• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

План

ТЕМА 9. МІЖНАРОДНИЙ ТУРИЗМ ТА СФЕРА ПОСЛУГ

9.1. Сутність міжнародного туризму.

9.2. Види міжнародного туризму.

9.3. Основні умови угод про надання туристичних послуг.

9.4. Міжнародніакти, що регулюють туристичну діяльність.

9.5 Регулювання міжнародного туризму в Україні.

9.1. Сутність міжнародного туризму. (ПОДИВИТИСЯ МАЛЬСЬКУ)

Міжнародний туризм - це туризм в іншу країну, тобто іноземний туризм. Він поділяється на виїзний і в'їзний. Виїзний туризм - це подорож осіб, що постійно проживають в Україні, в іншу країну. В'їзний туризм - це подорож в межах України осіб, що не проживають постійно в Україні.

За економічними ознаками; а саме, в залежності від впливу туризму на бюджет країни і її регіонів, туризм можна поділити на такі форми як активний і пасивний.

Приїзд іноземних туристів в країну, в який-небудь регіон країни являється активним туризмом. Він служить фактором ввозу грошей (валюти) в дану країну чи регіон.

Виїзд громадян даної країни чи регіону в інші держави являється пасивним туризмом. Він пов'язаний з вивозом грошей (валюти) з даної країни чи регіону.

Вказані форми туризму знаходять відображення в поділі туристичних зовнішньоторгових операцій на імпортні й експортні.

Туристичний імпорт - це ввіз в країну вражень, які супроводжуються одночасним вивозом туристом грошей з даної країни Це пасивний туризм.

Туристичний експорт - це вивіз із країни туристичних вражень, які супроводжуються одночасним ввозом туристом грошей в дану країну. Це активний туризм. Коли платежі за надання туристичних послуг, тобто грошові потоки, ідуть в Україну - це означає експорт туризму, тобто активний туризм. Іноземний турист, приїжджаючи в нашу країну, тратить гроші на задоволення своїх туристичних потреб, які йому надає українська сторона, і гроші туриста осідають на її території. Одночасно це означає імпорт туризму для тої країни, з якої турист вивозить гроші.

В Україні, на жаль, в більшій мірі має місце імпорт туризму, ніж його експорт. В зв'язку з цим країна втрачає великі можливості одержання валюти і розвитку туризму як одної з самих прибуткових на сьогодні галузей економіки.

мальська

9.2. Види міжнародного туризму.

Розвиток туризму в Україні і за кордоном, активна та закономірна участь у цьому процесі різних організацій обумовили необхідність не тільки виникнення, становлення, розвитку й удосконалення в нашій країні різноманітних національних і регіональних форм організацій туризму, але і посиленої уваги до взаємообмінів, спілкування і поїздок різних видів. У зв'язку з цим наведемо класифікацію видів міжнародного туризму.

1. Діловий туризм. Діловий туризм відіграє все більшу роль у міжнародному, внутрішньому й іноземному туризмі України, а перспективи його розвитку досить сприятливі. За оцінками експертів ВТО, частка ділового туризму в світі складає 20%. Діловий туризм є одним з найбільш економічно ефективних видів туризму в світі. Так, близько 50% доходів авіакомпаній, приблизно 60% доходів готелів і більше як 70% доходів автопрокатних компаній створюється за рахунок обслуговування саме цієї категорії туристів. Виходячи з практики міжнародного туризму, поняття "діловий туризм" охоплює досить широке коло поїздок:

- ділові поїздки співробітників корпорацій з метою переговорів, участі у виробничих нарадах, презентаціях, збутової діяльності тощо;

- поїздки на симпозіуми, конгреси, конференції, семінари, виставки, ярмарки, біржі тощо;

- заохочувальні поїздки, що організовуються компаніями й організаціями для своїх співробітників у вигляді безкоштовної туристичної поїздки;

- поїздки на спортивні змагання команд, гастролі артистів;

- поїздки офіційних делегацій (офіційне обслуговування).

Найбільш численною є перша група поїздок, в основному за рахунок все більшої інтеграції та інтернаціоналізації економічних відносин в умовах розвитку глобальних процесів.

2. Оздоровчий (Рекреаційний) туризм. Ринок оздоровчого туризму досить широкий і тісно пов'язаний з використанням рекреаційних ресурсів. Потреби і погляди клієнтів на оздоровчий туризм значно відрізняються один від одного. Для одних це відпочинок з обов'язковим профілактичним лікуванням (водо- і грязелікування, мінеральні води тощо), для інших – просто відпочинок на природі або активний спосіб життя. Програми таких турів дуже різноманітні, але існують загальні специфічні вимоги до їх організації. Реалізація ж, як правило, відбувається не в цілому по групах, а індивідуально.

Програми цих турів будуються з урахуванням того, що приблизно:'половину масиву часу необхідно витрачати на лікувально-оздоровчі процедури або заняття. Всі інші заходи мають додатковий або супутній характер.

Один зі специфічних сегментів оздоровчого туризму с сімейний відпочинок. При розробці таких програм необхідно врахувати також дитячі вікові психологічні і фізіологічні особливості.

3. Хобі-туризм. Цей вид міжнародного туризму дає можливість зайнятися улюбленою справою у колі однодумців під час відпочинку або подорожі (автолюбителі, філателісти, вболівальники спортивних змагань, гурмани тощо). Як правило, такі тури організовуються у вигляді групових поїздок. При формуванні таких програм необхідно дотримуватись головного правила формування групи за однорідністю інтересів і тематичної спрямованості.

4. Пригодницький туризм. Цей вид туризму забезпечує перебування туристів у привабливій для них місцевості і зайняття незвичайною справою (полювання на верблюдах в Африці, ловля форелі в Карпатах, сходження на кратер вулкану, політ у космос тощо). Пригодницькі тури поділяються на три види:

• похідні експедиції;

• сафарі-тури (мисливство, рибальство, фотомисливство тощо);

• навколосвітнє плавання (яхтинг).

Тематика і географія пригодницьких турів дуже різноманітна. Як правило, це групові тури. Але завжди колорит подорожі підкреслюється наданим спорядженням, інколи фольклорного характеру. Крім цього, специфікою такого виду туризму є наявність спеціального роду ліцензій, дозволів (на мисливство, рибальство, вивіз трофеїв), забезпечення гарантій безпеки, що включають в себе, окрім страхування, контрольно-порятункові служби, проходження трас маршрутів та перевалів, супровід кваліфікаційних інструкторів. Пригодницький туризм належить до елітних видів туризму і коштує досить дорого.

5. Спортивний туризм. Основними споживачами спортивних турів є різні спортивні товариства, а основними крупними сегментами ринку спортивного туризму - любителі спорту, спортсмени, туристи-похідники.

На таких турах необхідно задовольняти спортивні потреби залежно від обраного в кожному конкретному випадку виду спорту. Головне завдання спортивного туру - забезпечення можливостей (протягом всього туру) займатися обраним видом спорту. Спеціальні траси, підйомники, спортивні майданчики, споруди, інвентар - обов'язкове оснащення спортивних турів. Забезпечення безпеки туристів - одна з найважливіших вимог до спортивних турів. Безпека забезпечується наступним:

• найманням досвідчених перевірених і кваліфікованих інструкторів;

• прокладкою і постійним контролем за станом траси, маршруту, спортивними спорудами, підйомниками тощо;

• укладенням угоди з місцевою, регіональною контрольно-порятунковою службою;

• страхуванням подорожей.

6. Навчальні тури. Цей вид туризму орієнтується на вік клієнтів і мотивацію вибору. В основному, це "мовні" тури, але можуть бути також тури з навчанням спорту, спортивним іграм, менеджменту або тури з підвищення кваліфікації.

Всі програми навчальних турів включають у себе по 2-4 години занять в день, у першій половині дня. Інший час -відпочинок, спорт, дозвілля, розваги тощо. Трапляються тури і з інтенсивною програмою навчання (20-30 годин на тиждень). Тут серйозні вимоги пред'являються до кваліфікації викладачів. Загальні вимоги: заняття повинні бути "живими", в основному проводитись у формі розмовної практики (мовні тури).

7. Релігійний туризм. Історично це найдавніший вид міжнародного туризму. На сьогоднішній час відзначається прагнення туризму і релігії до більш тісного співробітництва. У туризмі з релігійними цілями можна окреслити такі види поїздок:

• паломництво, тобто відвідування святих місць з метою поклоніння церковним реліквіям, святиням і з ціллю відправлення релігійних обрядів;

• пізнавальні поїздки з ціллю знайомства з релігійними пам'ятниками, історією релігії і релігійною культурою;

• наукові поїздки - поїздки науковців, які займаються питаннями релігії.

Дуже важливим у релігійному туризмі є питання підготовки кадрів, які могли б не тільки показати архітектурні та історичні пам'ятники, а й розкрити туристам духовність релігійних цінностей.

При організації релігійних турів враховуються передусім потоки відвідувачів та їхня мотивація, а також кількість відвідувачів у день, період, сезон.

8. Розважальні тури. Це найрізноманітніші та найпопулярніші тури в усьому світі. Як правило, вони не довготривалі (2-4 дні) і можуть бути періодичними та регулярними. В Європі дуже популярними є різдвяні тури. Програми таких турів - це, в основному, розваги (відвідування святкових заходів, концертів, виставок, концертів тощо).

9. Пізнавальні тури. Пізнавальні міжнародні тури є найбільш розповсюдженими і не залежить від вікової та соціальної приналежності туристів.

Пізнавальні тури мають велику кількість різновидів: історичні, літературні, знайомство з живописом, балетом, оперою, з місцями діяльності відомих літературних персонажів і творів тощо.

Програма будується залежно від тематики туру, але завжди з перевагою тематично-пізнавальних і культурних заходів. Такі тури, як правило, короткотермінові. Важливим моментом таких турів є бажаність проведення екскурсій на рідній мові туристів, оскільки переклад викривляє сприймання теми і погіршує якість екскурсії.

10. Подорожі для людей старшого віку. До 80% подорожей туристи старшого віку здійснюють з метою відпочинку; при цьому значну частку займають короткотермінові тури. Близько 70% цих туристів подорожують влітку. Надають перевагу готелям першого і середнього класу. При формуванні турів для цих клієнтів експерти радять враховувати особливості їхньої психології.

Науковий туризм - це знайомство з досягненнями науки й техніки, промисловості, сільського господарства, участь в конгресах, симпозіумах, наукових семінарах і т.п.

За спостереженнями психоаналітиків, сьогоднішнє старіюче покоління розвинутих країн - це активна, вимоглива і платоспроможна категорія населення, орієнтована на якісне обслуговування. У поїздках такі туристи не бажають відділятися від туристів іншого віку, слово "пенсіонер" сприймається ними негативно. В той же час вони найбільш прискіпливо відносяться до харчування і обслуговування, передбаченими в програмі перебування. Не менш важливими для них є і фінансові умови реалізації поїздки: ціна туру та можливість отримання знижки з вартості обслуговування і проїзду.

Програму обслуговування для цієї категорії туристів рекомендується складати таким чином, щоб клієнти мали достатньо часу для повноцінного відпочинку. Переїзди з місця на місце повинні бути по можливості короткочасними. Бажано проводити не більше однієї екскурсії на день і організовувати її таким чином, щоб туристи якомога менше часу проводили на ногах. При розміщенні варто надавати перевагу невеликим, не дуже модним готелям з хорошим сервісом.

Крім наведених вище видів міжнародного туризму, значне місце в світі зараз займає молодіжний туризм зі своєю специфікою організації та обслуговування.

Можна ще назвати туризм автостопом, сільський туризм, зелений туризм і багато інших видів обслуговування, які пропонуються сьогодні туристам на міжнародному ринку туризму.

9.3. Основні умови угод про надання туристичних послуг.

Для організації туристичної діяльності треба добре знати правові основи цієї діяльності й практики її здійснення туристичними фірмами. В Законі України "Про туризм" туризм визначається як тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання з оздоровчою, пізнавальною чи професійною метою без занять оплачуваною діяльністю.

Турист (подорожувальник) визначається як особа; що здійснює подорож по Україні або в іншу країну з різною, не забороненою законом країни перебування, метою на період від 24 годин до шести місяців без здійснення якої-небудь оплачуваної діяльності і з зобов'язанням залишити країну чи місце перебування в указаний термін.

Треба відзначити, що в світовій практиці термін "іноземний турист" (в міжнародних договорах - просто "турист") пройшов довгий шлях розвитку, потерпів деяких змін, однак до цих пір не одержав чіткого визначення.

Ще в 1937 році відповідно до рекомендацій комітету експертів Ліги націй було прийнято "вважати туристом всякого, хто знаходиться не менше 24 годин в країні, в якій він не проживає". Таке визначення виявилося нечітким і в зв'язку з цим неправильним. ООН неодноразово розглядала визначення поняття "іноземний турист".

Були встановлені такі основні групи туристів:

- громадяни, що їдуть для відпочинку, за сімейними обставинами, на лікування і з інших причин;

- громадяни, що їдуть на засідання, з'їзди (наукові, адміністративні, спортивні та ін.);

- громадяни, що їдуть в службових справах;

- громадяни, що здійснюють поїздку по морю, хоча й на період менше 24 годин;

- студенти й учні, які знаходяться за кордоном. Було визначено, хто не вважається туристом. Це:

- громадяни, які приїжджають в країну, по договору чи без нього, шукати роботу;

- громадяни, що залишились в країні на постійне місце проживання;

- жителі прикордонних районів, які живуть по одну сторону кордону, а працюють по іншу.

Таке визначення іноземного туриста було признане міжнародним союзом офіційних туристичних організацій (МСОТО).

Проте багато держав на міжнародному рівні ще не виробили чіткого однакового тлумачення терміну "іноземний турист" і, відповідно, не визначили в повній мірі предмет міжнародних договорів та угод, пов'язаних із співробітництвом в галузі міжнародного туризму.

Україна, як було сказано, визначилася по основних термінах і поняттях, які відносяться до туризму і туристичної діяльності.

Згідно до Закону України "Про туризм", туристична діяльність - це діяльність по наданню різних туристичних послуг у відповідності до вимог даного закону й інших актів законодавства України. "

Суб'єктами туристичної діяльності в Україні являються підприємства, заклади, організації, незалежно від форм власності, фізичні особи, зареєстровані в установленому законодавством України порядку і мають ліцензію на здійснення діяльності, пов'язаної з наданням туристичних послуг.

Ліцензії видаються Державним комітетом України по туризму, який встановлює порядок їх видачі, умови і правила здійснення туристичної діяльності і контроль за їх дотриманням. Ліцензуванню підлягають такі види діяльності (на міжнародному рівні):

- організація прийому й обслуговування іноземних туристів в Україні;

- організація туристичних поїздок за межі України.

Ліцензуванню на здійснення туристичної діяльності підлягають турагентства, бюро подорожей, бюро екскурсій, бюро по прийому туристів, туроператори, готелі, мотелі, кемпінги, туристичні комплекси і бази, інші фізичні та юридичні особи, що здійснюють туристичну діяльність. Готельні послуги і послуги харчування, надані суб'єктам туристичної діяльності, підлягають обов'язковій сертифікації.

При здійсненні туристичних операцій складаються відповідні відносини між виробниками туристичних послуг і туристичними фірмами, з одного боку , і між туристичними фірмами і клієнтами-туристами, з другого. Характер цих відносин різний і вони оформляються різними угодами.

Відносини між виробниками туристичних послуг (транспортні організації, готелі, ресторани, екскурсійні бюро) і турагентством частіше всього регулюються агентською угодою.

Агентські угоди передбачають передачу виробником (названим принципалом) послуг туристичному агенту, а також права на продаж як окремих видів цих послуг; так і інклюзив-турів від імені і за рахунок принципала. В агентській туристичній угоді містяться певні інструкції агенту по виконанню покладених на нього завдань, територіальне обмежується сфера діяльності, обговорюються його права й обов'язки по відношенню до принципала, а також порядок виплати комісійної винагороди.

Агентська угода оформляється як в письмовій, так і в усній формі.

Агентська угода, оформлена на спеціальному бланку, зазвичай, називається ліцензією.

В агентській угоді, як правило, вказується: назва й адреса фірми, що має ліцензію; вид туристичних послуг і територія, на яку поширюється діяльність агента; назва й адреса принципала.

Об'єм і характер вимог до агента неоднаковий і залежить від конкретних умов, що існують на національних ринках. Частіше всього типові агентські угоди містять такі вимоги:

1) агент повинен здійснювати свою діяльність за адресою і в приміщенні, на яке видана ліцензія;

2) агент повинен продавати білети й туристичні послуги по ціні, встановленій принципалом;

3) агент має право одержувати певні комісійні, але він не повинен давати частину їх клієнту у вигляді знижки з ціни або іншому агенту.

Ділити комісію строго забороняється;

4) кошти, одержані від продажу туристичних послуг, не належать агенту і відділяються від його власних коштів;

5) вся документація відносно продажу туристичних послуг може бути перевірена принципалом в будь-який час;

6) агент повинен забезпечити рекламу тих послуг; які передбачаються принципалом.

Ці вимоги в тій чи іншій формі повинні бути враховані при розробці агентської угоди. Часто в подібні угоди вноситься обмовка, що зобов'язує агента не вступати в ділові відносини з іншими фірмами і не продавати туристичні послуги інших фірм.

Взаємовідносини між виробниками туристичних послуг і турагентствами можуть здійснюватися і на основі системи франчайзинга. Ця система багато в чому співпадає з системою ліцензування, але разом з тим відрізняється від неї. Франчайзинг, як уже було сказано, передбачає систему передачі чи продажу ліцензій на технологію і товарний знак. Ця система передбачає укладення між двома сторонами договору франчайзингу. В туристичній діяльності цей договір передбачає передачу франчайзіату прав і привілегій на продаж туристичних послуг під фірменою маркою франчайзера чи вироблених на основі його технології. Особливо широко використовується ця система в готельному господарстві. Франчайзинг тут передбачає використання франчайзіатом торгової марки франчайзера; використання технології і стандарту обслуговування франчайзера в готелі, що одержав франчайзинг; використання розроблених франчайзером методів управління готелем, підготовки персоналу; включення франчайзіата в систему реклами і маркетингу франчайзера.

Відносини між туристом і туристичним агентством оформляються, як правило, усним договором або умовами інклюзив-туру, які викладаються у ваучері.

Ваучер - це документ, виданий іноземною туристичною фірмою туристу (туристичній групі), на основі якого йому (їм) надається обслуговування і проводяться розрахунки з туристичною фірмою. Він являється гарантом оплати турфірмою вартості послуг, наданих іноземним туристам. Ваучер супроводжує туриста (тургрупу) по території всієї країни, в яку в'їхав даний турист (група туристів). Послуги, не відзначені у ваучері, надаються за власний рахунок.

В Україні у відповідності до Закону "Про туризм" договір (контракт) про надання туристичних послуг укладається між суб'єктами туристичної діяльності, а також між ними і споживачами (туристами) турпродукту.

Договір повинен визначати об'єм, умови і якість надання послуг, порядок оплати і розрахунків, термін дії, права й обов'язки сторін, їх відповідальність за невиконання чи невідповідне виконання умов договору. Договір укладається в письмовій формі, скріплюється печаткою і підписами сторін. Договір (контракт) між суб'єктами туристичної діяльності і туристом (чи групою туристів) вважається укладеним з моменту оплати вартості туру і видачі туристу чи керівнику групи ваучера.

Кожна із сторін має право вимагати зміни чи розірвання договору в зв'язку з істотними змінами обставин, з яких сторони виходили при укладенні договору.

Ключові поняття: міжнародний туризм, іноземний туризм, туристичні послуги, туристичні матеріальні послуги, туристичні нематеріальні послуги, виробництво послуг, туристична індустрія, туристичний експорт, туристичний імпорт, в'їзний туризм, виїзний туризм, рекреаційний туризм, пізнавальний туризм, науковий туризм, діловий туризм, парадойрес, таймшер, туристична діяльність, турагент, туроператор.

9.4. Міжнародніакти, що регулюють туристичну діяльність.

1963 р. - "Загальна резолюція з розвитку туризму". Прийнята на конференції ООН по міжнародному туризму і подорожам (Рим).

1980 р.- "Манільська декларація по світовому туризму". Прийнята Всесвітньою конференцією по туризму (Філіппіни).

1982 р.- "Документи Акапулько". Прийняті на Всесвітній нараді по туризму при ВТО (Мексика).

1985 р. - "Хартія туризму" і її складова частина "Кодекс туриста", Прийняті на сесії Генеральної асамблеї ВТО (Софія).

1989 р. - "Гаазька декларація з туризму". Прийнята на міжнародній конференції по туризму, що проводилася ВТО і Міжпарламентським союзом, є розвитком "Хартії туризму".

1991 p. - "Резолюція міжнародної конференції по статистиці подорожей і туризму". Проведена ВТО й Урядом Канади.

У 1963 р. в Римі була проведена І Конференція ООН з туризму і подорожей. У її роботі взяли участь 87 держав - членів ООН, 5 спеціалізованих організацій ООН, 7 міжурядових і 14 неурядових міжнародних організацій, зацікавлених у розвитку міжнародного туризму.

Відповідно до рекомендації Римської конференції, Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОС) у 1968 р. в Берліні провела спеціальний міжрегіональний семінар ООН із проблем туризму в державах, що розвиваються.

Аналіз ролі міжнародного туризму був даний на Манільській (Філіппіни), з 27 вересня по 10 жовтня 1980 р. Всесвітній конференції з туризму, в роботі якої взяли участь делегації 107 держав і 91 міжнародної урядової і неурядової організації.

Одним з важливих документів, які регламентують діяльність туризму є "Кодекс туриста". Відповідно до ст. XIII Кодексу, туристи мають право на вільний доступ усередині і за межами своїх країн до місць і окремих районів туристичного інтересу і з урахуванням існуючих правил та обмежень на вільне пересування в місцях транзиту й тимчасового перебування.

У цих же місцях туристи повинні мати право на:

1) об'єктивну, достовірну і вичерпну інформацію про умови й можливості їх поїздок і перебування;

2) особисту безпеку і безпеку їхнього майна, а також на захист своїх прав як споживачів;

3) відповідну суспільну гігієну, ефективні заходи щодо запобігання інфекційним захворюванням і нещасним випадкам, а також на вільний доступ до служб охорони здоров'я;

4) вільний і швидкий зв'язок усередині країни, а також із закордоном;

5) адміністративні та юридичні гарантії, необхідні для захисту їхніх прав.

Крім того, на іноземних туристів покладаються й певні обов'язки. Так, згідно зі ст. XI Кодексу, туристи своїм поводженням зобов'язані сприяти взаєморозумінню і дружнім відносинам між людьми як на національному, так і на міжнародному рівні й у такий спосіб сприяти збереженню світу. У місцях транзиту й перебування туристи зобов'язані поважати встановлений політичний, соціальний, моральний і релігійний порядок, а також підкорятися діючим законам і правилам.

Основні терміни та поняття

Інструменти регулювання міжнародної туристичної діяльності- це правові акти й офіційні документи, спрямовані на установлення визначеного порядку, норм, правил, принципів і підходів у здійсненні туристичної діяльності.

Міжнародне регулювання - це міжнародна система впливу і комплекс заходів, націлених на ефективне управління певним видом міжнародної діяльності (підтримка стабільності, її зміна, впорядкування) відповідно до визначених міжнародних принципів, норм і стандартів.

Міжнародні декларації- це офіційні заяви міжнародних організацій учасників чи міжнародних конференцій, що проголошують основні принципи політики або програмні положення діяльності організацій у якій-небудь конкретній сфері міжнародних відносин, наприклад у сфері туризму.

Міжнародні організації- це об'єднання державних і національних організацій неурядового характеру, створених для досягнення загальних цілей у певній сфері людської діяльності (у сферах політики, економіки, соціального і культурного життя, туризму та ін.). Міжнародні організації виступать як одна з важливих і найефективніших форм багатостороннього співробітництва між державами, що є їх членами.

Міжнародні конвенції- це один з видів договорів. Вони установлюють взаємні права й обов'язки держав у певній сфері людської діяльності.

Питання для самостійної підготовки

1. Що таке міжнародне регулювання туристичної діяльності?

2. Які існують міжнародні організації?

3. За якими групами класифікуються міжнародні туристичні організації ?

4. У якому році було створено ЮНВТО?

5. Скільки дійсних членів входить до складу ЮНВТО?

6. Назвіть регіональні міжнародні туристичні організації.

7. Дайте характеристику міжнародним туристичним заходам.

8. Що таке інструменти регулювання міжнародної туристичної діяльності? Назвіть головні з них.

9. Які міжнародні акти регулюють туристичну діяльність?

10. В чому полягає особливість "Кодексу туриста"?

9.5 Регулювання міжнародного туризму в Україні.

Посилення регуляторної ролі держави дало змогу створити те, що сьогодні прийн­ято називати економіками добробуту; вирішити, здавалося б, нерозв'язні суперечності між працею й капіталом, монополією та конкуренцією, вільною торгівлею й розвитком внутрішнього виробництва на прийнятному рівні зайнятості [1, с. 5].

Державне регулювання в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контрольного характеру, які здійснюють правомочні державні установи та суспільні організації з метою стабілізації та адаптації існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Регулювання є однією з функцій управління. Однак у наведеному ланцюзі є кілька слабких місць. По-перше, створення спеціальних організацій (державних органів) для управління соціально-економічними про­цесами негативно впливає на державні фінанси. По-друге, за змішаної економіки вплив на соціально-економічні процеси здійснюється, як правило, за допомогою непрямих (опосередкованих) методів.

З теоретичного погляду, державне регулювання - це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. З практичного по­гляду, державне регулювання - це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної політики.

Державне регулювання в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контрольного характеру, здійснюваних правомочними державними установами й суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Державне регулювання туризму - це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для функціонування економічного механізму згідно із цілями й пріоритетами державної туристичної політики. Раціональне державне регулювання не протистоїть механізму ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулювальний потенціал, надає ринковим регуляторам цілеспрямованого характеру. У кінцевому підсумку це сприяє досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними та соціальними ви­тратами.

Державне регулювання економіки й туризму зокрема - це, перш за все, суб'єктивна форма її регулювання. Тому його ефективність зумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулювальних функцій враховує об'єктивні економічні закони, передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм. За словами А.М. Стельмащука, у цьому розумінні закони ринкового механізму створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Інакше кажучи, ринковий механізм - це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створювати для нього монопольні підприємства. Вона може втручатися в ринковий механізм тільки в одному випадку, коли цей механізм ще не досягнув необхідного потенціалу й тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Знайти межу такого втручання - актуальне завдання державних органів.

З'ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Для визначення її ролі в економічній літературі використовують різні терміни: "державне втручання в економіку", "державна економі­чна політика", "державне управління еконо­мікою".

На відміну від А.М. Стельмащука, С.М. Чис­тов не погоджується з використанням терміна "втручання" при розгляді поняття "державне регулювання" й наголошує, що найменше відповідає сутності явища такий поширений термін, як "державне втручання в економіку". Він породжує уявлення про насильницьке втручання, навіть з добрими намірами, однієї самостійної системи (держави) в іншу, як хі­рургічне втручання в організм людини. На­справді держава є не зовнішньою системою щодо економіки, а її складовою [3, с. 13].

Діяльність держави в соціальній сфері має ряд цілей, порівняльна значущість яких змінюється залежно від рівня соціально-економічного розвитку країни. Всі ці цілі, у свою чергу, розпадаються на дві основні групи: переважно політичні й переважно економічні. До першої групи належить за­вдання підтримки соціальної стабільності на основі недопущення занадто великого роз­риву в доходах і рівні життя різних верств населення. До другої групи входять: по-перше, збільшення людського капіталу, підвищення якості робочої сили; по-друге, сти­мулювання розвитку внутрішнього ринку й інвестицій шляхом підвищення доходів на­селення; по-третє, за допомогою коштів, що проходять через соціальну сферу, уряд має можливість впливати на хід тих або інших структурних процесів (як демографічних, так і економічних).

У цілому ж основні напрями зміни ролі держави в економіці в останній третині XX ст. можна позначити так:

- впровадження конкурентних механізмів у традиційних секторах державної опіки (соціальна сфера, галузі інфраструктури);

- підвищення гнучкості структури управління шляхом стимулювання участі в ухваленні рішення всіх зацікавлених сторін (державних міністерств і відом­ств, міжвідомчих органів, громадських організацій, бізнесу) при збереженні за державою обов'язку встановлення загальних правил гри;

- підвищення адресності державних послуг на підставі виділення пріоритетних сфер впливу (груп населення; галузей, секторів, сегментів ринку). Державне регулювання туризму - це система заходів задля здійснення підтримува-льної, компенсаційної та регулювальної діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку туризму та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й усього суспільства.

Об'єкти державного регулювання - сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя кра­їни, де виникли або можуть виникати про­блеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нор­мального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності. Однією з таких сфер є туризм [4, с. 15].

В Законі України "Про внесення змін до Зако­ну України "Про туризм" відсутнє визначен­ня поняття державного регулювання у сфері туризму. Такого визначення немає також і в інших нормативно-правових актах, які регу­люють відносини у сфері туризму. Докладно не розглянуто це поняття й у науковій літе­ратурі.

Щоб уточнити поняття "державне регу­лювання міжнародного туризму", треба про­аналізувати організаційні форми туризму й визначити, із чого складається міжнародний туризм. Організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній туризм. До між­народного належать: в'їзний туризм - подо­рожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території, та виїзний ту­ризм - подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території Украї­ни, до іншої країни. Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України грома­дян України та осіб, які постійно прожива­ють на її території.

Отже, міжнародний туризм буває в'їзний і виїзний. Звичайно, країни зацікавлені в роз­витку в'їзного туризму, тому що це залучає в країну валютні ресурси, стимулює економічну активність.

Відповідно до теорії попиту, міжнародна спеціалізація країни великою мірою зале­жить від внутрішнього попиту. Виявляючи попит на внутрішньому ринку, країна розро­бляє новий продукт і потім звертається до подібних ринків. Справді, високий рівень попиту на внутрішній туризм зумовлює сприятливі умови для розвитку міжнародного туризму. Створюються додаткові місця розміщення й транспортні сполучення, розвиваються природні й історико-культурні центри туризму. Тому країни, які можуть управляти великим внутрішнім попитом, готові задовольняти й міжнародний попит. Останнє пояснює не тільки причини міжна­родного туризму, а і його інтенсивність. Об­сяг міжнародних обмінів має бути більшим між країнами, які мають високий рівень внутрішнього туризму й однакову структуру.

Таким чином, поєднавши тлумачення поняття "державне регулювання" й "міжнародний туризм", можна дійти висновку, що державне регулювання міжнародного туризму - це організуючий і регулювальний цілеспрямований вплив держави на розвиток та збільшення туристичних потоків у межах країни осіб, що постійно не проживають на її території, а також на кількість осіб, що по­дорожують за кордон з території постійного свого місця проживання з метою розвитку туристичної галузі й позитивного її впливу на економіку країни .

Державне регулювання міжнародного туризму не можна розглядати окремо від державного регулювання внутрішнього туризму, адже саме сукупність цих організаційних форм утворює туристичну сферу країни. Внутрішній туризм може слугувати фундаментом для розвитку міжнародного тури­зму, адже саме задоволення попиту всере­дині країни приведе до розвитку інфрастру­ктури, що, у свою чергу, зробить Україну більш привабливою для іноземних туристів. При державному регулюванні міжнародного туризму кожна держава зацікавлена привабити якомога більше закордонних туристів до своєї країни й водночас заохотити власних громадян відпочивати в межах держави. Тому першочергове місце в регулюванні міжнародного туризму відводиться саме в'їзному туризму.

Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов'язані зі змінами кон'юнктури на ринку, зумовлю­ють використання цілого арсеналу методів державного регулювання. Методи державного регулювання туризму - це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сек­тор економіки з метою створення умов їх­нього ефективного функціонування відпові­дно до напрямів державної економічної по­літики. Кожен метод ґрунтується на викори­станні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи державного регулювання класи­фікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи державного регулювання поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи.

Методи прямого впливу на туристичну галузь безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів гос­подарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовані на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого й невироб­ничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектора економіки тощо.

Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, макроекономічні плани та цільові ком­плексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормати­ви, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти тощо.

Методи непрямого регулювання туризму - це методи, які регламентують поведін­ку суб'єктів ринку не прямо, а опосередко­вано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямі. Опосередковане ре­гулювання - це вплив на економічні інтере­си. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У цьому контексті моти­вація - це процес спонукання суб'єктів рин­ку до діяльності в напрямі державних пріо­ритетів. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амор­тизаційної, інноваційної та інших напрямів економічної політики, а також методи мора­льного переконування.

Застосування економічних методів дер­жавного регулювання дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою еко­номічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї пове­дінки. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної еконо­мічної політики.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресур­сів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямами: це, по-перше, визначен­ня видів податків і встановлення податкових ставок; по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення [3, с. 18-23].

У методах регуляторної політики розвитку туризму виділяють такі організаційні й економічні важелі:

- державно-адміністративні важелі - це важелі управління ринковою моделлю з елементами державного регулювання розвитку та активізації сфери туризму на загальнодержавному й регіонально­му рівнях (складові - стратегічне плану­вання, підтримка зовнішньоекономічної діяльності, наукові дослідження ринку рекреаційно-туристичних послуг, охоро­на рекреаційних ресурсів, гарантування захисту та безпеки туристів, контроль якості послуг, кадрове забезпечення);

- нормативно-правові важелі розробляються та впроваджуються центральними та місцевими органами влади; передбачають загальну організацію і пра­вову регламентацію туристичної діяльності, створення сприятливого нормативно-правового поля для всіх суб'єктів рекреаційно-туристичного комплексу;

- фінансово-кредитні важелі спрямовані на створення сприятливого кредитного середовища для розвитку підприємни­цької діяльності в туристичній галузі (складові - запровадження системи мік-рокредитування, пільгове кредитування суб'єктів рекреаційно-туристичного бізнесу, державне субсидіювання, лізинг, тренінги з фінансово-кредитних питань для працівників галузі туризму);

- податкові важелі - передбачають опти-мізацію кількості податків для підпри­ємств рекреаційно-туристичного комплексу, надання податкових пільг під конкретні проекти, які спрямовані на вирішення регіональних і соціальних про­блем, інвестування в туристичну галузь (до них належать: податкове регулю­вання, оптимізація кількості й величини податків у рекреаційній діяльності; створення сприятливих умов для залучення інвестицій підприємствами рекреаційно-туристичного комплексу; бюджетне фі­нансування програм розвитку рекреації та туризму; надання податкових пільг для вирішення проблем соціального туризму);

- соціально-психологічні важелі - перед­бачають проведення активних пропага­ндистських кампаній як для зовнішнього ринку, так і для внутрішніх споживачів туристичного продукту з метою форму­вання іміджу України як держави зі сприятливим кліматом для рекреації й туризму, підвищення соціального сприйняття туризму місцевим населенням, збереження традиційних для українців гостинності та доброзичливого ставлення до приїжджих - вітчизняних і іноземних туристів (складові - маркетингова та рекламна діяльність, інформаційно-довідкова діяльність, розробка іміджевої туристичної стратегії). Держава регулює туристичний сектор безпосередньо через Міністерство культури і туризму або туристичні організації, а також побічно за допомогою правових важелів, підтримки своєї інфраструктури й міжнарод­ної політики. Держава впливає на туризм двома шляхами: управляючи попитом й доходами або управляючи пропозицією й цінами. Для управління попитом держава використовує такі інструменти: маркетинг і просування, ціноутворення й обмеження доступу. Для проведення ефективного маркетингу необхідно мати чітку постановку мети, знати ринок і продукти туризму. Заходи щодо просування туризму є складовою маркетингу, проведеного державою, і мають на меті пробудження попиту в потенційних клієнтів. Відповідно до рекомендацій Всесвітньої туристичної організації, ці заходи мають бути спрямовані на створення якісного іміджу країни, заснованого на її привабливих символічних характеристиках. Існують різні способи створення якісного іміджу країни - це зустрічі фахівців із журналістами, запрошеними в країну, відрядження вітчизняних фахівців за кордон, виступи по телебаченню й радіо, безкоштовне поширення брошур, слайдів, а також участь у різних виставках-ярмарках.

Оскільки організацій, включених у заходи щодо просування туризму, багато, важливу роль відіграє координація дій, якою зазвичай займаються представництва державних організацій за кордоном. Кошти, виділені з бюджету на проведення заходів щодо про­сування туристичного іміджу країни, можуть перевищувати половину бюджету держав­них організацій, причому більша частина бюджету йде на фінансування паблік ри-лейшнз (від однієї третини до двох третин).

Державні дотації виявляються в різних формах: від заходів щодо просування позитивного іміджу країни до надання податкових пільг на туристичну діяльність. Серед основних видів державних інвестицій можна виділити: зниження ціни інвестицій у туристичні проекти, що включає позики за вигідними процентними ставками (уряд відшкодовує різницю між фіксованою процентною ставкою й ринковою), продаж або оренду землі або інфраструктури за ціною, нижчою від ринкової, податкові пільги, захист від подвійного оподатковування за допомогою угод з іншими країнами, зниження мит, прямі субсидії або надання гарантій на інвестиції з метою залучення іноземних інвесторів у туристичну сферу тощо. Для цього уряд або гарантує надання позики, або гарантує репатріацію капіталу й прибутку. Інвестування туризму - дуже ризикований захід, тому що цей вид діяльності дуже чутливий до еконо­мічних, політичних, кліматичних та інших змін, які можуть різко скоротити потік туристів і тим самим суттєво вплинути на надходження від туризму. Тому держава повинна докладати більше зусиль для залучення інвестицій у туристичний сектор, ніж в інші сектори економіки.

Читайте також:

1. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
2. А/. Верховна Рада України.
3. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
4. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
5. Аграрні закони України
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
9. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
10. Адміністрація Президента України
11. Адреси бібліотек України
12. Акти Верховної Ради України

Переглядів: 3361