• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема № 5. Загальна характеристика цивільного права.

План лекції:

1. Цивільне право України, як галузь права.

2. Цивільно-правові відносини: поняття та структурні елементи.

3. Поняття, форми та види правочинів.

__________________________________________________________________________

1. Цивільне право: поняття, метод та предмет правового регулювання.

Цивільне право України, як і будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин:

1) майнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користування і розпорядженням майном. Вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.

Майнові відносини — це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин; са­мостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин; юридична рівність сторін.

2) Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:

А) особисті права, не пов'язані з майновими відносинами, які не по­роджують у їх носія права на грошову винагороду чи інше мате­ріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерп­ним. Цим правам присвячена Книга друга ЦК України.

Б) особисті права, пов'язані з майновими відносинами, які пород­жують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелекту­альної діяльності (авторське право, право на винаходи, промис­лові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).

Методом цивільного права визначається, якими засобами воно впливає на визначені нами вище суспільні відносини, тоб­то який метод впливу закладається в цивільно-правове регулю­вання особистих немайнових та майнових відносин. Аналіз ци­вільного законодавства дає можливість визначити такі основні ознаки методу цивільно-правового регулювання:

— юридична рівність сторін;

— самостійний організаційно-майновий статус учасників цивільного права, що визначається рівною правоздатністю всіх суб'єктів цивільних правовідносин;

— ініціативно-диспозитивний характер цивільних норм, за яким суб'єкти цивільного права вступають у правові відносини на свій розсуд, за власним бажанням, самостійно визначаючи порядок і доцільність своїх дій;

— відновлювально-компенсаційний характер захисних за­собів порушених цивільних прав, які в першу чергу спрямову­ються на майновий статус особи, а не на саму особу.

Отже, цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників, регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.

2. Цивільно-правові відносини: поняття та структурні елементи.

Цивільні правовідносини — це майнові або особисті не майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що ви никає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділеними суб'єктивними правами та обов'язками.

Кожні правовідносини передбачають наявність низки необ­хідних елементів, без яких вони не можуть існувати. Вони складаються між його певними учасниками — (1) суб'єктами стосовно майнового або немайнового блага — його (2) об'єкта. Крім цього, важливий елемент будь-яких цивільних правовідносин складає (3) юридичний факт (чи зміст, що знаходить своє відображення в конкретних суб'єктивних правах і обов'язках учасників правовідносин).

Структура цивільних правовідносин:

1) Суб'єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільних правовідносин або їх учасниками є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим та територіальні громади. В одних правовідно­синах можуть брати участь фізичні особи (договір купівлі-продажу між громадянами), юридичні особи (договір поставки), а також фізичні та юридичні особи (договір перевезення паса­жирів). Поняття «фізичні особи» включає три категорії суб'єктів — це громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадян­ства.

Для визнання людини учасником цивільних правовідносин або суб'єктом цивільного права недостатньо мати здоровий глузд, здатність мислити та діяти. Для цього потрібна ще цивільна правоздатність.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав і обов'язків, здатність мати цивільні права і не­сти цивільні обов'язки. Всі громадяни незалежно від віку і ста­ну свого здоров'я наділені цивільною правоздатністю. Отже, здатність громадянина мати права і нести обов'язки виникає з моменту народження і припиняється зі смертю або визнанням громадянина померлим.

Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Зміст цивільної правоздатності визначається законом.

Але наявність у громадянина лише одної правоздатності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Для цього необхідна ще цивільна дієздатність, тобто здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Іншими словами — це здатність гро­мадянина самому розпоряджатися своїми правами і нести відповідальність за свої дії. Цивільна дієздатність настає тоді, коли особа досягла певного віку і має відповідне психічне здоров’я.

За своїм обсягом дієздатність поділяється: А) повну; Б) часткову, В) неповну; Г) обмежену; Д) визнання громадянина недієздатним.

А) Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У випадках одруження до досягнення повноліття повна дієздатність настає з моменту одруження. З настанням повноліття громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має пев­ний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. По­вна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також не­повнолітній особі, яка записана батьком чи матір'ю дитини. На­дання такої повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою особи та письмовою згодою батьків. Повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємниць­кою діяльністю. У цьому разі, крім вищезазначеної згоди, вона повинна бути зареєстрована як підприємець.

Б) Неповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до 18 років і має такий обсяг:

а) право розпоряджатися своєю заробітною платою, стипен­дією або іншими доходами;

б) самостійно здійснювати права на результати творчої, інте­лектуальної діяльності, що охороняються законом;

в) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридич­ної особи;

г) право вносити вклади до кредитних установ і розпоряд­жатися ними.

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згода на вчинення непов­нолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає неповнолітній, необхідна згода органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (уси­новлювачів), піклувальника чи органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджа­тися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або по­збавити її цього права.

В) Часткова дієздатність надається малолітнім, які не досягли 14 років: а) право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди; б) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелек­туальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Мало­літня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Г) Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадя­нам, які страждають на психічний розлад, що істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій і ( або) керу­вати ними; а також які зловживають спиртними напоями, нар­котичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ста­вить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище. Обмежено дієздатний громадянин може укладати угоди щодо розпорядження майном лише за згодою піклувальника. Вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові угоди.

Д) Визнання громадянина недієздатним може мати місце лише за рішенням суду, якщо громадянин внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатний усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Визнання громадянина не­дієздатним тягне за собою певні правові наслідки: над ним вста­новлюється опіка, він не може учиняти будь-які правочини. їх укладає замість нього та в його інтересах опікун.

Згідно з ЦК України кожен громадянин може займатися підприємницькою діяльністю і бути зареєстрованим як підприє­мець. Право на заняття підприємництвом має фізична особа з повною дієздатністю. Законом може бути встановлений перелік по­сад, обіймання яких є перешкодою до заняття підприємництвом.

Суб'єктами цивільного права можуть бути не лише громадя­ни, а й господарські та інші структури, державні, кооперативні, громадські організації, господарські товариства, приватні, орендні й колективні підприємства, господарські об'єднання (асоціації, спілки тощо). Учасниками цих відносин можуть бути спільні підприємства за участю закордонних фірм, релігійні об'єднання тощо.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відок­ремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і осо­бистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відпо­відачем в суді, господарському чи третейському суді.

З цього ви­значення можна вивести правові ознаки юридичної особи:

а) організаційна єдність. Юридична особа — це певним чи­ном організований колектив трудящих, колективне утворення, тобто організоване об'єднання трудящих.

б) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє власне майно, що робить її економічно незалежною органі­зацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших органі­зацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи.

в) у цивільному обороті юридичні особи виступають від свого власного імені. Кожна юридична особа має своє найменування(ім'я).

г) вони здатні нести самостійну майнову відповідальність,
оскільки в них є своє власне майно.

Юридична особа має такі самі цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна пра­воздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відпо­відно до установчих документів.

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх ство­рення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Цивільне право розглядає правове регулювання лише юридичних осіб приватного права.

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної осо­би є її установчі документи. Це комплект документів установ­леної законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб'єкт цивільного права.

Для різних юридичних осіб — це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створен­ня юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішенням про створення є засновницький договір. По-друге, це ста­тут юридичної особи. Безумовно, це локальні нормативні акти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству.

Засновницький договір — це цивільно-правовий договір, який регулює відносини між засновниками в процесі створення і діяльності юридичної особи. Він повинен укладатися в пись­мовій формі, тому що чинне законодавство вимагає його подан­ня для здійснення державної реєстрації.

Статут, на відміну від установчого договору, не укладаєть­ся засновниками, а затверджується ними. Але статут, так само як і установчий договір, визначає правове становище юридич­ної особи, найменування юридичної особи, її місцезнаходжен­ня, органи управління, їх компетенцію та регулює відносини між засновниками і юридичною особою. Статут набуває чинності лише з моменту реєстрації юридичної особи. В момент реєст­рації юридична особа стає і дієздатною, тобто має можливість своїми діями набувати прав та обов'язків.

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними крите­ріями. Але в будь-якому випадку підстава класифікації повин­на мати юридичне значення, тобто відповідні організації—юри­дичні особи мають бути поділені на різні групи залежно від особ­ливостей їх правового становища. Юридичні особи за метою діяльності поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Перші переслідують основну мету — одержання прибутку і тому завжди фінансуються за свій рахунок, другі — безпосередньо спрямовують свою діяльність на задоволення ними тих чи інших немайнових потреб і не переслідують мету одержання прибут­ку як основну.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

2) Об’єкти цивільних правовідносин

За ст. 177 ЦК України об’єктами цивільних правовідносин є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Правовий режим речі поширюється також на тварин.

Речі поділяються на рухомі та нерухомі; подільні та неподільні; визначені індивідуальними або родовими ознаками; споживні та не споживні.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Річ є визначеною індивідуальними ознаками (незамінна), якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками (замінна), якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Неспоживчою є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності також створюють цивільні права та обов’язки.

Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

3) Юридичні факти.

Підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин є юридичні факти – факти реальної дійсності, з якими законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

Юридичні факти поділяються на юридичні факти дії та події.

Юридичні факти-дії – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини внаслідок вольових діянь фізичних та юридичних осіб. За легітимністю юридичні факти-дії поділяють на правомірні та неправомірні.

Правомірні юридичні акти-дії – це діяння, що відповідають вимогам законодавства. До них, зокрема, відносяться:

а) юридичні акти – правомірні діяння суб'єктів, що мають метою виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин, наприклад, правочини, адміністративний акт органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, рішення суду.

б) юридичні вчинки– правомірні дії суб'єктів, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета виникнення того чи іншого правового результату, чи ні, наприклад, скарб, знахідка тощо.

Неправомірні юридичні акти-дії– це діяння, що порушують приписи законодавства, наприклад, завдання майнової та моральної шкоди іншій особі, порушення договірних зобов'язань, безпідставне збагачення, зловживання правом тощо.

Юридичні факти-події – такі юридичні факти, які породжують, змінюють чи припиняють цивільні правовідносини, незалежно від волі фізичних чи юридичних осіб.

Окремо виділяють також і юридичний склад як сукупність (систему) юридичних фактів, з яким законодавство пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин.

З огляду на специфіку цивільного права, одним із найбільш поширених юридичних фактів є правочин. Під правочином слід розуміти дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

3. Поняття, форми та види правочинів.

Правочином визнається дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав чи обов'язків. Правочин — завжди волевиявлення, вольовий акт, оскільки особа має намір досягти певних юридичних результатів. Воля і волевиявлення повинні відповідати одне одному. Правочин — це дія, спрямо­вана на досягнення певного юридичного результату. Особа праг­не досягти цього результату. Правочин — завжди дія, яка вчи­няється громадянами та організаціями як суб'єктами цивільно­го права.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила (спадкування). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

· зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства

· особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності

· волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі

· правочин має вчинятися у формі, встановленій законом

· правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним

· правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення. У письмовій формі належить вчиняти:

1. правочини між юридичними особами
2. правочини між фізичною та юридичною особою
3. правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
4. інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які вказані вище.

При цьому розрізняють нікчемні та визнані судом недійсними правочини. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Нікчемними є правочини:

• у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину чи договору
• які вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, якщо вони не були схвалені батьками
• вчинені недієздатною фізичною особою без схвалення опікуна
• які порушують публічний порядок

З інших підстав правочини можуть бути визнані недійсними лише судом.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх фактич­ного складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на правочини з вадами суб'єктного складу; правочини з вадами волі; правочини з вадами форми; правочини з вадами змісту.

Фіктивний правочин — це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий пра­вочин визнається недійсним незалежно від мети його укладення.

Удаваний правочин — це правочин, укладений з метою прихован­ня іншого правочину. В такому правочині також відсутня основа - учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину Встановивши це, суд визнає удаваний правочин не­дійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить за­кону, суд постановляє рішення про визнання його недійсним.

Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнають­ся такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недій­сним {оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності право­чину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у на­турі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати його вартість, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсними інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
4. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
7. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
8. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
9. Автокореляційна характеристика системи
10. Адвокат як представник по потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.
11. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
12. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.

Переглядів: 2237