ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПРОБИ І ТЕСТИ У ПАТОПСИХОЛОГІЇ

Психометричні тести, використання яких у клінічних цілях дотепер залишається дискусійним, істотно відрізняються від розроблених вітчизняними патопсихологами і широко ними застосовуваних методик типу функціональних проб.

Психологічний тест – це іспит визначеної функції за допомогою вивчення стандартизованих реакцій особистості на стимули, чітко регламентовані за ступенем складності і часу виконання завдання, що дозволяє установити рівень розвитку цієї функції в порівнянні з усередненими показниками, характерними для даної популяції.

Тести є дуже аморфною групою психологічних методик. Вони розрізняються діапазоном застосовуваних прийомів. Досить порівняти два такі тести, призначені для дослідження інтелектуального рівня: метод Векслера, що включає 11 експериментальних методик, і «шкалу доміно», представлену набором досить однорідних завдань, розміщених за ступенем наростання їх складності. У зв'язку з цим варт пам'ятати вказівки великого фахівця в галузі тестології А. Анастазі (1982) про те, що назви тестів далеко не завжди відповідають тому, що вони насправді вимірюють.

Уже при створенні перших психологічних тестів були розроблені відомі вимоги до них («психографічний мінімум») висока симптоматична цінність (тобто зв'язок з визначеними психічними особливостями особистості); широка симптоматична цінність повне і різнобічне виявлення індивідуальної особливості, що нас цікавить; універсальність, придатність або легка пристосовність до екзаменування різних категорій індивідів; стислість; технічна простота; легкість і простота кількісного обчислення тощо

У патопсихології можливість використання психологічних тестів зазвичай розглядається в плані їхнього протиставлення методикам типу функціональних проб, при цьому підкреслюється сугубо вимірювальна спрямованість тестів на оцінку окремих функцій, без вивчення структури психічного дефекту. У той же час вказується, що патопсихологічні методики типу функціональних проб дають поглиблений якісний аналіз експериментальних даних, що є виграшним в процесі їх статистичної обробки, але позбавлені властивої тестам твердої регламентованості завдань і стандартизації можливих в експерименті проявів психічної діяльності.

Питання про застосування в патопсихології тестів не може зважуватися альтернативно. Відмінності методичного характеру між тестами і патопсихологічними методиками типу функціональних проб дозволяють говорити про можливість їх спільного застосування залежно від завдань дослідження. Про правомірність такої постановки питання писав С.Рубінштейн (1935), пропонуючи доповнювати тести іншими методичними засобами. Цю точку зору відстоював і К.Платонов (1977).

Торкаючись питання про можливість застосування тестів у патопсихології, В.Мясищев (1971) також указував на раціональність комбінування даних стандартного і нестандартного дослідження, застерігав проти тестування і підрахунку без уміння психологічного спостереження, правильного пояснення, заснованого на знанні різноманіття властивостей особистості, уміння охопити особистість у її розвитку, у нерозривному поєднанні біологічних і органічних «умов особистості» і «самої особистості», що є системою суспільно зумовлених відносин. Однак така постановка питання вимагає уточнення показань до застосування психометричних тестів.

Заперечуючи проти сугубо вимірювальної спрямованості тестів, Б.Зейгарник (1971) пише, що вимір коефіцієнта психічних здібностей можна визнати правомірним лише в тому випадку, якщо розглядати розумовий розвиток тільки як кількісний ріст цих здібностей, а хворобу як їх регрес. Розуміючи, що розвиток не є лише кількісним ростом здібностей, заперечуючи уявлення про психічну хворобу як про єдиний механізм розпаду, що ніби є негативом стосовно розвитку, не можна зводити дослідження психічних функцій до простого їх виміру, ігноруючи своєрідність якісних патопсихологічних характеристик при різних захворюваннях.

Можна вважати, що вирішення питання про діагностичне значення тестів у патопсихології неоднозначне. Отримані при дослідженні за Векслером дані спираються на математично оброблені результати обстежень великих груп хворих різної нозологічної приналежності і не завжди можуть застосовуватися при розв'язанні питань індивідуальної нозологічної діагностики. Сам Векслер в інтерпретації отриманих за допомогою його методу результатів при обстеженні хворих шизофренією надавав великого значення їхньому якісному аналізу. Так, при цьому відзначалася невідповідність правильності рішення завдання ступеню його складності, акцентувалася увага на виявленні в процесі дослідження таких особливостей мислення, як резонерство, тенденція до надмірних узагальнень, тобто властивостей, що не піддаються кількісному визначенню.

Є і ще однин бік питання. Навіть такий відносно різнобічний за методичними прийомах тест, як інтелектуальна шкала Векслера, не може претендувати на універсальну валідність. Зокрема, цей тест не включає ряду методик, що особливо добре зарекомендували себе при виявленні шизофренічних розладів мислення, наприклад, методик класифікації, виключення, утворення піктограм. Діагностична цінність тесту Векслера неоднакова при різних варіантах клінічного завдання, яким керується патопсихолог. Вона значно вища, коли проводиться диференціальна діагностика шизофренії й органічних уражень головного мозку, і зводиться головним чином до якісної інтерпретації результатів при розмежуванні шизофренії від психопатій або невротичних станів. У цьому сенсі цікавими є дані О. Олбі (1968), що досліджував психопатологічні контрастні групи психічно хворих (шизофренія, органічні ураження головного мозку, неврози), подібних за статтю, віком тощо). Істотних діагностичних відмінностей він при цьому не знайшов. Лише мозаїчний субтест (кубики Кооса) відрізняв хворих з органічними захворюваннями головного мозку від хворих шизофренією і неврозами. На цій підставі О. Олбі застерігає від некритичного використання тесту Векслера для вирішення питань клінічної діагностики.

У той же час дослідження інтелектуальної діяльності за допомогою тестів дозволяє одержати дані, характерні для обстежуваного в порівнянні з іншими пацієнтами тієї ж вікової групи, що визначають у тому чи іншому відношенні його індивідуальні особливості. Можливість стандартизованої оцінки досягнутих при обстеженні результатів має позитивне значення при характеристиці глибини психічного дефекту окремого хворого або групи хворих загальної нозологічної приналежності. Крім того, ретельний і тонкий якісний аналіз підсумків при врахуванні їхнього кількісного значення виявився дуже результативним у визначенні особистісних особливостей обстежуваних (І.М. Гільяшева, 1969,1971).

Можна вважати, що психометричні тести виявляться корисними при обстеженні будь-якої категорії хворих у динаміці, на різних етапах протікання захворювання й онтогенезу. Переважна кількість досліджень інтелекту при старінні зроблена методом «поперечних зрізів». Вивчення динаміки інтелекту шляхом «поперечних зрізів» дає середні дані для різних вікових груп. При цьому стираються індивідуальні відмінності, картина того чи іншого процесу виходить інтегративною, виявляє визначену тенденцію.

Розвиток і спад інтелектуальних функцій можна простежити в одній і тій же групі лонгітюдним методом. Так, при цьому можна виявити раптові стрибки інтелектуального рівня на деяких онтогенетичних етапах в окремих осіб, простежити роль соматичних і соціальних факторів у виникненні цих стрибків або спадів. Крім того, при такій організації дослідження можна врахувати вихідний рівень інтелектуальної діяльності. Однак для проведення лонгітюдного дослідження потрібна підготовка ідентичних і досить вивірених наборів субтестів. Найбільш результативним вважають поєднання обох методів – «поперечних зрізів» і лонгітюдного.

Питання про використання тестів у патопсихології ще далеке від остаточного вирішення. Категоричність суджень тут може зіслужити погану службу. Тут робиться акцент на деякому досвіді їх застосування. Можна, однак, вважати, що найбільш правильним було б їхнє застосування в загальному комплексі патопсихологічного дослідження поряд з іншими переважно якісними методиками і при розробці певних рекомендацій щодо їхнього використання.

Варто також пам'ятати, що тести в патопсихології можуть використовуватися лише при розв'язанні дуже вузьких, конкретних задач, тому що жоден, навіть найширшого діапазону, тест не дає всебічного уявлення про психічну діяльність обстежуваного.

М. Ярошевський (1974), розглядаючи дискусійність проблеми про можливість застосування тестів у психології, підкреслює, що тест не може допомогти у встановленні причинних зв'язків у психічній діяльності, він лише дозволяє фіксувати результати діяльності, не зв'язуючи їх з визначеними змінними в тій чи інші психічній функції. Проте, вважає М. Ярошевський, тест дозволяє виявити певні закономірності (ймовірнісні, статистичні). Ці закономірності настільки ж реальні, як і строго причинні, динамічні, і знання їх збагачує прогностичні можливості психолога. Помилка ж тестології полягає в спробі за допомогою статистики заповнити прогалини в знанні про динаміку розумового розвитку, його механізмах і закономірностях.

У патопсихологічному дослідженні тести можуть відігравати допоміжну роль, наприклад, як вказувалося вище, при необхідності рангування ступеня вираженості інтелектуального дефекту в групі хворих однакової нозологічної приналежності. Ми можемо вводити тести на визначених етапах обстеження хворого, наприклад, для дослідження в нього пам'яті, для виявлення інертності психічних процесів але одержати цілісну характеристику розумової діяльності й афективно-особистісної сфери хворого за допомогою лише тестів неможливо Використовуючи лише тести, патопсихолог певною мірою звужує свої можливості змінювати у ході експерименту тактику.

На відміну від психометричних тестів методики типу функціональних проб дозволяють досліднику вдаватися до гнучкої тактики оцінок якості роботи обстежуваного, враховувати його індивідуальність і конкретну задачу дослідження на даному етапі, надавати хворому дозовану допомогу, що дозволяє визначити зону його найближчого розвитку (А. Іванова, 1976; В. Ніколаєва, Е. Соколова, Д. Співаковська, 1979).

Крім того, сумарні оцінки, одержувані при дослідженні за допомогою тестів, у ряді випадків маскують особистісні індивідуально-особистісні типологічні особливості властиві обстежуваному і до хвороби. Наприклад, характерна й раніше для хворого повільність сенсомоторики може привести при дослідженні за методом Векслера до висновку про інтелектуальну недостатність.

Отже, необхідно також зупинитися ще на одному питанні, що має методично важливе значення. Особлива регламентованість тестових досліджень сприяла створенню ілюзії про можливість працювати з тестами, не маючи спеціальної підготовки. Такий «дослідник» через свою неспроможність при інтерпретації отриманих відповідей, як правило, одержує помилкові результати, об'єктивність яких він відстоює, будучи упевненим у непогрішності методу. На мою думку, зовсім неприпустимо, щоб дослідження проводили люди, які не володіють знаннями в галузі патопсихології, психодіагностики і не вміють проводити патопсихологічні, а не рідко і звичайні психологічні експерименти за допомогою традиційних методів. Даний принцип не повинен порушуватися і при підготовці практичних психологів у вищих навчальних закладах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОВЕДЕННЯ ПАТОПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ І ПІДГОТОВКА ВИСНОВКУ	\|	Пряме оподаткування підприємства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.