Фонові знання, лексичний фон та фонова лексика

Як уже зазначалось, об'єктом лінгвокраїнознавства є не тільки безеквівалентна лексика, але й фонова. У лінгвістичній літературі зустрічаються терміни "фонові знання", "лексичний фон", "фонова лексика". Між поняттями, які позначені цими словами, існує певний зв'язок, проте вони не ідентичні. Фонові знання визначаються як "обопільне знання реалій мовцем та слухачем, яке є основою мовного спілкування" (Ахманова, 1966, 498). Наявність у комунікантів у момент породження висловлення сукупності фонових знань — науково встановлений факт (Крюков, 1988, 20). Накопичуючись у свідомості людини впродовж життя, фонові знання формують смисловий рівень комунікації. Як слушно зауважує Ю.Чарняк, "важливою рисою, спільною для більшості випадків користування мовою, є застосування до тексту чи конкретного висловлювання попередньо накопичених знань для формування умовиводів" (Чарняк, 1983, 173). Фонові знання охоплюють дуже широке коло аспектів і стосуються практично всіх сфер людського життя.

В.Берков диференціював фонові знання, розподіливши їх на три групи:

1) знання загальнолюдські, тобто такі, якими володіють всі дорослі люди (інформація про зміни дня і ночі, фізіологічні процеси в організмі людини, елементарні суспільні явища тощо), незалежно від того, в якій країні вони живуть і якою мовою говорять;

2) знання регіональні, що є спільними для кількох мовних колективів (наприклад, розуміння значення жеста тощо);

3) знання країнознавчі, тобто такі, якими володіють члени окремої мовної спільності (Берков, 1975, 403).

На думку багатьох мовознавців, фонові знання належать не тільки до компетенції лінгвістики, вони можуть бути об'єктом дослідження психолінгвістики, етнографії, загальної філології.

Найповніше розвинули теорію фонових знань і розробили власну концепцію так званого лексичного фону, який стосується безпосередньо лінгвістики, а у вужчому аспекті — слова, Є.Верещагін та В.Костомаров. Лексичне поняття слова, на їх думку, це повний набір, сукупність поняттєвих сем, які забезпечують називання й упізнавання предметів чи явищ. У ході спілкування слово, називаючи певний предмет чи явище позамовної дійсності, не називає всіх характерних ознак такого предмета чи явища; воно є ніби лексичним "айсбергом", у якому значна частина інформації про об'єкт позамовної дійсності прихована, невидима, зашифрована і знаходиться у свідомості чи пам'яті члена конкретної мовної спільноти.

Згідно з континічною (або раціоналістичною) концепцією Є.Верещагіна та В.Костомарова, лексичний фон — це вся сукупність непоняттєвих семантичних доль (часток, сем), які стосуються семантики слова (Верещагин, Костомаров, 1990, 43), це "той фіксатор інформації, індивідуальної чи суспільної, яка передається в актах комунікації" (Верещагин, Костомаров, 1980, 64).

Беручи до уваги різноманітність поглядів лінгвістів на фонові знання та лексичний фон, ми з вами будемо розуміти фонові знання як поняття видове (тобто сукупність усіх наявних у свідомості і пам'яті людей знань про елементарні явища позамовної дійсності, не пов'язаних із значенням конкретного слова), а лексичний фон як поняття родове (тобто та частина фонових знань, які наявні у свідомості членів окремої мовної спільноти і пов'язані із значенням конкретного слова).

Термін "фонова лексика" у лінгвокраїнознавство впровадили Є.Верещагін і В.Костомаров, назвавши фоновими "слова з неповноеквівалентністю фонів" (Верещагин, Костомаров, 1990, 45).

Розуміння "неповноеквівалентності фонів" можна продемонструвати конкретними прикладами. Так, кожне слово має багатопланову "картину свого життя", що відображає явища і предмети позамовної дійсності. Той факт, що в іншій мові існує лексичний еквівалент якого-небудь слова, зовсім не означає однозначності таких слів. Найважливішими виявляються в таких словах позалінгвістичні плани, які можна зіставити; в більшості випадків вони не збігатимуться із позалінгвістичними планами іншомовних слів. Наприклад, українське слово відьма і російське ведьма мають спільне лексичне поняття: "жінка, яка, знаючись з нечистою силою, завдає людям шкоди; чаклунка" (СУМ, 1, 666; СРЯ. 1, 145), яке не дає повного уявлення про "діяльність" цієї істоти. Проте навколо кожного з цих слів є свій ореол ознак, пов'язаних з істотою, названою цим словом.

Відомо, що світ міфологічних уявлень у територіально та генетично близьких народів досить подібний, хоч і не тотожний. У цьому зв’язку спробуємо провести репрезентацію лексичного фону основних образів-символів української демонології у зіставленні з аналогічними відповідниками російської національної культури.

Відразу слід зауважити, що цитована вище фонова інформація щодо походження реєстру нечистої сили є національно-культурною, оскільки характерна для української міфології. Хоч названі міфоніми майже всі зустрічаються і в російській мові, але в ході компонентного аналізу їх семантики виявляються деякі диференціюючі елементи.

Так, наприклад, українське слово відьма має еквівалентні відповідники у російській мові — ведьма, білоруській — ведзьма, польській — wiedzma, чеській — vedma, і при значній схожості наявних поняттєвих і непоняттєвих СД у семантичній структурі цих слів є СД, які певною мірою розрізняють їх, оскільки виступають як національно марковані. Відьма — один з найяскравіших персонажів української демонології, її опис і характеристика досить детально представлені в етнографічній літературі. В українській демонології відьма символізує не лише абстрактне зло; інколи вона може виступати символом смертоносної виразки або навіть смерті, і в цьому руслі її дії подібні до вампірських [9, 432]. Бліде зморшкувате обличчя, крючкуватий ніс, що ловить всілякі запахи, великі пожадливі губи, кожне око по п'ятаку, нерухомі повіки, які не може поворухнути навіть спрямований в очі сонячний промінь — ось портрет нечестивої істоти в образі жінки, без участі якої не обходилось жодне недобре діло на землі.

Національна специфіка української семеми полягає у наявності додаткових фонових СД: по-перше, тільки в нашій міфології виявляється особлива спеціалізація відьми — її уміння доїти корів; по-друге, спостерігається чітка регіональна прив’язка щодо місця проведення відьомського шабашу — Лиса Гора в Києві. Крім того, в образі української відьми злилися початки добра і зла, їх нескінченна боротьба символізує ідею дуалізму. І хоч світлі наміри змальовуються не так яскраво, як протилежні їм темні, однак і в цьому відгомоні старовинних вірувань знаходимо в основі вічну ідеальну правду: перемогу світла над пітьмою скрізь, де розповідь не обмежується повідомленням якогось епізоду боротьби, а передає весь її хід.

Русалки — це досить яскраві образи української демонології, яких часто називають богинями водоймищ. Вважалося, що ці молоді вродливі дівчата живуть на самому дні річок у чудових кришталевих палацах. Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір’я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Русалки мають розкішне довге русяве або зелене волосся до колін. Цілий рік вони живуть у воді, а на землю виходять навесні, в Чистий четвер, і гуляють до осені.

У російській міфології русалка виступає в образі оголеної жінки з довгим розпущеним волоссям і риб’ячим хвостом, яка живе у воді.

За білоруським повір ям, русалки — утоплениці, вони лоскочуть людей, а як їх упіймають, служать у людей до року і виконують різні роботи; харчуються парою. Проте таке уявлення про русалок як про дорослих дівчат зустрічається лише в поезії, літературі та живописі. Народові, принаймні в Україні, воно чуже. Тут немає казок, пісень, повір’їв про таких русалок, немає і обрядів. Народові відомі лише русалки-діти. Це мертвонароджені, приспані матерями, взагалі нехрещені діти. До русалок належать також діти, вбиті матерями при народженні [5, 50.]. В українській міфології русалки є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії. Українська назва характеризує реалію як охайну, привабливу, добру до порядних людей, морально й естетично досконалу істоту, в той час як російська надає їй негативних рис: зла, нечесана, неприваблива, страшна [3, 164-165.]

Мавки є різновидом русалок. Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови [4, 64]. У російській мові еквівалентом виступає запозичена з грецької лексема з обов’язковим атрибутивним конкретизатором — нимфа лесная. Головним диференціюючим елементом у значенні української семеми виступає географічна закріпленість побутування слова та відсутність будь-яких слів-конкретизаторів.

Лісовик — міфологічний образ, який, згідно з легендами, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ його перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. У російській мові еквівалентними словами виступає цілий ряд абсолютних синонімів: лесной, лесовик, лесовой, леший, лешак. Але в українській семемі можемо виділити ряд диференціюючих фонових СД: по-перше, побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців; по-друге, лісовики створювали в лісах сім’ї і жили як звичайні люди.

Водяник — це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями з довгого бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей [4, 63]. Саме фонова семантична доля “можливості перевтілення водяника у різних істот” виступає як головний розрізнювальний елемент у порівнянні значення з російською семемою водяной.

Домовик — це «хатнє» божество, що опікується життям усієї родини, яка живе в одній хаті. Вважають, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. «Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним» [6, 23]. І. Нечуй-Левицький теж звертав на це увагу, зазначаючи, що у давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві. Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів. В Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захисту сім’ї, і символом злого духу та насланого на сім’ю нещастя [4, 63]. Для домовика в українській міфології, на відміну від домового, не було характерним його господарювання біля коней, заплітання їм грив, катання на них. Подібні “господарські клопоти” у нас були властиві відьмам.

Таким чином, зіставний аналіз лексичного значення формально подібних (часом навіть тотожних) демонологічних міфонімів української та інших мов засвідчив, що в семантичній структурі вони мають окремі спільні СД (особливо у розрізі лексичного поняття), але водночас налічують значну кількість відмінностей у наповненні лексичного фону, оскільки саме там засвідчуються етнокультурні риси, колорит народу.

З наведених прикладів видно, що фони слів не збігаються, вони неповноеквівалентні.

Таким чином, фоновими надалі ми будемо називати слова, лексичні фони яких містять своєрідні національно-культурні компоненти, що надають референту-денотату особливої предметно-кваліфікативної чи функціональної характеристики.

Якщо безеквівалентні слова можна інвентаризувати, то, на думку Є.Верещагіна та В.Костомарова, "кожне друге слово відрізняється своїм лексичним фоном від найближчого іншомовного відповідника, тому складання списків практично неможливе (Верещагин, Костомаров, 1990, 51). Погоджуючись у цілому зі сказаним, дехто з мовознавців робив спроби інвентаризувати фонові слова з найбільш насиченим національним колоритом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
На території України	\|	Класифікація безеквівалентної та фонової лексики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.