Наукові теорії географічного детермінізму, регіоналізму та економічного районування.

Вчення про міжнародний географічний поділ праці(МГПП).

Засновником вважають Миколу Баранського, який визначив сутність географічного (територіального) поділу праці як просторову форму її суспільного поділу. Він виділив міжрайонний та міжнародний поділ праці й розширив уявлення про два головних чинники, покладені в основу МГПП, - природній та соціально-економічний.

Міжнародний географічний поділ праці –форма суспільного територіального поділу праці, тобто поділу праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються.

Ступінь залучення будь-якої держави до МГПП залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинуті країни посідають провідні позиції в сучасному МПП, особливо у випуску наукомісткої продукції. Підвищення ролі у МГПП багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки відбувається переважно за рахунок ресурсопостачання в економічно розвинуті країни. Їх сировинна спеціалізація, що склалася за колоніальних часів, зберігається й понині.

Вчення про територіальну організацію суспільства й господарства (ТОСГ).Цевчення узагальнює та інтегрує весь напрацьований теоретичний інструментарій. Поняття “територіальна організація суспільства й господарства” охоплює всі аспекти розміщення продуктивних сил, рекреаційних ресурсів, розселення людей, взаємодії суспільства людини і природи, проблеми регіональної, соціальної, демографічної, економічної та екологічної політики. Воно акцентує на необхідності географічного аналізу суспільства загалом, а не тільки окремих його сфер, зясуванні впливу території(територіальних чинників) на соціально-економічні процеси, дослідженні територіальної структури (виробництво, розміщення населення, природокористування тощо).

Територіальна організація суспільства і господарства – поєднання функціонуючих територіальних структур (розміщення населення, виробництва, природокористування), пов’язаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства.

У процесі дослідження особливостей ТОСГ сформувалися самостійні наукові теорії: розміщення населення, регіонального розвитку, економічного районування тощо.

Теорії є окремою формою наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні взаємозв’язки, основні ідеї у будь-якій галузі знань. “Рекреаційні ресурси та регіоналістика” в теоретичних положеннях спирається на такі наукові теорії, як теорія географічного детермінізму, теорія регіоналізму, теорія економічного районування.

Теорія географічного детермінізму.Її сутність полягає в перебільшенні, а іноді й абсолютізації ролі географічного середовища у розвитку суспільства. Прихильники абсолютізації вважають, що побут і звичаї людей, суспільний лад з його законами, розподіл багатства тощо зумовлені географічними особливостями.

Найбільш впливовим географічний детермінізм був у 18-19ст., але й у першій половині 20ст. Його вплив залишався значним, про що свідчать надбання географічних шкіл Франції, Німеччини, Росії, США. Так, французький просвітник та філософ Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755) вважав, що виникнення великих імперій Азії зумовлено наявністю там великих рівнин. Найбільшого значення він надавав клімату, вважаючи, що “влада клімату сильніша від усіх влад”. Поширення рабства переважно у південних країнах пояснював розслабленістю від спеки. Форму державного устрою будь-якої країни також вважав залежною від клімату та розмірів.

У Німеччині географічний детермінізм знайшов втілення у творах таких таких видатних вчених, як Карл Ріттер (1779-1859), Фрідріх Ратцель (1844-1904) та ін. На думку К. Ріттера, розвиток природи визначає життя народів. Ф. Ратцель убачав завдання географії у тому, щоб “вирізнити вплив природи на дух і тіло індивідуумів і народів”.

Виразні вияви географічного детермінізму характерні для праць відомих російських істориків – Сергія Соловйова (1820-1879), Василя Ключевського (1841-1911), Льва Мєчнікова (1838-1888).

У наш час ця теорія виявляється переважно у завуальованій формі. На Заході нові течії отримали назву енвайронменталізм (від англ. enviroment – середовище) та посібілізм(possibility – можливість). Вони виходять із того, що природне середовище лише визначає передумови розвитку людського суспільства.

Існують й інші крайнощі в оцінці ролі навколишнього середовища в бутті суспільства, які називають географічним нігілізмом.Вони виявляються у недооцінці його й відмові від дослідження взаємодії природних і суспільних явищ. Географічний нігілізм найбільше виявився у радянській географії, яка виходила з постулату “Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання”. Про це свідчить утопічний проект радянських часів 70-80 рр. - зміна гирла сибірських рік і спрямування їх у вододефіцитні райони Середньої Азії.

Теорія регіонального розвитку (регіоналізму).Знайшла відображення у працях російських вчених Інокентія Герасимова (1905 – 1985), Ю. Саушкіна, Вадима Покшишевського (1928 – 1997), Сергія Лаврова (1928 – 2000) та ін.

І. Герасимов виходив з того, що регіоналізм є основою географічної науки, сприяючи збереженню її цілісності. Ю. Саушкін вважав, що саме регіоналізм (вчення про райони: їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення) є ядром усіх географічних наук і великою мірою визначає межі їх системи загалом.

Теорія економічного районування.Економічне районування – процес виявлення об’єктивно існуючих економічних районів.

Економічний район –територіально цілісна частина господарства країни, що характеризується спеціалізацією як основною господарською функцією та комплексністю (взаємопов’язаністю і збалансованістю найважливіших підрозділів і елементів господарства).

Значний внесок у становлення та розвиток теорії районування зробили російські вчені Константин Арсєн’єв (1789 – 1865), Петро Семенов-Тян -Шанський (1827 – 1914), Іван Александров (1875-1936), Микола Колосовський (1891 – 1954), М. Барановський.

Фундаментальними положеннями теорії районування є:

· визначення об,’ктивного існування економічних районів;

· наявність економічної цілісності території як важливої ознаки району;

· визначення району як системи регіонів нижчого ієрархічного рангу;

· урахування комплексності району ( тобто всебічного розвитку всіх галузей господарства з орієнтацією на раціональне використання місцевих ресурсів), і, головне, господарської спеціалізації, що визначає функції району в межах господарства країн.

Одним із домінуючих в економічному районуванні є проблемний підхід, що полягає у виділенні специфічної для району головної господарської проблеми, яка пов’язує в єдиний вузол всі фактори і явища, властиві району. Ядрами економічного районів є районоутворювальні центри і територіально-виробничі комплекси (ТВК) – об,єднання підприємств, які зумовлюють економічний ефект за рахунок раціонального використання місцевих природних і соціально-економічних умов і ресурсів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП).	\|	Система освіти України та її структура

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.