Тема: Керівництво і лідерство.

Лекція № 12

1. Сутність керівництва і лідерства.

2. Влада, її форми та джерела

3. Теорії лідерства.

1. Ефективність роботи колективу залежить не лише від сформованих у ньому стосунків, що забезпечують успішну взаємодію людей у процесі спільної роботи, а й від того, яким чином спрямовується їх діяльність, які форми впливу використовують для того, щоб спонукати людей до продуктивної праці. Ці питання належать до компетенції керівника.

Керівник— індивід, який очолює колектив і використовує надану йому владу для впливу на поведінку людей, що у ньому працюють, та несе повну відповідальність за результати їх роботи.

Керівник може використовувати формальні важелі впливу (у цьому разі поняття «керівник» ототожнюється з поняттям «менеджер», «керуючий») і неформальні (у цьому разі поняття «керівник» ближче до поняття «лідер»)

Між керівництвом і лідерством існує певна різниця.

Керівництво — процес впливу на підлеглих за допомогою формальних важелів для забезпечення виконання ними офіційно визначених доручень і розв'язання певних завдань.

Основою керівництва є вплив (поведінка однієї людини, яка вносить зміни у поведінку, стосунки, відчуття іншої людини) і влада (можливість впливати на поведінку інших).

Лідерство — здатність впливати на поведінку окремих осіб чи робочої групи особистими якостями, які відповідають зовнішнім і внутрішнім потребам групи.

Керівник, який досяг влади лише завдяки своїй посаді і керує людьми винятково з цих позицій, належить до формальних лідерів. Його влада поширюється переважно на виробничі відносини і здійснюється за схемою «начальник — підлеглий» (він має владу над підлеглими, оскільки вони залежать від нього у питаннях розподілу завдань, нарахування заробітної плати, просування по службі тощо).

Владні позиції керівника зміцнюються, якщо він, окрім формальних підстав керувати, завоює прихильність підлеглих завдяки особистим якостям — компетентності, рішучості, цілеспрямованості, енергійності, вмінню пробуджувати ентузіазм тощо, тобто виявить лідерські якості, що ґрунтуються на неформальній основі.

З позиції інтересів організації ідеальним є поєднання формальних і неформальних основ влади. Менеджер, будучи лідером, здійснює свої управлінські функції через призму неформального лідера. У підпорядкованому йому колективі складаються стосунки «лідер — послідовник», які значно тісніші та результативніші, ніж відносини «начальник — підлеглий».

Лідерство підсилює керівні дії менеджера у таких сферах, як визначення цілей, координація зусиль підлеглих, оцінка результатів їхньої роботи, мотивування Діяльності (через власний приклад, рішучість, впевненість, уміння вести за собою тощо), забезпечення групової синергії; відстоювання інтересів групи за її межами, визначення перспектив її розвитку тощо

Однак на практиці ефективний менеджер не завжди є ефективним лідером, і навпаки. Як зазначає російський вчений О. Віханський, їх основні характеристики перебувають ніби в різних вимірах (табл. 4.4).

1. Менеджер спрямовує роботу інших і несе персональну відповідальність за її результати, вносить порядок і послідовність у роботу. Лідер надихає людей, вселяє ентузіазм, передаючи співробітникам власне бачення майбутнього і допомагаючи їм адаптуватись до нового.

2. Менеджери переважно пасивні щодо цілей. Лідери ж, навпаки, самі визначають цілі й спрямовують зусилля своїх послідовників на їх реалізацію.

3. Менеджери схильні розробляти свої дії в деталях і в часі, планувати залучення і використання необхідних ресурсів для підтримування організаційної ефективності. Лідери ж досягають цілей прогнозуванням
майбутнього і шляхів його досягнення, не вникаючи в оперативні деталі й рутину.

4. Менеджери надають перевагу порядку у взаємодії з підлеглими, вибудовуючи стосунки з ними відповідно до ролей підлеглих у запрограмованому ланцюжку подій або у формальному процесі прийняття і реалізації рішень. Лідери підтримують працівників, які розуміють і поділяють їх погляди.

5. Менеджери забезпечують досягнення цілей працею підлеглих, контролюючи їхню поведінку і реагуючи на кожне відхилення від плану. Лідери будують стосунки з підлеглими на довірі.

6. Менеджери концентрують свої зусилля у сфері прийняття рішень, рішення часто приймають на основі досвіду. Лідери розробляють нові й неоднозначні способи подолання проблеми.

2.У сучасному менеджменті виокремлюють п'ять основних форм влади: владу примусу, винагороди, законну, експертну, харизматичну (еталонну).

Влада примусу. Її джерелом є страх. Ґрунтується вона на побоюванні виконавця втратити роботу, посаду, премію, повагу, захищеність тощо. Така влада не обов'язково передбачає насильство, але працівника завжди супроводжує відчуття невизначеності. Її недоліками є: відсутність довіри між підлеглими та керівництвом; значні витрати на контроль за діями підлеглих; бажання підлеглого помститися керівникові; орієнтація підлеглих на виконання роботи лише у межах встановленого завдання, гальмування розвитку організації, стримування ініціативи. Така влада ефективна лише тоді, коли підлеглі дорожать місцем своєї роботи, не маючи змоги змінити її.Влада винагороди.У її основі — стимули і винагороди як головні важелі впливу. Джерелом такої влади є прагнення людей задовольнити певні свої потреби. Керівник використовує бажання підлеглих отримати винагороду в обмін на виконану роботу, певну поведінку тощо. Ця форма влади знайшла широке застосування з огляду на різноманітність існуючих винагород: від матеріальних до моральних. Однак її недоліком є те, що з часом цінність звичної винагороди знижується, задоволення від її отримання втрачається. За цих умов її використання не дає бажаного результату.

Законна влада.Вона передбачає вплив на підлеглих через традиції, здатні задовольнити потребу виконавця у захищеності й належності. Ґрунтується на переконанні підлеглих у праві керівника віддавати накази, обов'язкові для виконання. Отже, джерелом законної влади є соціальні норми того суспільства, у якому функціонує конкретна організація. Її перевагами є забезпечення стабільності організації, швидкість та передбачуваність впливу, оскільки виконавець реагує не на певну людину (керівника), а на відповідну посаду.

Експертна влада. Вїї основі — вплив через розумну віру, яка зумовлена переконаністю в тому, що керівник має ґрунтовні знання з питань, які вирішуються. Джерелом експертної влади є знання. Підлеглий не піддає сумніву рішення керівника та шляхи його виконання. Недоліками експертної влади є те, що навіть одне помилкове рішення похитне віру підлеглих, а значить, і авторитет керівника, а поява ще одного експерта спричинить конкуренцію за владу.

Різновидом експертної влади є влада інформаії, що грунтується на можливостях і спроможності керівника з”єднувати на своєму рівні всі інформаційні потоки. Джерелом цієї влади є мережа комунікаційних каналів, якою надходить інформація.

Якщо інформаційні канали доступні лише керівникові, який оперативно реагує на потенційні загрози або використовує можливості, про які інші ще не знають, у такому разі кажуть про владу зв'язків. Ефективне використання її дає змогу підтримувати позиції організації на потрібному рівні без кількісного зростання.

Харизматична (еталонна) влада.Вона формується на засадах харизми, тобто на силі особистих якостей або професійних здібностей людини, визнаної лідером не лише формально. Таким лідерам властиві незалежність, гідність, неординарна і вражаюча зовнішність, риторичні здібності, талант управлінця, впевненість у собі, вимогливість та позитивний критицизм у ставленні до підлеглих, об'єктивність у заохоченні й покаранні, ввічливість і доброзичливість, почуття гумору, нормальне сприйняття дотепів і жартів, зацікавленість особистими проблемами підлеглих тощо.

Харизматичний керівник викликає у підлеглих симпатію, є для них взірцем. Його дії і вчинки знаходять безумовну підтримку в тих, хто перебуває під його впливом. .

3.Ефективним вважають такого керівника, який поєднує у собі здатність впливати на поведінку інших людей не лише з позицій формальної влади, а й з позицій визнаного лідера, вміло використовуючи для цього всі форми влади. З огляду на це у теорії управління велику увагу приділяли вивченню лідерства як явища, у процесі якого сформувались три підходи: з погляду особистісних рис людини, з позиції її поведінки, ситуаційний.

Підхід з позиції особистісних якостей людини.Першим підходом до вивчення лідерства були дослідження особистості («теорії особистості»), у яких зроблено спробу виявити ті якості, які вирізняють видатних історичних особистостей. Згідно з цією теорією лідер повинен володіти гострим розумом, інтелектуальними здібностями, вмінням підкоряти людей своїй волі, впевненістю в собі, активністю та енергійністю, ініціативністю, помітною зовнішністю.

Однак не всім ці якості допомогли досягти значних висот. Незважаючи на це, вивчення лідерських якостей продовжувалось.

Результативними були дослідження американського консультанта з питань лідерства Уоррена Беніса, який вивчав життя і діяльність 90 успішних лідерів і наголосив на таких групах лідерських якостей:

—управління увагою (здатність так уявити результат чи наслідки, цілі чи напрям руху, щоб це було привабливим для послідовників);

—управління значенням (здатність так передати значення створеного образу, ідеї, щоб їх зрозуміли і прийняли послідовники);

—управління довірою (здатність діяти постійно і послідовно, щоб здобути повну довіру підлеглих);

—управління собою (здатність усвідомлювати свої сильні й слабкі сторони з тим, щоб підсилити перші і послабити другі, використовуючи ресурси інших людей).

Якості, що дають змогу стати лідерами, дослідники об'єднали в такі групи: фізіологічні, психологічні, інтелектуальні та ділові.

До фізіологічних належать зріст, вага, статура, стан здоров'я, енергійність тощо.

Психологічні, або емоційні, якості виявляються головним чином через характер людини (для лідера важливо бути врівноваженим, але рішучим).

Інтелектуальні якості допомагають лідеру приймати правильні рішення.

Особистісні ділові якості впливають на здатність лідера виконувати свої функції. Вони вдосконалюються з досвідом, і їх цінність для успіху зростає за рівнями організаційної ієрархії.

Підхід з позиції поведінки лідера.Сутність його полягає в залежності ефективності лідера не від особистісних якостей, а від поведінки керівника з підлеглими. Це стало основою класифікації стилів керівництва.

Стиль керівництва — звична манера поведінки керівника щодо підлеглих з метою вплинути на них і спонукати їх до досягнення цілей організації.

Стиль керівництва залежить від обсягу делегування повноважень, від форм влади, які переважно застосовує керівник, від того, про що дбає керівник насамперед — про налагодження стосунків у колективі чи про виробничі завдання.

Ситуаційний підхід до керівництва.Він передбачає взаємодію різних ситуаційних чинників з метою виявлення причинно-наслідкового зв'язку у відносинах, який би дав змогу передбачити можливу поведінку керівника і наслідки цієї поведінки. Згідно із ситуаційними теоріями вибір стилю зумовлюється ситуацією. Тобто ефективність керівництва залежить від того, наскільки ситуація дає керівникові можливість впливати на інших людей.

Отже, діяльність менеджера буде успішною тільки в тому разі, якщо він враховуватиме особливості соціальної взаємодії, прагнутиме застосовувати різні форми влади і впливу, розвивати і використовувати для ефективного впливу на підлеглих свої ділові якості, правильно оцінюватиме проблемні ситуації і підбиратиме для їх розв'язання відповідний стиль керівництва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Умови реалізації продукту при простому і розширеному відтворенні	\|	Опис постановки задачі (ОПЗ) технічного проекту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.