• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Склад і структура Верховної Ради України

Згідно з чинною Конституцією України (ст. 76) конституційний склад Верховної Ради України – чотириста п’ятдесят народних депутатів України. Ця кількість народних депутатів обумовлена рядом факторів: кількістю населення України і виборців, традиційною системою виборчих округів, однопалатністю парламенту та рядом інших факторів.

Якісний склад Верховної Ради не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними, проте Конституцією встановлюється ряд вимог до народних депутатів України. Зокрема, народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Формування чисельного складу Верховної Ради відбувається на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятого 25 березня 2004 р. зі змінами від 7 липня 2005 р., який передбачив перехід до нової, пропорційної системи виборів.

Домінуючими елементами структури парламенту стають парламентська більшість, яка формується у складі коаліції політичних партій, представлених у Верховній Раді України та парламентська опозиція, представлена народними депутатами У. від політичних партій, що не ввійшли до парламентської більшості.

Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури. КУ 1996 р. в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути.

Найбільш істотними новелами української парламентської реформи є:

· припинення існування Президії ВРУ як постійно діючого органу загальної компетенції,

· перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети Верховної Ради,

· формування Рахункової палати Верховної Ради,

· створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини;

· запровадження представника Президента України у Верховній Раді та ін.

Покладено початок створенню ряду елементів інфраструктури Верховної Ради: видавництва, парламентської бібліотеки, Інституту законодавства, друкованих органів – журналу «Віче», газети «Голос України» та ряду інших.

ВР складається з 450 народних депутатів, обраних на 5 років на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Чергові вибори до ВР відбуваються в останню неділю березня п’ятого року повноважень ВР. Позачергові вибори до ВР призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень ВРУ.

Депутати працюють у ВР на постійній основі. ВР збирається на першу сесію не пізніше, ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання ВР відкриває найстаріший за віком народний депутат України. Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед ВР присягу. ВР працює сесійно у формі пленарних засідань ВР і засідань її Президії, постійних комісій та тимчасових спеціальних комісій ВР, що проводяться у період між пленарними засіданнями.

Сесії ВР бувають черговими та позачерговими. Чергові сісії ВР розпочинають роботу першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії скликаються Головою ВР на вимогу не менш як 1/3 конституційного складу ВР або на вимогу Президента України.

На першому засіданні ВР на партійній і на позапартійній основі формуються депутатські групи (фракції), які реєструється у Секретаріаті ВР, утворюється погоджувальна рада депутатських груп (фракцій). Для координації роботи парламенту і Президента встановлюється посада Представника Президента у Верховній Раді.

Після визнання ВР повноважень народних депутатів з їх числа:

· обирається Голова ВР та його заступники;

· затверджується перелік і створюються постійні комітети;

· обираються голови постійних комітетів;

· утворюється Президія ВР (очолює Голова ВР);

· утворюється Секретаріат ВР (як робочий орган ВР);

· в разі необхідності – тимчасові спеціальні комісії.

Засідання ВР проводяться відкрито. У цілому ВР у своїй діяльності керується регламентом ВР. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу ВР. Рішення ВР приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке здійснюється народним депутатом особисто.

Голова ВР:(В.В.Рибак)

1) веде засідання Верховної Ради;

2) організовує підготовку питань до розгляду на її засіданнях;

3) підписує акти, прийняті ВР;

4) представляє Верховну Раду у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

5) організує роботу апарату ВР.

Основними галузевими органами Верховної Ради є комітети. Верховна Рада для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України та Закону України «Про комітети Верховної Ради України» у редакції Закону від 22 грудня 2005 р. створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників та секретарів цих комітетів.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 11 липня 2006 р. № 8-V „Про перелік, кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України п’ятого скликання” у Верховній Раді України створено 26 комітетів і визначено їх компетенцію:

1. Комітет з питань правової політики;

2. Комітет з питань правосуддя;

3. Комітет з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування;

4. Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності;

5. Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією;

6. Комітет з питань національної безпеки і оборони;

7. Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин;

8. Комітет у закордонних справах;

9. Комітет з питань європейської інтеграції;

10. Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України;

11. Комітет з питань бюджету;

12. Комітет з питань фінансів і банківської діяльності;

13. Комітет з питань економічної політики;

14. Комітет з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва;

15. Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки;

16. Комітет з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства;

17. Комітет з питань транспорту і зв’язку;

18. Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин;

19. Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;

20. Комітет з питань науки і освіти;

21. Комітет з питань охорони здоров’я;

22. Комітет з питань культури і духовності;

23. Комітет з питань сім’ї, молодіжної політики, спорту та туризму;

24. Комітет з питань свободи слова та інформації;

25. Комітет з питань соціальної політики та праці;

26. Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів.

Утворено також Спеціальну контрольну комісію Верховної Ради України з питань приватизації.

Установлено, що до складу кожного з комітетів може входити не менше 7 і не більше 20 народних депутатів України за умови представлення не менш як по одному народному депутату України від кожної депутатської фракції (у разі якщо чисельність депутатської фракції є меншою, ніж кількість комітетів).

За кількості членів комітету від 10 до 20 народних депутатів обираються перший заступник і заступник голови комітету, а за кількості членів комітету понад 20 народних депутатів України — перший заступник і два заступники голови комітету.

Комітети ВР:

1) здійснюють законопроектну роботи;

2) проводять збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів; організовують слухання цих питань, в тому числі на засіданнях ВР;

3) здійснюють контроль за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів ВР;

4) здійснюють попередній розгляд та підготовку висновків і пропозицій щодо ратифікації та денонсації міжнародних договорів і угод;

5) проводять попереднє обговорення та дають висновки щодо кандидатур посадових осіб, які відповідно до Конституції та законів України обираються, призначаються або затверджуються ВР.

Верховна Рада України приймає: закони; постанови; інші акти (заяви, декларації) більшістю від її конституційного складу (за винятком конституційних законів, де необхідно 2/3 голосів депутатів). Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Право законодавчої ініціативи у ВР належить Президентові України, народним депутатам України і Кабінету Міністрів України.

До повноважень Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до КУ в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання ЗСУ та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності КМУ;

12) призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів КМУ, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів КМУ;

13) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

14) здійснення контролю за діяльністю КМУ;

15) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого ВРУ з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ за поданням Президента України;

19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради НБУ;

20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;

23) призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України;

24) обрання суддів безстроково;

25) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

26) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

27) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

28) надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

29) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом;

30) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису ВРУ та структури її апарату та ін.

2. Конституційно-правовий статус народного депутата України

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому порядку.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі (ст. 78). Відповідно до Закону «Про статус народного депутата» статус народного депутата несумісний із зайняттям будь-якої іншої виробничої або службової посади, за винятком лише тих, що пов’язані з викладацькою, науковою та іншою творчою роботою.

Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед ВР присягу, текст якої затверджений ст. 79 Конституції України. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної ВР. Після цього депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги, а внаслідок відмови її складати депутатський мандат втрачається.

Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть бути без згоди ВР України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані (ст. 80).

Ст. 81 КУ передбачає умови припинення повноважень народного депутата України. Рішення про дострокове припинення повноважень депутата приймає ВР.

Повноваження народного депутата припиняються одночасно з припиненням повноважень ВР, а також у разі:

ü складення повноважень за його особистою заявою;

ü набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

ü визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

ü припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

ü якщо протягом 20 днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

ü невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;

ü його смерті.

У ВР народний депутат має право:

· обирати і бути обраним до органів ВР;

· пропонувати питання для розгляду ВР або її органами;

· законодавчої ініціативи у ВР;

· ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на народне обговорення або референдум;

· вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них;

· вносити пропозиції та поправки до проектів законів та інших законодавчих актів, а також пропозиції щодо порядку голосування;

· звертатися із запитами, вимагати на них відповіді;

· брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні, та ряд інших.

Народний депутат України у ВР зобов'язаний:

· бути присутнім та брати участь у засіданнях ВР та її органів, до складу яких його обрано;

· виконувати їх доручення, додержувати Регламенту ВР та інших нормативних актів, що визначають порядок діяльності Верховної Ради та її органів;

· брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів ВР, рішень її органів;

· інформувати ВР та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень ВР та її органів.

Законом «Про статус народного депутата України» детально врегульовані гарантії депутатської діяльності:

ü недоторканість (не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований або затриманий без згоди ВР);

ü забезпечення інформаційними матеріалами та юридичною допомогою;

ü захист трудових прав (після закінчення строку його повноважень надається попередня робота (посада);

ü право позачергового одержання місця в готелі;

ü право на безоплатний проїзд та ряд інших прав.

3. Конституційно-правовий статус Рахункової палати.

4. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

5. Парламентаризм як соціально-правовий феномен. Становлення парламентаризму в Україні.

Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законодавчої влади. Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші функції, зокрема, представницька, установча, парламентського контролю, бюджетно-фінансова, міжнародних зв’язків тощо.

Парламенти як інститути державної влади за формою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів).

Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються й вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви – Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Bсeкитайські збори народних представників тощо.

Сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох основних видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм статусом розрізняють парламенти президентських, парламентських і змішаних республік та монархій.

Статус парламентів країн з президентськоюформою правління визначається жорстоким розподілом влад (США, Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розпуску парламентів, втому недовір’я урядові та відповідальності уряду перед парламентом, президент не має права законодавчої ініціативи. Чіткий розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади, забезпечується конституційною системою стримувань і противаг.

Особливість статусу парламенту за парламентської форми правління полягає насамперед в існуванні інституту відповідальності уряду перед парламентом. Парламент формує уряд. Такий статус парламенту характерний для Німеччини. Разом із тим за цієї форми правління існує інститут розпуску парламенту главою держави. Президент має право законодавчої ініціативи.

У країнах зі змішаною формою правління поєднуються елементи президентської й парламентської систем. Тут існує інститут парламентської відповідальності уряду, а президенту належить право розпуску та ряд інших прав щодо парламенту. Ця система характерна, наприклад, для Франції.

Істотно відрізняється від названих видів статус парламентів країн соціалістичної орієнтації (КНР, КНДР, В’єтнам, Куба), де застосовується принцип єдності державної влади, повновладдя рад та керівної ролі відповідних правлячих партій. Вона офіційно не визнає принципу поділу влади і проголошує верховенство представницьких органів державної влади.

У деяких країнах має місце істотне приниження ролі парламентів, перетворення їх у дорадчі, консультативні, допоміжні органи. Зокрема, консультативні парламенти передбачені конституціями деяких мусульманських країн, де існують абсолютні монархії (Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, ОАЕ).

За часом виникнення й функціонування сучасні парламенти можна умовно поділити на чотиривиди або покоління, а саме:

1) давні (середньовічні) парламенти;

2) часів нової історії;

3) ті, що виникли після другої світової війни;

4) новітні парламенти.

Давні (середньовічні) парламенти – це ті парламенти, які мають давній родовід, зокрема, парламент Ісландії (930 p.), парламент Великої Британії (1265 р.), Франції (1302 р.).

Парламенти часів нової історії – до них відносять парламенти, виникнення яких пов’язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій. Вони сформувались понад два століття тому. Таким є, наприклад, конгрес США.

Парламенти, що виникли після другої світової війни. Після другої світової війни ряд держав після повалення фашистської диктатури стали на парламентський шлях розвитку (Німеччина, Італія, Австрія та ін.). Значна кількість нових парламентів виникла у зв’язку з проголошенням незалежності рядом країн Азії й Африки,

Групу новітніх,наймолодшихпарламентів становлять парламенти держав із числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. Становленню демократичних парламентів сприяють тут прийняття нових, дійсно демократичних конституцій, проведення на їх основі вільних виборів, створення багатопартійних систем, здійснення на їх основі структуризації парламентів тощо.

Вихідним у становленні парламентаризму більшості країн є спосіб формування парламентів.

Найпоширенішим способом формування парламентів є вибори. Застосовується також спосіб призначення та деякі інші.

Шляхом рівних, прямих, загальних виборів при таємному голосуванніформуються, як правило, однопалатні парламенти, нижні палати двопалатних і лише зрідка – верхні палати парламентів.

Принцип загальностівиборів. Нині активне виборче право, тобто право обирати мають, як правило, усі громадяни тих чи інших країн при досягненні ними на день голосування 18 років. Окремі обмеження щодо реалізації виборчого права стосуються осіб, визнаних недієздатними та засуджених за вчинення злочинів. У деяких країнах, зокрема, в Туреччині, Швейцарії та Японії, віковий ценз активного виборчого права становить 20 років.

Існує відмінність між віковими цензами активного й пасивного виборчого права. Пасивне виборче право мають, як правило, громадяни віком від 18 до 40 років, тобто віковий ценз тут вищий, ніж для активного виборчого права. Зокрема, право "увійти" у нижні палати парламентів Бельгії, Великої Британії, Росії громадяни цих країн набувають при досягненні ними 21 року, у Франції й Румунії – 23 років, в Італії, Канаді, США, Японії – 25 років. У деяких країнах віковий ценз для активного і пасивного виборчого права збігається, наприклад, за виборчим законодавством Данії, Нідерландів, Фінляндії, Швейцарії, Угорщини й Словенії.

Водночас віковий ценз на виборах до верхньої палати парламенту, там, де вони існують, для пасивного виборчого права значно вищий, ніж до нижньої. У США право бути обраним до палати представників мають громадяни при досягненні 25 років, а в сенат – 30 років. В Італії відповідні цензи становлять 25 і 40 років, у Чехії – 21 і 40, у Франції – 23 і 25, у Румунії – 23 і 35, у Японії – 25 і 30.

Поряд із віковим цензом для реалізації активного або пасивного виборчого права передбачається ценз осілості. Такий ценз передбачає необхідність проживання громадянином протягом установленого строку на території відповідного виборчого округу або адміністративно-територіальної одиниці. У США він дорівнює одному місяцю, в Австралії, ФРН і Японії – трьом, у Бельгії і Франції – шести, у Канаді й Фінляндії – дванадцяти місяцям. Іноді ценз осілості взагалі стосується часу проживання у даній країні. Наприклад, за Конституцією Ісландії для участі у голосуванні на парламентських виборах потрібно проживати в країні не менше п’яти років. У Норвегії аналогічний ценз для активного виборчого права – п’ять років, для пасивного – 10 років.

Крім принципу загальності, конституції й законодавство більшості країн передбачають також принцип рівного виборчого права, який означає, що кожен виборець має один голос і що громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах.

Основними виборчими системами при прямих виборах до однопалатних парламентів та нижніх палат парламентів є мажоритарна, пропорційна і змішана виборчі системи.

Вибори до парламентів більшості країн світу (точніше, 83) відбуваються за мажоритарноювиборчою системоюабсолютноїабовідносної більшостіпоодномандатних округах. Зокрема, за мажоритарною виборчою системою проводяться вибори в США, Великій Британії, Франції.

За пропорційною виборчою системою проводяться вибори до парламентів в 57 країнах світу, зокрема, в Італії, Німеччині та інших країнах.

Шляхом непрямих виборів формуються верхні палати деяких парламентів. Зокрема, у такий спосіб формується сенат парламенту Франції. Сенатори обираються спеціальними колегіями, що утворюються в департаментах – одиницях адміністративно-територіального поділу. Ці вибори вважаються дво- і триступеневими. Шляхом непрямих виборів формується верхня палата парламенту Нідерландів на основі двоступеневих виборів. З використанням непрямих виборів відбувається заміщення більшості місць у сенаті Ірландії, у верхніх палатах Австрії, Словенії та деяких інших країн.

Що ж до принципу призначення парламентаріїв, то це правило застосовується, як правило, при формуванні верхніх палат парламентів. Призначення парламентаріїв цих палат здійснюється, як правило, главами держав.

Терміни, на які обираються або призначаються парламентарії до нижніх і верхніх палат у різних країнах мають істотну відмінність.

Нижні палати обираються в середньому на 4-5-річний строк. Іноді – на значно менший або значно більший. Зокрема, до нижньої палати конгресу США парламентарії обираються на два роки, а до відповідної палати парламенту Аргентини – на дев’ять років. Іноді обидві палати обираються на один і той же термін. Але, як зазначалося, верхні – "довготерміновіші". У США члени палати представників конгресу США обираються на 2 роки, а сенату – на 6 років. У Франції члени національних зборів і сенату обираються відповідно на 5 і 9 років. У Японії члени палати представників і радники – на 4 і 6 років.

Досить поширеним є часткове оновлення верхніх палат, що сприяє наступності, професійності й стабільності в роботі відповідних палат і парламентів у цілому. Оновлення стосується, як правило, третини чи половини складу палати і здійснюється кожні 2–3 роки. У США і Франції оновлення стосується третини складу верхніх палат їх парламентів і здійснюється кожні 2 та 3 роки відповідно. В Австралії, Нідерландах, Японії оновлення стосується половини складу відповідних палат парламентів.

За структурою розрізняють два види парламентів: однопалатні й двопалатні. Виникнення, функціонування і розвиток кожного з цих видів органів законодавчої влади зумовлені насамперед формою державного устрою, традиціями, рівнем розвитку держави й суспільства та іншими факторами.

Двопалатні парламенти діють, як правило, у великих унітарних демократичних державах (Велика Британія, Франція) та федеративних державах (США, Німеччина, Росія, Індія, Швейцарія та ін.).

Однопалатні парламенти властиві переважно унітарним державам.

Палати парламентів мають, як правило, різні назви, статус, кількісний склад, порядок формування, компетенцію та інші відмінності. Наприклад, палати двопалатних парламентів мають такі назви: палата громад і палата лордів (Велика Британія); палата представників і сенат (США); Національні збори і сенат (Франція); конгрес депутатів і сенат (Іспанія); Національна рада і Федеральна рада (Австрія); Державна Дума і Рада Федерації (Росія); Народна палата й Рада штатів (Індія); палата депутатів і палата радників (Мексика) тощо.

Палати поділяються, як правило, на нижню (або першу) і верхню (або другу). Основною складовою частиною парламенту вважається нижня палата.

Кількісний склад парламентів та їх палат зумовлюється переважно кількістю населення країни, її конституційним ладом, традиціями та іншими обставинами. Найбільшим за числом членів органом законодавчої влади (однопалатним парламентом) є Всекитайські збори народних представників (3000 осіб). А одним із найкомпактніших парламентів світу є законодавча асамблея Ліхтенштейну, у складі якої всього 15 депутатів.

Нижні палати, як правило, численніші. У середньому кількість членів нижніх палат становить від 200 до 600 чоловік. Кількісний склад верхніх палат зумовлюється переважно кількістю суб’єктів федерації або основних адміністративно-територіальних одиниць, кожна з яких пропорційно представлена в парламенті певною кількістю осіб.

Палати двопалатних парламентів, як правило, незалежні. Вони засідають окремо й самостійно приймають рішення. Кожна з них має свій керівний орган і свій регламент. Проте, в будь-якому випадку парламент виступає як єдине ціле.

Розрізняють два види статусу палат: з однаковим статусом і з нерівним статусом. Традиційною є рівність палат у законодавчій сфері за умов наявності спеціальних повноважень у кожної з палат. Загальновідомо, зокрема, що в парламенті США обидві палати мають однакові права у законодавчій сфері, але кожна з них має спеціальні повноваження: палата представників, наприклад, – у галузі фінансів, а сенат – щодо ратифікації міжнародних договорів.

Для більшості сучасних парламентів характерною рисою є нерівністьїхпалат. Як уже було сказано, нижні палати, як правило, є основними законодавчими органами відповідних країн, а верхні відіграють роль органів представництва інтересів суб’єктів федерацій або органів регіонального (територіального) представництва. Часто нижні палати можуть долати вето верхніх палат щодо прийнятих законодавчих актів тощо.

Поділ парламентів на палати є основним у їх структурі, але він далеко не вичерпує їх організацію. У ряді країн існують надпарламентськіструктури або підпорядковані парламентам органи законодавчої влади загальної компетенції у вигляді президій, бюро,тощо. Крім того, однопалатні парламенти та палати двопалатних парламентів мають внутрішню структуру у вигляді постійних комісій, комітетівта інших органів і посадових осіб.

Повноваження парламентських комітетів і комісій, як правило, досить значні. Насамперед вони беруть участь у розгляді законопроектів. Іноді вони мають право законодавчої ініціативи й право затверджувати законопроекти. Поряд з цим комітети й комісії проводять парламентські слухання, розслідування та здійснюють інші контрольні функції.

Іншими елементами внутрішньої структури парламентів і їх палат є депутатські партійні фракції або групи. Поділ депутатів на фракції – основна риса структури парламентів у демократичних країнах. Депутатські фракції, які мають більшість у парламенті, складають урядову більшість. Фракції, які не входять в урядову більшість, мають статус офіційної опозиції.

Фракції беруть участь у формуванні керівних органів парламенту, в заміщенні посад у палатах. Іноді представники партії більшості є головами палат (спікерами). Фракціям також належить провідна роль у формуванні постійних комітетів (підкомітетів) і комісій (підкомісій). У деяких країнах урядова більшість здійснює керівництво найважливішими парламентськими комітетами (Німеччина).

Нині партійні фракції є основною ланкою в процесі формування урядів. Вони визначають його склад і подальші відносини з парламентом.

Характер парламентів найбільш повно виявляється в їх функціях і повноваженнях.

Основними функціямипарламентів і їх палат вважаються представницька, законодавча, установча, парламентського контролю, фінансова, зовнішньополітична та деякі інші функції.

Порядок організації і діяльності більшості парламентів (парламентська процедура) визначається, як правило, конституціями і регламентами, які приймаються самими парламентами або їх, палатами. У двопалатних парламентах кожна палата має свій регламент. Більшість парламентів мають письмово зафіксовані регламенти. Вони регулюють організацію сесій, порядок проведення засідань, голосування й прийняття рішень, порядок підтримання порядку під час засідань, процедури здійснення окремих парламентських функцій і повноважень. Пріоритетне значення в регламентах надається регулюванню порядку скликання сесій, їх початку, закінченню й тривалості, а також розпуску парламенту, тобто достроковому припиненню його повноважень.

Основною формою діяльності парламенту єсесія. Кількість парламентських сесій протягом року далеко не однакова. Вони проводяться: один раз на рік (США, Японія), два рази (Франція, Іспанія) і навіть три або чотири рази (Індія). Але сесії не можуть тривати протягом усього року. Вони перериваються на парламентські канікули й офіційні свята. У разі необхідності можуть скликатися позачергові (надзвичайні) сесії.

Засіданняпарламентів є, як правило, відкритими. Вони постійно і широко висвітлюються пресою, радіо і телебаченням. Для проведення закритих засідань необхідне особливе рішення парламенту або його палат.

Засідання парламентів і палат вважаються правомочними при наявності передбаченого конституціями й регламентами кворуму. Як правило, вимагається присутність більшості (США, Франція, Італія, Іспанія) або певної частини депутатів: 1/3 депутатів (Японія), 1/10 (Індія).

Програми роботи сесій і порядок денний визначаються самими парламентами.

Рішення в парламентах (палатах) приймаються шляхом голосування. Як правило, для прийняття рішення потрібна проста більшість від загальної кількості поданих голосів, або від фактичного числа членів парламенту чи палат, або від їх конституційного складу, або від кількості присутніх тощо.

В цілому роботу парламенту та його палат забезпечує голова парламентуабопалати (спікер, маршал тощо). Загальнопарламентські керівні органи у двопалатних парламентах, як правило, не утворюються. Кожна палата має свої органи. Органи однопалатних парламентів та палат двопалатних парламентів можна поділити принаймні на три види: одноособові голови парламентів або палат, які мають заступників; колегіальні органи (президії тощо); голови однопалатних парламентів (палат) і утворювані ними колегіальні органи.

Голова парламенту або голови палат керують роботою парламентів, дебатами, стежать за дотриманням регламенту. Крім того, голова є посередником у взаємовідносинах парламенту з іншими органами державної влади.

Читайте також:

1. D-петля, що складається з 8–12 залишків, декілька з яких – дигідроуридинові.
2. I. При підготовці до переговорів визначите склад делегації і її керівника.
3. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
4. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
5. II. За зміною ступенів окиснення елементів, які входять до складу реагуючих речовин
6. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
7. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
8. VІ. План та організаційна структура заняття
9. А/. Верховна Рада України.
10. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
11. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.
12. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави

Переглядів: 3567