• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕХНОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОГО ВПЛИВУ НА ПОВЕДІНКУ ОСОБИСТОСТІ З ВІДХИЛЕННЯМИ

ЛЕКЦІЯ 17

ОСНОВНІ БУХГАЛТЕРСЬКІ ПРОВОДКИ З ОБЛІКУ ПРОДУКТІВ ХАРЧУВАННЯ

1. Соціально-педагогічний вплив на поведінку особистості, що відхиляється.

2. Соціальна психолого-педагогічна інтервенція поведінки особистості, що відхиляється.

3. Стратегії соціально-педагогічного втручання при різноманітних формах поведінки, що відхиляється.

1. Соціально-педагогічний вплив на поведінку особистості, що відхиляється.

В залежності від засобів взаємодії з реальністю і порушення тих або інших норм суспільства, девіантна поведінка розділяється на п’ять типів (див. схему 1).

Критерії девіантної поведінки, норми законослухняності, моральні і морально-етичні накази (загальнолюдські цінності), етикет і стиль.

Поведінка особистості, що відхиляється, регулюється різноманітними соціальними інститутами. Суспільний вплив може мати характер правових санкцій, медичного втручання, педагогічного впливу, соціальної підтримки і психологічної допомоги. В силу складного характеру вимагає добре організованої системи соціальних впливів.

Соціально-педагогічна допомога відрізняється вираженою гуманістичною спрямованістю, заснованого на принципах конфіденціальності, добровільності і особистої зацікавленості, прийнятті людиною відповідальності за своє життя, взаємної довіри, підтримки, поваги особистості й індивідуальності.

Соціально-педагогічна допомога має два провідних напрями. Це превенція (попередження, профілактика) і інтервенція (подолання, корекція, реабілітація).

Існують різноманітні форми профілактичної роботи: Перша форма — організація соціального середовища. Використовується вплив навколишнього середовища, що детермінує, на формування девіацій. Впливаючи на соціальні чинники, можна уникнути небажаної поведінки особистості. Вплив може бути спрямований на суспільство в цілому, наприклад через створення негативної суспільної думки стосовно поведінки, що відхиляється. Об’єктом роботи також може бути сім’я, соціальна група (школа, клас) або конкретна особистість. Здійснюється у формі соціальної реклами формування настанов на здоровий спосіб життя і тверезість. Особливе значення має політика засобів масової інформації (спеціальні програми, виступи молодіжних кумирів, спеціально підібрані кінофільми).

Робота з молодіжної субкультурою у формі руху «Молодь проти наркотиків» або однойменної акції з виступом популярних рок-груп, робота в місцях, де молодь проводить своє дозвілля і спілкується. Наприклад, на дискотеці можуть з’явитися загадкові люди в масках. Наприкінці вечора підлітки можуть дізнатися від них про трагічні долі і переживання, пов’язані з втратою близької людини від наркотиків. Робота з підлітками може бути організована також на вулиці, для чого у ряді країн існує підготовка підлітків-лідерів, що проводять відповідну роботу.

Друга форма профілактичної роботи — інформування у вигляді лекцій, бесід, поширення спеціальної літератури або відео- і телефільмів. Суть підходу — вплив на когнітивні процеси особистості з метою підвищення її здатності до прийняття конструктивних рішень. Використовується інформація, підтверджена статистичними даними, наприклад про пагубний вплив наркотиків на здоров’я й особистість. При цьому перераховуються негативні наслідки вживання наркотиків або описуються драматичні долі дев-іантів, їх особиста деградація. Метод збільшує знання, але погано впливає на зміну поведінки. Використання інформування не в комплексі заходів — не знижує рівня девіацій. У деяких же випадках, навпроти, раннє знайомство з девіаціями стимулює підсилення інтересу до них. Інформування у вигляді бесіди з попередженню наркозалежної поведінки повинне проводитися не пізніше 14 річного віку. Вони не повинні містити докладного опису наркотиків і їх ефектів. Такі бесіди доцільно спрямовувати на обговорення наслідків девіантної поведінки і засобів утримування від неї, на вироблення активної особистої позиції.

Третя форма профілактичної роботи — активне соціальне навчання соціально важливим навичкам — реалізується у формі групових тренінгів:

1. Тренінг резистентності (стійкості) до негативного соціального впливу. У ході тренінгу змінюються настанови на девіантну поведінку, формуються навички розпізнавання рекламних стратегій, розвивається здатність говорити «ні» у випадку тиску однолітків, дається інформація про можливий негативний вплив батьків і інших дорослих (наприклад, що вживають алкоголь) і т.д.

2. Тренінг асертивності або афективно-ціннісного навчання. Заснований на уявленні, що девіантна поведінка безпосередньо пов’язана з емоційними порушеннями. Для попередження даної проблеми підлітків навчають розпізнавати емоції, виражати їх прийнятною уявою і продуктивно справлятися зі стресом. У ході групової роботи також формуються навички ухвалення рішення, підвищується самооцінка, стимулюються процеси самовизначення і розвитку позитивних цінностей.

3. Тренінг формування життєвих навичок — найважливіших соціальних умінь особистості (умінь спілкуватися, підтримувати приятельські зв’язки і конструктивно розв’язати конфлікти в міжособових відношеннях, здатність приймати на себе відповідальність, ставити цілі, відстоювати свою позицію й інтереси, навички самоконтролю, впевненої поведінки, зміни себе і навколишньої ситуації).

Четверта форма — організація діяльності, альтернативної девіантній поведінці, пов’язана з уявленнями про замісний ефект девіантної поведінки. Наприклад, адикція може грати важливу роль у особистій динаміці — це підвищення самооцінки або інтеграція в референтне середовище. Передбачається, що люди використовують психоактивні речовини, що покращують настрій доти, доки не одержать взамін щось краще. Альтернативними формами активності визнано: пізнання (подорожі), випробування себе (походи у гори, спорт з ризиком), значиме спілкування, кохання, творчість, діяльність (у тому числі професійна, релігійно-духовна, добродійна).

У сімейному вихованні провідними профілактичними завданнями виступають раннє виховання стійких інтересів, розвиток здатності любити і бути коханим, формування уміння зайняти себе і працювати. Батьки повинні розуміти, що вони формують потреби особистості через залучення дитини до різноманітних видів активності — спорту, мистецтва, пізнання. Якщо до підліткового віку позитивні потреби не сформовані, особистість виявляється вразливою у ставленні до негативних потреб і занять.

П’ята форма — організація здорового способу життя — особистої відповідальності за здоров’я, гармонію з навколишнім світом і своїм організмом. Уміння людини досягати оптимального стану й успішно протистояти несприятливим чинникам середовища вважається особливо цінним. Здоровий стиль життя припускає здорове харчування, регулярні фізичні навантаження, дотримання режиму праці і відпочинку, спілкування з природою, виключення надмірностей. Такий стиль заснований на екологічному мисленні він істотно залежить від рівня розвитку суспільства.

Шоста форма — активізація особистих ресурсів (заняття спортом, творче самовираження, участь у групах спілкування і особисте зростання, арттерапія).

Сьома форма — мінімізація негативних наслідків девіантної поведінки використовується у випадках уже сформованої поведінки, що відхиляється. Вона спрямована на профілактику рецидивів або їх негативних наслідків. Наприклад, наркозалежні підлітки можуть одержувати своєчасну медичну допомогу, а також необхідні знання з супутніх захворювань і їх лікування.

За способом організації роботи виділяють такі форми профілактики: індивідуальну, сімейну, групову роботу. З метою попередження поведінки, що відхиляється, використовуються різноманітні соціально-педагогічні методи. Серед провідних методів роботи — інформування, групові дискусії, тренінгові вправи, рольові ігри, моделювання ефективної соціальної поведінки, терапевтичні методики.

В залежності від методів профілактична робота може здійснюватися у формі тренінгів, освітніх програм (наприклад, шкільного спецкурсу), консультування, кризової допомоги (телефон довіри).

2. Соціальна психолого-педагогічна інтервенція поведінки особистості, що відхиляється.

Інтервенція поведінки особистості, що відхиляється, є ще одним напрямком соціально-педагогічного впливу.

Інтервенція — це втручання в особистий простір для стимулювання позитивних змін. Мета — попущення або усунення тих форм поведінки, особистость, що перешкоджають соціальній адаптації.

Провідні завдання втручання при девіантній поведінці:

• формування мотивації на соціальну адаптацію або видужання;

• стимулювання особистих змін;

• корекція конкретних форм поведінки, що відхиляється;

• створення сприятливих соціально-психологічних умов для особистісних змін або видужання.

Ефективність роботи оцінюється як за об’єктивними ознаками зменшення небажаної поведінки (наприклад, випадків вживання

наркотиків), так і за суб’єктивними змінами (наприклад, підсилення бажання вести тверезий спосіб життя). Одним з най важливіших критеріїв позитивних змін виступає підвищення рівня соціальної адаптації особистості.

3. Стратегії соціально-педагогічного втручання при різноманітних формах поведінки, що відхиляється.

Різноманітні форми девіантної поведінки вимагають внесення деяких коректив у використання основних соціально-педагогічних методів. Можна намітити деякі загальні стратегії соціально-педагогічного втручання по відношенню до основних видів поведінки, що відхиляється.

Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки людини є:

делінквентна поведінка — поведінка, що відхиляється у крайніх своїх проявах, що представляє кримінально карне діяння. Відмінності делінквентної від кримінальної поведінки кореняться у тяжкості правопорушенні., виразності їх антигромадського характеру. Правопорушення діляться на злочини і провини. Суть провини полягає не тільки в тому, що вона не представляє суттєвої суспільної небезпеки, але й у тому, що вона відрізняється від злочину мотивами вчинення протиправної дії.

Делінквентна поведінка може виявлятися, приміром, у бешкетництві і бажанні розважитися. Підліток з цікавості і «за компанію» може кидати з балкона важкі предмети (або їжу) у перехожих, одержуючи задоволення від точності влучення в «жертву». У вигляді пустощів людина може подзвонити до диспетчерської аеропорту і попередити про нібито закладену в літак бомбу. З метою притягнення уваги до власної персони («на спір») молода людина може спробувати залізти на телевізійну вежу або вкрасти у вчителя зсумки записну книжку.

Різниця делінквентної і кримінальної поведінки корениться не у віці, з якого настає кримінальна відповідальність (делінкти можуть чинити і дорослі та й навіть літні), а в ступені усвідомлення індивідом своїх протиправних вчинків і дій, їх соціальної значимості і шкоди наслідків для оточуючих. Використовуючи образний вираз ЄАнчел, до делінквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, наміри яких були безневинними». Підґрунтям делінквентної поведінки дорослого і літньої людини є психічний інфантилізм з комплексом характерних ознак: невмінням розрізняти ідеальну і реальну мету, наївність, яка не відповідає віку, дитяча екзальтованість, егоцентризм, формально-обов’язкове виконання боргу і підкореність, небажання і невміння прогнозувати можливі майбутні небажані події (антиципаційна неспроможність), підвищена вразливість, потреба в розраді й опіці, схильність до різких коливань настрою і виражених афективних реакцій.

У випадку протиправної й антигромадської (делінквентної) поведінки основною стратегією впливу є організація умов суспільного покарання (переважно у в’язницях і виправно-трудових колоніях). У ряді країн до осіб, що скоїли правопорушення, застосовується система громадського осуду й обмеження прав делін-квента (після відбування покарання), наприклад, обмеження у виборі професії, у прийомі на роботу або в усиновленні дітей. Основні форми — консультування, терапія, судово-психологічна експертиза (особливо у відношенні неповнолітніх), СПТ і організація саногенного середовища.

Специфічність терапії в умовах місць позбавлення волі — пенітенціарної психотерапії визначається вкрай стресовою для особистості ситуацією, впливом асоціально настроєних лідерів, неможливістю звичних відношень терапевтичного альянсу. Звичайні методи неефективні. У зв’язку з цим використовуються специфічні методи, адаптовані до пенітенціарного середовища.

Завдання терапії в закритих установах:

• встановлення потреби індивіда;

• визначення особистісних особливостей за допомогою адаптованих до пенітенціарного середовища методик або спеціально розроблених шкал-таких, що забезпечують і створюють облік впливів середовища;

• створення «психотерапевтичних оазисів», груп або відношень, захищених від деструктивно діючих впливів;

• зняття психічної напруги (методами релаксації, зниження чутливості до кримінального, стресового впливу);

• соціальне навчання і підвищення здатності засудженого вирішувати проблеми в даному середовищі по виході з неї.

У ряді випадків робота сполучається з духовною психотерапією. Пенітенціарна терапія зштовхується з серйозними, нерідко нездоланними труднощами. Тому діяльність священиків у ряді випадків є єдиною формою психолого-соціального впливу на особистість людини, що відбуває покарання.

Ефективність впливу у випадку делінквентної поведінки залежить від ефективності комплексу заходів: організаційних (наприклад, організація порядку і гуманної атмосфери в установі), економічних, педагогічних, медичних, соціальних (наприклад, соціальна реабілітація після звільнення).

Важко реалізованим, але максимально ефективним представляє метод створення саногенного середовища або терапевтичних «оазисів». Основна мета — вилучення людини із звичного, що провокує, оточення, що повинне викликати зміни способу життя людини і особистісні зміни. Форми організації середовища — трудові комуни для підлітків з поведінкою, що відхиляється. Основні правила — самостійне життєзабезпечення, взаємодопомога, суворе підпорядкування керівнику і виборним органам, суворе дотримання дисципліни і норм внутрішнього життя, наслідування традицій.

Для делінквентної поведінки найбільш адекватними засобами соціального впливу признаються суспільне покарання і терапія поведінки в її різних модифікаціях.

Адиктивна поведінка— це один з типів девіантної поведінки з формуванням прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т.А. Донських).

Виділяються такі психологічні особливості осіб з адиктивни-ми формами поведінки:

• Знижена переносність труднощів повсякденного життя поряд з гарною переносністю кризових ситуацій.

• Прихований комплекс неповноцінності, що сполучається з перевагою, такий, що виявляється зовнішньо.

• Зовнішня соціабельність, що сполучається зі страхом перед стійкими емоційними контактами.

• Прагнення говорити неправду.

• Прагнення обвинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.

• Прагнення відходити від відповідальності у прийнятті рішень.

• Стереотипність, повторювальність поведінки.

• Залежність.

• Тривожність.

У адиктивної особистості відзначається феномен «жаги гострих відчуттів» (В.О.Петровський), що характеризується спонуканням до ризику, обумовленим досвідом подолання небезпеки.

На думку Є.Вет, у людини існує шість видів голоду:

• голод по сенсорній стимуляції;

• голод до визнання;

• голод до контакту і фізичного погладжування;

• сексуальний голод;

• структурний голод, або голод до структурування часу;

• голод до інцидентів.

Поряд з залежністю основним у поведінці адиктивної особистості є прагнення до відходу від реальності. Існує чотири види «втечі» від реальності: «втеча в тіло», «втеча в роботу», втеча в контакти або самітність» і «втеча у фантазії».

Особливості втручання в аутодеструктивну поведінку залежать від виду адикції і ступеня залежності.

Виділяються три глобальні соціальні стратегії впливу на особистість з залежною поведінкою:

1) репресивна політика (боротьби суспільства з окремими його членами);

2) політика мінімізації ризику (зниження шкоди) — прагматичний ПІДХІД;

3) політика ресоціалізації (соціально-психологічної реабілітації).

1. Сутність репресивної політики — наркотики забороняються державою, а всі дії, пов’язані з ними, переслідуються за законом; введення «сухого закону».

2. Ліберальна політика зниження шкоди — програми впливу в галузі суспільної охорони здоров’я — програми обміну шприців, навчання безпечним засобам вживання наркотиків, інформування про захворювання, що супроводжують вживання, поширення презервативів і навчання засобам безпечного сексу, проведення аутріч-роботи (аутріч-робота («зовні») — повідомлення профілактичної інформації закритим соціальним групам (споживачам наркотиків, гомосексуалістам, проституткам) у місцях, звичних для них.

3. Політика ресоціалізації (соціально-педагогічноїреабілітації) — відновлення життєвих функцій індивіда, дезадаптованих внаслідок залежної поведінки. Заходи:

• правовий захист і соціальна підтримка (включення в соціальну групу, юридичний захист, працевлаштування, вирішення ЖИТЛОВОЇ проблеми);

• реабілітація (підтримка ремісії, розширення особистіс- них ресурсів);

• медична допомога (зняття абстинентного синдрому, про- тирецидивна терапія, лікування супутніх соматичних і нервово- психічних розладів).

При відносно найнебезпечніших формах (паління, азартні ігри, харчова залежність) або початкових стадіях залежності широко застосовуються різноманітні види консультування.

Мета: ухвалення рішення про лікування (усвідомлення хвороби, відчуття неможливості так далі жити, підвищення готовності лікуватися), вибір найбільш адекватної форми лікування.

На наступному етапі реалізується програма супроводу ремісії — підтримки тверезості. Світовий досвід свідчить про доцільність проведення даної роботи протягом 12-24 місяців. Соціально-педагогічна допомога в підтримці здійснюється за різноманітними напрямками і формами: консультування залежного і членів його сім’ї; індивідуальна і групова терапія, орієнтовані на позитивні особистісні зміни, і насамперед — формування настанови на тверезість; спеціальні лінії телефону довіри.

Форми реабілітації:

1. Групи самодопомоги «Анонімні наркомани», «Анонімні алкоголіки», що діють відповідно до програми «12 кроків».

2. Центри соціально-психологічної реабілітації працюють за різноманітними програмами: Мінесотська модель, Дей-топ Інтер- нейшнел, духовне відродження, «шокова терапія», модель саморегуляції.

3. Трудові комуни і табори.

4. Овоцерквіння — обертання у віру, служіння церкві, поселення в монастирі на обмежений або тривалий термін.

Форми соціально-педагогічної роботи з батьками:

• періодичне консультування сім’ї (батьків) залежного підлітка фахівцями (наркологами, сімейними соціальними педагогами, психотерапевтами);

• організація і проведення групової тренінгової роботи з батьками (наприклад, «Тренінг батьківської успішності», «Тренінг ефективної взаємодії з залежним підлітком»);

• організація груп самодопомоги (наприклад, «Матері проти наркотиків»).

У роботі з підлітками з початковими проявами адиктивної поведінки добре зарекомендувала себе групова терапія (когнітивно-поведінкової орієнтації) і тренінгова робота, що вирішує одночасно профілактичні і корекційні завдання.

Деякі види адиктивної поведінки вимагають переважно психотерапевтичного втручання в сполученні зі спеціальною медичною допомогою. Це, наприклад, харчові порушення або сексуальні адикції.

Профілактика суїцидальної поведінкиможе вирішувати різноманітні завдання: контроль і обмеження доступу до різноманітних засобів аутоагресії, контроль факторів і груп ризику, надання медико-психологічної допомоги конкретній особистості. Превенція суїциду (запобігання суїцидальної поведінки) здійснюється переважно у формі навчання розпізнаванню суїцидальних проявів і надання своєчасної допомоги близьким людям. Допомога людині з уже сформованою суїцидальною поведінкою прийнято називати кризовою інтервенцією. Провідним методом у цьому випадку виступає кризове консультування, а його метою — збереження людини в живих. Для вирішення цих завдань призначена телефонна служба медико-психологічної і соціально-педагогічної допомоги — Телефон екстреної допомоги (Телефон довіри).

Крім надання кризової допомоги, доцільна подальша робота, орієнтована на більш глибокі особистісні зміни — поственцію і повторну інтервенцію (когнітивну психотерапію, логотерапію, аксіопсихотерапію, терапію творчим самовираженням, духовну психотерапію).

Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розумієтьсяповедінка, обумовлена патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання (так звані розлади особистості (психопатії), явні або виражені акцентуації характеру). Дизгармонічність рис характеру призводить до того, що змінюється структура психічної діяльності людини. У виборі своїх вчинків людина часто керується не реалістичними й адекватно обумовленими мотивами, а істотно зміненими «мотивами психопатичної самоактуалізації». Сутністю даних мотивів є ліквідація особистісного дисонансу, зокрема неузгодженості між ідеальним «Я» і самооцінкою. За даними Л.М. Алабанової, при емоційно-хиткому розладі особистості (збудливої психопатії) найчастішим мотивом поведінки є прагнення до реалізації неадекватно завищеного рівня домагань, тенденція до домінування і владарювання, впертості, вразливість, нетерпимість до протидії, схильність до самозбуджування і пошуки приводів для розрядки афективної напруги. У осіб з істеричним розладом особистості (істеричною психопатією) мотивами девіантної поведінки виступають, як правило, такі якості, як егоцентризм, жага визнання, завищена самооцінка. Переоцінка своїх реальних можливостей веде до того, що ставляться завдання, які відповідають ілюзорній самооцінці, що збігається з ідеальним «Я», але такої, що перевищує можливості особистості. Найважливішим мотиваційним механізмом є прагнення до маніпулювання оточенням і контролю над ними. Оточення розглядається лише як знаряддя, що повинне слугувати задоволенню потреб даної людини.

Заснований на гіперздібностях тип девіантної поведінки — особливий тип, що відхиляється (ККПлатонов). Вихідного за рамки звичайної, нормальної вважають людину, здібності якої значно й істотно перевищують середньостатистичні здібності.

У подібних випадках кажуть про прояви обдарованості, таланту, геніальності у якійсь одній з діяльностей людини. Відхилення вбік обдарованості в одній галузі часто супроводжується девіаціями у повсякденному житті. Така людина виявляється нерідко непридатною до «побутового, приземленого» життя. Вона не спроможна правильно розуміти й оцінювати вчинки й поведінку інших людей, виявляється наївною, залежною і непідготовленою до труднощів повсякденного життя. Якщо при делінквентній поведінці спостерігається протиборство у взаємодії з реальністю, при адиктивній — відхід від реальності, при патохарактерологічній та психопатологічній — хворобливе протистояння, то при поведінці, пов’язаній з гіперздібностями, — ігнорування реальності. Людина існує в реальності («тут і тепер») і одночасно живе ніби у власній реальності, не розмірковуючи над необхідністю «об’єктивної реальності», у якій діють інші люди. Вона розцінює звичайний світ як щось малозначиме, несуттєве і тому не бере ніякої участі у взаємодії з ним, не виробляє стилю емоційного ставлення до вчинків і поведінки оточення, приймає події, що відбуваються. Вимушені контакти сприймаються людиною з гіперздібностями як необов’язкові, тимчасові і не сприймаються як значимі для її особистісного розвитку. Зовнішньо в повсякденному житті вчинки такої людини можуть носити характер чудернацтва. Приміром, вона може не знати, як користуються побутовими приладами, як відбуваються повсякденні дії. Весь інтерес у неі зосереджено на діяльності, пов’язаній з неординарними здібностями (музичними математичними, художніми й іншими).

ЛЕКЦІЯ 14

ТЕХНОЛОГІЇ ДІЯЛЬНОСТІ З ГРУПАМИ, ОБ’ЄДНАННЯМИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯМИ.

ПЛАН

1. Теоретичні основи виникнення, розвитку і функціонування неформальних об’єднань неповнолітніх.

1.1. Групи як об'єкт соціально-педагогічної діяльності.

1.2. Тенденції неформального руху.

1.3. Поняття неформальної групи

1.4. Причини росту чисельності неформальних груп.

1.5. Стратегія і тактика ставлення державних структур до неформальних організацій

2. Методика діагностики підліткових та молодіжних груп

3. Методика роботи соціального педагога з групами різного напрямку.

1. Теоретичні основи щодо виникнення, розвитку і функціонування неформальних об’єднань неповнолітніх.

1.1. Групи як об'єкт соціально-педагогічної діяльності. Насамперед, жити в суспільстві і бути відірваним від нього, одноосібно досягнути та реалізувати свої потреби є значно важче, чи навіть просто неможливо. Тому досягнути це в певній групі або молодіжному об’єднанні. (Доцільна легенда про побудову вежі людьми.., „приказка: гуртом батька легше бити”). Питання стосовно молодіжних об’єднань вже нами були розглянуті. Очевидно, молодь об’єднується у групи. Група молоді – це люди, які взаємодіють один з одним таким чином, що кожний впливає на інших і сам знаходиться під їхнім впливом.

Ознаки групи:

– наявність між членами певних відносин;

– сформованість внутрішньої організації (роз приділення обов’язків, статусів);

– усвідомлення кожним своєї приналежності до групи;

– груповий тиск, спонукання кожного індивіда до поведінки у відповідності до прийнятих норм.

Розрізняють формальні і неформальні групи. Формальні групи формуються керівництвом для вирішення певного завдання. Неформальна група, як правило виникає сама (спонтанно), не має чіткого статусу в суспільстві. Якщо формальна організація створюється по наперед розробленому та продуманому плані, то неформальна є спонтанною реакцією на незадоволення певного роду інтересів. (згадайте, яке визначення ми давали поняттю „неформальний молодіжний рух”? – розуміють систему молодіжних субкультур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємозв’язку між собою та суспільством).

Л.Є. Володимиров вважає, що при з’ясуванні причин утворення груп з психологічної точки зору необхідно встановити “комунікабельність особистості, його ставлення до близьких. Необхідно з’ясувати, які в ньому превалюючі почуття, установки, що характеризують його як члена людського співіснування. Кожна людина належить до певного народу, професії, сім’ї, гуртка. У сім’ї потрібно шукати ту атмосферу, в якій зародився моральний тип людини, основну причину того чи іншого морального відбитку, який у кожному необхідно побачити. Але далі йде коло знайомих. У цьому колі уже готується подальший шлях молодої людини. Важко перебільшити значення для життя окремої людини цього кола, в якому вона живе. Воно частково являє собою результати психологічного відбору особи, тобто, недоліки людини у моральному відношенні у цьому колі отримують посилення і освячення. Крім того, тут діє страшна сила переконання і самопереконання, які створюють із цього кола справжнє джерело психічного впливу, тому що здійснюється постійний психічний взаємообмін”.

На думку А.Я Герда, психологічною основою об’єднання неповнолітніх у стихійні й організовані групи лежить природній потяг дітей одне до одного. Ця єдність досягається солідарністю підлітків, юнаків для досягнення якої-небудь мети, єдністю правил, що визначають норми поведінки. Вчений вважав, що кожна така група має свій характер, виділяє із свого середовища своєрідні особистості та має свою маленьку історію. Цементуючими якостями таких груп, на його думку, є внутрішнє переконання (свідомість) і ”дух”, тобто суспільна думка. У таких осередках неповнолітні надають одне одному допомогу, підтримку, почувають себе у більшій небезпеці, їм легше переносити різні негаразди”.

Велику увагу вивченню об’єднань неповнолітніх приділяв С.Т.Шацький. На його думку, ці групи “хороші тим, що вони вільні, рухомі, знаходяться у близькій дотичності з життям і різноманітні. Він рахував, що їх позитивна роль полягає у задоволенні потреби у вибірковому спілкуванні, в активності й самоутвердженні, завдяки чому неповнолітні володіють практичністю і добре орієнтуються у складних умовах оточуючого життя.

Приєднання до неформальних груп – нормальний вибір підлітків. Вихідні мотиви, які приводять його до неформальної групи, оцінюються вченими як природні для даного віку. Так, І.П.Башкатов вважає, що “не деформовані природні потреби підлітків у модному одязі, сексуальному задоволенні, престижних предметах, вживанні спиртного, наркотичних речовин і т.д., а соціальні потреби в спілкуванні, самоутвердженні, престижу, стремління покращити своє життя штовхають їх на взаємодію одного з одним. І такими іншими людьми виступають не батьки, не педагоги і навіть “не нормальні ровесники”, а стихійно об’єднані неформальні групи”.

А.В.Толстих вказує на суттєву обставину, яка детермінує входження неповнолітнього у неформальну групу і відмічає: “Недостатній інтелектуальний і культурний рівень, який заважає зосередитись, заглибитись у знання, книги, фантазії; поганий приклад для наслідування дорослих; комунікативний голод і анонімність міського спілкування й співжиття, і найважливіше – відсутність свободи вибору, альтернативи приєднання до неформальної спільноти визначає шлях неповнолітнього. А також він зауважує: тотальність обмеження його свободи полягає в тому, що тікаючи від тиску сім’ї й навчально-виховного закладу, він попадає у залежність від неформальних стосунків.

1.2. Тенденції неформального руху. По-перше, починаючи із 70-х років збільшилася кількість учасників окремих неформальних організацій (Дані соціологічних досліджень дають підстави стверджувати, що активними учасниками неформальних груп є 10–13 % від загальної кількості молоді). Зазначу, що діяльність більшості неформальних груп є в межах закону, лише 6–9% характерні асоціативні прояви. Всі ці факти свідчать, що це значна кількість молоді, яка потребує до себе певної уваги.

По-друге, спектр інтересів стихійних груп, став досить широким. Якщо 15–20 років тому назад він зводився до десяти найменувань, то сьогодні мова йде про значну кількість (спеціалісти називають їх в межах 70 – 200, в залежності від регіону). Найбільша кількість молоді входить в число груп, які захоплюються сучасними напрямками музики, прихильників естрадних співаків, танцями, захистом оточуючого середовища, політичні крила.

По-третє, новий, більш вищий рівень організації цих груп. Багато цих неформальних груп підтримують різноманітні стосунки між однотипними групами (одного спрямування) у межах України, маючи загально признаних лідерів.

По-четверте, сьогодні для неформальних груп властиве чітке підпорядкування внутрішнім правилам та нормам. Неформальні групи здійснюють суттєвий вплив на свідомість молоді, забираючи пальму першості у інший інститутів соціалізації. Молодь, не знаходячи у сім’ях, школах, навчальних закладах, можливостей для реалізації своїх потреб, само реалізуються через неформальні групи.

По-п’яте, відбувається значне розширення вікового діапазону руху. зокрема, нижня вікова границя – 12-13 років, верхня – 34-36 років.

По-шосте, розширилася географія виникнення неформальних груп. Вони появляють не тільки у великих містах, але і у невеликих містечках, а також і у селах.

Соціальному педагогові необхідно досліджувати та вивчати неформальні групи через наступні причини:

– потрібно знати, що твориться в цій сфері, які спостерігаються тенденції та напрямки для того, щоб могти управляти цим процесом.

– Малі неформальні групи слід розглядати як випадок функціонування і розвитку суспільства. Вони є нашим суспільством в мініатюрі, а невеликі групи значно простіше дослідити, аніж суспільство загалом.

1.3. Поняття неформальної групи. Неформальна група – це індивіди, які взаємодіють один з одним на основі неформальних зв’язків. Як правило, таке об’єднання – відносно невелика кількість індивідів, пов’язаних спільними контактами, цілями і завданнями. Як правило, в такій групі є лідер, довкола якого об’єднані інші члени. На відміну від формальної групи – реальної або умовної спільноти, що має юридично фіксований статус, — неформальне об’єднання не має правового підтвердження.

Під терміном “неформальна група” позначають відразу кілька об’єктів, соціальна природа яких є різною.

По-перше, це угрупування переважно підліткові, всередині яких організаційні відносини виражені або дуже слабо, або, навпаки, дуже сильно зі загрозою використання фізичної сили. Самоціллю подібних неформальних спільностей у більшості є спілкування, а головним внутрішнім принципом – групова солідарність. Такі неформальні групи служать засобом самовизначення, завдяки чому неповнолітній знаходить своє місце у відношенні “я-ми-вони”.

По-друге, до неформалів на сьогодні відносяться учасники різних самодіяльних об’єднань. Серед них – екологічні групи, історико-культурні об’єднання і політичні клуби.

По-третє, до неформальних організацій, колективів часто відносять тих, хто включений у масові національні та суспільні рухи.

У нашому дослідженні поняття “неформальна група” вживається у контексті малої групи, хоча б одним з членів якої виступає вихованець учнівської групи центру професійно-технічної освіти, в тому числі й в межах формального колективу.

Неформальні групи можуть бути організовані як у рамках формальних, так і поза ними. Перші є у рамках певних організацій, другі – існують незалежно від формальних. Вони утворюються на основі просторової близькості (сусіди), спільності інтересів, психофізіологічних характеристик, особистої симпатії. Контакти в таких групах є глибші й ширші, більш значущі для індивідів. Саме такі групи справляють суттєвий вплив на соціалізацію особистості.

У дослідженні, проведеному під керівництвом Н.Ю Синягіної, на питання про причини, які могли би привести підлітка у групу, були відповіді: на першому місті одинокість – 27% і нерозуміння батьків – 24%. Сюди можна віднести і конфлікти між батьками, на які указали 20% опитуваних. Респонденти виділяють риси характеру, які подобаються їм у підлітках неформальних груп: уміння відстояти за себе (54%), сміливість (40%), незалежність (53%)[15, 15].

Загалом, причинами створення неформальних об’єднань є:

- реакція на недоліки роботи з молоддю;

- як наслідок виокремлення елементів соціальної структури;

- прагнення проявити самостійність;

- бажання задовольнити потреби та інтереси;

- необхідність у спілкуванні;

- як прояв молодіжної свідомості й розвитку.

Серед особливостей неформальних груп неповнолітніх, слід виділити наступні.

1. Вікова потреба підлітків і юнаків у відособленні, автономізації, що має прояв у прагненні до самостійності, незалежності, пошуку можливості самореалізації, які є основними причинами виникнення різноманітних неформальних об’єднань.

2. У групі підліток отримує захист у різних його проявах: психологічному, фізичному, моральному, матеріальному. Відчуття захищеності, набуте в групі, підвищує самооцінку підлітка, впевненість у собі.

3. Членство у групі забезпечує доступ до інформації, яку підліток не отримує в сім’ї чи школі.

4. Наявність емоційно насиченого спілкування та задоволення, що приходить від групової діяльності.

5. Підлітків притягує чесність, відвертість і щирість відносин у групі ровесників.

6. Однією з причин входження підлітка у неформальну групу є такий мотив як спосіб подолання внутрішнього конфлікту особистості, мікросоціумі та насамперед у сім’ї. Тобто, відсутність уваги й розуміння з боку дорослих посилює вплив формальних і неформальних колективів.

7. Важливою є така характерна риса неформальних груп як “гедонізм” – прагнення до отримання максильно сильних приємних відчуттів. Гедоністичний риск визначається як особливий прийом психологічного впливу на сферу потреб, при якому їх актуалізація досягається шляхом створення небезпечних, загрозливих їх задоволенню ситуацій.

8. Прагнення підлітків компенсувати недоліки спілкування, що закладені в традиційних структурах навчальних закладів.

У процесі становлення і розвитку неформальної підліткової групи виникають і закріплюються певні групові норми, які тією чи іншою мірою повинні розділяти всі учасники. Груповими нормами виступають певні правила, вироблені нею, які прийняті більшістю і регулюють взаємовідносини як між членами групи, так і її діяльність у соціумі. Групові норми і правила відносяться до стилю спілкування, визначають межі дозволеного і забороненого, ступінь відкритості (відсутність чи наявність таємниць від групи), способи підпорядкування.

1.4. Причини росту чисельності неформальних груп. З приводу цього питання на сьогоднішній день є кілька точок зору. В. Куликов вважає, що ріст числа неформалів є реакцією на недоліки в роботі з молоддю. Т. Шешокін переконаний, в тому, що причиною є значний проміжок вільного часу, який незаповнений. На думку І.М. Ільїнського, „сам факт виникнення і бурхливий ріст неформалів є сигналом того, що в структурі молоді існують серйозні проблеми та протиріччя, значний недолік в задоволенні інтересів та запитів”. Назвемо ще декілька важливих причин:

– як наслідок бюрократій та формалізму у роботі із молоддю, прагнення проявити самостійність;

– їхнє виникнення полягає у прагненні реалізувати тих нових потреб та інтересів, задоволення яких здійснюється погано, або не здійснюється взагалі державними структурами;

– як результат виникнення та необхідності задоволення соціальних проблем;

– нагальна проблема у спілкування, адже сьогодні спілкування в сім’ї, навчальному закладі не завжди задовольняють почуття одинокості;

– особливість молодіжного спілкування, „молодіжної свідомості”.

1.5. Стратегія і тактика ставлення державних структур до неформальних організацій може мати декілька варіантів. А саме: ліберальний підхід, адміністративно-репресивний підхід, підхід нетерпимості, демократичний підхід. Коротко їх розглянемо.

Ліберальний підхід, це іншими словами бездіяльність по відношенню неформальних груп. Власне таким є відношення до „неформалів” органів влади у більшості країнах заходу. Влада вмішується в їхнє життя в тому випадку, коли вони порушують закон. Такий підхід є сприйнятливий у вільному, демократичному суспільстві, в якому кожен має право жити так як вважає за необхідне. Поряд з цим, у такого підходу є ще одна сторона – прагматичний розрахунок. Зовнішня агресивність, екстремізм, частини молоді, споживацьке відношення до життя, демонстрації, скандали, протести дозволяють владі відволікти увагу суспільства від проблем молоді. Поки що такий підхід в Україні не є найбільш доцільним. З огляду на те, що деякі представники сект нетрадиційної релігійності, „хайлафісти”, проститутки, дворові команди та інші антисоціальні неформальні угрупування є надзвичайно розпущеними в сексуальному житті, вживають наркотики. Тому, деяке втручання держави просто необхідне.

Адміністративно-репресивний підхід заснований на перебільшенні негативних сторін неформальних груп. Тому у влади з’являєте бажання „не допустити”, „заборонити” цей рух. У результаті кількість таких груп не скорочується, вони просто ідуть в підпілля. Такий підхід був характерний у радянський період і не привів до позитивних результатів.

Історія нашого суспільства така, що ми тривалий час боролися із тими, хто не так думає. Як приклад, можна пригадати наступну картину: на початку 50-х років на вулицях міст з’являлися хлопці із дуже вузькими брюками, яскравими шкарпетками, в туфлях на товстій „мікропорі”, кольорова сорочка, широкий крикливий галстук, в клітинку широкий піджак – це типовий одяг хлопця -„ стиляги”, плюс довгі коси, бакенбарди, а іноді і борода. Зачіска під хлопця, дуже коротка спідниця, кофточка з розрізом до пупця, туфлі на величезній „шпильці”, розмальоване косметикою обличчя – це образ дівчини –стиляжки. Разом вони танцювали „рок-н-ролл”, „твіст”, трималися вони визиваюче, розмовляли на своїй мові, у якій присутні іншомовні англійські слова. По танцполам їх виловлювали оперативні працівники спеціальних органів, їх відносили до людей, що низько впали, хоча нічого поганого в цілому у такому неформальному русі просто не було.

Підхід на основі нетерпимості, як різновид адміністративно-репресивного підходу. На основі цього в нашій країні завжди йшла боротьба то з вальсом, то з джазом, то з рок-н-ролом, то з брейком, то з довгими чи короткими спідницями, чи з широкими або навпаки з вузькими штанами, то з довговолосими, або з бритоголовими. Поки, що в нашому суспільстві не затвердився плюралізм думок, одягу, взуття, костюмів, зачісок, хоча вже деякі демократичні зрушення в цій сфері є. старше покоління повинно навчитися слухати і чути молодь, метод нотацій повинен замінити на метод переконань, монолог на діалог, крики на повагу.

Демократичний підхід. Він означає конструктивно-реалістичний підхід на становище речей і логіку розвитку суспільства, правильне розуміння причин виникнення, суті, і шляхів розвитку неформальних груп. Потрібно визнати, що існування таких груп в нашому суспільстві, як і в будь-якому іншому є природнім і необхідним явищем. Вони мають як позитивне так і негативне. Проблема у співвідношенні позитивного і негативного. Позитивне повинно підтримуватися, а негативне розумними способами нейтралізовуватися. Тобто неформальний рух повинен бути оптимально управляючим зі сторони держави.

Соціально-педагогічна діяльність проводиться як із формальними так і з неформальними групами, починаючи від класних чи студентських груп і закінчуючи групами молодіжної субкультури. Одним із напрямків такої діяльності може виступати відвернення конфлікту між формальними та неформальними організаціями, встановлення партнерства між ними, виконання неформальною групою тих завдань, які вирішує формальна організація.

2. Методика діагностики підліткових та молодіжних груп

Зупинимося більш докладно власне на методиці діагностики підліткових та молодіжних груп. Діагностика таких групи має на меті визначення спрямування групи, її складу, структури, взаємовідносин, уточнення орієнтації та планів членів групи.

До кількісних показників, які слід встановити належать: віковий і кількісний склад групи, соціальний та статевий склад, тривалість існування , частоту та тривалість зустрічей членів, місця зустрічей, кримінальне минуле членів, рівень групового розвитку (стадія розвитку), відповідальність за групову діяльність (лідерний склад).

До якісних показників відносять: підготовленість до спільної діяльності, яка виражається в ефективності та результативності, характер, мета, мотиви і спрямованість діяльності, рівень організованості, колективність, конфліктність, внутрішня структура, типи спілкування і відносин, запити та способи їхнього задоволення, норми і цінності.

До методів, яки може використовувати соціальний педагог чи працівник належать спостереження, опитування, соціометричні методики, тести, аналіз продуктів діяльності, метод експрес оцінок. Вибір методів діагности визначається метою дослідження та певними обмеженнями (по часу, ресурсам, професійній компетенції).

У діяльності соціальних спеціалістів використовується паспортизація підліткових та молодіжних груп. Паспорт неформальної групи заповнюється в результаті: аналізу бесід з членами груп; співставлення інформації, яка отримана від різних осіб, після чого проводять взаємо доповнення та виключення неправдивої інформації. Як результат заповнюється „Паспорт неформальної групи” (його складові ми дослідимо на практичній роботі та спробуємо його заповнити).

У програму діагностики групи слід також включити комплекс методик, які допоможуть у вивченні особистості лідера даної групи. Лідер часто визначає направленість групи, її відкритість зовнішнім контактам, можливість переорієнтації, корекції установок і діяльності групи.

Самостійним напрямком виступає діагностика оточення, в якому живе та діє та чи інша група. Увага концентрується на уточненні місця і ролі в групи в структурі того чи іншого колективу та суспільства в цілому. В рамках проведення діагностичних процедур необхідно виділити методи прогнозування поведінки групи. Мета прогнозування – виявити можливі позитивні моменти в роботі з тією чи іншою групою. Логіка міркування спеціаліста, стосовно прогнозування, повинна бути побудована наступним чином: як змінюються інтереси і потреби групи, яке майбутнє у даної групи.

3. Методика роботи соціального працівника та педагога з групами різного напрямку.

Для того, щоб працювати із неформальними групами, потрібно чітко усвідомити до якої саме категорії вона належить, тобто доміно коротко зупинитися на класифікації. На сьогоднішній день існує чимало різних типологій, найбільш цікавими є наступні дві.

Перша, і найбільш поширена типологія пропонує ділити існуюче різноманіття неформальних груп на:

– просоціальні, діяльність яких узгоджується із суспільними цінностями та установками;

– асоціальні, діяльність яких не узгоджується із суспільними цінностями та нормами. Члени цих груп ведуть асоціально-кримінальний спосіб життя і здійснюють різні правопорушення;

– кримінальні, яким характерно здійснення кримінальної діяльності, що призводить до деперсонізації особистості.

На сьогоднішній день така класифікація є вже надто спрощеною і не відображає всього різноманіття неформальних груп. Відповідно до другої, яка запропонована І.Ю. Сундієвим можна виділити:

– групи агресивної самодіяльності. (спортивні фанати, екстремістські неонациські групи лівого толку: ремонтники, любери, консерватори, контролери, законники, чистильники, комісари; екстремістські неонациські групи правого толку: неонацисти);

– групи епатажної самодіяльності (епатаж – скандальна вихідка, поведінка, яка порушує загальноприйняті норми. Сюди належать: панки, мажори (псевдоамериканці, псевдонімці), рокери, попери);

– групи культурної самодіяльності (бітломани, ньювейщики, рокабілі і мракобілі, хардрокери, металісти, лохи, брейкери, хіпі, хакери);

– групи економічної самодіяльності (кооперативно-підприємницькі організації);

– групи соціальної самодіяльності (екологісти, групи милосерддя);

– групи політичної самодіяльності (неформальні групи в підтримку політичних рухів та партій).

Діагностика. Метою діагностики підліткових та молодіжних груп є виявлення спрямованості групи, її склад, структуру, взаємостосунки і підпорядкування, визначення ціннісних установок та орієнтацій.

Соціальний педагог для діагностики використовує спостереження, опитування, бесіди, соціометрію, тести, аналіз продуктів діяльності, метод експертних оцінок та ін. Вибір методів діагностики залежить від часу використання, ресурсів, професійної компетентності, матеріально-технічного забезпечення установи.

Знання цих та інших підходів до класифікації дає можливість соціальному педагогові чи соціальному працівникові в ситуації діагностики конкретної групи максимально точно провести ідентифікацію, спрогнозувати можливість та наслідки членства у цій групі для особистості.

Найбільшої уваги потребують асоціальні неформальні групи, тому слід дослідити етапи їх зародження. Зародження таких груп відбувається не відразу, а існує декілька можливих причин:

1. деформації у сімейних відносин, недоліки у навчально-виховній сфері навчальних закладів;

2. порушення нормальної взаємодії підлітків з соціальним середовищем, поява перших форм дезадаптації та девіації, відсутність твердих поглядів та переконань;

3. перенесення комунікативної активності підлітків у сферу вільного часу, яке носить пошуковий характер, і в зв’язку із цим збільшення у них неформальної, стихійної неорганізованої асоціальної діяльності та відносин;

4. відчуження підлітків від первинних соціально-корисних груп (сім’ї, класу);

5. поява в рамках соціально-корисних груп перших ознак асоціальної групи, яка виражається в аморальних поглядах, нормах та цінностях, які вступають у протиріччя із установками офіційної організації;

6. наявність поза межами соціально-корисних груп асоціально відмежованих осіб, які схильні до анти суспільної поведінки.

У програму діагностики неформальної групи включається комплекс методик, які призначені для вивчення особистості (додаток А), якісних характеристик лідера, соціального оточення, в якому живе особа.

Результатом проведення діагностики є створення паспорту підліткової та молодіжної групи (додаток Б).

Будь-які види соціально-педагогічної діяльності можна здійснювати лише після комплексної діагностики (етимологічної і симптоматичної).

Етимологічна діагностика допоможе відновити історію занедбаності дитини:

- які фактори (медико-біологічні, соціокультурні, психолого-педагогічні) спровокували актуальний стан підлітка;

- яка частина мікросередовища (сім'я, дитячий садок, школа) допустила дефекти у вихованні підлітка;

- який термін впливу виявлених негативних факторів (довготривалі, багатопланові, інтенсивні);

- як підліток реагує на позитивні, негативні або дезінтегруючі впливи мікросередовища;

- яка опірність підлітка.

Симптоматична допоможе вивчити психологічні якості особистості. Соціально-педагогічна діяльність з неформальними групами реалізовується за декількома напрямами:

- використання потенціалу існуючих просоціальних груп з метою просвітницької роботи, реабілітації або корекції особистості;

- ініціювання створення груп соціальної спрямованості (взаємодопомоги, молодіжних соціальних ініціатив та ін.);

- спільна робота з організаторами формальних груп з метою переорієнтації асоціальних груп у просоціальні;

- спільна діяльність з психологом, батьками, педагогами з метою переорієнтації їх установок і поведінки.

Виходячи з вище сказаного, можна розробити найрізноманітніші моделі соціально-педагогічної діяльності: "профілактика", "діагностика", "корекція", "реабілітація", "переорієнтації".

Найважливіша модель соціально-педагогічної діяльності є модель "переорієнтації", механізмом якої виступає дезорганізація і реорганізація.

Соціально педагогічна діяльність з різними групами може реалізовуватися по декільком напрямкам:

– використання потенціалу існуючих про соціальних груп для вирішення завдань по реабілітації чи корекції особистості; можливе також здійснення про соціальним групам необхідної підтримки;

– ініціювання груп соціального спрямування, наприклад груп милосердя;

– сумісна діяльність з організаторами дитячого та молодіжного руху по переорієнтації асоціальних груп в про соціальні (дезорганізація);

– сумісна діяльність з психологами, батьками, педагогами по виведенню окремих неповнолітніх із групи асоціального спрямування та переорієнтації їхньої поведінки (реорганізація).

Останніх два напрямки у діяльності соціальних працівників є найбільш дієвими.

Дезорганізація асоціальної групи передбачає процес, який спрямований на руйнування її структури – зв’язків між членами групи, внутрішньої дисципліни, узгодженості. При цьому група розпадається, але асоціальне спрямування окремих членів може зберегтися. Реорганізація передбачає не тільки перебудову структури асоціальної групи, але й зміну її спрямування. Необхідно пам’ятати, що досягнути переходу всіх асоціальних груп, які існують в суспільстві – нереально. Деякі асоціальні групи руйнують спеціальні органи міліції.

Для проведення дезорганізації та реорганізації необхідною умовою виступає входження працівника в довіру і контактні відносини з членами групи. Цього можна досягнути шляхом контакту насамперед із членами, які займають антагоністичну позицію. Зазначу, що якихось універсальних рекомендацій у цьому випадку не має і не може бути.

Для того, щоб нейтралізувати діяльність групи спеціалісти радять: виявити найбільш авторитетних осіб; вивчити їх інтереси, ролі схильності; здійснювати за їхньою поведінкою постійний контроль і по можливості включати в суспільно-значимі види діяльності і навіть запропонувати певні керівні ролі; вести виховну роботу з лідером групи, спрямовуючи його до розкриття своїх планів та зміни своїх поглядів та позицій; проводити виховну роботу з членами групи з метою відриву їх від лідера і нейтралізації його впливу; вводити в групу осіб, які мають позитивну спрямованість з метою руйнування групи з середини.

Реорганізація передбачає не лише перебудову структури асоціальної групи, але і зміну спрямованості.

У моделі "переорієнтація" соціальні педагоги використовують методи попередження, припинення і руйнування.

Успішність роботи забезпечить проникнення соціального педагога в середину групи або ж використання референтної особи, контактувати лише з тими членами групи, які займають антагоністичну позицію.

Для нейтралізації діяльності групи використовують такі методичні прийоми:

- виявлення найбільш авторитетних членів групи;

- вивчення їх нахилів, інтересів, видів діяльності;

- здійснення постійного контролю і включення їх в суспільно корисні види діяльності, в окремих випадках залучати до керівної роботи на громадських засадах;

- стимулювання лідерів групи до зміни своїх поглядів, позиції, поведінки;

- проведення профілактичної роботи з членами групи з метою ізоляції їх від лідера;

- розвінчування лідера в очах членів групи;

- введення в групу позитивно налаштованих осіб.

Якщо не вдається переорієнтувати групу її слід зруйнувати. До руйнування групи ведуть: посилення невдоволення в групі, емоційне незадоволення в результаті постійних невдач, сварок, конфліктів, послаблення між особистісних зв’язків в групі, девальвація групових цінностей та норм, прагнення окремих членів вийти із складу групи. При руйнуванні групи можна використовувати такі методичні прийоми:

- організація суспільно корисної праці;

- організація ситуацій, які закріплюють за "потрібним" лідером ведучих ролей;

- залучення групи до інтересних справ з формальними групами (озеленення міста, виїзд в оздоровчий табір тощо);

- штучне створення суперечностей між лідером і членами групи (метод "вибуху").

Слід знати, що руйнування діяльності групи не є панацеєю. Вони лише тимчасово призупиняють свою діяльність, або ділять на менші складові структури, а з часом знову можливе об’єднання. Таким чином, слід більше часу приділяти не руйнуванню групи, а її реорганізації.

Особливістю соціально-педагогічної роботи є те, що соціальний педагог спрямовує діяльність не на руйнування неформальної групи, а на викорінення причин і умов, які сприяли формуванню цієї групи. При цьому потрібно пам'ятати: основне працювати з кожним членом групи окремо.

Кожна модель вимагає адекватного добору змісту, форм методів роботи, відповідного кола заінтересованих і компетентних учасників, визначення відповідної технології соціально-педагогічної роботи.

Модель психолого-педагогічної реабілітації — процес відновлення психічних проявів і здібностей дитини після вчинення порушення. У результаті чого створюється рівновага в психіці і поведінці дитини, яка має відповідати нормам поведінки, віку, вимогам середовища, в якому вона проживає. Реабілітація — це комплексна система взаємопов'язаних дій, спрямованих на відновлення дитини в соціальному статусі, здоров'ї, дієздатності у власних очах і перед оточуючими. Наслідком реабілітації повинно бути зміна уявлень дитини про себе — її "Я-концепції". Реабілітація проводиться через оптимізацію її ведучих видів діяльності і нормалізацію всієї системи відносин з оточуючими.

Профілактика в системі реабілітації пов'язана з усуненням, зняттям причин, умов і факторів, які викликають ті або інші відхилення в розвитку особистості.

Існує два основних напрями роботи з попередження й подолання асоціального спрямування неформальних груп неповнолітніх:

1) опора на індивідуальну й групову роботу з попередження асоціальних проявів (індивідуальні консультації, групові тренінги);

2) корекцію й втручання в педагогічний процес (індивідуалізація навчання й виховання, корекція виховних впливів і оптимізація взаємодії керівника групи, педагогів з учнем).

І. Соціально-педагогічна робота первинної профілактики у нашому дослідженні насамперед стосувалась просоціальних неформальних груп неповнолітніх. Це можна представити у вигляді блоків.

1. Соціально-педагогічний захист.

Соціальний захист включає право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст.46 Конституції України).

Можна виділи три складові індивідуальної роботи педагога з неповнолітніми, спрямованої на забезпечення їх соціально-правового захисту:

- соціально-правова допомога;

- соціально-психологічна підтримка;

- педагогічний вплив.

2. Посилення виховної роботи з формальними колективами.

Виховний колектив, який створюється у професійно-технічному навчальному закладі й центрах професійно-технічної освіти зокрема, повинен підготувати молоду людину до активної участі в житті трудового колективу. Разом з тим, неповнолітні такого типу закладів повинні не тільки готуватися до майбутньої трудової діяльності, але повинні уже зараз жити повноцінним життям. Тобто, підготовка до майбутнього трудового життя починається й здійснюється через активну діяльність сьогодні.

3. Діагностика рівня сформованості та розвитку неформальних об’єднань неповнолітніх.

Діагностика підліткових і юнацьких груп має на меті визначення спрямованості групи, її складу, структури взаємостосунків, установок і орієнтації. До кількісних показників, що діагностуються, відносять: віковий і чисельний склад групи; соціальний і статевий склад; тривалість її існування, частоту і тривалість зустрічей членів; місця зустрічей; рівень групового розвитку на основі самодіагностики; відповідальність за групову діяльність.

До якісних показників, що діагностуються, відносять: підготовленість до спільної діяльності, яка виражається в її ефективності і результативності; характер, цілі, мотиви і спрямованість діяльності; рівень організованості, згуртованості, стійкості, конфліктності, групової прийнятності; внутрішньогрупова структура; типи спілкування і відносин; групові інтереси, потреби і способи їх задоволення, норми і цінності. Кінцевою метою діагнозу є визначення способів дії на групу. Процедура діагностики в даному випадку може здійснюватися і психологом за клопотанням соціального педагога.

У діяльності педагога використовується паспортизація неформальних груп неповнолітніх. Паспорт заповнюється в результаті аналізу бесід з її членами, зіставлення інформації, одержаної від різних неповнолітніх. Проводиться як взаємодоповнення, так і виключення помилкової інформації. І тільки у крайньому випадку можливе застосування методу “включеного спостереження”, які припускають, що дослідник по віку і характеру поведінки особливо не виділяється серед членів неформальної групи.

4. Надання й організація альтернативи проведення дозвілля.

Проблема зайнятості у вільний від навчання чи праці час є надзвичайно актуальною. Тому дуже важливим є організація проведення вільного часу неповнолітніх спільними зусиллями педагогів закладу та іншими структурами органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

5. Безпосередня профілактична робота з неформальними групами неповнолітніх просоціального спрямування.

Загальний рівень такої діяльності передбачає профілактичну роботу з усіма особами віком до 18 років. Соціальний педагог обов’язково повинен знати типологію об’єднань, ознаки приналежності неповнолітнього до тієї чи іншої групи, головні напрями самореалізації та можливі прояви асоціальної чи кримінальної поведінки, що дає можливість ефективної профілактичної роботи.

Соціально-педагогічна діяльність з групами може реалізовуватися за декількома напрямами:

1) використання потенціалу існуючих просоціальних груп з метою вирішення завдань педагогізації соціального середовища, створення опосередкованих умов розвитку, реабілітації чи корекції особистості; надання просоціальним групам соціальної допомоги;

2) сумісна діяльність з психологом, батьками, педагогами для профілактики входження неповнолітніх у групи асоціального спрямування, переорієнтації неправильних установок.

ІІ. Заходи вторинної профілактики з метою подолання поведінкових відхилень у діяльності асоціальних неформальних груп неповнолітніх поділено:

- соціально-педагогічна робота з неформальними групами неповнолітніх, створених у межах центру професійно-технічної освіти;

- соціально-педагогічна робота з неформальними групами неповнолітніх, які створені й функціонують поза межами професійно-технічного закладу.

1. Профілактична робота з неповнолітнім-членом неформальної групи асоціального спрямування.

2. Робота з батьками неповнолітніх.

3. Подолання конфліктів, дезадаптації неповнолітніх у межах формальних колективів.

4. Безпосередня соціально-педагогічна робота з неформальним об’єднанням неповнолітніх асоціального спрямування.

Соціально-педагогічним впливом на спрямованість і діяльність неформальної групи є:

- через поведінку лідера;

- введення в групу осіб, які мають просоціальну спрямованість;

- через переорієнтацію діяльності неформальної групи асоціального спрямування.

Соціально-педагогічну роботу з неформальними об’єднаннями слід здійснювати за певними етапами.

1. Ознайомлення з групою, її лідером і членами.

2. Вибір основних показників і критеріїв роботи за результатами здійснення соціального діагнозу.

3. Здійснення безпосередньої профілактичної роботи з неформальною групою та її членами.

4. Корекція відхилень від соціальних норм поведінки.

5. Аналіз результативності соціально-педагогічної роботи з неформальним об’єднанням неповнолітніх.

Первинна профілактика у соціально-педагогічній роботі з неформальними групами неповнолітніх мала масовий характер і дію. Загальною метою було запобігання, попередження негативних проявів у середовищі неповнолітніх,

Читайте також:

1. I визначення впливу окремих факторів
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
6. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу
7. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
8. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
9. Активність особистості та самоуправління
10. АКЦЕНТУЙОВАНІ РИСИ ОСОБИСТОСТІ
11. Аналіз відхилень від нормативів та їх впливу на прибуток
12. Аналіз впливу постачальників

Переглядів: 4499