Плазма, склад, види та роль електролітів і білків плазми. Кислотно-основний стан крові, роль буферних систем у регуляції його сталості.

ВИСНОВОК

до першого питання:

Таким чином, основою внутрішнього середовища є кров, тим часом роль безпосередньої живильного середовища виконує тканинна рідина. Її склад і властивості специфічні для окремих органів, відповідають їх структурним і функціональним особливостям. Надходження з крові складових частин тканинної рідини і їх зворотний відтік в лімфу і знову в кров вибірково регулюються тканинними бар'єрами. Визначаючи склад крові, лімфи, тканинної рідини, можна судити про обмінні процеси, що відбуваються в окремих органах, тканинах або в організмі в цілому. Внутрішня середовище характеризується динамічним постійністю – гомеостазом, що має особливе значення в життєдіяльності організму.

Плазма – рідка частина крові, що залишається після видалення формених елементів і складається з розчинених у воді солей, білків, вуглеводів, біологічно активних сполук, а також СО₂ і О₂. У плазмі міститься близько 90% води, 7 – 8% білка, 1,1% інших органічних речовин і 0,9% неорганічних компонентів. Осмотичний тиск плазми і сироватки (плазма без фібриногену) крові становить 7,6 атм., рН плазми артеріальної крові в середньому 7,4. У плазмі крові людини міститься приблизно 200 – 300 г білка. Білки плазми ділять на дві основні групи: альбуміни і глобуліни. У глобулінової фракції входить фібриноген.

Альбуміни складають близько 60% білків плазми. Їх висока концентрація, велика рухливість при відносно невеликих розмірах молекули, визначають онкотичний тиск плазми. Велика загальна поверхня дрібних молекул альбуміну відіграє істотну роль у транспорті кров'ю різних речовин, таких як білірубін, солі важких металів жирні кислоти, фармакологічні препарати (сульфаніламіди, антибіотики та ін.) Відомо, що, наприклад, одна молекула альбуміну може одночасно зв'язати 25 – 50 молекул білірубіну.

Глобуліни. Цю групу білків електрофоретичної, за показниками рухливості, поділяють на кілька фракцій: α1-, α2-, β3- і γ-глобуліни. За допомогою іммуноелектрофореза ці фракції підрозділяють на дрібні субфракцій більш однорідних білків. Так, у фракції α1-глобулінів є білки, простетичною групою яких є вуглеводи. Ці білки називаються глікопротеїнами. У складі глікопротеїнів циркулює близько 60% всієї глюкози плазми. Ще одна група – мукопротеіни – містить мукополісахариди, фракцію аз становить білок церулоплазмін, в якому на кожну білкову молекулу доводиться вісім атомів міді. Таким чином, зв'язується близько 90% всієї міді, що міститься в плазмі. β-глобуліни беруть участь у транспорті фосфоліпідів, холестерину, стероїдних гормонів, металевих катіонів. Вони утримують в розчині близько 75% всіх ліпідів плазми. Металомісткий білок трансферин здійснює перенесення заліза кров'ю. Кожна молекула трансферину несе два атоми заліза. γ-глобуліни характеризуються найнижчою електрофоретичною рухливістю. У цю фракцію білків входять різні антитіла, що захищають організм від вторгнення вірусів і бактерій. До γ-глобулінів відносяться також аглютиніни крові.

Фібриноген займає проміжне положення між фракціями β-і γ-глобулінів. Цей білок утворюється в клітинах печінки та ретикулоендотеліальної системи; має властивість ставати нерозчинним в певних умовах (під впливом тромбіну), приймати при цьому волокнисту структуру, переходячи в фібрин. Вміст фібриногену в плазмі крові становить всього 0,3%, але саме його переходом в фібрин обумовлюється згортання крові і перетворення її в протягом декількох хвилин в щільний згусток. Сироватка крові за своїм складом відрізняється від плазми тільки відсутністю фібриногену.

Альбуміни і фібриноген утворюються в печінці, глобуліни в печінці червоному кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах.

Білки плазми разом з електролітами є її функціональними елементами. З їх допомогою в значній мірі здійснюється транспорт речовин з крові до тканин. До числа транспортуються компонентів відносяться поживні речовини, вітаміни, мікроелементи, гормони, ферменти, а також кінцеві продукти обміну речовин.

З поживних речовин, найбільшу частину становлять ліпіди. Їх концентрація коливається в широкому діапазоні, але максимальний вміст відзначається після прийому жирної їжі. На відносно постійному рівні утримуються переносима плазмою глюкоза (44,4 – 66,6 ммоль/л) і амінокислотні залишки (4 мг%). Вітаміни можуть переноситися або у зв'язаному білками, або у вільному вигляді. Їх рівень у плазмі також піддається коливанням і залежить не тільки від їх вмісту в продуктах харчування та синтезу кишковою флорою, а й від наявності особливого чинника, що полегшує їхнє всмоктування в кишці.

Мікроелементи циркулюють у плазмі у вигляді металомістких білків (Со тощо) або білкових комплексів (Fe). З кінцевих продуктів обміну найбільшої концентрації, особливо при важкій м'язовій роботі і нестачі кисню, досягає молочна кислота. Невикористані організмом і підлягають видаленню кінцеві продукти обміну речовин (сечовина, сечова кислота, білірубін, аміак) доставляються плазмою до нирок, де і видаляються з сечею.

Білки плазми в силу здатності зв'язувати велику кількість циркулюючих в плазмі низькомолекулярних сполук беруть участь, крім того, у підтриманні сталості осмотичного тиску. Їм належить провідна роль у таких процесах, як освіта тканинної рідини, лімфи, сечі, всмоктування води.

Буферні функції. Найважливішим показником сталості внутрішнього середовища організму є її активна реакція, обумовлена концентрацією водневих (Н + і гідроксильних (ОН-) іонів. Для оцінки активної реакції крові застосовують водневий показник – рН (від фр. рouvoir hydrogene – сила водню), що є негативним десятковим логарифмом концентрації водневих іонів. Активна реакція має виняткове значення, оскільки абсолютна білшість обмінних реакцій може нормально протікати тільки при певних величинах рН.

Кров ссавців і людини має слабо лужну реакцію: рН артеріальної крові становить 7,35 – 7,47, венозної на 0,02 одиниці нижче. Вміст еритроцитів зазвичай на 0,1 – 0,2 одиниці рН більш кисле, ніж плазма.

Незважаючи на безперервне надходження в кров кислих і лужних продуктів обміну, рН крові зберігається на відносно сталому рівні. Підтримання цього сталості забезпечується численними фізико-хімічними біохімічними і фізіологічними механізмами. У крові існує досить постійне відношення між кислими і лужними компонентами, його прийнято позначати терміном кислотно-лужну рівновагу (баланс).

Відомі три головних шляхи підтримки рН на постійному рівні: 1 – буферні системи рідкої внутрішнього середовища організму і тканин; 2 – виділення СО₂ легенями; 3 – виділення кислих або утримання лужних продуктів нирками. У крові існують наступні буферні системи: гемоглобінова, карбонатна, фосфатна, білків плазми крові.

Гемоглобінова буферна система становить приблизно 75% всіх буферів крові. Гемоглобін у відновленому стані є дуже слабкою кислотою, в окисленому – його кислотні властивості посилюються. Карбонатна буферна система складається з вугільної кислоти (Н₂СО₃), гідрокарбонатів натрію і калію (NаНСО₃, КНСО₃). При надходженні в плазму крові більш сильної кислоти, ніж вугільна, аніони сильної кислоти взаємодіють з катіонами натрію і утворюють нейтральну сіль. У той же час іони водню з'єднуються з аніонами НСО_3-. При цьому виникає малодисоційована вугільна кислота. У легенях під дією ферменту карбоангідрази, що міститься в еритроцитах, вугільна кислота розпадається на СО₂ і H₂O. Вуглекислий газ виділяється легенями, і зміни реакції крові не відбувається.

При надходженні в кров підстав вони вступають у з'єднання з вугільною кислотою. В результаті утворюються гідрокарбонати і вода. Реакція знову залишається постійною. Роль цієї системи в організмі значна, так як з її допомогою здійснюється виділення з повітрям, що видихається, СО₂ і майже миттєва нормалізація реакції крові.

Фосфатна буферна система складається з суміші однозаміщеного і двозаміщеного фосфорнокислого натрію (NаН₂РО₄ і Na₂HPО₄). Перший слабо дисоціюють і має властивості слабкої кислоти, другий має властивості слабкою лугу. Надійшли в кров кислоти і луги взаємодіють з одним з компонентів системи, в результаті рН крові зберігається.

Білки плазми крові здійснюють роль нейтралізації кислот і лугів внаслідок притаманних їм амфотерних властивостей: з кислотами вони вступають у реакцію як підстави, з підставами – як кислоти. В результаті рН крові підтримується на постійному рівні.

Хороша захищеність крові буферними системами все ж не завжди може протидіяти зміні кислотно-лужної рівноваги. Якщо виникає зрушення активної реакції в кислий бік, то цей стан називають ацидозом, в лужну – алкалозом. Розрізняють їх компенсовану і некомпенсовану форми. Як показують результати експериментів на теплокровних тварин і клінічні спостереження, крайні сумісні з життям межі змін рН крові складають 7,0 – 7,8.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Система крові, її основні функції. Склад і об’єм крові у людини. Основні фізіологічні константи крові.	\|	Еритроцити: будова, кількість, функції. Гемоглобін.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.