Поняття відновного правосуддя.

Принципи відновного правосуддя.

Поняття відновного правосуддя.

Лекція 1: Відновне правосуддя: загальна характеристика.

Демократизація та гуманізація суспільства на шляху від декларацій до реальних змін відбувається за допомогою нормотворчості і отримує свій розвиток через розробку певних механізмів, за допомогою яких основні прогресивні тенденції втілюються у життя.

Історично склалось, що держави пострадянського простору на протязі тривалого періоду випадали зі світового повноцінного політико-правового процесу, втративши можливість будувати свої правові системи на демократичних цінностях, у тому числі у сфері судочинства, кримінального процесу. Демократизація і гуманізація кримінального процесу полягає в його реальному зверненні до потреб людини, суспільства.

Демократизм в якості одного із принципів кримінально-процесуальної політики згадувався раніше А. Кузнєцовим. Однак, на його думку, принцип демократизму за своїм змістом нерозривно був пов’язаний і переплітався з принципом законності і полягав у тому, що при вирішенні конфліктів, які виникли між особою і державою, всесторонньо враховуються інтереси особи і держави.

Як зазначає П. Л. Фріс, одним з основних напрямів розвитку кримінально-процесуальної політики є його гуманізація. Саме гуманізація дозволить перейти до якісно нового кримінального процесу, покінчити зі старою системою, яка переважно була каральною, заборонною, виходила з примату інтересів держави над особою. Гуманістичним кримінальний процес стає тоді, коли в ньому оптимально враховуються і забезпечуються законні інтереси і права особи, в основу якого поставлена людина з властивимиїй особливостями, інтересами і потребами.

На думку Ф. Багаутдінова, розширення приватних начал у кримінальному і кримінально-процесуальному праві – вплив часу. Закон має передбачати розумне співвідношення публічного і приватного начал, виходячи з інтересів, в першу чергу, потерпілого та обвинуваченого, а також держави в особі органів розслідування.

У результаті демократизації і гуманізації кримінального процесу західних країн, набули розвитку такі прояви примирення, як відшкодування завданої злочином шкоди, вирішення кримінально-правових конфліктів, ресоціалізація правопорушників[1], психологічна допомога жертвам злочину тощо.

Концептуальна зміна підходу до реакції держави на злочин полягає у зміщенні акцентів з покарання на відновлення порушених прав, уникаючи каральної міри усюди, де це тільки є можливим. Це призвело до широкого розповсюдження різноманітних соціальних інститутів, що покликані стимулювати і сприяти відшкодуванню шкоди жертвам злочину та забезпечувати максимальну участь винного у цій діяльності. Громадська ініціатива, яка відіграла у цьому процесі майже провідну роль, отримала в подальшому теоретичну основу своєї концепції, що стала відомою під назвою "відновне правосуддя".

Усвідомлення неефективності каральних мір призвело до виникнення міжнародного руху за "відновне правосуддя" (Restorative Justice), який набув свого розвитку особливо у таких країнах як Канада, Сполучені Штати Америки, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Польща та інші.

Зародження відновного правосуддя та дослідження його сутності розпочались у 70-х роках ХХ століття. Теоретиками-основоположниками цього руху вважаються Г. Зер, Н. Крісті та Дж. Брейтуейт. Теорія відновного правосуддя виросла з практики його застосування у Канаді, Новій Зеландії, а згодом і у Сполучених Штатах Америки, Великобританії, Норвегії. На даний час відновне правосуддя застосовується у понад ста країнах.

З метою подальшого детального аналізу змісту "відновне правосуддя" буде розглянута його етимологія та значення.

Словосполучення "відновне правосуддя" походить від англійського "restorative justice". Точніше, вважається його перекладом. Англійське слово "justice" має багатозначний характер і розглядається як: 1) справедливість; 2) правосуддя, юстиція; 3) судова система.

Слово "restorative" є похідним від іншого англійського слова "restore". Його буквальний переклад має декілька значень: 1) відновлювати; 2) повертати у попередній стан; 3) віддавати назад, повертати; 4) реставрувати, реконструювати; 5) відроджувати.

Як зазначає М. Райт, англійське "justice" в значенні "справедливість" охоплює ширший спектр людських взаємовідносин: подолання розбіжностей шляхом їх обговорення на особистій зустрічі (часто за допомогою медіатора) і пошук взаємно вигідного рішення. Такий підхід, на його думку, відіграє великий вплив на організацію суспільства. Можна зробити висновок, що він, в основному, трактує "restorative justice" в контексті "відновної справедливості". За такого підходу поняття "справедливість" та "правосуддя", якщо не повністю ототожнюються, то максимально наближені одне до одного, коли мова йде про відновний підхід, відновне правосуддя.

В літературі [107, с. 95] зустрічається переклад "restorative justice" як "реституційне правосуддя". Проте по суті мова йде про одне й те ж. Реституція – це поняття, яким, насамперед, послуговується цивільне право. Відповідно до Нового тлумачного словника української мови, реституція розглядається як повернення кожною із сторін усього, що вона одержала за договором, який згодом визнано недійсним [128, с. 117]. Словосполучення "реституційне правосуддя" неповно відображає сутність аналізованої проблеми, підходу в площині кримінального процесу, а передбачає тільки матеріальне відшкодування[2]. Restorative justice (в оригіналі) передбачає, крім відшкодування матеріального збитку, ще й максимально можливе виправлення моральної шкоди, душевних травм потерпілої сторони, реабілітацію правопорушника через прийняття ним активної, діяльної відповідальності за вчинену несправедливість і налагодження відносин з іншими членами суспільства, у тому числі і з тими, кого торкнулась кримінальна ситуація, а також відновлення гармонії у суспільстві.

Поняття правосуддя можна трактувати як: 1) судову діяльність держави; 2) розгляд судових справ, судочинство; 3) справедливий суд. Як бачимо, здійснення правосуддя – це діяльність суду. Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ.

Відновне правосуддя трактується у ширшому розумінні і розглядається як новий погляд, інша, відмінна від традиційної, філософія реакції суспільства на злочин, підхід до розв’язання кримінально-правового конфлікту в межах кримінального процесу. Відновне правосуддя зосереджує свою увагу не тільки і не стільки на судовому розгляді кримінальної справи, а поширюється на увесь процес, починаючи з моменту вчинення злочину, і до застосування відповідальності за нього. Тобто словосполучення "відновне правосуддя" потрібно розглядати як теоретичну конструкцію, а не трактувати її буквально, вузько як діяльність суду, хоч і, можливо, відновну.

Помилковою була б думка, що відновне правосуддя розглядається як альтернатива традиційному правосуддю. Така позиція далека від істини, оскільки відновне правосуддя може тільки доповнювати традиційний підхід до кримінального судочинства. Як зазначають Л.М. Корнозова та Р.Р. Максудов, відновне правосуддя акцентує свою увагу на тих аспектах злочину, які залишаються поза увагою офіційного кримінального процесу.

В основі ідеї відновного правосуддя західних країн знаходиться уявлення, що за існуючої системи відплати інтереси потерпілого, жертви не враховуються. Затримані і засуджені правопорушники піддаються процедурі, яка змушує їх думати тільки про те, що з ними відбувається. Ця процедура перешкоджає злочинцеві визнати свої обов’язки перед людиною, стосовно якої він скоїв злочин.

Теоретики і практики відновного правосуддя часто послуговуються визначенням відновного правосуддя, яке було дано Т. Маршалом: "відновне правосуддя – це процес, за допомогою якого сторони, втягнуті у конкретний злочин, спільно вирішують як чинити з його наслідками і які висновки потрібно зробити на майбутнє. Або іншими словами, відновне правосуддя – це орієнтований на вирішення проблеми підхід до злочинності, який залучає самі сторони і суспільство в цілому до активних відносин з юридичними органами. Це не особлива практика, але набір принципів, який дозволяє зорієнтовувати загальну практику будь-якого органу або групи щодо злочинності". Дещо критично до такого визначення підходить Дж. Брейтвейт, який вважає, що воно не відображає основні цінності відновного правосуддя. На його думку, відновне правосуддя покликане зцілювати, надати моральний урок, залучати громаду, підштовхувати її до проведення діалогу на основі поваги, сприяти усвідомленню цінності прощення, відповідальності, вибачення і виправлення, а також відновлення належного фізичного та емоційного стану потерпілого, правопорушника та громади. Як бачимо, Т. Маршал акцентує увагу на відновному правосудді як на процесі, триваючому явищі, а Дж. Брейтвейт розглядає його ціннісну вагу з точки зору певних наслідків (вибачення, прощення, виправлення, відновлення тощо). П. МакКолд розвиває думку Дж. Брейтвейта, зазначаючи, що відновне правосуддя покликане залагоджувати шкоду.

Проте жодна з цих позицій не може претендувати на повне відображення сутності відновного правосуддя, його мети, завдань. Ціннісним є як сам процес, так і наслідки, яких він покликаний досягти. Процес як елемент відновного підходу забезпечує для учасників кримінально-правового конфлікту, в основному, морально-психологічний ефект, а наслідки переважно мають матеріальне, організаційне значення. Комплексне поєднання нематеріальних та матеріальних начал при вирішенні кримінально-правового конфлікту – основа відновного правосуддя.

Відповідно до Концепції реформування кримінальної юстиції України, відновне правосуддя – це форма правосуддя, основною метою якого є створення умов для примирення потерпілих і правопорушників та усунення наслідків, спричинених злочином або кримінальним (підсудним) проступком.

Провідна організація у сфері поширення відновного правосуддя в Україні – Український Центр Порозуміння зазначає, що відновне правосуддя розглядають як рух за справедливість, який доповнює офіційну форму правосуддя, залучає самі сторони та громадськість до владнання наслідків злочину, сприяючи таким чином соціальній реінтеграції правопорушника і зменшенню кількості кримінальних покарань.

Консорціум відновного правосуддя Великобританії у своєму Маніфесті говорить, що відновне правосуддя прагне збалансувати інтереси жертви і громади з потребою інтеграції злочинця у суспільство. Воно намагається сприяти відновленню жертви і дає всім сторонам, залученим до процесу судочинства, повноцінно брати участь у ньому. Канадські науковці вважають, що відновне правосуддя - це добровільна відповідь на злочинну поведінку, що ґрунтується на залученні громади, і яка спрямована на те, щоб зібрати разом жертву, правопорушника та громаду задля того, аби залагодити шкоду, спричинену кримінальною поведінкою.

На думку Д. Ван Несса, основи теорії відновного правосуддя зводяться до таких положень: 1) злочин – це в першу чергу конфлікт між індивідуумами, внаслідок якого шкоди зазнають жертва, громада і сам правопорушник; 2) найважливішою метою кримінального процесу є примирення сторін, що супроводжується виправленням шкоди, спричиненої злочином; 3) кримінальний процес повинен сприяти активному залученню до нього жертв, правопорушників і представників громади. Держава не повинна домінувати, виключаючи таким чином із процесу інших осіб.

Як зазначають В.Т. Маляренко та І.А. Войтюк вважають, що відновне (примітка: вказані науковці застосовують термін «відновлюване») правосуддя не є ні особливою юрисдикцією, ні галуззю права, ні "особливим провадженням". Воно не замінює, не скасовує традиційного карального правосуддя, однак є самостійним явищем у правовій практиці та культурі багатьох держав.

Цікавою є думка Л.Н. Корнозової, яка вважає, що відновне правосуддя – напрямок розвитку кримінального судочинства, який існує у трьох аспектах: 1) світоглядна позиція, що поступово трансформується у теоретичну концепцію; 2) практика, яка набуває все більшого поширення; 3) світовий рух.

Автори науково-практичного посібника "Ювенальна юстиція в Україні: коментар та аналіз діючого законодавства" використовують терміни "поновлюване" ("компенсаторне", "реконструктивне") правосуддя і трактують його як форму державної діяльності з розгляду та вирішення судом кримінальних справ, що має своїм основним завданням зобов’язання по відшкодуванню заподіяної шкоди. З цією точкою зору не можна погодитись, оскільки при такому підході зміст відновного правосуддя звужується до ролі нібито відновної діяльності держави, і то тільки в особі суду, а за основну мету ставиться зобов’язання відшкодувати заподіяну злочином шкоду. Цілком зрозумілою є аксіома, яка визнає і діє у демократичних державах, що правосуддя здійснюється судом. Суд можна вважати носієм відновного правосуддя, однак не єдиним. Відновне правосуддя розглядається у ширшому значенні і впливає на функціонування інших суб’єктів владних повноважень кримінально-процесуальної діяльності, наприклад, слідчого, прокурора. Висловлена думка абсолютно не передбачає, що функція правосуддя може бути передана ще комусь, окрім суду, а мається на увазі, що відновний підхід може успішно існувати і в діяльності інших суб’єктів кримінального процесу. Відновне правосуддя не може бути обмежене роллю держави, оскільки передбачає певний суспільний вплив, участь громади, в якій вчинено злочин. Неприйнятним є підхід, при якому основне завдання відновного правосуддя полягає у "зобов’язанні по відшкодуванню заподіяної шкоди". По-перше, матеріальний аспект не можна розглядати тільки як визначальну складову сутності відновного правосуддя. По-друге, зобов’язання по відшкодуванню шкоди накладається на винну особу і в межах традиційного правосуддя. Існування обов’язку далеко не завжди співпадає з його виконанням, в тому числі і щодо відшкодування матеріальної шкоди. Відновний підхід передбачає, якраз, реальну компенсацію завданої злочином шкоди.

Узагальнивши наведені думки, термін "відновне правосуддя" можна розглядати як: 1) філософсько-правовий підхід, відповідно до якого реакція на злочин полягає у відновленні порушеного правопорядку шляхом максимального відновлення морально-психологічного та матеріального стану потерпілого з одночасною ресоціалізацією правопорушника і досягненням балансу особистого (інтереси сторін кримінально-правового конфлікту) і суспільного (потреба суспільства в безпеці); 2) всесвітній громадський рух за переорієнтацію кримінального процесу з переважно карального характеру на відновну ідеологію; 3) вид практики, спрямованої на подолання наслідків злочину; 4) спосіб вирішення кримінально-правового конфлікту у сфері, що регулюється кримінально-процесуальними нормами силами учасників процесу і перетворення конфронтації між ними в конструктивний діалог, спрямований на вирішення проблеми, що їх розділяє; 5) процедуру діалогу між правопорушником і потерпілим за посередництвом третьої нейтральної сторони в особі суду, медіатора або місцевої громади. У межах цієї процедури сторони конфлікту усвідомлюють те, що відбулося з ними, досягають порозуміння і укладають угоду щодо відшкодування шкоди, завданої злочином.

Відновне правосуддя – комплексне, багатогранне поняття. Проте важливо відзначити, що відновне правосуддя розглядається саме в контексті провадження у кримінальних справах, а отже безпосередньо пов’язане з кримінальним процесом. Відновний підхід може мати місце і при розв’язанні не тільки конфліктів, що зумовлені злочином (кримінально-правових конфліктів), а й, наприклад, цивільно-правових чи господарських спорів. У такому випадку мова вже йде не про відновне правосуддя, а про альтернативи судовому розв’язанню конфліктів. Слід звернути увагу, що відновне правосуддя розглядається виключно в контексті кримінального процесу.

Зважаючи на викладене, буде зроблена спроба дати авторське визначення поняття "відновне правосуддя". На основі найбільш характерних його ознак. По-перше, відновне правосуддя нерозривно пов’язане з кримінальним процесом і є особливим методом досягнення його мети. По-друге, відновне правосуддя спрямоване на вирішення кримінально-правового конфлікту. По-третє, відновна концепція розглядає кримінально-правовий конфлікт як, насамперед, зіткнення міжособистісних прав та інтересів потерпілого і правопорушника, а вже потім публічних, державних. По-четверте, відновне правосуддя передбачає наявність посередницької фігури. Таку роль можуть виконувати як представники міліції, прокуратури, суду, соціальних служб, так і члени громади. По-п’яте, метою відновного правосуддя є відшкодування матеріальної шкоди, що завдана злочином; відновлення морально-психологічної рівноваги потерпілого і правопорушника, усвідомлення ним протиправності своєї поведінки; профілактика правопорушень у майбутньому; наскільки це можливо, повернення до попереднього суспільно-соціального становища у громаді, яке існувало до вчинення злочину. Основані ознаки мають знайти своє відображення у визначенні поняття "відновне правосуддя".

Підсумувавши викладені ознаки аналізованого поняття, можна зробити висновок, що відновне правосуддя – це особлива кримінально-процесуальна форма, на основі якої сторони кримінально-правового конфлікту вирішують його за посередництва третьої нейтральної сторони шляхом максимального відновлення матеріального, морально-психологічного стану та соціального статусу, що існував до вчинення злочину.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Принципи відновного правосуддя.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.