• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття і функції нотаріату

У вітчизняній юридичній науці на сучасному етапі не сформова­но єдиного погляду на поняття «нотаріат». Так, можна виділити щонайменше три основні точки зору відносно визначення цього правового інституту. Найбільш поширеним в юридичній літера­турі є законодавче визначення нотаріатуяк системи органів та посадових осіб, на яких покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юри­дичної вірогідності. При цьому, на думку деяких авторів, наведе­не поняття включає суб'єктивну сторонупоняття «нотаріат» яксукупність існуючих органів і посадових осіб, яким надано повно­важення із вчинення нотаріальних дій, та об'єктивну сторонуцього поняття — коло нотаріальних дій, які ці органи та посадові особи можуть вчиняти відповідно до чинного законодавства, тобто посвідчення прав, а також фактів, що мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій, передбачених законом.

Але за останній час наведене визначення піддається в спеціальній літературі серйозній критиці з тієї підстави, що воно регулює ор­ганізаційну структуру та загальну спрямованість нотаріату як систе­ми, орієнтованої на вчинення ряду нотаріальних дій. Проте не розк­ривається нерозривний правовий зв'язок нотаріату зі спеціальною процедурою, не підкреслюється характер взаємовідносин системи нотаріальних органів із державою. Тому під поняттям «нотаріат» цими авторами пропонується розуміти структуру нотаріальних ор­ганів, на яку покладається правоохоронна і правозахисна державна функції, що має здійснюватись відповідно до змісту нотаріального процесу і процедури, передбаченої чинним законодавством України.

Не дивлячись на те, що у вказане поняття нотаріату було вне­сено низку важливих додаткових ознак, які роблять його більш повним, авторам все ж не вдалось повністю уникнути деяких притаманних йому недоліків і формальних ознак.

Щоб зрозуміти сутність поняття, яке досліджується, потрібно виділити його тотожність і відмінність порівняно з іншими інститу­тами. Провести розмежування тут можна, взявши за основу найбільш суттєві характеристики нотаріату, які притаманні тільки йому. Більш поглиблене вивчення показує, що поняття нотаріату має багато значень, серед яких можна виділити принаймні чотири:

нотаріат як система органів і посадових осіб;

нотаріат як галузь (підгалузь) права;

нотаріат як галузь законодавства;

нотаріат як наукова та навчальна дисципліна. Виходячи з поданих положень, найбільш повним і науково

обґрунтованим є, на нашу думку, таке визначення. Нотаріат в Україні— це правовий інститут, покликаний забезпечувати по-засудову охорону та захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, територіальних громад, а також держави шля­хом вчинення в межах безспірних правовідносин нотаріальних дій уповноваженими на те органами та посадовими особами.

В цьому визначенні наведені всі характерні риси нотаріату як правового інституту: позасудова охорона та захист прав і закон­них інтересів, безспірність правовідносин, щодо яких вчиняють­ся нотаріальні дії, здійснення нотаріальних дій уповноваженими на те органами та посадовими особами, а також функції но­таріату: охорони та захисту.

Основні функції нотаріату необхідно виділити для визначення його загальних та специфічних завдань. Як бачимо сучасні теоре­тичні джерела, присвячені інституту нотаріату, в основному виз­начають функції нотаріату залежно від того місця в правовій сис­темі України, куди вони відносять нотаріат. З огляду на це ціка­вою та обґрунтованою є позиція СЯ. Фурси та Є.І. Фурси, які відносять нотаріат до правоохоронних та правозахисних органів залежно від виконуваних ним функцій³.

Функції нотаріатуяк правоохоронного та правозахисного інституту полягають в такому:

1. Охорона та захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, територіальних громад, а також держави. Слід відзначити, що в юридичній літературі дискусія щодо того, чи пов'язана діяльність нотаріальних органів з охороною або з за­хистом прав та законних інтересів громадян, набрала досить великого розмаху. Розмежування цих взаємопов'язаних понять, на думку авторів, лежить у площині моменту настання порушення цих прав та інтересів. Можна повністю підтримати їхню позицію відносно того, що охорона — це потенційна можливість захисту прав та інтересів громадян, коли фактично зазіхання на них ще не сталося, тоді як захист може розглядатись як конкретна дія, яка виникає з початком правопорушення. Нотаріальні органи в основному виконують правоохоронну функцію, але нотаріальна діяльність може бути засобом захисту прав, наприклад, у разі вчинення виконавчих написів, протестів векселів, посвідчення неоплати чеків. Таким чином, нотаріальні дії забезпечують за­хист і охорону важливих прав та інтересів громадян і ор­ганізацій, які пов'язані з їхнім життям і діяльністю, стосуються їхніх майнових інтересів та гарантують подальшу реалізацію інших суттєвих прав.

Нотаріус, застосовуючи норми матеріального і процесуаль­ного права, впливає на правовідносини між суб'єктами, наприк­лад, встановлюючи в договорі конкретні права та обов'язки сторін, а отже, має місце праворегулююча функція нотаріату.

Також нотаріат виділяється як орган, який має право аналізувати вимоги закону і робити висновки щодо можливості або неможливості застосувати це положення законодавства для вико­нання покладених на нього функцій і реалізації волевиявлення громадян⁴. Це входить в поняття правоаналізуючої функції. Но­таріус має право визначати межі дозволеної поведінки в урегульо­ваних законом правовідносинах, тоді, коли надається можливість для декількох альтернативних варіантів правової поведінки, а та­кож тоді, коли такі правовідносини взагалі не мають аналогів.

Підтверджуючи законність і достовірність нотаріальної дії, нотаріус виконує ще одне важливе завдання — запобігає можливим правопорушенням. Так, скажімо, якщо нотаріальна дія, за вчинен­ням якої звернулися заінтересовані особи, не відповідає закону, но­таріус відмовить у її вчиненні, запобігши в такий спосіб правопору­шенням і можливим негативним наслідкам для цих осіб.

Завдання запобігання правопорушенням шляхом підвищен­ня правосвідомості та правової обізнаності громадян вико­нується через правові консультації, роз'яснення наслідків вчинення нотаріальної дії. Адже саме на нотаріуса покладається ви­конання державного завдання сприяти громадянам у правильно­му, юридично грамотному здійсненні їхніх прав, оскільки юри­дично необізнаній особі важко знайти шляхи для правильного та законного волевиявлення.

6. Можливість нотаріальної практики впливати на законо­творчість передбачає те, що під час застосування законодавства нотаріусами випливають певні неузгодженості, прогалини, які потребують вирішення. В ідеалі нотаріальна діяльність вплива­тиме на подальше вдосконалення не тільки нотаріального проце­суального законодавства, а й норм матеріального права.

§ 2. Виникнення і розвиток нотаріату як правового інституту

Історичний досвід свідчить, що діяльність нотаріуса нерозрив­но пов'язана із судовою діяльністю, оскільки нотаріуси най­частіше знаходились при судах, реєстрували угоди, виконували роль судових секретарів і самі були претендентами на судові поса­ди. В процесі розвитку цього інституту вирішували низку важли­вих завдань — забезпечення стабільності цивільного обороту, зниження судового навантаження за рахунок зменшення кіль­кості суперечок про нікчемність і заперечність операцій, вирішення конфліктів без втручання суду, на підставі складено­го нотаріусом документа, що підлягає примусовому виконанню. Водночас діяльність нотаріуса служила і для підвищення юри­дичної обізнаності населення, оскільки в процесі цієї діяльності роз'яснювалося значення всіх положень операції і наслідків їх застосування, наміри здійснення нотаріальних дій сторін приво­дилися у відповідність з чинним законодавством.

Виникнення певних зародків нотаріату в період античності та раннього середньовіччя дає підставу дійти висновку про його тісний зв'язок із суспільним устроєм, сімейним, спадковим і ре­човим правом. Істотною передумовою виникнення і розвитку но­таріату була наявність писемності та розвинутих товарно-грошо­вих відносин.

Спершу нотаріат виник як різновид адміністративної діяль­ності; так, тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково-витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель у країні, перепи­сували населення і його майно. Окремі посадові особи, що забезпечували формування доказів, в Стародавньому Єгипті назива­лись агорономами, а в Греції — ієромемнеси чи епістати, і були священнослужителями.

Одні з перших форм нотаріату можна знайти і в ста­роєврейській державі. Ґрунтуючись на аналізі прадавніх руко­писів, історики дійшли висновку, що ізраїльтяни познайомилися з писемністю, коли знаходилися в Єгипті, і стали активно вико­ристовувати її в державних справах і в процесі судочинства. Приблизно з середини II тисячоліття до н.е. про книги і державні письмові акти згадується вже як про звичне явище.

За одними джерелами, нотаріат як інститут має давні традиції в історії Греції, де, розвинувшись за законодавством Солона, розквітнув в епоху еллінізму, особливо за часів Птоломея, а пізніше через Єгипет потрапив до Риму, де його подальший роз­виток відбувався під впливом еллінського законодавства, зміцнів у Візантії за допомогою відомих законів Юстиніана та головним чином — завдяки першій главі Книги Єпарха Імператора Лео VI Мудрого, яка становить перший в історії Нотаріальний кодекс.

Але більш традиційно виникнення власне нотаріату відносять до часів Стародавнього Рима в період республіки (приблизно III ст. до н.е.), коли з'являються службові особи, обов'язком яких було підведення правового випадку під ту чи іншу формулу (в давньо­римському праві панував суворий формалізм, а тому дотримання формул було обов'язковим для всіх, хто звертався до судових ус­танов). До таких осіб належали передусім численні писарі, части­на з яких перебувала на службі при посадових особах римського управління і суду. В період імперії такі писарі почали об'єднува­тись у канцелярії при римських магістратах із складною бюрок­ратичною організацією. Поряд із офіційними існували приватні писарі (іноді раби), які відігравали роль своєрідних власних юрисконсультів у приватних осіб. Згодом виник ще окремий клас вільних людей — табеліони, які, не перебуваючи на державній службі, також займалися складанням юридичних актів і судових документів для замовників та отримували за це винагороду. Свою діяльність вони здійснювали в конторах, що розташовувались у визначених публічних місцях. Джерела називають їх разом з юрисконсультами і адвокатами, отже, їх суспільний статус був досить високим.

Проте діяльність табеліонів, незважаючи на неухильний наг­ляд державної влади в особі дефензорів, не тотожна сучасній діяльності нотаріату, оскільки вчинювані ними акти не мали юридичної вірогідності, а отже не були наділені жодними перева­гами перед звичайними приватними документами.

Спільність із сучасним нотаріатом мав інший інститут римсь­кого права, а саме явка табеліональних документів у суді із зане­сенням їх до протоколу. Такому посвідченню підлягали не лише угоди, вчинення яких у такій формі передбачалося законом (да­рування на великі суми, судові заповіти), а й інші документи за­лежно від волі сторін на це. Окрім засвідчення приватних актів, що надавало їм особливу силу і значення безспірних документів, надавалась також юридична допомога сторонам.

Слід відзначити, що саме слово «нотаріус» походить від ла­тинського поіае — особливі стенографічні знаки, що використо­вуються в листі під диктування.

Табеліони і нотарії (тобто писці) — зародок того величезного інституту, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавства і нове ім'я «нотаріат», разом з римським правом акцептований і асимільований європейськими державними сис­темами. Тим не менш точно визначити час виникнення цієї уста­нови не є можливим.

Розвинувшись у Римській імперії, інститут табеліонату збе­рігся і після навали варварів — так, деякі законодавчі акти (на­приклад, Едикт Ротарі (643 р.), закон Лиутпранда (713-755 р.) встановлюють обов'язковість дотримання певної письмової фор­ми для найважливіших угод і визначають коло осіб, що здійсню­ють їх складання (так звані канцелярії), та, крім цього, присутні в судових засіданнях, здійснюють ведення протоколів, склада­ють судові рішення і документи про найважливіші угоди, що відбувалися на народних зборах, керуючись у своїй діяльності формулами, виробленими ще під час Римської імперії⁶.

Нотаріат в Європі. Розвал Римської імперії не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої раніше підвладних їй зе­мель. Крім того, істотне збільшення цивільного обороту потребу­вало стабільного і безконфліктного характеру відносин, а це мож­ливо досягти тільки шляхом зменшення кількості незаконних і заперечних операцій. В цих умовах найважливішим методом вирішення вказаної проблеми була обов'язкова участь неуперед-женого і юридично грамотного арбітра, що призначається держа­вою, тобто нотаріуса.

У зв'язку з тим, що в історії Європи тривалим був період цер­ковної юр~:д:::-:пії з певної категорії справ, існував так званий церковний нотаріат. Спочатку (приблизно III ст. н.е.) при єписко­пах, а згодом і при абатах та інших церковних урядниках під час їх бесід із народом були присутні спеціальні особи (нотаріуси), зо­бов'язані записувати такі бесіди і складати протоколи. Створив­ши інститут нотаріату як установу, яка відповідала потребам церковного управління, церква надає послуги населенню, а та­кож призначає нотаріусів для вирішення питань простих мирян. Таким чином, світський нотаріат мовби одержує легітимність від верховної церковної влади.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату в Європі показує, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, пустили глибоке коріння та досягли повного розвитку лише в Італії, де вони знайшли сприятливий для себе ґрунт, підго­товлений римським правом; у Франції ж і в Німеччині вони проіснували недовго і вже згодом, після розпаду імперії, прийшли до повного занепаду. Таке становище нотаріату в цих країнах про­довжувалось до того часу, поки в XII ст. Франція, а у XIV ст. — Німеччина не провели рецепцію нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він існував в Італії (обов'язкова авторизація но­таріусів; вимоги до кандидатів на посаду: стать, вік, моральні критерії, складання іспиту; організація нотаріальних корпо­рацій, які здійснювали нагляд за діяльністю її членів).

У франкській державі було створено королівську канцелярію, до складу якої входило декілька нотаріусів. Очолював канце­лярію референдарій, а згодом — канцлер. Крім того, при Ка-ролінгах була утворена особлива канцелярія при вищому судово­му органі, члени якої, нотаріуси, крім контрасигнорування ко­ролівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні до­кументи, в результаті чого останні набували характеру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспо­рювання таких документів заборонялося під страхом смертної кари. На місцях при окремих судових і адміністративних орга­нах також перебували нотаріуси, які вносились у списки імпера­торської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат із вільної професії перетворився на державну пос аду, що авторизу­валася самим імператором.

Першу ж реформу у французькому нотаріаті провів Людовік IX Святий, який у 1270 р. запровадив 60 посад нотаріусів при Па­ризькій судовій палаті. У 1300 і 1302 рр. Філіп IV Красивий, залишивши за собою право призначати нотаріусів, розповсюдив цей інститут на всю Францію. Королівським указом 1304 р. ство­рюється реєстр, в який кожен нотаріус повинен був вносити за­повіти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. При Франциску І і Генріху II (XVI ст.) потреби королівської скарб­ниці викликають зростання кількості нотаріусів шляхом роз­поділу нотаріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони — засвідчують копії з оригіналу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для надання актам обов'язкової сили, а охоронці записів забезпечують збереження документів. У 1597 р. Генріх IV і в 1706 р. Людовик XIV об'єдну­ють ці різноманітні функції у рамках однієї посади. Розрізняли­ся королівські нотаріуси, компетенція яких розповсюджувалася на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Мон-пельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сеньйо­ральні, яких призначали сеньйори. В такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої Французької ре­волюції, коли 27 вересня — 6 жовтня 1791 р. був обнародува­ний закон, який разом із скасуванням феодальної системи позба­вив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяль­ності — департамент. Закон від 16 березня 1803 р. вважається ос­новоположним законом французького нотаріату⁷.

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до XIV ст. Імператор Максиміліан І у 1512 р. видав перший но­таріальний статут, який детально регламентував діяльність но­таріусів. Подальший розвиток цього інституту відбувався шля­хом прийняття окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка на той час була роздробленою. На початку XIX ст. у деяких німецьких державах відбувається рецепція французького права, що мала значний вплив на розви­ток нотаріального інституту. В Німеччині поступово починають з'являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця XIX — початку XX ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусо­вого виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Разом з тим спостерігається відсутність суворої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого бу­ло підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надан­ня останнім деяких нотаріальних функцій⁸. Вся багатовікова історія нотаріальних органів в Європі підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розви­вався як безспірна публічна юрисдикція.

Збереження за римським правом його попереднього значення справило могутній вплив на правові системи новостворених об'єднань, а в результаті в країнах Європи отримав свій розвиток і нотаріальний інститут. У зв'язку з цим система організації но­таріальної діяльності, за якої нотаріуси, залишаючись особами вільної професії, здійснювали свої функції як представники дер­жави, отримало назву латинського нотаріату.

До початку XX ст. у законодавстві більшості європейських країн були розроблені єдині принципи у визначенні поняття «но­таріус». У Франції нотаріус є особою вільної професії, за яким держава визнає функції офіційної особи з повноваженнями нада­вати актам і контрактам такий само ступінь довіри, начебто ці до­кументи виходили з державних органів.

Щодо розвитку нотаріату в країнах, де склалася англосак­сонська система права («соттоп 1а\у»), слід зазначити, що певної самостійної структури та системи нотаріальних органів у цих країнах сформовано не було, що пояснюється відмінністю самої правової системи прецедентного права та невеликим значенням письмових доказів — за загальним правилом, для дійсності дого­ворів особливої форми не було потрібно. При цьому не сформува­лося поняття, яке б точно відповідало континентальному «публічному документу». Вчинення нотаріальних дій покладало­ся на суддів та судових чиновників, однак фактично існували і нотаріуси, коло дій яких складає вчинення за бажанням осіб, що звернулися, різного роду актів цивільного права, зберігання оригіналів актів, посвідчення певних обставин і дат.

Також було б доцільним ознайомлення з досвідом становлення нотаріату в таких країнах, як Польща та Румунія.

Нотаріат в Польщі спершу було запозичено з Італії та впровад­жено завдяки впливу католицької церкви ще в XV столітті, коли канцлер Ян Замойський отримав від Ватикану привілей для навчання публічних нотаріусів в Замойській академії. Цей рік став відліковою точкою переходу від канонічного права до системи римського нотаріату. Під час численних територіальних змін у різні часи функціонували різні системи нотаріату. Після Другої світової війни за часів Польської Народної Республіки, згідно з законом від 1951 року, нотаріат стає державним органом під наг­лядом міністерства юстиції. В 1989 році в Польщі було прийнято закон про нотаріат, який відмінив дію закону 1951 року, та було впроваджено систему органів нотаріату подібну до тієї, що діє за­раз в Україні. Існували державні нотаріальні контори та но­таріуси, що здійснювали індивідуальну нотаріальну практику. 14 лютого 1991 року було прийнято новий закон, яким було виз­начено дворічний перехідний період до приватного нотаріату.

Перші форми нотаріальної організації з'явилися на території Румунії у XIII столітті. Якщо ж перейти до наших часів, то відповідно до положень Декрету від 1950 року в Румунії бере поча­ток існування державного нотаріату. Державні нотаріуси були ор­ганізовані як адміністративні органи зі специфічними повноважен­нями безконфліктної процедури. Нотаріальна діяльність координу­валася Міністерством юстиції, а державні нотаріуси були віднесені до державних службовців. З прийняттям же Закону про приватний нотаріат та нотаріальну діяльність було закладено основи для пере­ходу до функціонування єдиного нотаріату на приватних засадах.

«Заміна» ця відбулася миттєво, «за одну ніч», без наявності будь-якого перехідного періоду чи змішаної системи. Якщо 16 лис­топада 1995 року нотаріальна діяльність була в компетенції дер­жави, то наступного дня, 17 листопада, ці функції вже отримали приватні нотаріуси, які, маючи досить широку автономію, однак здійснюють її під егідою Міністерства юстиції.

Внаслідок цього перетворення поліпшилась якість нотаріаль­них послуг та зросла кількість вчинюваних нотаріальних дій, державний бюджет був звільнений від витрат на утримання офісів державних нотаріатів, в той же час надходження до дер­жавного бюджету, які забезпечує діяльність йотаріусів, значно зросли, а зайнятість у нотаріальній сфері за останні роки зросла майже в 10 разів.

В Росії деякі функції нотаріату спершу виконували церковні : ; гани. Так. про зберігання різного роду договорів та інших доку­ментів в православних храмах свідчать пам'ятники російського права— Новгородські і Псковські судові грамоти.

Виникнення і становлення нотаріату в Росії свідчить про те, ~ : ::::: найбільш загальні закономірності появи та розвитку, як в інших країнах, тісно пов'язані з розвитком цивільного оборо­ту. Його початкове призначення становить забезпечення потреб суспільства у сприянні громадянам у здійсненні операцій і юри­дичному закріпленні прав. Наділення нотаріуса функціями неза­лежного державного арбітра спричинило визнання за документа­ми, складеними з участю нотаріуса, статусу публічних, тобто та­ких, що мають підвищений ступінь довіри, і внаслідок цього підвищену доказову і виконавчу силу.

Перший етап історії нотаріату дореволюційної Росії розпочав­ся з XV століття, а саме з виникнення інституту так званих «пло-щадних піддячих» — своєрідних професійних писарів, які спеціалізувалися на оформленні угод, пов'язаних із переходом прав на окремі види майна та оформленням їх належним чином, за умов додержання яких документація й набувала характеру безспірної.

Цей період характеризувався вільним розвитком інституту площадних піддячих під номінальним контролем держави, пов'язаним із призначенням «на площу» указом царя. Особа, що бажала бути площадним піддячим, подавала царю чолобитну з проханням про призначення, при цьому виборні старости по­винні були дати їй моральну та ділову характеристику, а вся кор­порація професійних писарів несла за члена своєї громади круго­ву поруку на випадок заподіяння шкоди від його діяльності¹¹.

У ХУП-ХУПІ ст. державне регулювання нотаріальною спра­вою зазнає численних змін. За часів царювання Петра І інститут площадних піддячих було скасовано і їхнє місце зайняли кріпосні писарі. Документи оформлювались у Палаті кріпосних справ, пізніше — в Юстиц-колегії та у губернаторів¹². Однак виявлені чиновниками абсолютна некомпетентність та хабарництво при­мусили Петра І повернути кріпосні справи до ведення площадних піддячих із встановленням суворого нагляду за їх діяльністю та повною залежністю від урядових органів. Як бачимо, цей період характеризується також і тим, що формування нотаріальних ор­ганів та порядок вчинення нотаріальних дій визначається окре­мими наказами царя. У 1775 році за наказом Катерини II но­таріальні функції було покладено на суди, а в подальшому неод­норазово передавались різним установам, цивільним, повітовим судам, кріпосним відділенням. Нормативно-правове регулюван­ня нотаріальної діяльності на цей час має децентралізований, не­системний та суперечливий характер.

Другий етап розпочався одночасно із судовою реформою 1864 ро­ку: приймається Положення, про нотаріальну частину (1866 р.), основною метою якого було відокремлення нотаріальної частини від судової. В Росії виникли дві відособлені нотаріальні установи: кріпосна (якій приділялась особлива увага з боку держави) та власне нотаріальна. Згідно з Положенням, в містах почали засно­вуватись посади нотаріусів, які перебували під віданням судів і призначалися на посади старшими головами судової палати за поданням голів окружних судів. У місцевостях, де присутність нотаріуса визнавалася необхідною, але бажаючих зайняти ва­кансію не було, передбачалося призначення нотаріуса від уряду. Нотаріус, що призначався від уряду, був державним службовцем, користувався такими ж перевагами, і правами як і секретар ок­ружного суду, винагорода йому призначалася на розсуд міністер­ства юстиції¹³.

Наприкінці XIX ст. у Російській імперії склалися чотири гру­пи органів і посадовців, що мали право вчиняти нотаріальні дії:

публічні (городові) нотаріуси;

біржові маклери і нотаріуси, корабельні маклери;

вузькоспеціалізовані маклери: судноплавних справ, дер­жавного комерційного банку, приватні, слуг і робочого люду, це­хові, ремісничих управ тощо;

магістрати, ратуші, думи, митні урядовці, станові приста­ви, торговельні словесні суди.

Заборонялося призначати нотаріусами людей безграмотних. Кандидати на посаду нотаріусів відбиралися з числа урядовців на основі спеціального конкурсу. Після призначення на посаду вони приносили присягу.

При виконанні нотаріальних обов'язків було необхідно:

— встановити особу сторін;

перевірити правоздатність і дієздатність сторін;

перевірити автентичність договору і встановити його відпо-: ^:н:: г; чинному законодавству;

записати договір у книгу (реєстр);

стягнути мито і збори;

на оригіналі договору зробити напис, що містить час засвід­чення і номер у книзі.

Після Лютневої революції 1917 р. нотаріат певний час діяв без будь-яких змін. Тимчасовий уряд, щоправда, намагався заборо­нити операції з нерухомістю і землею, проте під тиском був виму­шений відмовитися від своїх намірів. Загалом, дії, що відносять­ся до компетенції нотаріату в період 1917-1921 рр., виконували залежно від змісту акту різні органи радянської влади на місцях: відділи юстиції, соціального забезпечення, відділи записів актів цивільного стану й ін.

Разом з тим розвиток господарського життя країни вимагав установлення державного контролю за законністю вчинюваних договорів і операцій. У здійсненні такого контролю істотне зна­чення мав нотаріат як особливий інститут у системі органів ра­дянської юстиції. 4 жовтня 1922 р. РНК РРФСР видав Положен­ня про державний нотаріат, на підставі якого в містах були вста­новлені нотаріальні контори на чолі з нотаріусами. Нагляд за діяльністю нотаріусів здійснювала президія губернських рад на­родних суддів, а керівництво нотаріату належало НКЮ РРФСР.

Нотаріат в СРСР — державний орган, на який покладено оформлення і засвідчення операцій і актів, а також посвідчення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з законодавством, нотаріат в СРСР мав на меті зміцнення соціалістичної законності, охорону соціалістичної власності й особистої власності громадян, захист особистих і майнових прав громадян, а також прав і закон­них інтересів державних установ, підприємств і суспільних ор­ганізацій.

На нотаріальні органи покладалося здійснення і засвідчення договорів і операцій, здійснення протестів векселів, посвідчення безспірних обставин і реєстрація арештів. Положення про но­таріат 1922 р. заклало основи нотаріату, що функціонував в умо­вах переходу від капіталізму до соціалізму.

Проте 1923 року було введено нове Положення про державний нотаріат, яке значно розширило коло повноважень нотаріальних контор і узгодило ці повноваження з нормами цивільного законо­давства.

Радянський нотаріат був включений до складу органів юс­тиції. Організація і керівництво нотаріатом була покладена на органи судового управління. В 30-50-ті рр. XX ст. у нотаріальне законодавство часто вносилися зміни, нерідко без відповідних об'єктивних передумов.

До 1926 р. нотаріальна діяльність в СРСР регулювалося зако­нодавством союзних республік. Першим загальносоюзним актом стала ухвала ЦВК і РНК СРСР 14 травня 1926 р. «Про основні принципи організації державного нотаріату». На основі цієї ух­вали були видані положення про нотаріат окремо кожною із со­юзних республік.

Нагляд і керівництво нотаріатом здійснювали Міністерство юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік і їх місцеві органи. Відзначимо, що багато наказів і інструкцій Міністерства юстиції СРСР і Міністерства юстиції УРСР з питань нотаріальної діяльності діють донині в частині, в якій вони не су­перечать Конституції України.

До ведення нотаріальних органів було віднесене: посвідчення операцій, видача виконавчих написів, здійснення протестів, засвідчення вірності копій документів і автентичності підписів на документах, видача заставних свідоцтв, отримання в депозит предметів зобов'язань, вживання заходів з охорони спадку і вида­ча свідоцтв про спадкоємство, забезпечення доказів, видача свідоцтв про визнання особи безвісно відсутньою. Як правило, но­таріальні дії вчинялися нотаріусом у нотаріальній конторі. За ме­жами контори нотаріус міг вчиняти нотаріальні дії на підставі прохання сторони в разі неможливості її з'явитися в контору з по­важної причини. При вчиненні нотаріальної дії нотаріус зо­бов'язаний був перевірити законність операції або документа, а також упевнитися в правоздатності і дієздатності осіб, що беруть участь в операції, і власноручності їхнього підпису під докумен­тами. Було визначено, що нотаріуси зобов'язані дотримуватись таємниці відносно вчинюваних ними нотаріальних дій, а довідки щодо нотаріальних дій видаються тільки учасникам операцій, а також на вимогу прокуратури і судових органів.

У сільських місцевостях, де не було нотаріальних контор, де­які нотаріальні дії (посвідчення договорів контрактації, операцій на суму до 500 крб., засвідчення копій документів, підписів на них тощо) виконувалися сільськими радами. Скарги на дії но­таріусів надходили до народного суду за місцем знаходження но­таріальної контори і розглядались судом у судовому засіданні з викликом заінтересованих осіб.

Нотаріальне посвідчення операцій, видача виконавчих і гшсів. засвідчення копій документів й інші нотаріальні дії на^ валидостовірності документам, актам, усували зайві суперечк з =з є з ззг-чували можливість доведення в суді, сприяючи тим < :;:::: забезпеченню соціалістичної законності.

19 липня 1973 р. був прийнятий Закон про державний і гаріат в СРСР. Цей Закон містив норми про задачі та організац нотаріату в СРСР, принципи його діяльності, компетенцію, ; гальні правила здійснення нотаріальних дій і застосування заі нодавства про нотаріат до іноземців і осіб без громадянства. В т період, не дивлячись на велику роботу нотаріусів з надання праї вої допомоги населенню, роль нотаріату в економічному жи^г країни була в цілому незначна. За відсутності інституту приваті власності нотаріат виступав як придаток до правової системи д< жави. В більшості випадків його роль зводилася до посвідчення ] великої кількості операцій і оформлення документів про спадої

Нотаріат в Україні. В Київській Русі веденню церкви підляї ли майже всі сімейні справи, в тому числі щодо спадку, опіки, зі вердження духівниць тощо. Для цього при єпископах, як свідчг Номоканон і статути Володимира, Ярослава та інших київськ князів, створювались особливі посади — владики тисяцьк намісники. Деякі з них роз'їжджали по підвідомчим єпископу < ластях і здійснювали там «управу». Крім того, при самому єпискс знаходилися священики і диякони, номофілакси і хартофілакси хранителі книг, грамот і діловодства. Для вирішення цивільн справ, підлеглих церковному суду, при єпископському дв< постійно знаходилися бояри владик і слуги як світські судді і ді; води. В такому вигляді зароджується на Русі нотаріальна дія; ність, багато в чому тісно спаяна з церковною владою.

В Новгородській феодальній республіці посадник і тисяці мали свою печатку, яка прикладалась до договірних, даровани інших новгородських грамот, що свідчить про їх посвідчувальї нотаріальний характер.

«Закон судний людям», виданий Володимиром, разом з йс Статутом містив низку норм з цивільного процесу, в тому чи< про спадок, заповіти, опіку. Зокрема, щоб заповіт мав законну < лу, він повинен бути написаний не менше, ніж при семи свідк* У свідки обиралися люди, що заслуговували на довіру. При сю данні заповіту заповідач повинен знаходитися при повному ] зумі і твердій пам'яті. В заповіті він зобов'язаний вказати дуп приказчиків і опікунів, які б після смерті виконали його волю

Доки Україна входила до складу Російської імперії, розвиток нотаріального законодавства і діловодства останньої визначав відповідні процеси і в Україні. У Російській імперії у першій по­ловині XIX ст. ще не було поділу влади судової і нотаріальної, по­ки не було реалізовано Положення про нотаріальну частину, зат­верджене 14 квітня 1866 р. В основу проекту були покладені но­таріальні положення трьох держав: Франції від 16 березня 1807 р., Австрії від 21 травня 1855 р. і Баварії від 1861 р. Нотаріат виок­ремлювався з відання судів для здійснення актів та інших несу-дових дій. У містах вводилися посади нотаріусів, котрі признача­лися головою судової палати на підставі конкурсу з числа чинов­ників. Нотаріус мав складати присягу, а також вносити страхову заставу на випадок заподіяння шкоди клієнтові помилковими діями.

Після Жовтневої революції коло повноважень нотаріату зву­зилося, він став державним. У 1921, 1923 та 1928 роках в Україні було прийнято декілька законодавчих актів про нотаріат, які ре­гулювали діяльність державного нотаріату. 25 грудня 1974 року Верховної Радою Української РСР уперше в історії України було прийнято вищий акт державної влади, котрий регулював діяльність нотаріальних органів — Закон УРСР «Про державний нотаріат» (введений у дію з 1 травня 1975 року). Цей Закон роз­ширював коло нотаріальних дій більше ніж до 20 різноманітних видів. Однак нотаріат залишався незначним придатком правової системи країни. Основним видом його діяльності (більше ніж 70% нотаріальних дій) було посвідчення копій документів, у той час як у країнах із розвиненою правовою системою посвідчення копій документів становить 7-10% від усіх нотаріальних дій¹⁴.

У нашій країні за роки радянської влади нотаріат утратив своє значення, позаяк було скасовано приватну власність на землю, на засоби виробництва. Серед правоохоронних органів він посідав останнє місце, бо його діяльність в основному стосувалася люди­ни, її власності, її прав та інтересів. Людині з вищою юридичною освітою працювати в нотаріальній конторі було не престижно: низька заробітна платня, непристосовані для роботи приміщен­ня, відсутність необхідних технічних засобів, одноманітна і нецікава робота.

Нині в системі органів, які здійснюють правоохоронну фуні важливе місце належить саме нотаріатові. Його роль, значена :;::т;г невпинно зростають із розвитком нашої державност: обумовлюється новими економічними відносинами, виникне: приватної власності на засоби виробництва, на землю. Особли стосується підприємницької діяльності, пов'язаної з оформлеї і реєстрацією договорів, створенням різних форм власності та щодо цієї власності. Це спричинило виникнення великої кіль: угод, раніше невідомих нашому законодавству, ускладни; посвідчення. Відтак виникла потреба в детальному подальшом гулюванні нотаріальних дій, підвищенні кваліфікації нотаріус їхньої відповідальності — адже саме від якості роботи нотаріал органів залежить правильне функціонування цивільного обор* господарстві, ефективність захисту майнових прав і законних ресів громадян і юридичних осіб.

Нового імпульсу розвиткові правової системи України, в' числі й інституту нотаріату, надало проголошення незалежі України 24 серпня 1991 року. З переходом суспільства до ри вих відносин, законодавчим визнанням рівноправності всіх <] власності, розвитком підприємницької діяльності і процесів ватизації виникла суспільна необхідність введення інсти приватного нотаріату і, відповідно, законодавчого закріплі положень, які надавали б можливість вирішувати питанню таріальної діяльності без допомоги державних органів. Знач кроком у розвитку нотаріату і його законодавчого закріплс став прийнятий Верховною Радою України 2 вересня 1993 введений з 1 січня 1994 року Закон України «Про нотаріа Цей Закон став одним з істотних етапів проведення широком. табної соціальної реформи в Україні, правової реформи, зокр коли поряд з державними нотаріальними органами було вве, інститут приватного нотаріату.

Український нотаріат розпочав своє незалежне існувг після проголошення незалежної суверенної Української де{ ви. Місце, роль і функції нотаріату були чітко визначені Закс України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат».

Проголошення незалежності України як суверенної держ прийняття Конституції України обумовлюють потребу держа утворенні міцної та стабільної системи захисту прав та закон інтересів своїх громадян.

Нотаріат є одним з правозахисник інститутів державної га­рантії дотримання законності прав та інтересів кожної людини.

Український нотаріат розвивається та перетворюється в нап­рямку до професійності, стабільності та фінансової незалежності.

Прийняття Верховною Радою Закону України «Про нотаріат» диктувалося новими економічними умовами, в яких опинилася наша держава, ставши на шлях побудови ринкової економіки. Закон містив чимало нових положень, але основним і рево­люційним було створення інституту приватного нотаріату. Запо-чаткування змін у побудові нової системи нотаріату зумовлюва­лося дедалі відчутнішою нестачею кадрів нотаріусів у період, ко­ли на систему нотаріату покладалися нові завдання з оформлен­ням договорів приватизації державного майна, коли в цивільно-правовий обіг вводилися нові об'єкти, яких не знало національне цивільне право до періоду перебудови. Обсяг завдань, що покла­дались на державний нотаріат, перевищив усі допустимі норма­тиви на підготовку до вчинення нотаріальних дій. Громадяни чи представники юридичних осіб нерідко не могли вчасно вирішити свої питання через надмірне завантаження нотаріусів. Тому назріла необхідність доступності нотаріальної діяльності. Вирішити всі ці питання простим збільшенням кількості праців­ників державних нотаріальних контор не уявлялось можливим. Це потребувало значних коштів на утримання приміщень дер­жавних нотаріальних контор і заробітну плату державним но­таріусам. У той період і сформувалась ідея започаткування в Ук­раїні інституту приватного нотаріату.

Останніми роками у системі захисту прав людини і громадяни­на зросла роль нотаріату. На сьогодні діяльність нотаріусів не об­межується поставленням відбитка державної печатки на оформ­люваному документі. Вони посвідчують різноманітні факти, уго­ди, доручення, достовірність підписів на документах, пред'явля­ють чеки до платежу, ведуть справи щодо спадщини громадян, роз'яснюють громадянам та юридичним особам їхні права та обов'язки, а також наслідки несумлінного виконання обумовле­них у документах умов, вчиняють інші дії, які дають змогу гро­мадянам реалізувати свої права і законні інтереси, гарантовані Конституцією України.

Роз'яснення громадянам їхніх прав і обов'язків як до, так і після вчинення нотаріальних дій, а також роз'яснення не­сумлінного виконання обумовлених у документах умов є однією з найважливіших функцій нотаріуса. Адже він має виступати як неупереджений радник і поборник захисту прав усіх сторін угоди та всіх осіб, які звертаються за вчиненням нотаріальних дій. За­конодавство України поклало на нотаріусів важливі повноважен­ня щодо посвідчення угод відчуження квартир, житлових будинків, коштовного майна, автотранспорту усіх видів, розширив­ши правові підстави набувачів цього майна; з'явилися угоди, пов'язані з придбанням права власності на землю, землекористу­ванням і землеволодінням; розширено діапазон заставного права та інших угод.

Прагнучи потрапити до європейського простору, Україна по­винна створити такі умови для функціонування нотаріату в країні, за яких професія нотаріуса може стати однією з пріори­тетних юридичних професій. Європейський досвід свідчить, що більшість юридичних послуг у цивільному обороті надається но­таріусами. Вони власною діяльністю формують систему належ­них юридично достовірних доказів у межах безспірних пра­вовідносин, що є надзвичайно важливим для континентальної системи права. Саме нотаріуси відіграють значну роль щодо практики застосування нового законодавства, на них покладена «функція забезпечення життя нових кодексів».

При цьому слід зазначити, що з моменту прийняття 2 вересня 1993 року Верховною Радою України Закону «Про нотаріат», а це вже понад десяти років, напрацьовано достатній досвід стосовно встановлення більш вимогливого і в той же час виваженого підхо­ду до організації здійснення нотаріальної діяльності та її держав­ного регулювання.

Україна поступово наближається до стандартів правового суспільства, проте невирішеними залишаються багато нагальних проблем, серед яких і проблеми українського нотаріату. Тра­диційно болючими є питання самоврядування нотаріусів, визна­чення принципів організації та здійснення нотаріальної діяль­ності, її самофінансування, встановлення нотаріальних округів, граничної чисельності нотаріусів, заміщення нотаріуса, статусу виконуючого обов'язки нотаріуса тощо. Але основна проблема полягає не в тимчасовому паралічі нотаріату, а в неузгодженості норм чинного Закону «Про нотаріат» із Сімейним і Цивільним кодексами. Менш нагальною, але не менш болючою є проблема завершення процесу реформування нотаріату в Україні та запро­вадження єдиного нотаріату відповідно до нових економічних, соціальних і політичних умов суспільства. Практика застосуван­ня Закону засвідчила штучність поділу нотаріату на державних і приватних нотаріусів, виявила соціальні й економічні непоро­зуміння в державному регулюванні діяльності приватних но­таріусів, визначенні їхнього статусу, що призвело до судових спорів не тільки в державі, а й за її межами. Конче потрібно закріпити статус нотаріуса як публічної офіційної особи та про­фесіонала в галузі права, запровадити новий, прозорий про­фесіональний порядок підготовки осіб до нотаріальної діяльності та їх допуску до цієї діяльності, який відповідатиме вимогам Конституції України та міжнародно-правовим актам із прав лю­дини та забезпечуватиме реальну можливість реалізації цього права громадянами України. Тільки здійснивши такі послідовні кроки з реформування нотаріату, можна створити умови для вступу України до Міжнародного союзу латинського нотаріату.

Попри все в нотаріату є проблеми, які створюються штучно і не регулюють, а фактично дерегулюють ситуацію навколо цього інституту. Прикладом цього може служити останній лист ДПА та Мін'юсту України «Щодо виконання нотаріусами обов'язків по­даткового агента», виконуючи вимоги якого нотаріус наражаєть­ся на небезпеку порушити інші закони України.

Метою реформування нотаріату повинно бути не вирішення окремих дріб'язкових проблем, а встановлення ефективного по-засудового забезпечення охорони та захисту законних прав й інтересів громадян, установ, підприємств, організацій, тери­торіальних громад і держави, ґрунтованого на єдиних принци­пах, формах і методах організації та здійснення нотаріальної діяльності. Такий системний підхід до вирішення кола проблем нотаріату може запобігти «монополізації» нотаріальної діяль­ності, використанню нотаріату як виду бізнесу, розвитку інших негативних тенденцій, що порушують принципи незалежності та неупередженості нотаріуса, його організаційної й економічної са­мостійності.

Слід також відзначити і позитивні моменти — можливість ви­користовувати досвід інших країн, зокрема тих, що об'єднались у Міжнародний союз латинського нотаріату. Цей союз вирішує питання вдосконалення та уніфікації національного нотаріаль­ного законодавства, обміну досвідом між країнами-учасниками, забезпечення незалежності професії нотаріуса водночас із конт­ролем за ним з боку держави.

Отже, можна говорити про те, що в Україні на сьогодні існу­ють передумови та підстави для реформування нотаріату. Понад те, оскільки саме нотаріуси «стоять на межі поєднання людини та закону», тобто першими формують практику застосування з конодавства, зміни у діяльності нотаріату є доцільними, н обхідними та такими, що сприятимуть становленню громадськ ро суспільства у нашій країні.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
5. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
8. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
9. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
10. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
11. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
12. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.

Переглядів: 10870