• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА: Програма країнознавчого дослідження.

ЛЕКЦІЯ № 2

МЕТА: мати уявлення про завдання програми країнознавчого дослідження, особливості типу країн та політичної картини світу, підходи в країнознавстві та поняття цивілізації.

План

1.Уявлення про програму країнознавчого дослідження.

2.Особливості політичної картини світу.

3.Цивілізаційний підхід в країнознавстві

1. Програма країнознавчих досліджень — викладення його теоретичних попередніх посилань (загальної концепції), виходячи з мети роботи, гіпотези дослідження, з приведенням методів і ло­гічної послідовності досліджень. Програма включає наукову за­дачу та план її реалізації. Вихідним пунктом складання програми є проблемна ситуація, яка має дві сторони: предметну і пізнаваль­ну. Предметна сторона проблеми віддзеркалює усвідомлення «соці­ального замовлення», суспільної потреби в тих чи інших знаннях. Пізнавальна сторона проблеми полягає в незнанні (слабкому зна­нні) методів пояснення явищ, об'єктів, процесів. У країнознавчій програмі повинні бути два запитання: у чому суть наукової задачі (проблеми) і яким методом її вирішувати? Спроба відповісти на за­питання, у чому полягає наукова задача країнознавства, — це спро­ба сформулювати мету досліджень, яка орієнтує на його кінцевий Результат. Якщо подати предмет дослідження у вигляді великої кількості об'єктів, кожний з яких має велике число властивостей, то виникає дилема: або вивчати велику кількість об'єктів, при ма­лій кількості властивостей, або малу кількість об'єктів (або навіть один), але велику кількість (навіть всі) їх (його) властивостей. Пер­ший тип досліджень, коли вивчають малу кількість властивостей великого числа об'єктів, називається аналітичним. Він викорис­товується в галузевих країнознавчих науках (науках «вертикаль­них» за галузями, компонентами, елементами проблеми. Другий тип досліджень — синтетичний. Його задача полягає в об'єднанні властивостей в такі групи, які характерні для одного, або невеликої кількості об'єктів. Таке об'єднання (синтез поелементних знань) використовується в таксономічних географічних науках (науках «горизонтальних»), а також у країнознавстві. У науці взагалі ді­ють як органічно поєднані дві роздільні програми — дослідниць­ка (подібна до аналізу) і колекторська (подібна до синтезу). У кра­їнознавстві використовується переважно колекторська програма. У країнознавчому синтезі можна виділити такі стадії (за Р. Хейлі): 1) виокремлення специфіки найбільш важливих проблем регіону, що важливо для його розуміння в цілому; 2) на виявлених найбільш важливих проблем виділення істотних перемінних характеристик, просторових і непросторових, які належать до процесів і форм і які ми спостерігаємо на поверхні землі; 3) визначення причинових і зворотних зв'язків між змінними; 4) розробка модельної форми причиново-наслідкових і зворотних зв'язків у регіоні.

2. Політична карта світу є географічною картою, яка відображає розміщення країн (держав) на нашій планеті. Політичні карти поділяються на загальні (оглядові) і спеціальні. Загальні передають особливості розміщення країн, найважливіших полі тичних і стратегічних центрів, міжнародних і внутрішньодержавних комунікацій. На спеціальних політич них картах показують окремі політичні проблеми, яви ща і події. Політична карта світу відображає динамічний стан різних форм державних утворень нашої планети в їх еволюції і постійних взає мовідносинах, геопросторові властивості політичної організації суспільства та його підсистем. Основними елементами політичної карти світу є країни (держави) і міжнародні (міждержавні) організації.

Країна означає окрему частину суходолу, обмежену природними чи суспільно-географічними границями. Держава це країна, обмежена тільки суспільно-географічними (політичними) кордонами, яка сама здійснює суверенітет на своїй території. У географічному країнознавстві прийнято вважати, що країна може самостійно здійснювати суверенітет на своїй території, населення якої не менше як 200 тис. осіб.

Держава є політичною формою організації суспіль ства. Вона утворюється як результат виникнення і діяльності публічної влади, що керує основними сферами життя суспільства. До основних ознак держави належать:

1) наявність і функціонування системи владних органів і установ, які у своїй сукупності формують ме ханізм держави;

2) існування правової системи, яка визначає правила поведінки її громадян, встановленої або санкціонованої державою;

3) наявність певної, чітко обмеженої території (аква торії), в межах якої функціонує певна державна влада.

Держава постійно виконує внутрішні і зовнішні функції. До перших належать забезпечення функціо нування суспільного організму як єдиної системи, збе реження і диверсифікація в ньому ефективних зв’язків між окремими сферами, задоволення інтересів різних верств населення і соціальних груп, боротьба з внутріш німи деструктивними силами та стихійними лихами. Зовнішня функція держави полягає в захисті держав них кордонів, цілісності власної території, сувереніте ту, сприянні розвитку взаємовигідних, справедливих форм співпраці і взаємодії з іншими державами світу.

Держава має виступати на міжнародній арені як єди ний географічний, релігійний, мовний, культурний, правовий, господарський і геостратегічний організм.

Країна — це політичне, національне, соціальне, культурне, господарське співтовариство, організова не державою на певній території. При цьому акцентується на його просторовому (географічному) поло женні (розміщенні) у світі чи певному регіоні або мате рику. В багатьох випадках поняття «країна» вживається як синонім поняття «держава», проте має переважно культурно-історичний і соціально-еконо мічний зміст. Адекватним є поняття «країна» і при ха рактеристиці особливостей населення, його побуту і звичаїв, специфічних ознак суспільства. Натомість поняття «держава» більше наповнене політичним змістом.

У наш час на Землі налічується майже двісті юридич но і фактично незалежних держав.

Незалежна держава — це країна, яка реалізує влас ну внутрішню і зовнішню політику на основі суверен ної волі своїх громадян або правителя (монарха) і здат на провадити свою національну політику та відстою вати національні інтереси на міжнародній арені.

З метою реалізації власної суверенної влади над пев ною територією і населенням, що перебуває на ній, дер жава створює органи управління. До них належать за конодавча, виконавча і судова влади, прикордонна і митна служби, національна гвардія і збройні сили, інформаційні служби, валютно-грошо ва система тощо. Всі ці органи діють на чітко відокрем леній території, яка обмежена з усіх боків сухопутни ми і морськими кордонами. В їх межах державі нале жать суходіл, внутрішні води, надра, повітряний простір. Якщо країна має безпосередній вихід до морів і оке анів, їй належать і територіальні води. За іжнародними угодами деякі морські держави мають в океанах і морях економічні зони. Вони простяаються на 200 морських миль (одна морська миля ста новить 1852 м). У межах економічних зон державам належить виключне право на розвідування і розробку будь-яких природних ресурсів. Крім незалежних держав, на нашій планеті все ще існують залежні території й країни, які перебува ють під політичним або військовим контролем незалеж них держав. Серед залежних територій і країн виділя ються колонії, протекторати й підопічні території. Ко лонії управляються державою-метрополією беззасте режно. Протекторати володіють більшими правами. Внутрішня їх політика є суверенною. Протекторати на дають якійсь незалежній державі права на провадження своєї зовнішньополітичної діяльності. Підопічні тери торії за рішенням ООН тимчасово передаються певній країні з метою здійснен ня нею управління внутрішньою і зовнішньою політи кою цих територій.

У сучасному світі простежується чітка тенденція до зростання кількості незалежних держав. Кожна нація для реалізації власного природно-ресурс ного, духовного, економічного потенціалів прагне ство рити свою державу. Цей складний процес відбувається за умов загострення світових проблем і трансформації міжнародного співтовариства.

Більшу частину нашої планети займає Світовий оке ан. Води відкритих морів і океанів, які не належать до чиїхось територіальних вод і економічних зон, перебу вають у спільному користуванні всіх країн, навіть якщо деякі з них не мають безпосереднього виходу до моря. Тут кожна держава світу може ловити рибу, перевози ти людей і вантажі, проводити військово-морські ма неври. Вільно літають над Світовим океаном і літаки. Згідно з міжнародно-правовим режимом, дно морів і океанів та його надр за межами континентального шельфу та національної юрисдикції держав відкриті для використання всіма державами виключ но в мирних цілях.

Особливий статус має Антарктида. Її міжнародно-правовий режим визначається договором від 1 жовтня 1959 р. Згідно з ним, будь-яка країна може провадити тут наукові дослідження, але будівництво військових баз та розробка родовищ корисних копалин в Антарктиді заборонені. Свої наукові станції тут мають 15 країн, у тому числі й Україна – «Академік Вернадський».

Таким чином, майже весь суходіл нашої планети поділений між окремими державами, що діють на ос нові різних принципів організації влади. Ці принципи насамперед зумовлені особливостями державного ладу. Він може бути як монархічним, так і республіканським.

Монархічна форма правління виникла за умов рабовласництва і почала домінувати у середні віки. У наш час збереглися переважно формальні ознаки монар хічного правління. У класичному значенні монархія — це форма державного правління, за якої найвища влада в країні належить одній особі — монар хові. Монархії бувають абсолютними і конституційними. Більшість із сучасних монархій є конституційни ми. Реальна влада в таких країнах належить парламен ту (законодавча) і уряду (виконавча). Монарх виконує лише представницькі функції, є своєрідним символом дер жави. Прикладами конституційних монархій є переважно європейські та подібні до них за устроєм держа ви: Велика Британія, Норвегія, Данія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Монако, Ліхтенштейн, Люксембург, Японія, Марокко. За абсолютної монархії влада монарха практично нічим не обмежена. У цих країнах уряди або інші орга ни влади відповідальні лише перед монархом як главою держави. Монарх може радитися з ким завгодно, але рішення приймає одноосібно. Парламенту або вза галі немає, або ж він є лише дорадчим органом. До та ких держав належать Саудівська Аравія, Бахрейн, Оман, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Бруней та ін. Ще однією формою державного правління є теократич на монархія. Це папська держава Ватикан, яка займає один квартал (44 га) в центрі Риму. Тут монарх є гла вою церкви, а політична влада належить духівництву. У світі на сьогодні налічується понад 30 монархій. Най більше їх в Азії і Європі, три в Африці і одна в Океанії. Серед них є імперія (Японія), королівства (Велика Бри танія, Швеція, Бельгія та ін.), князівства (Андорра, Ліхтенштейн, Монако), герцогство (Люксембург), сул танати (Бруней, Малайзія, Оман та ін.), емірати (Бах рейн, Катар, ОАЕ).

Республіка — це форма державного правління, за якої всі вищі органи влади або обираються народом, або формуються парламентом, який обирається народом. Нині у світі переважають держави з республіканською формою правління (понад 140). Республіканська фор ма правління виникла дуже давно. Ще в V—IV ст. до н. е. існувала Афінська де мократична республіка, в V—II ст. до н. е. – Римська аристократична республіка. За республіканського ладу законодавча влада нале жить парламенту, виконавча — уряду. Розрізняють президентські й парламентські республіки. У перших президент очолює уряд і має достатньо широкі повноважен ня (США, деякі країни Латинської Америки, які взяли собі за взірець форму правління США). У парламент ських республіках роль президента менша. Уряд тут очолює прем’єр-міністр (Індія, Німеччина, Угорщина, Італія та ін.). Суто парламентськими республіками, де президента не ма, можна назвати Канаду та Австралію. В Європі поширені президентсько-парламентські республіки. Це Франція, Польща, Росія, а також Україна. За формами адміністративно-територіального устрою всі країни світу поділяються на унітарні й феде ративні. У світі нараховується близько 170 унітарних і 20 федеративних держав. Унітарна держава є єдиним цілісним утво ренням, що складається з адміністративно-територі альних одиниць (областей, провінцій, районів тощо), які чітко підпорядковані центральним органам влади. Унітарні держави мають єдину конституцію і єдину ієрархічну систему державної влади. Області, провінції, райони мають лише органи виконавчої влади. Вони не наділені жодними законодавчими функціями. У наш час, коли ефективність державного управління стає одним із головних чинників ефективності функціону вання самої держави, більшість країн світу є унітарними. Така форма адміністративно-територіального устрою вважається найбільш ефективною і життєздатною. До унітарних держав належать Японія, Франція, Італія, Греція, Польща, Естонія, Угорщина, Україна.

Федеративні держави мають у своєму складі само врядні території (республіки, штати, землі, області, краї, кантони тощо). Ці території, хоч і входять до скла ду єдиної союзної держави, проте мають досить значну автономію. Їм притаманні деякі ознаки незалежних держав — власна конституція, парламенти, президент тощо. До федеративних держав належать переважно великі багатонаціональні держави — Росія, Бразилія, Індія, США, Нігерія, Канада та ін. Федеративні держави бувають територіальні, національно-територіальні та національні.

Конфедерація є юридичним об’єднанням суверен них держав, яке створене з метою забезпечення їхніх загальних інтересів і реалізації спільних проектів (Швейцарський союз). Конфедерація створює цент ральні органи влади, які володіють повноваженнями, делегованими їм державами — членами союзу. Право вою основою конфедерації є договір. За федеративного устрою такою основою є конституція.

3. Цивілізаційний підхід

Одними з найбільших територіальних утворень, до яких входять держави, країни як частини цілого, є цивілізації. Просторово цивілізації охоплюють великі культурні суперсистеми. Для країнознавчого дослідження надзвичайно важливо те, що багато суспільно-історичних процесів й особливостей країн можна побачити лише в контексті їхньої приналежності до цивілізаційного поля, частиною якого вони є. Універсальним підходом, що допомагає виділяти крупніші таксономічні одиниці - цивілізації, є врахування культурних особливостей розвитку.

Цивілізація (від лат. civilis - громадський, державний) - це спосіб життя великої спільноти людей, що посідає певну територію, сповідує свою релігію, розвиває власні культурні традиції й систему цінностей, удосконалює оригінальний комплекс суспільно-економічних відносин. Історично сформована культурна спільність людей характеризується неповторним способом життя.

Цивілізація розвивається за власними законами і характеризується такими параметрами, як геополітичне становище, природні ресурси і господарська діяльність, етнодемографічна ситуація, державний лад і політична система, зовнішня політика, культурно-релігійні здобутки. Саме цивілізаційний підхід дає можливість дослідити конкретний фактичний матеріал, з'ясувати місце і роль окремих країн і народів у регіональній і світовій історії. Поняття цивілізацій пов'язується з багатьма особливостями народів і країн: характером культури, духовності і менталітету (особливості світосприйняття, моралі, етики й етнопсихіки).

Важливим моментом в еволюції людства від варварства до цивілізації було: поява писемності, а також математики, астрономії; суспільний поділ праці; поява міст; утворення держав. Сучасне значення терміна "цивілізація" відрізняється від того, що означає певний історичний період, і відображає лише найвищий рівень групування людей за ознакою культури.

Першу цілісну теорію, що прагнула пояснити розвиток людства з цивілізаційних позицій, напередодні другої світової війни запропонував науковий керівник Британського королівського інституту міжнародних відносин Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975). Він виділив 36 цивілізацій, однак у 12-томному "Дослідженні історії" детально описав 21 локальну цивілізацію, що циклічно змінювали одна одну. У ХХ ст. з них залишилося вісім: візантійська, російсько-ортодоксальна, ісламська, індуська, далекосхідна (Південно-Східна Азія), китайська, японо-корейська і західна. Усі вони розвивалися за принципом історичної круговерті й проходили п'ять стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію й загибель. Рушійною силою розвитку цивілізацій, на думку історика, слугував "життєвий порив" творчої еліти, а тривалість їхнього існування залежала від співвідношення між нечисленною елітою і нетворчою масою суспільства.

Відповідно до цієї концепції, головним критерієм визначення культурно-історичної спільності людей у межах світових регіонів (з історично мінливими межами) є єдність релігії, що визначає спільність історичного розвитку, звичаїв і формує стійкий регіональний тип високої культури. Релігії визначили найсуттєвіші розбіжності між людьми - у ставленні до духовних цінностей, тому сакральні стереотипи є найбільш консервативними та інерційними. Вони, на відміну від політичних норм, здатні менше змінюватися. Наприклад, можна бути громадянином двох країн, проте неможливо бути одночасно християнином і мусульманином.

Цивілізації, чи культурні суперсистеми, значною мірою визначають основні прояви соціокультурного життя: організацію і функції малих груп і культурних систем, менталітет і поведінку індивідів, безліч конкретних історичних подій, тенденцій і процесів.

Отже, цивілізація - це простір, культурна зона, сукупність культурних характеристик і феноменів. У багатьох дефініціях саме культура виступає основною ознакою цивілізації.

Поділ народів на цивілізації за культурними характеристиками та їх поділ на раси за фізичними характеристиками подібні між собою. Однак поняття "цивілізація" і "раса" не є тотожними. Люди однієї раси можуть бути поділені за цивілізаційною ознакою. Наприклад, великі релігії - християнство й іслам - охоплюють суспільства, що належать до різних рас.

Відмінності між людськими групами визначаються цінностями, віруваннями, інститутами та соціальними структурами, а не расовими особливостями. Етнічні групи, національності, релігійні групи, навіть окремі села - усі вони різняться культурою на різних рівнях диференціації. Диференціація культур і цивілізацій методично складне питання. Існує кілька підходів до виділення цивілізацій, зокрема, історичний, історико-генетичний та релігійно-світоглядний.

Спираючись на цивілізаційний підхід до історичного процесу формування великих культурних регіонів світу, можна виокремити такі основні теоретичні проблеми, як джерела зародження і життя цивілізацій, проблеми розвитку і зникнення цивілізацій.

Багато дослідників, у тому числі А. Тойнбі, вважають, що розвиток кожної регіональної цивілізації відбувається за біологічними ритмами, які визначають основні його фази: народження, зростання, злам, занепад і розпад. Якщо для стадії зростання характерний органічний тип еволюції у всіх сферах життя - соціальній, політичній, релігійній, етичній, художній, науковій, то для стадії занепаду властивий механічний тип еволюції, фактично руйнація органічного життя культури.

Динаміка цивілізації - від зародження до розпаду, відповідно до теорії А. Тойнбі, визначається законом "Виклик Відгук", згідно з яким прогрес чи регрес цивілізації пов'язаний з адекватністю Відгуку регіонального соціуму на Виклик історичної ситуації. Народження цивілізації відбувається спонтанно за двох необхідних умов:

- стимулятивна роль навколишнього середовища - Виклик;

- наявність у соціумі творчої меншості, здатної створити необхідний Відгук на Виклик.

На стадії зародження цивілізації механізм закону "Виклик - Відгук", можна було б сформулювати так: навколишнє середовище в широкому його значенні кидає Виклик соціуму, а той через свою творчу меншість відповідає на Виклик і знаходить вирішення проблеми. Виклики можуть бути зумовлені як властивостями природного середовища, так і особливостями суспільно-історичного характеру.

Зародженню цивілізації сприяють найважчі умови. Так, велика китайська цивілізація народилася не на берегах відносно спокійної Янцзи, а на непокірній, бурхливій Хуанхе, а лише потім перейшла у долину Янцзи. Не в помірному поясі сучасної території Чилі виникли цивілізації Західної півкулі, а в області Центральних Анд, де дуже гостро стояли проблеми зрошуваного землеробства.

Географ Л. Мечніков у XIX ст. у книзі "Цивілізація і великі історичні ріки" (1995) за географічним критерієм виокремив три періоди в історії світової людської культури: річковий, середземноморський та океанічний. Він детально описав річковий період, що охоплював історію найдавніших цивілізацій - єгипетської (уздовж долини Нілу), ассіро-вавилонської (уздовж Тигру та Євфрату в Месопотамії), індуської (долини Гангу та Інду) і китайської (уздовж Хуанхе та Янцзи), які виникли за три-чотири тисячоліття до нашої ери і досягли високої культури. Основною причиною - Викликом, який визначив появу цивілізацій високого рівня організації поливного землеробства, були особливості водного режиму перелічених рік, які несуть з собою запаси родючого мулу. Щоб захистити себе від згубного впливу повеней і зберегти надлишки води для зрошення в посушливий період, соціумам необхідно було виробити відповідну соціальну організацію. Отже, сезонні цикли повеней і посух породили адекватний Відгук - суспільне регулювання водного режиму великих історичних рік.

Дискусійною залишається проблема причин занепаду цивілізацій. А.Тойнбі вважав, що основна причина загибелі цивілізацій криється усередині самих цивілізацій. Коли у меншості бракує творчих сил, відбувається злам цивілізації; більшість відмовляється наслідувати меншість, відбувається руйнація соціальної єдності і ніщо вже не може зупинити розпаду цивілізації.

Творча меншість як провідний цивілізаційний компонент на різних етапах розвитку цивілізації поводиться по-різному. Жодна з цивілізацій не обдарована привілеєм нескінченного прогресу. Усі цивілізації, досягши розквіту, сходили зі сцени.

Хоча, А. Тойнбі, відстоюючи наступність цивілізацій, вважав, що вони могли, перебудувавшись, виникнути знову. Внутрішні закономірності розвитку цивілізацій також є проявом (регіональним варіантом) глобальних процесів.

Дослідники стверджують, що за всю історію існування людства, а це близько 40 тисяч років, виникли десятки тисяч соціо-культурних утворень, проте небагатьом з них вдалося виробити самостійні форми високої культури, тобто цивілізації. У вчених немає одностайності щодо чисельності цивілізацій, однак більшість називає, щонайменше, дванадцять основних цивілізацій, сім з яких уже не існують. Зниклими вважають Месопотамську, Єгипетську, Критську, Класичну (греко-римську), Візантійську, Месоамериканську, Андську цивілізації.

Відомий американський фахівець з проблем цивілізацій С. Гантінгтон виділив вісім сучасних світових цивілізацій: західну (християнську), слов'яно-православну, ісламську (мусульманську), індуську, конфуціанську (китайську), синтоїстську (японську), латиноамериканську та африканську. Китайську, японську та індуську цивілізації він пропонує об'єднати в одну - азійську, оскільки, на його думку, в їхньому розвитку головну роль відіграє "тріада факторів" - релігійний, демографічний і політичний, а такі складові, як економічна і соціальна, відступають на другий план. Лінії, які розділяють цивілізації, є і будуть у майбутньому кризовими у плані виникнення етнічних конфліктів. Ці ідеї С.Гантінгтон виклав у статті "Зіткнення цивілізацій" (1993), згодом у книзі "Зіткнення цивілізацій та межа світу" (1996).

Кожна цивілізація характеризується певною історично-духовною цілісністю. Представники різних цивілізацій мають відмінні погляди на стосунки громадянина і держави, особи і суспільства, батьків і дітей, жінки і чоловіка, людини і Бога. По-різному усвідомлюються такі суспільно значимі категорії: свобода і влада, права і обов'язки, рівність та ієрархія. Більшість цивілізацій представлені багатьма країнами і народами, як, наприклад, західна, слов'яно-православна та мусульманська. Іноді межі цивілізацій проходять через території країн. Цілісність цивілізації передбачає її стійкість, яка залежить від внутрішньої культурно-соціальної та релігійно-філософської збалансованості. Внутрішні зміни у цивілізаціях відбуваються дуже повільно. Зовнішні чинники мають тут найменший вплив.

Враховуючи ці властивості С.Гантінгтон передбачає зіткнення цивілізацій, зокрема воєнне. Кордони між цивілізаціями він визначив як "лінії розломів", уздовж яких завжди спалахуватимуть конфлікти, сутички і війни - як міждержавного, так і внутрішнього характеру.

Отже, на думку С.Гантінгтона, сучасні конфлікти - це конфлікти цивілізацій. Оскільки культурні, а особливо релігійні, характеристики дуже важко піддаються змінам, то межі цивілізаційних регіонів також незмінні, стійкі, отже, є змога ефективніше врегульовувати ті конфлікти, які зародилися, чи попереджати їх у майбутньому. Причини цивілізаційних конфліктів різні: незбігання державних і етнічних кордонів; неоднаковий рівень життя різних етносів, які живуть в одній країні; екологічні чинники, насильницька асиміляція тощо. Переважно конфлікти не розвиваються за жорсткою схемою, а мають своєрідне етнічне, релігійне, місцеве чи регіональне забарвлення.

На думку сучасного американського дослідника М.Мелко, китайська, японська, індуська, ісламська, західна цивілізації продовжують існувати. Цей перелік багато дослідників доповнюють православною, латиноамериканською та африканською цивілізаціями.

Коротко охарактеризуємо сучасні цивілізації відповідно до часу їхнього зародження.

Китайська. Дослідники відзначають існування однієї єдиної китайської цивілізації, яка датується з 2000-1500 р. до н. е., або двох китайських цивілізацій, що послідовно змінили одна одну в перші століття християнської епохи. С.Гантінгтон назвав цю цивілізацію конфуціанською, хоча більш точним вважав термін "синоїстська".

Японська. Деякі автори об'єднують японську і китайську культури під загальною назвою "далекосхідна цивілізація". Більшість дослідників розглядають японську цивілізацію як самостійну, що виникла між 100 і 400 рр. н. е. При цьому визнається суттєвий вплив китайської континентальної культури на острівну японську. Однак, як визнають багато дослідників, в Японії конфуціанство органічно синтезоване із синтоїзмом (від японського слова "синто", що означає культ божества предків і природи). На відміну від Китаю, Японія створила особливу, східну за духовністю культуру, проте досить сприйнятливу до культури і технології Заходу.

Індуська. Дослідники одностайні стосовно того, що на індійському субконтиненті приблизно з 1500 р. до н.е. існувала одна (індська, індійська, хінду чи індуська) чи більше, пов'язаних спільною спадщиною цивілізацій. Причому термін "індуська" вважається найбільше придатним для позначення сучасної цивілізації. Індуїзм відіграє провідну роль у культурі значної частини Індостану ще з 2 тис. до н.е. Незважаючи на те, що в самій Індії існує численна ісламська спільнота, а також значна кількість нечисленних культурних груп, індуїзм продовжує залишатися серцевиною соціуму країни й у сучасну епоху. Подібно до терміна "синоїстський", термін "індуський" відрізняє назву цивілізації від назви держави, на території якої виникла цивілізація, ареал поширення якої вийшов за межі державних кордонів.

Ісламська. Цивілізація виникла в VII ст. на Аравійському півострові. Ісламська релігія швидко поширилася в Північній Африці, на Іберійському півострові, у Центральній Азії, на Індостані й у Південно-Східній Азії. Як наслідок, іслам охопив безліч окремих культур чи субцивілізацій, таких, наприклад, як арабська, турецька, перська і малайська. Їх об'єднує шаріат - сукупність релігійних обрядових і юридичних норм, заснованих на спільних правилах ісламу, - що у багатьох країнах забезпечує єдність світського і релігійного життя. Власне, релігією тут є самі форми життя, що суттєво відрізняє цю цивілізацію від багатьох інших, особливо від західної і православної.

На цьому ґрунті виникли різні форми фундаменталізму, зокрема ісламізм - політизований іслам. Однак у деяких ісламських країнах, які обрали шлях модернізації суспільства, створені світські держави на основі кемалізму - протилежної течії фундамен-талізму. Термін "кемалізм" походить від імені турецького лідера початку XX ст. Мустафи Кемаля Ататюрка, який після падіння Османської імперії повів країну шляхом модернізації. Для цього йому довелося відокремити іслам від держави і віддати його суспільству як релігію.

Західна. Вважають, що ця цивілізація почала формуватися в VIII-IX ст. Вона включає такі основні ареали: європейський, північноамериканський, австралійський, новозеландський, південноаф-риканський і, ймовірно, латиноамериканський. За рівнем розвитку протягом декількох сотень років вона відставала від багатьох інших цивілізацій.

Європейська культура почала розвиватися між XI і XIII ст., систематично запозичуючи досягнення візантійської й ісламської цивілізацій. У цей період Угорщина, Польща, скандинавські та прибалтійські країни прийняли християнство, а також римське право й інші аспекти західної цивілізації, що стабілізувало східну межу цієї цивілізації. Протягом XII-XIII ст. Захід вів боротьбу за панування над Іспанією й встановив панування в Середземномор'ї. Захід демонструє стійку експансію і впливає на інші цивілізації.

Наприкінці XV ст. до Заходу остаточно відходить Іберійський півострів, до цього зайнятий маврами. У цей же час починається португальське проникнення в Азію, а іспанське - в Північну та Південну Америку. Наступні 250 років уся Західна півкуля і велика частина Азії потрапляють під європейське правління чи панування. Проте наприкінці XVIII ст. настає кінець безпосереднього європейського контролю спочатку в США, потім на Гаїті, на більшій частині Латинської Америки. Однак у другій половині XIX ст. Захід інтенсивно поширює свій контроль на Африку, Індостан та інші регіони Азії, а на початку XX ст. підкорює Близький Схід, за винятком Туреччини. До 1914 р. європейці чи колишні європейські колонії (в обох Америках) контролювали 84% поверхні земної суші, а 1920 р. цей показник був ще вищим, оскільки значна частина Османської імперії була поділена між Великобританією, Францією та Італією. Внаслідок наступної деколонізації в XX ст. Захід втрачає переважну частину залежних територій. Сьогодні Захід ототожнюється з тим, що раніше називалося західним християнством.

Православна. А.Тойнбі вважав, що історичні передумови виникнення православної цивілізації аналогічними тим, які виявляються в основі західної історії. Еллінське суспільство стало "батьком" двох "синів". Розрив між католицькою і православною церквами 1054 р. завершив процес диференціації суспільних структур, внаслідок чого спочатку у Візантії, а потім і в державах, які прийняли православ'я пізніше, почала формуватися самостійна цивілізація. Уже в Середньовіччя православне християнство було цілковито відмінним від західного християнства.

Латиноамериканська. Латинська Америка володіє порівняно яскраво вираженою ідентичністю, що відрізняє її від Європи і Північної Америки. Хоча її походження і пов'язане з західнохристиянською цивілізацією, проте вона інтегрує місцеві культури, подібних до яких в Європі не існує, а в Північній Америці вони були знищені.

Латинська Америка може також розглядатися або як субци-вілізація в межах західної цивілізації, або як окрема цивілізація, що тісно пов'язана з Заходом і внутрішньо роз'єднана в питанні приналежності до Заходу.

Африканська. Більшість відомих фахівців, окрім Ф. Броделя, заперечують існування окремої африканської цивілізації. Північна частина Африканського континенту і його східне узбережжя належать до ісламської цивілізації.

Особливу культуру представляє Ефіопія. У Південній Африці спочатку голландські, потім французькі, а згодом англійські поселенці сформували європейську культуру, значно доповнену африканським племінним компонентом. Свого часу європейський імперіалізм приніс християнство значній частині континенту на південь від Сахари. Однак у цій частині Африки домінують різні племінні ідентичності і язичество. На ґрунті трайбалізму виникають численні локальні та міждержавні збройні конфлікти, які забирають життя сотень тисяч людей, а живих спонукують до вимушеної міграції.

Для країнознавства дуже важливою є проблема чіткості територіальних меж цивілізацій на визначений момент часу. Цивілізації не мають чітких кордонів. Історично люди можуть змінювати свою ідентичність, оскільки культури народів взаємодіють і взаємозбагачуються. Змінюється і ступінь відмінності чи подібності цивілізацій. Однак, незважаючи на цю невизначеність, цивілізації є значними спільнотами, розділені границями, хоча в багатьох випадках не чітко вираженими.

Питання для закріплення:

1. 2. Дайте визначення регіональної цивілізації.

2. У чому полягають основні теоретичні проблеми і дискусійні питання цивілізаційного підходу?

3. Охарактеризуйте проблему чисельності цивілізацій світу.

4. Назвіть основні історичні етапи і характерні ознаки сучасних (існуючих) цивілізацій.

5. Які наукові підходи виділення людських цивілізацій?

6. У чому полягає проблема визначення кордонів між цивілізаціями?

7. Які причини зіткнення цивілізацій на сучасному етапі?

ЛІТЕРАТУРА

1.Мальська М. П., Антонюк Н. В., Занько Ю. С., Ганич Н. М. Країнознавство: теорія та практика. Підручник. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 528 с.

2.Мальська М. П., Гамкало М. З., Бордун О. Ю. Туристичне країнознавство. Європа.: Навч. посіб. – 2-ге вид., – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 224с.

3.Мальська М. П., Худо В. В. Туристичний бізнес: теорія та практика. Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 424 с.

1. Охарактеризуйте основні тенденції глобального розвитку, які впливають на розвиток країнознавчих досліджень.

9. Дайте визначення геоекономічної структури планети, назвіть рушійні сили її розвитку.

10. Охарактеризуйте основні ознаки сучасного світового ринку.

11. Проаналізуйте триярусну просторову систему світового господарства.

12. В чому виявляється нерівномірність світового соціально-економічного розвитку і як вона впливає на типологізацію країн?

2. Розкрийте поняття науки як складної сукупності нормативних систем.

8. Чим відрізняються екстенсивні та інтенсивні періоди в науці?

9. В чому полягає основне питання будь-якої науки?

13. Чому невпинно вростає кількість країн на політичній карті світу?

14. Назвіть головні причини розпаду імперій.

15. Опишіть місце країнознавства в системі географічних наук.

Читайте також:

1. III. Програма
2. III. Програма
3. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження.
4. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
5. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
6. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
7. Вибір проблеми та вимоги до теми дослідження.
8. Види систематизації результатів дослідження.
9. Визначення проблеми, на розв’язання якої спрямована Програма
10. ВИРОБНИЧА ПРОГРАМА ТА ЇЇ РЕСУРСНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ. ПЛАНУВАННЯ ВИТРАТ ПІДРОЗДІЛІВ ПІДПРИЄМСТВА.
11. Виробнича програма, її сутність та основні поняття
12. Вплив експериментатора на результати дослідження. Способи контролю.

Переглядів: 2430