Питання 2.

Саме зародження православної цивілізації почалося із перших століть нової ери і було пов’язане із поширення християнства. Однак, ключовими датами цього процесу можна вважати 330 р. – час впровадження християнства у Римській імперії та 395 р. – поділ Римської імперії на Східну та Західну. Остання, як відомо, загинула через внутрішні негаразди та навалу варварів, а Східна зуміла проіснувати ще майже тисячоліття і відіграла ключову роль у становлення православної цивілізації.

Історія південної вітки цивілізації починається з ІУ ст. Саме тоді почали виникати великі християнські центри і на Сході Римської імперії їх було більше через географічну близькість до району виникнення християнства. Якщо у західній частині імперії основним центром християнства став Рим на чолі з папою, який потім розгорнув християнську експансію на решту Європи, то у східній частині діяли три патріархати: Константинопольський, Александрійський та Антіохійський. Відколи Візантія почала розвиватися як окрема держава, Константинопольський патріарх став головним церковним ієрархом у ній.

Власне, Візантія була еталоном розвитку для всього європейського світу. Маючи зорганізоване військо і вишколену дипломатичну службу, яка часто здобувала перемоги ще до того як починалися битви, вона уникла сильних руйнувань під час Великого Переселення народів. Більше того, в цей період вона сама провадила активну експансіоністську політику. В УІ ст., а, особливо, за часів правління Юстиніана, коли Європа нагадувала великий військовий плацдарм, Візантія прагнула повернути собі під контроль колишні території Римської імперії, на короткий час розширила володіння в Африці, захопила Італію та кілька областей Іспанії. Однак, постійні війни вичерпали сили імперії і після смерті Юстиніана у 565 р. почався занепад.

Його доповнили вторгнення хвиль переселенців на територію імперії. Невдовзі після смерті Юстиніана імперія втратила Італію, в якій осіли лангобарди. З другої пол. УІІ ст. починаються постійні війни з арабами, які завершуються тим, що Єгипет і Близький Схід переходять у сферу ісламського впливу. Араби також створюють серйозну конкуренцію на торговельних і морських шляхах. Вони навіть тричі підступали під мури Константинополя, однак так і не спромоглись його здобути. Також впродовж довгого часу імперію турбували «північні варвари» - слов’янські племена, які приходили із рівнин Східної Європи, вторгалися за Дунай, що був тоді кордоном і грабували візантійців. Поступово, вони переходили до осідання на візантійських теренах, тому імперії довелось змиритися із відпадінням від неї дедалі більшої кількості земель. Там формувалися такі держави як Болгарія, Сербія, Боснія, Хорватія та ін. На них Візантія мала чималий цивілізаційний вплив через християнізацію цих територій згідно свого обряду. Однак, відносини з цими державами були далеко не простими. Впродовж наступних століть різні слов’янські правителі захоплювали значну частину Балкан, загрожували Константинополю, були періоди, що Візантія виплачувала комусь із них данину.

На додачу, у УІІІ ст. імперію вразила внутрішня криза, причиною якої був т.зв. «іконоборський рух». Це були розбіжності між трактуванням християнських доги. «Іконоборці» стверджували, що всі зовнішні образи Бога (ікони, речі і т.п.) – це прояви язичницького культу, оскільки в Біблії нема згадок, що треба їм молитися. Відповідно, ті, хто молиться перед іконами, замість направляти свої молитви до Бога, посилають їх шматку розмальованого дерева. В цей період на візантійському троні побувало декілька імператорів-іконоборців, які загострили ситуацію із духовенством настільки, що дійшло до повного розриву між патріархом та імператором. На допомогу і та, і інша сторона кликали варварів, тому Візантія перетворилась на руїни.

Взагалі, в історії Візантії було кілька періодів посилення і занепаду. Завдяки, передусім, вмілій і досвідченій дипломатії, вона часто зуміла пересварити ворогів між собою ще до того, як вони починали спільні дії проти неї. Таке тимчасове посилення відбулось наприкінці Х – в ХІ ст., коли імперія повернула собі майже всі володіння у Малій Азії та на Балканах, аж по Дунай. Однак, із ХІІ ст. починається новий занепад, пов’язаний із амбіціями місцевих урядовців, що не бажали слухатися центральної влади. Територія Візантії постійно зменшувалась аж поки не зникла у хвилі турецької навали.

До цього спричинилися також непрості стосунки із Західноєвропейським світом. У Середні Віки в Європі завжди поставало питання про церковну ієрархію. Папа Римський прагнув бути ієрархом над усіма християнами. Однак Константинопольський патріарх не підкорявся йому і провадив політику на власний розсуд. Таким чином, поступово сформувалися два центри християнства, які конкурували між собою у всьому: наверненні язичників, поширенні обрядів і т.п. За цим усім стояв тверезий розрахунок політиків, оскільки той, хто приносив свій обряд на нові території, поширював власний вплив на тамтешнє населення, не тільки релігійний, але й політичний. Власне, ці глибинні причини штовхали церкви на відкрите протиборство і в 1054 р. сталася «велика схизма» - папський легат, перебуваючи в Константинополі і тамтешній патріарх, не знайшовши згоди у суперечливих питаннях, прокляли один одного. Це остаточно віддалило церкви і поділило їх на католицьку (що в перекладі означає «вселенська») і православну («правдиву»). Цей антагонізм породив цивілізаційне протистояння, яке не завершилося на обрядовому рівні, а раз-по-раз протягом ІІ тисячоліття вибухало кривавими конфліктами.

Перший такий стався у 1204 р., під час ІУ Хрестового походу. Підкуплені і задурені венеціанцями хрестоносці, замість того щоб іти на Близький Схід, повернули до стін Константинополя і після облоги здобули його (перший раз в історії цього міста). Місто було піддане тотальному пограбуванню, а багато мешканців загинуло. Цей похід значно більше поглибив взаємний розкол між церквами і народами, що сповідували їхнє вчення (конфлікт 1054 р. був всього лише невеликим епізодом між окремими церковниками, який з часом міг би згладитися). Окрім релігійної підкладки, цей конфлікт також мав політичну: мова йшла за т.зв. «Римську спадщину», тобто за право вважати себе спадкоємцями Римської імперії, яким Візантія не хотіла поступитися сформованій на німецьких та італійських землях Священні Римській Імперії. Внаслідок цього походу колись могутня держава зазнала остаточного удару, після якого вона вже не могла собі повернути і тіні колишньої величі та престижу. І хоча до 1260 р. її землі знову об’єдналися у єдину подобу держави, та вона вже не відігравала великого значення у тогочасному світі.

Окрім Візантії, на Балканах також постали такі країни як Сербія, Боснія, Болгарія, що були охрещені за східним обрядом. В різні періоди протягом Середньовіччя вони зазнавали посилень та послаблень. Так, пік могутності у болгар – це Х ст., у сербів – ХІУ ст. Вважається, що болгарами за походженням були слов’янські просвітники, які склали першу абетку Кирило та Мефодій.

Наприкінці Середньовіччя православна цивілізація піддалась новому виклику. У Малій Азії нарощувало свою могутність плем’я турків-османів, які за віросповіданням були мусульманами. В ХІУ ст. вони розпочали масштабні завоювання у Балканах та на інших напрямках. Ослаблені внутрішніми роздорами, балканські держави не мали змоги їм протистояти і поступово втрачали свою самостійність. Центр православного світу, Константинополь, упав у 1453 р. і з того часу Османська імперія кілька століть панувала на Балканах.

Протягом цих століть вона провадила асиміляційну політику по відношенні до християн. Однак, незважаючи на жорсткий політичний і податковий тиск на них, вона виступала по відношенню до тамтешніх народів як чужинець-паразит, через те їй не вдалося ісламізувати ці території. Лише боснійський народ у більшості своїй прийняв іслам, інші ж залишились на позиціях православ’я (крім хорватів – ті постійно були католиками). Це дало їм змогу у ХУІІІ – ХІХ ст., в час занепаду імперії, побудувати власні концепції національного відродження (у яких релігійне протистояння відігравало основну роль) і почати боротьбу проти османів. За підтримки європейських держав, ця боротьба увінчалась успіхом і протягом ХІХ ст. такі держави як Греція (яка вважала себе спадкоємницею Візантії), Болгарія, Сербія, Боснія зуміли здобути незалежність.

Однак, з часу занепаду Візантії, а, особливо, після захоплення Константинополя, центр православної цивілізації зміщується на північ. Ще у Х ст. східний обряд християнства переймає Русь і поширює його по всіх своїх теренах, в т.ч. і в напівзалежні від неї угро-фінські землі на її північно-східній околиці. Після серії міжусобиць і татарського нашестя більшість руських земель потрапляють під вплив Польщі і Великого князівства Литовського, а на північному сході під впливом Золотої Орди перебували чимало залежних князівств із переважаючим угро-фінським населенням, якими, одначе, правили князі із роду Рюриковичів. Поступово серед усіх виділяється Московське князівство, яке повільно але впевнено за рахунок допомоги Орди міцнішає і починає експансію на сусідні князівства під приводом збирання податків для своїх хазяїв із Орди. Оскільки Москва поступово стає тамтешнім регіональним лідером, то до неї перебирається київський митрополит, а після падіння Візантії – Константинопольський патріарх, який від тоді стає Московським. В міру занепаду Орди Москва посилюється і в 1480 р. (як вважається офіційно) вона позбавляється ординської опіки. Відтоді її експансія триває, але уже під гаслами «збирання усіх руських земель» та «захисту православного світу від невірних». Поступово Москва бере під контроль усі колишні північні землі Русі, а також веде постійні війни з ханствами, на які розпалася Золота Орда і з Литовським князівством (пізніше – Річчю Посполитою). Маючи значний пласт татарської історії у минулому (і, навіть, татарського населення), Москва базувала своє управління на типових деспотичних традиціях Сходу, що передбачали нівелювання особистості перед всесильною державною машиною.

Знакова постать для цієї держави – цар Іван ІУ, прозваний Грозним. Він був людиною непересічних розумових і вольових здібностей, однак з дитинства страждав психічною неврівноваженістю. Тому період його правління для держави позначався як запаморочливим успіхами, так і катастрофічними невдачами. За час його правління було підкорене Казанське та Астраханське ханства, відкрився шлях по Волзі аж до самого Каспійського моря, почалося освоєння Сибіру і т.п. Однак, невдалі війни з Річчю Посполитою ще більше посилили хворобливу підозріливість царя, який відтоді став параноїдально боятися зрад і приписувати їх всьому своєму оточенню. Це спричинило до зародження опричнини – одного з найжахливіших періодів у і так уже звиклому до різноманітних жахіть Московському царстві. Певна категорія людей (опричники) за наказом царя могли будь-кого без суду і слідства жорстоко катувати і знищувати за одну лишень тінь підозри у зраді царя. Допит, зазвичай, вівся з однією метою – вибити зізнання і для цього всі методи були хороші. Причому, чим вищу посаду в державі обіймала людина, тим більший був шанс потрапити їй під підозру, а це означало гарантовану смерть. Це приводило до масової втечі таких людей у сусідні держави, що ще більше переконувало царя у тому, що всі навколо є зрадниками. Утворювалось замкнуте коло: хто втік, той автоматично ставав зрадником, а хто залишився, то жив під вічним пресом страху і провини, оскільки в будь-який момент міг бути схоплений за підозрою у зраді. Такий період безумства тривав у державі 7 років (з 1565 по 1572 рр.), однак і після цього, аж до своєї смерті Грозний залишився таким же неврівноваженим параноїком.

Загалом, уся системи управління у Московському царстві трималася на страху і послуху особі царя, якого православна церква сакралізувала як намісника Бога і відповідального за душі людей перед Богом. Неважко передбачити, що у поєднанні з татарською спадщиною така система породжувала вседозволеність верхів і тотальну безправність низів. Водночас, будь-які акти зовнішньої агресії подавалися як потреба захисту інтересів єдино вірної православної церкви. На відміну від католицької, ортодоксальні настрої у ній не тільки не зменшувались у постсередньовічний період, а навпаки, зростали. До цього призводило також те, що Москва залишалась єдиною незалежною православною державою, тому це і породило у ній ідеї богообраності і месіанства. Навіть була проголошена доктрина про «Третій Рим», суть якої полягала в тому, що Рим і Константинополь упали, тому що вибрали невірний шлях розвитку, а Москву Бог покликав щоб вона виконала цю місію. У ХУІ ст. навіть з’явилась відверто фальшива історія, яка виводила родовід московських царів від римських імператорів. Такі ідеї із зрозумілих причин пропагувалися владою і тому протягом багатьох століть і по сьогоднішній день мають вплив на значну частину російського населення.

Підсумки правління Івана Грозного були, однак, невтішними: державна скарбниця вичерпана, держава розорена війнами і терором опричників, населення зубожіле, авторитет царської влади вичерпаний. Останнє сталося також через проблеми із престолонаслідуванням, оскільки після короткотривалого правління сина Грозного, династія Рюриковичів, яка вважалася божественною, урвалась. На додачу, суворі природні умови спричинили неврожаї і голод у державі, що призвело до т.зв. «Великої Смути» - громадянської війни, яка тривала поруч із зовнішньою інтервенцією поляків і шведів, що зруйнувало державу до останку. Однак, після двох десятиліть взаємних воєн, Московія знайшла в собі сили відродитися і на престол зійшла династія Романових, яка керувала державою протягом наступних 300 років. Саме за час їхнього правління Московія перетворилася на могутню Російську імперію.

Це перетворення пов’язане було з іменем Петра І та виходом Московії у європейський світ. Справа в тому, що до початку ХУІІІ ст. Європа не мала постійних контактів із цією державою, яка залишалася постійно на маргінесах європейських і світових цивілізаційних процесів. В міру її посилення і приєднання до неї інших територій (зокрема, України всередині ХУІІ ст.), такі контакти ставали необхідністю для держави, яка претендувала на серйозний вплив у світових справах. Однак, матеріальна, технологічна і духовна культура Московії перебували надзвичайно низько у порівнянні з тогочасними європейськими чи мусульманськими стандартами. Рішучий крок уперед з метою наздогнати Європу зробив Петро І, який зрозумів, що попри всю військову міць його держави, їй загрожує роль вічного маргінала. Реформи в усіх сферах життя покликані були швидко вивести Московію в лідери тогочасного світу. Окрім того, також встановлювалися контакти із європейськими державами, більшість з яких із здивуванням пізнавали цивілізацію і побут далеких московитів. Серія вдалих воєн із Швецією та Османською імперією закріпили вплив Московії у Східній Європі і перетворили її на провідну державу цього регіону, яка прибрала собі назву Російської імперії.

У ХУІІІ і ХІХ ст. Росія перебувала на вершині свого розвитку і могутності. Її авторитет особливо був непохитний у 1820 – 1840-ві рр., після серії Наполеонівських воєн у Європі. Адже саме із Росії почалися невдачі знаменитого завойовника, які призвели його до краху. І російська армія відігравала провідну роль у його розгромі. Тому на початку ХІХ ст. Росія була одним із гегемонів світового порядку. Однак, під маскою європейської держави, всередині неї процвітали традиції нерівності, корумпованість і гнилість державного апарату, обмежений доступ народу до освіти, яка поступово ставала необхідністю для державного розвитку. Тому після поразки у Кримській війні (1853 – 1856 рр.), Росія знову стала на шлях реформ, провідною з яких була відміна кріпацтва. Загалом, для цієї держави було характерною постійна зміна періодів реформ і застою. Незмінним же залишалося становище центральної влади в особі монарха, яка була всесильною і сакралізованою, що прирікало усі реформи на провал, оскільки жодна з них не виносилась на загальне обговорення ні в якій формі, а була лише відображенням волі верхів (тому навіть позитивні назагал заходи, як-от, скасування кріпацтва нерідко були незрозумілі в окремих губерніях, де селяни нарікали, що поміщики залишили їх без опіки). Така протирічність російської історії була зумовлена самим типом азійської деспотичної державності, яку старались пересадити на європейський ґрунт. Це призвело до катастрофічних подій у майбутньому.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання 1.	\|	Питання 3.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.