Суспільне життя в Київській Русі

Київська Русь — давньоукраїнська держава з центром у Києві — утворюється у IX‑X ст. Існує легенда, що місто Київ заснували три брати — Кий, Щек і Хорив — на високому березі Дніпра. На честь старшого брата місто назвали Києвом. Нащадки Кия були першими князями Київської держави.

Протягом багатьох століть східні слов'яни вели боротьбу з кочівниками, об'єднуючись в союзи. Київська Русь стала остаточним великим об'єднанням такого роду, колискою майбутньої України.

Київська Русь розвивалася бурхливо, прагнучи до розширення своїх кордонів, але ці кордони часто були хиткі й ненадійні. Держава була впливовою, але не мала ні твердого міжнародного статусу, ні сильної влади.

Князі окремих племен підкорялися владі київського князя, однак сваволя феодалів не згасала. Наприклад, останній язичницький князь Києва, войовничий Святослав, залишив трьом синам велику, але хитку в політичному відношенні державу, що згодом стала руйнуватися міжусобицями.

Однак Київська Русь успішно воювала і з кочовими народами Причорномор'я (печеніги, половці), і з могутньою Візантією. Історикам відомі угоди, що укладалися між Візантією та київськими князями: візантійці прагнули захистити свою країну від набігів войовничих русичів. Небезпеку русичі представляли чималу. Князь Олег, наприклад, на знак перемоги над греками прибив свій щит на ворота Царграда (так на Русі називали Константинополь).

У Київській державі і законодавцем, і виконавцем законів, і верховним суддею була одна особа — князь. Роль князя Київської Русі була значнішою і складнішою, ніж роль князя місцевого. Він розпоряджався скарбницею держави, був вождем війська і провадив зовнішню політику. Князь радився з боярами, що формували думу, яка знаходилася в столиці, місті, у якому перебував стіл (стол) — престол князя. Князь також призначав управителів на різні ділянки.

У давнину князі об'їжджали з дружиною-військом міста і села свого князівства, затримуючись іноді в тому чи іншому пункті місяцями і перебуваючи на утриманні громади (полюддя). Збирали данину шкірами, воском, медом — від «диму» (садиби) або від «рала» — кількості землі. Не слід, однак, думати, що це було якесь грабіжництво простолюду на власну користь: зібрана данина надходила до державної скарбниці.

До князів усе вирішувало віче (збори), яке втратило значущість в князівську епоху. Але коли з якої-небудь причини князя на престолі не було (через раптову смерть, загибель на війні та ін.), віче збиралося в столиці, — якщо йшлося про престол київського володаря, або у волості, — якщо про спадкоємця місцевого князя, щоб вирішити, кого запрошувати на князювання.

Іноді з волі громади кликали «чужого» князя, на противагу «легітимному», скажімо, непопулярному синові небіжчика. Часом князі й самі збирали віче, щоб порадитися з громадянами. На віче князь і народ укладали так званий ряд, тобто домовлялися про характер майбутнього правління на певних умовах.

2. Хрещення України‑Русі та його історико-культурне значення

Язичництво в епоху Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Серед варягів і місцевих жителів були люди, що сповідували християнство. Жили в Києві та інших містах і такі єдинобожники, як єврейські та мусульманські купці. Чимало русичів за часів пізнього язичництва болісно відчували ізольованість від світового співтовариства, необхідність змін в релігії, духовному та суспільному житті взагалі.

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав. Відомо, що в язичницькій Русі було замучено деяких прихильників нової релігії (наприклад, варяги Федір і Іоанн). Християнство поступово здобувало авторитет, ставало ознакою цивілізованості.

З кінця X ст. тенденція до християнізації зміцнюється. Київська княгиня Ольга, ознайомившись у Візантії з християнською вірою, прийняла нову релігію, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор: це мало засвідчити, з яким інтересом ставиться Візантія до можливого хрещення Русі, з якою бажала мати стабільні стосунки й тримати її під своїм впливом.

Та син Ольги, князь Святослав, який на той час правив, не приймав нової віри. Але після вбивства Святослава печенігами відкрився шлях для реформ. Син загиблого, Володимир Святославич, був невдоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська — воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Залишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити новий варіант слов'янського язичництва. На чолі пантеону старих богів був поставлений (може, за зразком розвинених античних релігій) бог грози Перун, що уявлявся досі лише як бог князівських дружинників. Перунові був споруджений над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикувалися й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжувалася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак, в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більше, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів — Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християнізувалася.

Приблизно у 988‑989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві знесли ідоли Перуна й інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно. В літописах згадуються лише деякі випадки протидії їй, наприклад, у Новгороді два волхви учинили бунт, придушений силою. Всім були очевидні вигоди нового типу культури.

У країні починають будувати численні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і Феодосієм. Навколо них стали групуватися й інші подвижники, що являли своїм життям зразок нового мислення, нового типу життя. На тлі недавньої звульгаризованої моралі, поклоніння стихіям, людських жертвоприношень й культу людських пристрастей вимальовується аскетична особистість, що шукає не земних благ, а Царства Небесного, піднесена й одухотворена. У житіях святих цього монастиря («Києво-Печерський патерик») зафіксовані дивні приклади перемоги над пристрастями, досягнення духовної гармонії. Йшли в ченці й прості люди, і боярські діти, і навіть князі (наприклад, Михайло Святоша). Києво-Печерський монастир згодом набуває статусу лаври, тобто найбільшого чернечого центру.

Він стає також оплотом книгописання та мистецтва. З'являється безліч інших монастирів. Важко переоцінити їхню роль у становленні нового типу культури, у справі облагороджування духовного життя народу. Монастирі були тоді не тільки справжніми джерелами духовного життя. Саме звідси бере початок городництво, нові землеробські методи — навіть буряки та огірки, привезені з Греції, вперше почали вирощувати в монастирях. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), формуються сильні й численні центри цивілізації. Відгороджені від повсякденних життєвих турбот, ченці виробляють у тиші келій ті цінності, що були життєво необхідні Київській Русі, яка прагнула порівнятися з культурними співтовариствами Заходу та Сходу.

Водночас прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, сильними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви людина продовжувала часом приносити таємні пожертви старим, звичним божкам і демонам, при потребі чаклувала. Навіть у церковне життя увійшли звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії та ін.). Деяких святих і надалі вважали заступниками стад, погоди, здоров'я тощо. (наприклад, Св. Власій, чиє ім'я ототожнювалося за співзвуччям з язичницьким Велесом, став «покровителем скотарства»). Найбільш яскраво виявилося тяжіння до язичницьких традицій в накладенні один на одного старого землеробського календаря і нового, християнського.

Ось характерний приклад: свято Стрітення, тобто зустрічі Христа-немовляти жерцем Симеоном в Єрусалимському храмі, яке святкують навесні, осмислено як язичницький міф: у цей день «зима з літом зустрічаються».

При всій значущості язичницького періоду для історії української культури, слід визнати, що в умовах масового прийняття християнства двовірство свідчить про те, що релігія вищого рівня не одразу змінила архаїчну структуру мислення.

Проте після Володимирового хрещення відносини між Київською Руссю та Візантією зміцніли. Це позначилося і на торгових, і на культурних зв'язках. Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов'янську культуру: запозичено чимало слів з грецької мови, русичам стали давати грецькі імена (Андрій, Олександр, Софія та ін.); на Русь проникають грецькі книги — і релігійного, і нерелігійного змісту.

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрий одружив з представниками королівських родів Європи, а Анна Ярославна після смерті свого чоловіка, короля Франції, правила цією країною тривалий час. Характерна деталь: на привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу королі Франції аж до революції 1789 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Єдина система класифікації та кодування техніко-економічної інформації	\|	Наука та освіта

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.