Стан української літератури і книговидавництва

Напередодні революційних подій українська література перебувала у досить складному становищі: по-перше, головні її корифеї пішли з життя якраз незадовго до Лютневої революції (Л.Українка, І.Франко, М.Коцюбинський), по-друге, багато талановитої творчої молоді воювало на фронтах (С.Васильченко та ін.), по-третє, значна частина відомих українських літераторів опинилася, як кажуть, по той бік фронту (О.Кобилянська, Л.Маркович, В.Стефаник, М.Черемшина).

Пожвавлення літературного життя почало спостерігатися з березня 1917 р. У цей час виникають приватні й кооперативні видавництва («Друкар», «Криниця», «Час» тощо), нові газети, творчі об’єднання, літературні журнали («Шлях», «Книгар», «Літературно-науковий вісник» та ін.), які друкували нові твори і статті українських науковців, письменників і критиків, які відображали вибух національно-визвольного руху, соціалістичні ідеї, культивували піднесення національної свідомості, відстоювали ідеї чистого мистецтва, просвітительства.

Зазначимо, що в Україні доби Гетьманату створилася розгалужена система органів цензури, загальне керівництво якими з центру здійснювало управління у справах друку Міністерства внутрішніх справ, а на місцях – губернські та повітові старости і міські отамани. У губерніях з цією метою засновувалися комітети у справах друку, у повітах – посади інспекторів у справах друку і друкарень. Вводилися посади штатних цензорів, вказівки яких вважались обов’язковими як для авторів, так і для власників закладів друку.

Але незважаючи на цензуру, в Україні друкувалися цікаві твори. (Досить сказати, що двічі була опублікована праця І.Огієнка «Українська культура»). Прагнучи притягти на свій бік якомога більше письменників, уряд Скоропадського прийняв рішення про визнання могили Т.Шевченка національною власністю. За доби Гетьманату були опубліковані «Повія» П.Мирного, який жив у той час у Полтаві, нові вірші П.Тичини, переклади східних поетів А.Кримського, твори О.Кобилянської, С.Васильченка, Н.Романович-Ткаченко, В.Стефаника, Л.Яновської, Х.Алчевської, М.Терещенка, М.Рильського та багатьох інших як досвідчених, так і молодих українських письменників, поетів і перекладачів.

У цей час було видано перший поетичний збірник П.Тичини «Сонячні кларнети». Друкувався поет і у двох нових виданнях, які з’явилися в Українській державі. Спочатку це був «Літературно-критичний альманах», в якому публікувалися переважно твори молодих авторів-символістів, футуристів, містиків тощо. Серед них – Д.Загул, Я.Савченко, О.Слісаренко. Слідом за «Літературно-критичним альманахом» вийшли друком два номери ілюстрованого журналу з творами того ж П.Тичини, В.Блакитного, М.Терещенка, Я.Савченка та ін. Восени 1918 р. виникли відразу дві літературно-художні групи «Музагет» – «охоронців муз», «художників слова найновішої генерації» (М.Бурачок, М.Жук, Д.Загул, Ю.Меженко, П.Поліщук, Я.Савченко, П.Тичина, В.Ярошенко, тобто поети і художники) і літературна група «Боротьба» (Г.Михайличенко, А.Заливчий та інші представники творчої частини партії боротьбистів, що виникла у травні). Якщо перша організація митців залишила помітний слід в українському національно-культурному житті і за часів Директорії видавала навіть журнал «Музагет», то друга виявилася нечисленною і швидко розпалася.

У 1917-1920 рр. відбувалося формування національної видавничо-поліграфічної справи. До 1917 р. в Україні видавалося дуже мало україномовної літератури й періодики. Причиною цього насамперед було те, що українське друковане слово отримувало від держави незначні асигнування, і книжки та газети видавалися в основному за рахунок громадських організацій та меценатів. До того ж уведення на українські періодичні видання військової цензури в роки Першої світової війни призвело до закриття ряду газет та журналів.

У періодиці також відбувалися якісні зміни. У добу УЦР було засновано 150 українських газет і журналів. Серед них газети «Наше життя», «Робітник», «Наша воля», «Вісті з Української Центральної Ради», журнали «Вільна українська школа», «Просвітянин», «Волошка» та ін. Під час правління гетьмана П.Скоропадського число українських періодичних видань зросло до 255 найменувань. Для керівництва цією ділянкою ще на початку травня 1918 р. у складі Державної канцелярії створювалось Бюро преси, яке наприкінці існування режиму підпорядковувалося вже безпосередньо голові уряду, а всі питання місцевого друку передавалися Міністерству внутрішніх справ.

На початку 1919 р. в Україні видавалося 320 російськомовних газет і журналів (до 1917 р. – 750), близько сотні єврейських, німецьких, польських, сербських, болгарських, грецьких та мовами інших національностей. Але у другій половині 1919 р. більшість українських періодичних видань, у тому числі й національних меншин, денікінська військова адміністрація закрила, а друкарні демонтувала. Тому навесні 1920 р. процес створення української періодичної преси розпочався заново. До завершення того ж року в республіці було відновлено 370 найменувань газет і журналів, з них 180 україномовних. Щоденний тираж лише губернсько-повітових українських газет становив 1,7 млн, а мовами національних меншин – 1,2 млн примірників. Щомісячно видавалося 380-400 тис. примірників журналів.

Як бачимо, у 1917-1920 рр. в Україні сформувалася національна видавничо-друкарська справа, почали формуватися школа журналістики, як українська, так і національних меншин.

Бібліотечна справа в Україні на початку 1917 р. відрізнялася низьким рівнем розвитку. Одна бібліотека або хата-читальня припадала на 12-15 населених пунктів. Ці бібліотеки мали, як правило, від 400 до 1000 примірників здебільшого російськомовної літератури. Тому створенню мережі бібліотек українські уряди, громадські й політичні організації надавали неабияке значення.

Слід зазначити, що бібліотечний фонд України складався з фондів Київської міської публічної бібліотеки (50 тис. томів), великих бібліотек при попечительствах народної тверезості (найбільші – Лук’янівське, Куренівське та Печерське), міських народних читалень, бібліотек при університетах, інститутах, гімназіях, реальних училищах тощо.

В Україні також проводилась інтенсивна робота із заснування бібліотек міського, повітового, районного, волосного підпорядкування. У селах, на підприємствах, у школах створювалися хати-читальні, кімнати читача, бібліотечні осередки тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 2256 великих публічних міських і повітових бібліотек, 11,2 тис. сільських, 12,2 тис. куточків або кімнат читача при «Просвітах», на заводах, фабриках та інших підприємствах, а також у навчальних закладах і наукових товариствах. Усе це створювало сприятливі умови для охоплення культурно-просвітньою роботою населення України.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Театральне та музичне мистецтво	\|	Образотворче мистецтво та скульптура

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.