; забезпечення «лікувальною» допомогою дітей, які мають труднощі у навчанні та розвитку.

Прогресивні ідеї та методи соціальної педагогіки Німеччини знайшли відображення в англо-американських системах соціальної роботи. Певною мірою, завдяки англо-американським зусиллям відбувся процес відновлення діяльності соціальних і соціально-педагогічних служб, зокрема молодіжних, у Німеччині після другої світової війни. Вони розглядались як засіб реалізації американсь­кої програми, що була спрямована на «звільнення» Німеччини від нацистської ідеології. В цей самий час у США та Європі набули поширення погляди американського педагога, філософа, засновни­ка педагогіки прагматизму Дж. Дьюї. Підкреслюючи значення освіти та виховання, Дж. Дьюї в одній із своїх ранніх праць «Моє педагогічне кредо» вказував на те, що саме виховання є головним методом соціального прогресу та соціальних реформ. Значне місце в роботах Дж. Дьюї відведено проблемі взаємодії школи та середо­вища, зокрема, общини. Він стверджував, що все соціальне оточен­ня дитини впливає на неї, допомагає або ускладнює її виховання. Завдання, яке прагнув розв'язати Дж. Дьюї, зводилося до того, аби перетворити школу в общину в мініатюрі, «суспільство в зародку». Він розглядав школу як один із механізмів, який може допомогти дитині пройнятися духом служіння суспільству [1, с. 25].

50-60-ті роки XX ст. були відзначені дискусією про предмет соціальної педагогіки, її розпочав німецький педагог Е.Моленхауер. Учасники дискусії висловлювали заперечення проти терміну «соціальна педагогіка», оскільки вважали, що його зміст полягає в соціальному патронажі, соціальній допомозі безпритульним тощо. Деякі автори виступали за обмеження сфери соціально-педагогічної діяльності до рівня «індивідуальної кризової роботи». Виникло навіть відповідне терміноутворення для позначення цього індивідуалізованого впливу: «виховні заходи у виключних обставинах», які ма­ють здійснюватись у певних закладах із метою заповнення «дефіци­ту» в процесі соціалізації молоді.

Цікаві та перспективні погляди на функції соціальної педагогіки були представлені в працях А. Мерінгера та А. Флютнера, які вихо­дили з того, що дитина є не об'єктом виховання, а насамперед люди­ною, яка має певні життєві потреби. І коли в школі ми сприймаємо її як школяра, то це лише часткове сприйняття. Управління школою починається з соціально-педагогічного дослідження «поля» класу, створення умов для зацікавленої роботи з батьками по спільному вихованню індивідуальності в дитині, допомозі їй у самоствердженні.

На початку 70-х років німецькі вчені В. Кюхенгорф, Ф. Вайншкен, А. Вольф на теоретичному рівні також підійшли до соціальних програм виховання, але розглядали їх із позицій інтеграції педагогів із суспільством.

Процес усвідомлення проблем соціального виховання, нових підходів до їх вирішення, становлення соціальної педагогіки як на­уки у цілому відбувався разом із процесом реорганізації системи підготовки соціальних працівників, соціальних педагогів. Професійна освіта в цих галузях, зокрема у Німеччині, була піднесена до рівня «фах-хох-шуле» (вищого навчального закладу), курси соціальної педагогіки і соціальної роботи існували як паралельні потоки. Головна відмінність у підготовці соціальних працівників і соціальних педагогів полягала в тому, що перших го­тували до посад у державних установах, що займалися соціальним забезпеченням, а других — до «творчого» і «терапевтичного» обслу­говування. В 70-х роках ця відмінність стала менш вираженою. Одночасно розпочалась фахова підготовка соціальних педагогів на базі університетів. У наш час у багатьох землях Німеччини «соціальний педагог» — це загальна назва професії для всіх, хто закінчує спеціальні відділення соціальної роботи у вищих навчаль­них закладах.

Соціальна педагогіка має давні традиції. Зараз вона набуває все більшої значущості як у системі педагогічних дисциплін, так і в соціальній роботі. Сучасні публікації рясніють термінами «соціальна педагогіка», «соціальне виховання», «соціальна робота з дітьми та мо­лоддю», «соціальна робота з сім'єю», що свідчить, як відмічає відомий німецький педагог Рьорс Герман, про проголошення соціально-педагогічної ери. Так, у Німеччині, близько половини соціальних працівників мають кваліфікацію соціального педагога. Випускники на­вчальних закладів одержують диплом із спеціальності «соціальний пе­дагог/соціальний працівник». У Франції та Італії переважна частина спеціалістів, які працюють у соціальній сфері, отримують кваліфікацію «аніматор» (фр. апітг — надихати, спонукати до якої-небудь діяльності) і «педагог». У Швеції в підліткових клубах працюють штатні педагога. В Данії разом із підготовкою соціальних працівників здійснюють професійну підготовку соціальних педагогів. Що стосуєть­ся англомовних країн, то в англійській мові термін едисаіshп (освіта, виховання) протягом багатьох років асоціювався лише з шкільною та позашкільною освітою. Однак в останні роки відбуваються зміни у поглядах на цей термін, його межі, чому сприяло поширення ідей «педагогіки поневолених» Паоло Фрейє. Деякі автори пов'язують педагогіку, а також соціальну педагогіку лише з дитинством. Як аль­тернатива з'явився термін «андрагогіка», яким позначається та сфера педагогіки, що має відношення до дорослої особи і розглядає пробле­ми освіти і виховання людини протягом усього життя. Однак загальне завдання соціальної педагогіки полягає у сприянні розкриттю того позитивного потенціалу, який є в кожній людині. Незважаючи на зовнішню відмінність соціальної педагогіки і загальної педагогіки, вони тісно взаємопов'язані. Педагогічна діяльність завжди була однією з декількох рівних за своєю значущістю сфер соціальної роботи. Сучасні педагогічні ідеї мають відношення не тільки до системи шкільної або позашкільної освіти і виховання, а й до практики соціального обслуговування. Педагогічна підготовка виступає в цьому процесі обов'язковою складовою частиною навчання соціальних працівників.

Теорія і практика соціальної педагогіки, соціальної роботи мають свою специфіку в кожній країні, як і кожна країна має свою модель соціального виховання. Це зумовлене соціально-економічними умо­вами, історичними, культурними особливостями і традиціями тощо. Є різниця в статусі соціального педагога і соціального працівника, структурі, системі їх підготовки, навіть назві професії: це працівники «соціальних клінік», педагога вільного часу, педагоги з дошкільного виховання, «компенсаторної освіти», з урегулювання конфліктів із батьками, шкільні, сімейні соціальні працівники тощо. Всі ці терміни, однак, розкривають різні сфери соціальної педагогіки, соціальної ро­боти, показують її багатогранність.

Соціально-педагогічні проблеми в Україні пов'язані з реалізацією тих вимог і завдань, які ставить перед особистістю життєва реальність: по­долання або послаблення негативних явищ у дитячому, підлітковому, молодіжному середовищі; розвиток особистості, прийняття нею само­стійних рішень, прояв відповідальної поведінки упродовж свого життя. Ідеї соціальної педагогіки в Україні зародилися на початку XX ст. Це виявлялось у соціально-педагогічній діяльності церков і благо­дійних організацій, поступовому виокремленні уявлень про створен­ня різноманітних інститутів виховання як осередку соціалізації осо­бистості. В той час питання, пов'язані з суспільною опікою, належали до компетенції держави. У педагогічній галузі був сформований соці­ально-педагогічний напрям досліджень (С.Русова, О.Музиченко, Я.Чепіга, П.Холодний, С.Сірополко). Як свідчить аналіз наукових джерел і досліджень фахівців щодо генезису школи соціальної педа­гогіки і науки в Україні, даний процес здійснювався в декілька етапів [4]. Умовно розрізняють три етапи розвитку: перший — 60-ті роки XX ст., другий — 70—80-ті роки, третій — кінець 80-х років XX ст. і до наших днів. Однак є підстави стверджувати, що соціальна педаго­гіка як наука сформувалася значно раніше. Витоки соціальної педа­гогіки в Україні описано в працях автентичних просвітників кінця XIX - початку XX ст. (М.Галущинського, М.Дужого, А.Животка, І.Калиновича, А.Шептицького, І.Ющишина) [4]. Характерною озна­кою цього етапу розвитку школи соціальної педагогіки є зосереджен­ня уваги на стійкості дитини до несприятливих, асиміляційних впливів оточення. Зокрема, А.Животко, узагальнюючи досвід орган­ізації дошкільних закладів різних типів у сільській і міській місцевості, диференціював умови, що впливали на специфіку життя дітей у різних родинах; теоретично обґрунтував систему позашкільної осв­іти дітей та молоді, провідними структурними компонентами якої були клуби для дітей 8-15 років. У цей період з'являються перші підручники з педагогіки для дорослих: «Народна освіта й вихован­ня народу» (1920), «Позашкільна освіта» (1927), видані фахівцем з позашкільної освіти М.Галущинським.

Офіційне введення інституту соціальних педагогів в Україні відбулося 1992 року із затвердженням нової спеціальності «Соціаль­на педагогіка». Вища атестаційна комісія при Кабінеті Міністрів України затвердила спеціальний науковий напрям і шифр спеціаль­ності «Соціальна педагогіка» (13.00.05). Цього ж року зареєстровано Українську асоціацію соціальних педагогів і спеціалістів із соціаль­ної роботи. З 1994 року Українська асоціація є повноправним чле­ном Міжнародної федерації соціальних працівників.

Науковці-практики України у сфері соціальної педагогіки і соці­альної роботи (Т.Алєксєєнко, І. Бех, Н.Бура, А.Капська, Л.Коваль, В. Кравець, Г.Лактіонова, І.Мигович, Л.Міщик, С.Савченко, В.Си­доров, С.Харченко та інш.) започаткували цикл експериментальних досліджень, які стосуються варіантів кваліфікації й етичних стан­дартів нових професій, розпоряджень про соціальну службу. Вида­ються журнали «Психологія і педагогіка соціальної роботи», «Соц­іальна робота: теорія і практика», науковий громадсько-політичний часопис «Соціальна політика і соціальна робота», проводяться кон­ференції з проблем соціальної педагогіки і соціальної роботи. Соц­іально-педагогічним проблемам поступово надається все більш ва­гоме місце в розпорядженнях і правових актах, ухвалених урядом України протягом останніх років. Зокрема, видано збірники нор­мативних документів із проблематики соціально-педагогічної роботи; навчальні посібники та науково-методичні збірники. А почина­ючи з 1992 року у вищих навчальних закладах країни здійснюєть­ся підготовка соціальних педагогів.

Не дивлячись на те, що професія соціального педагога, інтенсив­но почала розвиватися в Україні лише в 90-ті роки XX ст., зараз ми можемо говорити про певні наукові школи з напряму «соціальна педагогіка». Це обумовлено, перш за все, тим, що, по-перше, існують характерні для соціальної педагогіки концептуальні засади і підходи до соціалізації особистості як взаємодії індивіда і соціуму, а також до соціально-педагогічно-орієнтованої діяльності суспільних інсти­тутів. По-друге, соціальна педагогіка існує як інноваційний напрям у педагогічній науці на межі психології, педагогіки та соціології. По-третє, на сьогодні визначено головні завдання наукового пошуку, напрямів, проблем, спільних принципів й методичних прийомів. І ос­таннє, створена і розвивається система професійної підготовки фахівців за різними спеціалізаціями соціальної педагогіки [4].

У 90-х роках XX ст. почала інтенсивно розвиватися система соці­альних служб, у тому числі в загальноосвітніх закладах, і соціально-педагогічна діяльність набувала більш прикладного характеру, розв'я­зуючи конкретні завдання, спрямовані на підготовку особистості до життя в умовах, що змінюються, з метою забезпечення їй можливо­стей для суспільного розвитку, активної участі в науці, професійній діяльності та в дієвому відпочинку. Нині соціальна педагогіка пов'я­зана з такими сферами суспільного життя, як освіта, наука, куль ра, праця молодого і старшого поколінь. Особлива увага приділяєть­ся проблемам опіки і виховання особистості та її соціально адаптації у довкіллі, школі, позашкільних закладах. У сучасній теорії соціальної педагогіки основні дослідження спрямовані на вивчен­ня виховно-опікунської і культурно-творчої діяльності родини, школи, громадських організацій, церкви, закладів праці, судових інстанцій та комісій у справах неповнолітніх.

Для практики соціально-педагогічної роботи характерною є домі­нуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання. При цьо­му важливо пояснити, що поняття «соціальна педагогіка» не є тотож­ним поняттю «шкільна соціальна робота». Соціальна педагогіка, і зокрема, соціально-педагогічна служба (педагогіка відносин у соціумі) розглядається як базова інтегративна основа в системі служб соціальної допомоги населенню, що дає змогу своєчасно діагностувати, виявляти і педагогічно доцільно впливати на відносини в соціумі, роз­виток різноманітних ініціатив, формування ціннісних орієнтацій особистості, її ставлення до себе, свого фізичного і морального здоро­в'я, до оточуючого і соціального середовища.

Провідною функцією соціальної педагогіки є функція інтегра­тивна. Вона покликана забезпечити інтеграцію наукових знань про виховання людини як соціальної істоти, розвинути духовні взаєми­ни між особистістю і суспільством. Сферу соціально-педагогічних досліджень становить науково-практичний аналіз виховного потен­ціалу суспільства, напрями його актуалізації, визначення різних форм інтеграції суспільно-виховних зусиль, спрямованих на соціалізацію особистості.

Реальні можливості виховного потенціалу суспільства соціальна педагогіка розглядає в зв'язку із системою діючих соціальних чин­ників. Серед них першорядне значення мають сім'я, громада, навчаль­ний і трудовий колектив, друзі, неформальні групи, засоби масової інформації, мистецтво, політичні події, економіка, екологія. Враху­вання перелічених чинників, а також забезпечення педагогічно доцільної організації відносин у ході взаємодії індивіда з середови­щем і є головним завданням соціального педагога. У зв'язку з цим школа має стати відкритою соціально-педагогічною системою, яка орієнтована на формування особистості.

Соціальна педагогіка, як і кожна наука, має свій понятійно-кате­горіальний апарат [2]. Провідними категоріями цієї педагогічної галузі є: соціальне середовище та соціалізація особистості. їх допов­нюють категорії соціальної ситуації у формуванні особистості та соціальної адаптації. Безумовно, ці провідні категорії тісно пов'язані із загальнопедагогічними та загальнопсихологічними категоріями, що у зарубіжній та вітчизняній практиці розглядаються як форми і ме­тоди соціальної педагогіки: соціальне виховання, соціальне навчання, самовиховання, самоосвіта, соціальна допомога, самодопомога, соціальна активність, самозбереження, самоконтроль, самооцінка, саморегуляція, самопізнання, самовладання та інші.

Соціалізація — історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, що прита­манні даному суспільству. Його результатом є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду в своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як в умовах вихован­ня, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і в умовах стихійного впливу на особистість.

Мета соціалізації полягає в тому, щоб допомогти вихованцеві вижи­ти в суспільному потоці криз і революцій (екологічній, енергетичній, інформаційній, комп'ютерній та ін.), оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, визначити власне місце в суспільстві, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в ньому.

Людина в процесі соціалізації прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення. Ці процеси стимулюють не пасивну адаптацію, а розвиток активного, творчого самоствердження у суспільстві. Процес включення індивіда у систему суспільних відно­син має двосторонній характер. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, притаманний даному суспільству, а з іншого - активно відтворює у своїй діяльності та стосунках систему соціальних зв'язків, яка закодована у соціальному досвіді людства.

Соціально-психологічні механізми соціалізації підростаючих поколінь виявляються в ідентифікації та інтеріоризації.

Ідентифікація (лат. — ототожнювати) — процес ототож­нення індивідом себе з іншими людьми, групою, колективом, який допомагає оволодівати різними видами діяльності, засвоювати соціальні норми та цінності, приймати соціальні ролі. Розрізняють три форми ідентифікації:

—пряме емоційне ототожнення з реальною або нереальною лю­диною (наприклад, уподібнення одному з батьків у ранньому дитинстві або кіногерою — у підлітковому віці). Ця форма домінує на початкових етапах соціалізації особистості;

—прирахування до певної номінальної соціальної групи (вікової, національної тощо). Наприклад, визначення соціальних меж поведінки у зв'язку із прирахуванням себе до тієї чи іншої вікової групи (порівняно з реальним віком особи) може фор­муватися від інфантильності до акселеративності, «дорослості»;

—зарахування (з відчуттям належності) себе особою певної соціальної групи, колективу, малої групи. Активне засвоєння індивідом соціальної поведінки, групових норм і цінностей відбувається у спільній діяльності, насамперед, у трудових колективах. Тому цей механізм соціалізації діє на більш свідомих етапах розвитку людини.

Інтеріоризація (лат. — внутрішний) суспільних ідеалів у молодіжному середовищі пов'язана з пошуками реальних «-прикладів для наслідування» та з характером уявлень про шляхи їх досягнен­ня. Кризова ситуація в державі, крах суспільних ідеалів обумовлю­ють розвиток у молодіжному середовищі аморальних явищ. Бажан­ня «жити не гірше за інших» нерідко ототожнюється у свідомості молоді не з працею, як головним джерелом матеріального добробуту, а з неправомірною діяльністю. У зв'язку з цим особливого значення набуває такий механізм соціалізації, як переконання. Соціалізована людина мусить уміти протистояти тим чи іншим несприятливим життєвим обставинам. «Повна» соціалізація, тобто розчинення в соціумі деякої частини молоді, свідчить про відсутність тієї актив­ності, яка дозволяє вибірково сприймати та оцінювати навколишню дійсність. У зв'язку з цим переконання як уміння логічно впорядко­вувати факти, робити відповідні висновки, аналізувати їх, викорис­товувати методи пізнання суспільства та самопізнання є важливим механізмом соціалізації особистості.

Вирішальне значення у формуванні поведінки, яка б відповідала суспільному ідеалу, в переорієнтації та перебудові свідомості особи належить самовихованню. Воно починається з осмислення себе як члена суспільства, свого ставлення до нього, взаємодії з сім'єю, ровесниками, довкіллям. Процес самовиховання є успішним лише тоді, коли дитина навчається розуміти себе, осмислювати своє місце в світі, замислюватись над своїм майбутнім.

Засвоєння певних норм, оцінок, типових соціальних ситуацій, вирішення типових проблем шляхом використання певних засобів стимулювання соціальної поведінки та дій називається соціальною адаптацією. Завдяки дії цього механізму індивід виявляє свою соціальну активність (або пасивність), виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, тобто процес соціалізації здійснюється більш активно і динамічно.

Друга провідна категорія соціальної педагогіки — це соціальне середовище. У психології та педагогіці соціальне середовище визна­чається як суб'єктивно пережита людиною об'єктивна реальність. Соціальне середовище — це своєрідний показник інтеріоризації особистістю культури, рівня соціального розвитку, способу життя, цінностей суспільства. Вплив соціального середовища на формуван­ня особистості здійснюється лише в тому випадку і в тій мірі, в якій особистість сама в результаті активного ставлення до соціального середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. В такому разі правомірно говорити про співвідношення провідного впливу соціального середовища і конкретного ставлення до нього особистості. Ці характеристики складають зміст соціальної ситуації. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх про­цесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до навколишнього світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Соціальна адаптація — процес активного пристосування індивіда до середовища за допомогою різних засобів. В умовах нестабільного соціально-економічного розвитку суспільства проблеми соціальної адаптації мають важливе значення. Це пов'язане з тим, що соціальна адаптація особистості має дві форми: активну, коли індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у про­цес соціалізації, і пасивну, коли він не вступає у взаємодію з середови­щем, не прагне змінити його, визнати пануючі у ньому норми, оцінки, засоби діяльності. Показником низької соціальної адаптації є перехід в інше соціальне середовище, аномалії (різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства), відхилення у поведінці.

Проблеми соціальної адаптації особливо гостро відчуваються у молодіжному середовищі. Вони позначаються і на психічному здо­ров'ї молодої людини, і на формуванні її ціннісних норм, і на фор­мах поведінки. Зростання кількості дітей, схильних до девіантної поведінки, свідчить про домінування саме низької соціальної адаптації в їх соціальному розвитку. Тому категорія соціальної адаптації стає важливою категорією понятійного апарату соціальної педагогіки, а також предметом глибокого практичного вивчення і втручання.

Таким чином, соціальна педагогіка як наука про розвиток особи­стості має чітко визначений зміст, предмет, завдання, принципи, категорії. її науково-теоретичну структуру складають:

—агогіка — наука, що вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці неповнолітніх;

—герогіка — наука про соціально-педагогічні проблеми людей по­хилого віку;

—андрагогіка — наука про освіту та виховання людини протя­гом усього життя;

—віктимологія — наука, що вивчає різні категорії людей, які ста­ли жертвами несприятливих умов соціалізації та насильства.

До кола питань, що розглядаються соціальною педагогікою, вхо­дять питання правового захист}' дитини та сім'ї, розвитку дитячих ініціатив, виховання дітей з девіантною поведінкою, груп «ризику»; різні аспекти допомоги дітям-інвалідам, дітям-сиротам, а також дітям, позбавленим батьківського піклування, жертвам обставин тощо.

Необхідно зазначити, що в Україні розвиваються два професій­них напрями у підготовки спеціалістів до роботи у соціальній сфері [6]. До першого відносять підготовку соціальних працівників за спеці­альністю «Соціальна робота» в освітньому напрямі «соціологія». Другий напрям пов'язаний з підготовкою соціального педагога в межах спеціальності «педагогіка». Але фактично теоретико-методологічні та практичні основи підготовки є ідентичними для цих спеці­альностей. Сфера діяльності соціального педагога, як і соціального працівника, спрямована на здійснення соціальної підтримки різним категоріям населення. І хоча передбачається, що соціальний педагог має здійснювати професійну діяльність у закладах освіти, більшість з випускників вищих закладів освіти працюють у сфері соціального обслуговування населення, а саме у системі державних центрів соці­альних служб для сімей, дітей та молоді, у спеціалізованих соціаль­них службах тощо. Саме тому нині важко розмежувати специфіку соціальної роботи соціального працівника і соціально-педагогічної діяльності соціального педагога. У нещодавно прийнятому Міжна­родною федерацією соціальних працівників визначенні «соціальної роботи» соціальна педагогіка виступає однією з її складових, а саме як одна з основ соціальної роботи.

Ключові слова: соціалізація, концепції соціалізації, моделі соціалізації, напрями дослідження процесів соціалізації, стадії соціалізації.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
5. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
6. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
7. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
8. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
9. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
10. Активність особистості та самоуправління
11. АКЦЕНТУЙОВАНІ РИСИ ОСОБИСТОСТІ
12. Антропогенний вплив на природне середовище та сучасні екологічні проблеми

Переглядів: 3960