• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Регулювання норми обов’язкових резервів

Згідно із Законом України «Про Національний банк України»: «грошово-кредитна політика» - комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на забезпечення стабільності грошової одиниці України

У західній економічній науці грошово-кредитну політику переважно розглядають з концептуальних позицій, що вплинуло на погляди деяких українських економістів. Так, І. Лютий головним у грошово-кредитній політиці вважає державне регулювання грошового обігу та кредитних відносин. Основна мета такої політики підпорядкована загальноекономічній політиці держави і спрямована на досягнення економічної стабільності та прогресу в умовах оптимального рівня макроекономічних показників. Михасюк І. та інші науковці стверджують, що грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням до бюджетної політики, яка ґрунтується на низці переваг над фіскальною політикою.

Грошово-кредитна політика центрального банку: типи, стратегічні цілі, проміжні й тактичні завдання. Інструменти реалізації грошово-кредитної політики

Особливості здійснення процентної політики та рефінансування Національним банком України.

Регулювання норми обов’язкових резервів.

Питання на самостійне опрацювання:

1. Інші методи грошово-кредитної політики (л).

2. Реалізація грошово-кредитної політики в України (доповідь студента).

Основна література

1. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 7.12.2000 р. №2121-ІІІ. із змінами та доповненнями.

2. Про Національний банк України: Закон України від 20.05.1999 р. № 679-XIV із змінами та доповненнями.

3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Затверджено постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275. із змінами та доповненнями.

4. Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття філій, представництв, відділень: Затверджено постановою Правління НБУ від 31.08.2001 р. №375.із змінами.

5. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків України: Затверджено постановою Правління НБУ від 28.08.2001 р. № 368.

6. Банківські операції: Підручник/ За ред. А. М. Мороза. - К.: КНЕУ, 2008. – 608с.

Додаткова література

1. www.nbuv. gov. ua – національна бібліотека України ім.В. І. Вернадського.

2. www. bank. gov.ua – сайт Національного банку України.

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.

Сутність грошово-кредитної політики. Більш повно і точно виражає сутність грошово-кредитної політики визначення її як комплексу взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього визначення, монетарній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; заходи ці реалізуються центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході грошово-кредитна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів. Вона має внутрішньо єдину інституційну основу — грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні грошово-кредитна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічному регулюванні.

Таким чином, спостерігається розмежування змісту грошово-кредитної політики, з одного боку, як дискреційної, що властиве кейнсіанству, з іншого – монетаристської за змістом. Інші автори акцентують увагу на ролі центрального банку в здійсненні грошово-кредитної політики. Так, А. Мороз та М. Пудовкіна під грошово-кредитною політикою розуміють "комплекс взаємопов'язаних і скоординованих дій для досягнення певних цілей щодо регулювання грошового ринку, які проводить держава через свій центральний банк". П. Нікіфоров трактує грошово-кредитну політику як сукупність заходів, спрямованих на забезпечення нормального функціонування грошового обігу, стійкості національної грошової одиниці, стабільності її купівельної спроможності, а також забезпечення рівноважного розвитку економіки загалом.

Об’єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні заходи грошово-кредитної політики, є такі змінні грошового ринку:

¾ пропозиція (маса) грошей;

¾ ставка процента;

¾ валютний курс;

¾ швидкість обігу грошей та ін.

Залежно від економічної ситуації в країні об’єктом монетарного регулювання може бути вибрана одна з них чи навіть кілька одночасно.

Суб’єкти грошово-кредитної політики. В Україні головним суб’єк­том грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки — Міністерство фінансів, Міністерство економічного і торговельного розвитку, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації грошово-кредитної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан грошово-кредитної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Цільова спрямованість грошово-кредитної політики. Для з’ясу­вання ролі грошово-кредитної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання заведено називати цілями грошово-кредитної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину. Держава в цілому має у своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв’язання таких завдань.

Проміжні цілі грошово-кредитної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями грошово-кредитної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціллю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон’юнктури. І навпаки, якщо стратегічною ціллю є стабілізація цін, то проміжною має бути стримування зміни кон’юнктури ринку.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям руху економічної змінної визначається проміжною ціллю грошово-кредитної політики та характером показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон’юнктури як проміжної цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси беруться базові гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні центрального банку.

Грошово-кредитна політика зводиться до економічного регулювання через механізми зміни пропозиції (маси) грошей та їх ціни (проценти) на грошовому ринку. Збільшення пропозиції гро­шей, за інших рівних умов, зумовлює зниження процента та зрос­тання інвестицій, а також зростання платоспроможного попиту на ринках. Усе це на коротких часових інтервалах пожвавлює кон’­юнктуру ринків і посилює стимули до розширення виробництва.

Залежно від напряму та темпів зміни пропозиції грошей та рівня процента розрізняють такі види грошово-кредитної політики:

— експансійна;

— рестрикційна.

При експансійній політицідопускається неконтрольоване, довільне зростання пропозиції грошей, через що гроші стрімко «дешевіють». Наслідком такої політики неминуче стає інфляція, темпи якої швидко зростають, у зв’язку з чим її ще називають політикою інфляції. Такий результат експансійної політики має негативний вплив на економіку, і тому уряди за нормальних обставин намагаються уникати такої грошово-кредитної політики. Більш доцільною і широко застосовуваною є політика повільного, контрольованого зростання грошової маси і м’якого зниження процента, завдяки чому інфляція підтримується на низькому рівні, стає контрольованою і перетворюється у дійовий стимулятор економічного зростання, збільшення зайнятості. Цю політику, на відміну від політики інфляції, називають політикою дезінфляції.

При політиці грошово-кредитної рестрикції допускається стрімке, не досить зважене скорочення пропозиції грошей, внаслідок чого гроші стрімко «дорожчають», сукупний попит скорочується, провокуючи зниження рівня цін і падіння економічної активності. Цю політику називають політикою дефляції. Зважаючи на її негативні наслідки, уряди намагаються уникати відвертої політики дефляції, а допускають лише повільне і незначне скорочення пропозиції грошей та рівня процента, що м’яко гальмує економічну активність, без глибокого спаду виробництва. Така політика дістала назву політики рефляції.

Важливе місце в адміністративному регулюванні грошово-кредитної сфери посідає селективна кредитна політика, яка особливо активно використовується у країнах, що розвиваються. Селективна кредитна політика застосовується у країнах з недостатньо розвиненим фінансовим ринком.

Основними інструментами селективної кредитної політики є:

- кількісні параметри кредитів, спрямованих у певні галузі;

- створення спеціальних фінансово-кредитних закладів, які кредитують певні галузі за нижчими процентними ставками;

- різноманітні пільги для банківських інституцій, які надають кредити переважно пріоритетним сферам економіки.

Застосування селективної кредитної політики поряд з певними позитивними рисами має й негативні наслідки, зокрема:

- розвиток галузей економіки потрапляє в залежність від пільгового кредитування;

- надмірне зростання грошової маси, що посилює інфляційні процеси;

- кредитування найперспективніших галузей економіки ускладнюється внаслідок спрямування грошових потоків у певні галузі;

- зміна кон'юнктури на світових ринках негативно впливає на окремі галузі, які отримували значні обсяги пільгових кредитів.

Використання методів прямого регулювання грошового обігу найбільш поширене у країнах із перехідною економікою, оскільки механізми непрямого впливу у них ще не набули достатнього поширення. Адміністративні методи дають необхідний ефект у випадках їх використання поряд із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу. Однак активне застосування прямих інструментів є дієвим лише протягом короткого періоду. За тривалого застосування їхня дієвість знижується.

Проведення ефективної грошово-кредитної політики ставить перед грошовим ринком такі вимоги:

- досягнення високого рівня його структуризації, за яким успішно функціонують усі складові цього ринку – кредитний ринок із сегментами ринку грошей та ринку капіталу, міжбанківський ринок, ринки державних і корпоративних цінних паперів, валютний ринок;

- достатній рівень лібералізації всіх секторів грошового ринку для забезпечення вільного переміщення грошей, вільного доступу на ринки всіх економічних суб’єктів, формування реального співвідношення попиту і пропозиції в кожному з секторів та забезпечення реального зв’язку між відповідними ціновими індикаторами - ставкою банківського процента , доходу з цінних паперів, обмінного курсу валют;

- вільний доступ усіх комерційних банків на будь-який сектор грошового ринку;

- наявність широких зовнішньоекономічних зв’язків, забезпечення конвертації національної валюти, проведення реальної курсової політики.

Формування грошово-кредитної політики як дуже важливого і складного механізму економічного регулювання ставить ряд вимог до банківської системи щодо рівня розвитку її інфраструктури та якості функціонування.

Основними з таких вимог є:

- дворівнева побудова банківської системи, з якої одному з банків надається статус центрального з монопольним правом емісії грошей. На центральний банк покладаються функції вироблення та реалізації грошово-кредитної політики;

- законодавче та фактичне забезпечення незалежності центрального банку від державних органів виконавчої та законодавчої влади, достатньої для проведення ним самостійної грошово-кредитної політики;

- законодавче закріплення за центральним банком статусу резервної структури банківської системи в цілому з наданням йому права регулювати резервні фонди всіх банків другого рівня;

- законодавче надання центральному банку статусу кредитора в останній інстанції для банків другого рівня та статусу фінансового агента уряду;

- широкий розвиток мережі банків другого рівня, достатньої для повного забезпечення попиту економічних суб’єктів на позичкові кошти;

- створення системи державного регулювання та нагляду за роботою банків другого рівня , що гарантує функціональну поведінку останніх у межах, визначених монетарною політикою центрального банку;

- забезпечення високого рівня довіри до банківської системи загалом через досягнення стабільності кожного окремого банку.

Світова практика грошово-кредитної політики нагромадила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна поділити на дві групи:

¾ інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

¾ інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов’язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установ­лення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних суб’єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання з допомогою таких інструментів належить до економічних методів державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер. Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин застосування інструментів опосередкованої дії неухильно розширюється, а інструментів прямої дії — скорочується. У перехідний період в Україні останні застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі, часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали негайного втручання з боку регулятивних органів.

Сутність грошово-кредитної політики можна визначити на основі структуризації функцій, які вона виконує. Грошово-кредитній політиці характерні наступні функції: по-перше, розробка різноваріантних регулятивних заходів; по-друге, спрямованість їх на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей; по-третє, реалізація центральним банком заходів через механізм грошового ринку.

Регулювання норми обов’язкових резервів — високопотужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов’язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов’язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то досить відповідно знизити норму обов’яз­кового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну — збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів.

Цей інструмент грошово-кредитної політики має ту перевагу, що він однаково впливає на всі банки, змінюючи пропозицію грошей негайно і досить потужно. Але він має і значні недоліки.

По-перше, підвищення норми обов’язкового резервування може привести всі банки з невеликими надлишковими резервами в неліквідний стан, підірвати їх становище на ринку. Щоб урятувати такі банки, центральному банку довелось би вживати компенсуючих заходів, наприклад посилити їх рефінансування чи збільшити купівлю цінних паперів, що буде розмивати регулятивний ефект від застосування інструменту обов’язкового резервування.

По-друге, підвищення норми резервування негативно позначається на фінансах банків, оскільки обмежує їхні доходи за активними операціями. У цьому зв’язку таке застосування даного інструменту рівноцінне підвищенню оподаткування банків.

По-третє, якщо потрібно змінити пропозицію грошей на короткий строк і в невеликих обсягах, то цей інструмент просто не годиться, бо зміна норми резервування на 1% може дати значно більшу зміну пропозиції, ніж це потрібно. А часті зміни норми резервування (вгору-вниз) взагалі можуть паралізувати діяльність банків.

Читайте також:

1. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
2. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
3. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
4. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
5. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
7. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
8. Автоматичне регулювання.
9. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
10. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
11. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби
12. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

Переглядів: 1406