• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Кредити та кредитні лінії на розвиток бізнесу

ПЛАН

Лекція 4

Тема 10. Фінансові послуги на фондовому ринку

Тема 9. Фінансові послуги на ринку позик

Тема. Фінансові послуги на ринку позик та фондовому ринку (2год.)

Мета заняття:Розглянути механізм надання і погашення довгострокових кредитів. Визначити роль та особливості мікрокредитування бізнесу в Україні. Ознайомити студентів з особливостями біржового обігу цінних паперів, факторами формування ринку державних цінних паперів. Розвивати економічне мислення студентів, комунікативні здібності, а також вміння швидко та якісно аналізувати інформацію.

1. Основні види фінансових послуг на ринку позик. Банківське кредитування: іпотечне кредитування; факторинг, лізинг; кредитні лінії для розвитку бізнесу.

2. Принципи та умови мікрокредитування.

3. Основи організації та роботи фондової біржі.

4. Основні світові та українські фондові індекси.

Рекомендована література: 3, 8, 19, 27, 28, 44, 47, 63, 68, 70, 72, 70, 79, 82.

1. Основні види фінансових послуг на ринку позик. Банківське кредитування: іпотечне кредитування; факторинг, лізинг; кредитні лінії для розвитку бізнесу.

Відносини з кредитування регулюються Цивільним кодексом України, Положенням НБУ «Про кредитування» № 246 від 25.09.95 та іншими нормативними актами.

Кредит – позичковий капітал кредитної установи в грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах забезпеченості, зворотності, терміновості, платності, цільового характеру використання.

Фінансовий кредит надається суб’єктам кредитування усіх форм власності в тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.

Суб’єкти кредитної угоди – це: кредитор; позичальник; посередник; гарант; поручитель.

Учасники — фізичні і юридичні особи-резиденти або нерезиденти.

Об’єкт кредитної угоди у вузькому розумінні — це майно, під яке видається кредит; у широкому — матеріальний процес у цілому, що забезпечує повернення позичок, заборгованості.

Види кредитів:

· за термінами використання;

· за забезпеченням: заставою; гарантуванням; іншими видами;

незабезпечені (бланкові);

· за ступенем ризику: стандартні; з підвищеним ризиком;

· за методами надання: разовий кредит; відповідно до кредиторської

лінії; спеціальні методи;

· за терміном погашення: одноразово; на виплат; достроково; після

закінчення встановленого терміну кредитування.

Економічною основою кредитного процесу є взаємовідносини кредитора і позичальника, пов'язані з об’єктом кредитування.

Особливості сучасної системи кредитування:

> використання реальних ресурсів;

> підвищення ролі банків;

> комерційний характер кредитування;

> створення НБУ нормативної бази кредитування;

> перехід від кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта.

Методи кредитування:

Ø за оборотом для забезпечення основної діяльності (застосовується при інтенсивних грошових оборотах підприємства);

Ø за залишком (кредитуванню підлягають основні сфери діяльності

підприємства, однак кредит визначається не за рухом цінностей, а за їх залишками);

Ø оборотно-сальдовий (перехідна форма, має риси перших двох;

вводяться обмеження за розміром заборгованості);

Ø за контокорентом (відкривається єдиний активно-пасивний рахунок, при якому всі інші закриваються; на різницю коштів (дебетове сальдо) банком надається кредит під пільговий процент).

Різновид – овердрафт (встановлюється ліміт).

Кредитний ризик – ризик невиконання позичальником або контрагентом банку зобов'язань по кредитних операціях, який виявляється в тому, що позичальник не оплачує процентів, основний борг або відхиляється від умов кредитного договору.

Відповідно до ст. 59 Закону України «Про НБУ» для відшкодування можливих втрат по кредитних операціях правління НБУ розробив «Порядок формування резервів по кредитних операціях» від 06.07.00 р. № 279.

Заборгованостями по кредитних операціях, які входять до кредитного портфеля банку, є:

> термінові депозити, розміщені в інших банках, і сумнівна заборгованість за ними;

> кредити, надані іншим банкам, і сумнівна заборгованість за ними;

> рахунки суб’єктів кредитування за овердрафтом і факторингом;

> кошти за операціями репо;

> кредити у формі обліку векселів;

> кредити за торговельними операціями, у поточній та інвестиційній діяльності;

> сумнівна заборгованість за кредитами;

> кредити в інвестиційну діяльність і на поточні потреби фізичних них осіб;

> гарантії, акцепти, авалі.

Згідно з п. 4.3 «Порядку формування резервів по кредитних операціях» кредитор оцінює фінансовий стан позичальника по таких пунктах, як: платоспроможність; фінансова стійкість; обсяг реалізації продукції; обороти по рахунках; склад і динаміка дебіторської та кредиторської заборгованості; прибуток, збитки; рентабельність виробництва; кредитна історія.

Платоспроможність оцінюється за такими показниками: коефіцієнт миттєвої ліквідності, коефіцієнт поточної ліквідності, коефіцієнт загальної ліквідності, коефіцієнт маневреності, коефіцієнт незалежності, рентабельність активів, рентабельність продажів.

Поручительство — договір з однобічними зобов'язаннями, по коштах якого поручитель бере зобов'язання перед кредитором оплатити заборгованість позичальника.

Гарантія — документоване поручительство за виконання певною особою грошових чи майнових зобов'язань або форма відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань.

Гарантія, на відміну від поручительства, не є документом, який доповнює кредитну угоду.

Забезпечення кредиту у формі поручительства або гарантії передбачає право банку на безумовне списання засобів у необхідних розмірах з рахунків поручителя або гаранта при непогашенні позичальником зобов'язань у визначений термін.

Банківська гарантія – поручительство, видане банком-гарантом, про виконання клієнтом або іншою особою грошових або інших зобов'язань.

Гарантія видається під забезпечення за певну комісійну винагороду.

Види гарантій: гарантія, що забезпечує відшкодування збитків (при транспортуванні товару); поручительство за векселем (аваль); гарантія забезпечення позову (солідарне поручительство); митна гарантія; платіжна; судова; договірна.

Форми гарантій: термінова з безвідкличним характером; забезпечена і незабезпечена; обмежена і необмежена за сумою; умовна і безумовна за вимогою; проста і синдикована.

Основною інвестиційною функцією комерційних банків є надання кредитів підприємницьким структурам. Кредит виступає опорою сучасної економіки, невід'ємним елементом економічного розвитку. Його використовують як великі підприємства і об'єднання, так і малі виробничі, сільськогосподарські і торгові структури, а також і окремі громадяни.

Комерційні банки надають підприємницьким структурам кредити на умовах: платності; строковості; поверненості; забезпечення; цільового використання.

Роль кредиту в різних фазах циклу не однакова. В умовах економічного підйому, достатньої економічної стабільності кредит виступає чинником зростання. Перерозподіляючи величезну грошову і товарну масу, кредит живить підприємства додатковими ресурсами. Його негативний вплив може, однак, виявитися в умовах перевиробництва товарів. Особливо помітний такий вплив в умовах інфляції. Нові платіжні кошти, що входять за допомогою кредиту в оборот, збільшують і без того надмірну масу грошей[4].

Кредит для підприємства – це інвестиція, яку потрібно вкласти у виробництво чи іншу сферу з метою отримання прибутку. Лише за умови прибутковості підприємства можливе повернення кредиту та нарахованих відсотків. На сьогоднішній час, коли досить багато підприємств є збитковими, комерційні банки дуже обережно ставляться до видачі кредитів, тому що існує ризик неповернення кредиту та нарахованих відсотків по ньому.

Дана ситуація ускладнює відносини між комерційними банками і підприємницькими структурами. Поодинці вони цю проблему не вирішать, потрібно спільними зусиллями шукати вихід з цього становища, йти назустріч один одному. Комерційні банки, з метою вирішення даної ситуації, можуть надавати кредити під нижчу процентну ставку та на довший період. Підприємницькі структури, в свою чергу, повинні забезпечити беззбиткову діяльність і гарантувати (забезпечити) повернення кредиту та нарахованих відсотків.

Виходячи з вищесказаного можна зробити висновок, про необхідність взаємодії банківської системи з підприємницькими структурами, оскільки банки відіграють провідну роль у вирішенні інвестиційних потреб виробничого сектора.

Закон України “Про іпотеку” від 5 червня 2003 року № 898-IV

Закон України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від 19 червня 2003 року № 979-IV

Закон України “Про іпотечні облігації” 22 грудня 2005 року № 3273-IV

Від­повідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку», «іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і ко­ристуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодер­жатель має право в разі невиконання боржником за­безпеченого іпотекою зобов’язання одержати задово­лення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки пере­важно перед іншими кредиторами цього боржника».

Для іпотеки характерно: майно залишається в руках боржника; обов’язкова реєстрація застави в земельній книзі. Угода про іпотеку підлягає державній реєстрації. Вона здійс­нюється на підставі заяви заставодержателя з додатком до неї за­ставної. Відомості про державну реєстрацію іпотеки вносяться в заставну.

Іпотечне кредитування - правовідносини, що виникають з приводу набуття права вимоги іпотечного боргу за правочинами та іншими документами.

Іпотечний кредит – довгострокова позика, яка надається банком під заставу нерухомості або землі, з обов’язковою державною реєстрацією застави у Земельній книзі. Такий кредит діє у промисловості (під заставу будівель та споруд), сільського господарства (під заставу землі і споруд); у житловому будівництві (під заставу збудованого житла).

Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення. Іпотечні позики в сучасних умовах найчастіше використовуються для фінансування придбання, побудови і перепланування житлових і виробничих приміщень, а також освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те, що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої він береться.

Суб'єктами іпотечного кредиту є:

· кредитори з іпотеки — іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки;

· позичальники — юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки.

Суб’єкти іпотеки:

· іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель;

· майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника;

· іпотекодержатель - кредитор за основним зобов'язанням;

· боржник - іпотекодавець або інша особа, відповідальна перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання;

Предметом іпотеки (заставою) є:

· нерухоме майно, зареєстроване у встановленому порядку, як окремий виділений у натурі об’єкт права власності;

· нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне чи комунальне підприємство;

· об’єкти незавершеного будівництва;

· нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору за умови, що іпотекодавець (позичальник) може документально підтвердити право на набуття у власність майна у майбутньому;

· частина нерухомого майна після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на об’єкт нерухомості;

· частина майна, яка не може бути виділена в натурі, але була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору.

У разі неповернення позики кредитор застосовує звернення – стягнення на предмет іпотеки, яке здійснюється шляхом продажу заставленого майна з публічних торгів спеціалізованими організаціями.

Переваги іпотеки:

· об’єкт нерухомості зберігає свої основні якості протягом тривалого періоду часу, що надає можливість отримання довгострокового кредиту;

· ціни на нерухомість у довгостроковій перспективі, як правило, зростають;

· при іпотеці забезпечується додатковий захист прав кредитора, шляхом державної реєстрації застави;

· відносна простота і доступність організації такого процесу та контролю за збереженням предмета застави.

Факторинг – поширена міжнародна посередницька послуга комерційних банків. У порівняно сучасному вигляді факторинг з’явився в середні віки у Великобританії, яка активно торгувала з колоніями. Перші операції факторингу почав вести створений в Англії в XVII столітті «Будинок факторів» (House of Factors). У 60-х роках ХХ ст. факторингові операції почали поступово витісняти комерційний кредит на основі векселів. Факторинг почав активно розвиватися в Англії в XIV ст., що було безпосередньо пов’язано з розвитком текстильної промисловості. Велика кількість факторингових компаній виникла у кінці XIX ст. в США. Вони були агентами «делькредере» німецьких і англійських постачальників одягу і текстиля. Делькредере гарантували оплату всіх товарів. Як компенсацію ризику неплатежу вони стягували додаткову комісійну винагороду. У Європі факторинг одержав розвиток починаючи з 50-х років XX ст. Саме в цей період підприємства стали все активніше застосовувати розстрочку платежу при постачаннях товарів своїм контрагентам. З середини ХХ ст. почав розвиватися міжнародний факторинг. У 1960 році з’явилася перша факторингова асоціація - International Factors Group (IFG), яка на сьогодні об’єднує більше 60 компаній з 41 країни світу. У рамках асоціації була розроблена електронна система передачі інформації між факторинговими компаніями, яка використовується для дуже швидкої оцінки кредитоспроможності дебіторів у всьому світі, для встановлення кредитних лімітів і моніторингу за станом постачань і платіжною дисципліною покупців. У 1968 році була організована Factors Chain International (FCI), яка стала найбільшою в світі факторинговою асоціацією з 190 членами із понад 50 країн світу. У 2003 році на неї доводилося 47,8 % ринку внутрішнього факторингу і 63,9 % ринку міжнародного факторингу. У кінці 50-х – початку 60-х років ХХ ст. були створені три найбільші міжнародні факторингові групи: Heller International Group, International Factors Group S.C., Factors Chain International.

У Оттаві 28 травня 1988 року була підписана Конвенція УНІДРУА по міжнародних факторингових операціях, що встановлює загальні юридичні рамки операцій, контроль за рівновагою інтересів різних учасників при факторингових операціях. У конвенції УНІДРУА «Про міжнародний факторинг» (UNIDROIT Convention on International Factoring) «під факторинговим контрактом розуміється контракт, заключенний між однією стороною (постачальником) і іншою стороною (фінансовим агентом), відповідно до якого: постачальник повинен або може поступатися фінансовому агенту грошовими вимогами, витікаючими з контрактів купівлі-продажу товарів, що укладаються між постачальником і його покупцями (боржниками), за винятком контрактів, які відносяться до товарів, що набувають переважно для особистого, сімейного і домашнього використання.

Відповідно до положень даної конвенції операція вважається факторингом в тому випадку, якщо вона задовольняє як мінімум двом з чотирьох ознак:

1) наявністю кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог;

2) веденням бухгалтерського обліку постачальника, раніше всього обліку реалізації;

3) інкасуванням його заборгованості;

4) страхуванням постачальника від кредитного ризику.

Суть факторингу полягає у купівлі банком або спеціалізованою факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкасація за визначену винагороду. Факторингова компанія купує у своїх клієнтів платіжні вимоги до покупців на умовах негайної оплати 80–90 % вартості прямих поставок (за винятком комісійних), незалежно від терміну надходження виторгу від покупців.

Схема факторингової операції досить проста. Після отримання документів про постачання товарів (послуг) банк або фінансова компанія (фактор), здебільшого після перевірки платоспроможності покупця, виплачує своєму клієнту, як правило, від 60 % до 90 % суми платежу за поставлений товар або вартості наданої послуги. Інші 10–40 % суми боргу фактор тимчасово утримує у зв’язку з прийняттям ризику погашення боргу. Здійсненню факторингової угоди передує серйозна аналітична робота. Отримавши заявку від підприємства, факторингова компанія вивчає впродовж 1–2 тижнів економічний і фінансовий стан потенційного клієнта, характер його ділових зв’язків. Якщо підприємство стало клієнтом факторингової компанії, то клієнт надає факторинговій компанії всі рахунки-фактури, виставлені на покупців. За кожним документом клієнт повинен дістати згоду на оплату (за аналогією з акцептом платіжних вимог). Факторингова компанія вивчає всі рахунки-фактури, визначаючи платоспроможність покупців. Це триває від 24 годин до 2–3 днів. Факторингова компанія може оплатити рахунок у момент настання терміну платежу або достроково. В останньому випадку вона виконує функції банку, тому що дострокове надання коштів клієнтові рівноцінне видачі йому кредиту. Найважливішою послугою тут є гарантія платежу клієнтові. Ця гарантія охоплює повний обсяг внутрішніх і міжнародних операцій: факторингова компанія зобов’язана оплатити клієнтові всі акцептовані рахунки-фактури, навіть у випадку неплатоспроможності боржників. Крім того, банк визначає максимальну суму за операціями факторингу, у межах якої постачання товару або надання послуг може проводитися без ризику неотримання платежу. У договорі на здійснення факторингових операцій повинен бути зазначений засіб розрахунку обмежуючої суми й описані обставини, за яких факторинговий відділ зобов’язаний здійснювати платіж на користь постачальника.

У вартість факторингових послуг включається плата за обслуговування (комісія) і плата за надані в кредит кошти. Плата за обслуговування стягується за звільнення від необхідності вести облік, за страхування від появи сумнівних боргів і розраховується як певний відсоток від суми рахунків-фактур. Розмір цієї плати може варіюватися залежно від масштабів виробничої діяльності постачальника і надійності його контрактів, а також від експертної оцінки факторинговим відділом ступеню ризику неплатежу і складності стягнення коштів з покупців. У середньому на вітчизняному ринку комісія встановилася на рівні 0,5–3 % від вартості рахунків-фактур. Проте комерційні банки визначають розмір плати за домовленістю з конкретним клієнтом за кожним договором, тому ставка плати за обслуговування може виявитися і вищою (5 % і більше). Розмір плати за обслуговування може визначатися не тільки у відсотках від суми платіжних вимог, а й через встановлення фіксованої суми.

Факторинг актуальний для підприємств, які:

• здійснюють поставки товарів (виконання робіт, надання послуг) з відстрочкою платежу (на умовах товарного кредиту) терміном від 15 до 60 днів;

•прагнуть до нарощування обсягів поставок за умов маркетингової та технологічної готовності, але не мають достатнього фінансування обігових коштів.

Основними конкурентними перевагами факторингу для постачальників є:

1) можливість збільшення кількості потенційних покупців за рахунок побудови ефективної системи продажу в кредит;

2) можливість збільшення обсягів поставок за рахунок збільшення кількості покупців;

3) можливість трансформації дебіторської заборгованості у грошові кошти та досягнення, таким чином, балансу грошових потоків, збільшення за рахунок цього ліквідності та рентабельності поставок;

4) можливість здійснення оптових закупівель значних партій товарів та, відповідно, підтримання розширеного асортименту, за рахунок наявності обігових коштів, для миттєвого задоволення вимог покупців;

5) поліпшення ділового іміджу та платоспроможності через можливість проведення своєчасних розрахунків зі своїми кредиторами;

6) зміцнення ринкової позиції;

7) відсутність застави;

8) гарантована відсутність іммобілізації оборотних коштів у дебіторську заборгованість.

Основними конкурентними перевагами факторингу для покупців є:

1) можливість проведення розрахунків із постачальниками з відстрочкою платежу після реалізації товару (робіт, послуг) кінцевому споживачу;

2) можливість користування товарним кредитом, а тому відсутність необхідності в кредиті банку;

3) можливість збільшення обсягів закупівель із відстрочкою платежу.

Основними перевагами факторингу для банку (фактора) є:

1)посилення ділових відносин із клієнтами через пропозицію додаткової конкурентоспроможної послуги;

2) додаткова можливість збільшення клієнтської бази за допомогою залучення на обслуговування платоспроможних покупців (дебіторів) постачальника;

3) збільшення ресурсної бази банку через збільшення у постачальників (клієнтів) обсягів грошових надходжень на поточні рахунки внаслідок збільшення обсягів їх поставок;

4) диверсифікація кредитного ризику між покупцями (дебіторами);

5) можливість для банку отримати додаткові джерела доходів;

6) зменшення обсягів резервування за факторингом порівняно з кредитними операціями.

Міжнародний досвід свідчить, що на ринку однієї країни можуть успішно працювати 5–7 факторингових компаній. У Центральній і Східній Європі обороти найкрупніших з них складають 1,5–1,8 млрд дол.

Види факторингу:

Внутрішній факторинг передбачає, що постачальник, його контрагент та банк перебувають у тій самій країні.

Зовнішній факторинг передбачає, що одна зі сторін факторингової угоди перебуває за кордоном.

Конвенційний (відкритий) факторинг – це тип факторингу, коли підприємство-постачальник повідомляє підприємство-покупця (дебітора) про те, що права на одержання оплати переуступлено банку або факторинговій компанії.

Конфіденційний (закритий) факторинг передбачає, що ніхто з контрагентів постачальника не знає про переуступку ним прав на одержання оплати банку чи факторинговій компанії.

Факторинг з правом регресу дозволяє банку (факторинговій компанії) повернути підприємству-постачальнику розрахункові документи, від оплати яких відмовився покупець, і вимагати повернення підприємством-постачальником коштів.

Факторинг без права регресу означає, що банк (факторингова компанія) бере на себе весь ризик щодо платежу.

Повне факторингове обслуговування включає, крім суто факторингових послуг, і надання ряду інших: аудиторських, обліку дебіторської заборгованості, повного управління борговими зобов'язаннями тощо.

Частковий факторинг – це оплата банком (факторинговою компанією) лише рахунків-фактур постачальника.

Факторинг з попередньою оплатою передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано банку (факторинговій компанії").

Факторинг без попередньої оплати – це такий вид факторингу, коли банк (факторингова компанія) зобов'язується оплатити передані йому постачальником розрахункові документи лише в день оплати документів боржником.

Бáнківський форфéйтинг — фінансування міжнародної торгівлі шляхом обліку перевідних векселів без права регресу, тобто покупець векселя бере на себе весь ризик неплатежу і не може пред'явити претензії попередньому власнику.

В обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їх вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик неоплати зобов'язань та разового збору за зобов'язання купити векселі експортера.

Форфейтинг– це одна з нових форм кредитування зовнішньої торгівлі. Її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі.

Лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансо­вих коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне ко­ристування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця, або набувається ним у власність за дору­ченням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного про­давця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке майно, що належить до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку і що­до якого немає обмежень про передавання його в лізинг. Розріз­няють лізинг рухомого і нерухомого майна.

Суб'єктами лізингу є сторони, які мають безпосереднє від­ношення до об'єкта лізингу. При цьому їх можна умовно поділи­ти на прямих і непрямих учасників.

Залежно від рівня окупності об'єкта лізингу розрізняють опе­ративний та фінансовий лізинг.

Оперативний лізинг передбачає передання лізингоодержувачу права користування об'єктом лізингу, який належить лізингодавцю, на строк, що не перевищує строку його повної амортизації, з обов'язковим поверненням об'єкта лізингу його власнику після закінчення строку дії лізингового договору. Закон України «Про фінансовий лізинг» передбачає, що сума відшкодування вартості об'єкта лізин­гу в складі лізингових платежів за період дії договору оператив­ного лізингу не може перевищувати 10% вартості об'єкта лізин­гу, визначеної в день укладення договору.

Оперативному лізингу властиві такі характерні ознаки:

—лізингодавець не розраховує на відшкодування всіх своїх витрат за рахунок надходження лізингових платежів від одно­го лізингоодержувача;

—термін дії договору лізингу не охоплює строку повної амор­тизації об'єкта лізингу;

—ризик випадкового знищення чи пошкодження об'єкта опе­ративного лізингу несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу;

—при оперативному лізингу, якщо інше не передбачено дого­вором, усі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних з його експлуатацією та поновленням використаних матеріалів, несе лізингодавець;

—об'єкт оперативного лізингу обліковується на балансі лізингодавця;

—розмір лізингових платежів при оперативному лізингу, як правило, вищий, ніж при фінансовому, що пов'язано з видами ри­зиків, які має враховувати лізингодавець;

—після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений іноді на вигідніших для лізингоодержувача умовах або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу.

Фінансовий лізинг передбачає протягом дії договору лізингу виплату лізингоодержувачем платежів, які покривають повну або більшу частку вартості амортизації об'єкта лізингу, додаткові ви­трати і прибуток лізингодавця. Законом України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу має дорівнювати не менше 75 % вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Фінансовому лізингу притаманні такі ознаки:

—вибір об'єкта лізингу та постачальника здійснює, як прави­ло, лізингоодержувач;

—лізингоодержувач має виключне право використовувати об'єкт лізингу протягом всього договірного строку;

—термін фінансового лізингу має наближатися за тривалістю до строку повної амортизації об'єкта лізингу, тобто термін такого лізингу охоплює строк фізичного зносу об'єкта лізингу повністю або більшу його частину;

—у межах лізингового терміну існує період, протягом яко­го сторони лізингового договору не можуть його розірвати. Цей термін визначається із розрахунку, що лізингодавець мусить компенсувати свої первісні вкладення та інші витрати повністю або більшу їх частину, а також одержати певний прибуток;

—при фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержувач, якщо ін­ше не передбачено договором;

—ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фі­нансового лізингу несе, якщо інше не передбачено договором, лі­зингоодержувач ;

—наявність права придбати об'єкт лізингу після закінчен­ня строку договору за ціною, зафіксованою на дату укладення договору лізингу;

—майно, передане за договором фінансового лізингу, обліко­вується на балансі лізингоодержувача;

—після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викупову­ється ним за залишковою вартістю. Лізингоодержувач може та­кож скласти новий договір на коротший строк і на пільгових умовах або повернути об'єкт лізингу лізингодавцю.

У загальному ви­гляді схема організації багатосторонньої лізингової угоди має такий вигляд (рис. 9.1).

Майбутній лізингоодержувач складає заявку, в якій зазначається об'єкт лізингу, його технічні характеристики, назва постачальника (виробника), строк лізингу та його вид, дані про господарсько-фінансовий стан лізингоодержувача тощо, та надає її лізингодавцю (1). Після одержання заявки та інших необхідних документів лізин­годавець перевіряє їх та всебічно аналізує лізинговий проект, одно­часно з'ясовуючи кредитоспроможність потенційного лізингоодер­жувача (2). Прийнявши позитивне рішення про участь у лізинговому договорі, а також про кредитоспроможність потенційного лізинго­одержувача, лізингодавець сповіщає про це останнього та направляє постачальникові замовлення-наряд та інші документи, що визнача­ють умови виконання лізингової угоди (3). Між лізингодавцем і лі­зингоодержувачем укладається договір лізингу (4). При викорис­танні кредиту як джерела фінансування лізингової угоди лізингода­вець одержує в банку кредит (5). Між постачальником і лізингодав­цем укладається договір купівлі-продажу об'єкта лізингу, яким, зок­рема, регулюються їхні взаємовідносини в процесі виготовлення, поставлення й оплати об'єкта лізингу (6). Постачальник відвантажує об'єкт лізингу лізингоодержувачу, який бере на себе обов'язки що­до його прийняття. Постачальник, як правило, здійснює монтаж і введення в експлуатацію об'єкта лізингу (7). Після закінчення робо­ти складається акт прийняття в експлуатацію об'єкта лізингу, який підписується всіма сторонами лізингової угоди (8). Підписання акта дає право постачальнику на одержання грошових коштів від лізингодавця (9). Лізингова угода підлягає страхуванню за домовленістю сторін договору лізингу відповідно до чинного законодавства (10). Право лізингоодержувача на ремонт і технічне обслуговування об'єкта лізингу визначається договором лізингу або окремим до­говором, укладеним з продавцем (11). Лізингоодержувач за користу­вання об'єктом лізингу вносить періодичні лізингові платежі (12). Після закінчення строку дії договору відбувається повернення об'єкта лізингу лізингодавцю, якщо інше не передбачено договором лі­зингу (13). Періодично лізингодавець здійснює погашення кредиту та виплату процентів банку (14).

Лізингові платежі включають:

—суму, яка відшкодовує при кожному платежі частину варто­сті об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

—суму, що сплачується лізингодавцю як процент за залуче­ний ним кредит для придбання об'єкта лізингу;

—винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно.

Не можуть бути предметом лізингу об’єкти державного майна, земельні ділянки та інші природні об’єкти, цілісні майнові комплекси

Основні перевагилізингу:

- дає можливість лізингоодержувачу розширити виробництво і налагодити обслуговування обладнання без значних одноразових витрат та необхідності залучення позик;

- пом'якшується проблема обмеженості ліквідних коштів, витрати на придбання обладнання рівномірно розподіляються на весь строк її дії. При цьому вивільняються кошти для вкладення в інші види активів;

- підтримується оптимальне співвідно­шення власного і позичкового капіталів лізингоодержувача, оскільки він не залучає позичковий капітал;

- лізингові платежі проводяться після встановлення, налагодження та запуску обладнання в експлуатацію, тим самим лізингоодержувач має можливість здійснювати платежі з коштів, що надходять від реалізації продукції, виробленої на придбаному обладнанні.

- лізинговою угодою може передбачатись зобов'язання лізингодавця проводити ремонт та технологічне обслуговування обладнання;

- дає змогу лізингоодержувачу періодично поновлювати морально застаріле обладнання;

- лізингові платежі здійснюються за фіксованим графіком, тому лізингоодержувач має можливість координувати витрати на фінансування капітальних вкладень та надходження від реалізації продукції, що випускається.

Недоліки лізингового кредиту пов'язані, насамперед, з досить складною організацією лізингових операцій, значними фінансовими витратами на підготовку і реалізацію лізингових угод (особливо за відсутності відповідних податкових пільг).

Переваги даного виду кредиту:

легкість та швидкість отримання кредиту;

кредит надається на розвиток або поточні потреби бізнесу;

можливість дострокового погашення кредиту без застосування штрафних санкцій.

Тарифи та умови:Мета кредитування Поточна діяльність (поповнення обігових коштів, придбання товарів для торгівлі, тощо) та розвиток бізнесу (придбання основних засобів, тощо)

Вид операції Кредит або траншова кредитна лінія з відновленням (немультивалютна)

Сума кредиту до 1 000 000,00 гривень або еквівалент за курсом НБУ в євро

Строк кредитної лінії до 60 місяців

Строк траншу / кредиту до 60 місяців (включно)

Валюта Гривня (UAH)

Комісія 1% від суми кредиту/ траншу

Спосіб надання кредиту Безготівковий, шляхом зарахування на поточний рахунок позичальника у банку

Періодичність погашення заборгованості по кредиту 1. Щомісячно ануїтетними платежами

2. Щомісячно рівними частинами

Забезпечення 1. Нерухоме майно (будівлі та споруди житлового призначення, нежитлового (побутового) призначення, нежитлового (комерційного) призначення)

2. Автотранспорт

3. В якості додаткового забезпечення може прийматися фінансова порука платоспроможних фізичних осіб, фізичних осіб- підприємців та/або юридичних осіб

Документи для оформлення кредиту:

Для позичальників/ майнових поручителів/ фінансових поручителів фізичних осіб- підприємців або фізичних осіб:

1. Паспорт громадянина України, а також дружини/ чоловіка;

2. Свідоцтво про реєстрацію шлюбу;

3. Довідка про присвоєння ідентифікаційного номера, а також дружині / чоловіку;

4. Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи- підприємця;

5. Свідоцтво платника податку;

6. Для платників фіксованого податку і загальної системи оподаткування: декларація за формою 1 за 3 останні звітні квартали;

7. Для платників єдиного податку: звіт суб’єкта малого підприємництва фізичної особи– платника єдиного податку за 3 останні звітні квартали;

8. Патенти, ліцензії, дозволи, якщо діяльність позичальника передбачає наявність таких документів;

9. Довідка з банку, де позичальник обслуговується, що має містити інформацію: про відкриті поточні рахунки; про обороти за рахунками за останні 6 (шість) місяців із щомісячною розбивкою (у разі наявності);

10. Довідка про наявність (відсутність) заборгованості за кредитними операціями в банках, де позичальник обслуговується (у разі наявності);

11. Правовстновчі документи на майно, що пропонується в забезпечення.

При розгляді заяви про надання кредиту можуть знадобитися додаткові документи.

Для позичальників/ майнових поручителів/ фінансових поручителів юридичних осіб:

1. Установчі і реєстраційні документи:

свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи;

довідка про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України;

чинний витяг з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України;

документи, що підтверджують взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби;

реєстр (витяг з реєстру) акціонерів (для акціонерних товариств);

статут юридичної особи із усіма змінами та доповненнями;

довідка позичальника/ поручителя/ майнового поручителя (підписана керівником та скріплена печаткою) про усі зміни та доповнення до установчих документів та змінах у складі керівництва;

патенти, ліцензії, дозволи, якщо діяльність позичальника передбачає наявність таких документів.

2. Документи, що підтверджують повноваження на отримання кредиту та вчинення усіх пов’язаних з цим дій:

рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про одержання кредиту/ або передачу в заставу майна;

копії наказів (рішень уповноваженого органу управління) про призначення посадових осіб, що мають право підпису договорів, комерційних і фінансових документів, копії їх паспортів та довідок про присвоєння ідентифікаційних номерів.

3. Фінансові документи:

баланс (форма № 1, 1- м), звіт про фінансові результати (форма № 2, 2- м) на 3 останні звітні квартальні дати;

звіт про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованість (форма № 1- Б) на останню звітну квартальну дату;

декларація з податку на прибуток позичальника на останню звітну дату;

розрахунок сплати єдиного податку суб’єктом малого підприємництва– юридичною особою на останню звітну дату;

податкова декларація з податку на додану вартість на останню звітну квартальну дату.

4. Довідки від банків, що обслуговують позичальника:

про наявність (відсутність) заборгованості за кредитами, в тому числі простроченої, наданим порукам тощо (надана не раніше, ніж за 10 днів до пред’явлення в банк). Позичальник надає копії чинних договорів кредиту, договорів поруки, договору застави, гарантії, тощо станом на дату надання заяви на отримання кредиту– у разі їх наявності;

про надходження на поточні рахунки (у національній та іноземній валютах), відкриті позичальнику, за останні 6 (шість) місяців із щомісячною розбивкою.

5. Документи щодо забезпечення:

правовстновчі документи на майно, що пропонується в забезпечення.

При розгляді заяви про надання кредиту можуть знадобитися додаткові документи.

Бюро кредитних історій, з якими співпрацюють багато банків:

ЗАТ "Перше всеукраїнське бюро кредитних історій";

ТОВ "Українське бюро кредитних історій".

2. Принципи та умови мікрокредитування.

Ідея мікрокредитування з’явилася близько 27 років тому як стратегія боротьби з бідністю і була успішно впроваджена в Бангладеш. З тих пір зміст цього поняття значно змінився та розширився, проте незмінною залишилася основна концепція: мікрокредитування – це можливість, шанс вижити для тих, хто традиційно ніколи не претендував на будь-яку зовнішню фінансову допомогу: найбідніші верстви населення, для яких вибратись із кола бідності без допомоги майже неможливо; бізнесмени-початківці, які потребують стартовий капітал; малі та мікро підприємці, які звичайно залишаються поза сферою уваги банків.

Щоб розкрити економічну сутність поняття “мікрокредитування”, необхідно проаналізувати, які цілі звичайно ставляться перед ним. Як правило, перед мікрокредитуванням ставлять одну з наступних трьох задач [3]:

 надання мікропідприємству венчурного капіталу на ранній стадії розвитку з тим,

щоб в майбутньому забезпечити ріст підприємства та створення робочих місць;

 надання можливостей для зниження рівня бідності;

 надання кредитів малим підприємствам, які не мають доступу до банківських

кредитів.

Треба зазначити, що мікрокредитування – це поняття, яке характерне більше для

“практичної” сфери економіки, ніж для теоретичної: воно виникло у відповідь на

реальні потреби економіки перехідного типу і носить суто прикладне значення. Тому ця економічна категорія майже не розглядається в навчальній літературі і не обговорюється науковцями, а визначення поняття “мікрокредит” можна знайти лише в конкретних програмах організації мікрокредитування.

Так, Фонд “Євразія”, що є однією з провідних організацій з підтримки малого бізнесу, визначає мікрокредитування як “кредитування починаючого бізнесу, з ненадійною заставою, з розміром кредиту не більше 100 тис. рублів (близько 5 тис. дол. США) на строк не більше 4-5 місяців, що надається на ринкових умовах” [2].

Відповідно до Програм мікрокредитування Європейського Банку Реконструкції та Розвитку мікрокредитування полягає в наданні мікрокредитів та мінікредитів.

Мікрокредитами називаються всі кредити до 30000 дол. США, які надаються підприємцям для вирішення різних виробничих задач (поповнення товарних запасів або запасів сировини, придбання торгового і виробничого обладнання, ремонт приміщення, придбання нерухомості і автотранспортних засобів) строком до 9 місяців. Малі кредити – це кредити від 20000 до 150000 дол. США, які надаються на більш капітальні цілі (придбання обладнання, ремонт приміщення, придбання нерухомості) на строк до 24 місяців. Згідно з методикою Німецько-Українського Фонду до мікрокредитів належать кредити, що надаються за таких самих умов, але розміром 100-15000 німецьких марок, а до мінікредитів – 15000-50000 німецьких марок [4].

Отже, три наведені вище визначення відображають три різні типи мікрокредитів відповідно до різних задач, які перед ними ставляться (надання стартового капіталу, підвищення рівня життя населення, розвиток існуючого малого бізнесу). Із прийняттям закону України “Про створення спеціальних закладів з мікрокредитування”, проект якого вже досить довго обговорюється в пресі та на регіональних слуханнях, поняття “мікрокредит” набуде однозначного (принаймні, офіційного) тлумачення: “це кредит, розмір якого не перевищує в гривневому еквіваленті 15000 євро, що надається на строк до одного року і не вимагає обов’язкового забезпечення заставою”.

В цілому можна помітити існування двох критеріїв віднесення кредитів до розряду мікро: розмір позики та цільова група позичальників. Деякі програми націлені на надання кредитів в дуже невеликих сумах без пред’явлення будь-яких вимог до позичальників та їх поточного фінансового стану (наприклад, кредити фізичним особам, що знаходяться за межею бідності та потребують коштів для виходу з такого стану); інші (наприклад, ЄБРР та НУФ), навпаки, кредитують виключно малі підприємства та приватних підприємців зі створенням або без створення юридичної особи, приділяють велику увагу результатам поточної господарської діяльності позичальника, а також вартості та ліквідності забезпечення, тоді як суми кредитів (до 125000 дол. США) навряд чи можна назвати мікро або навіть міні.

На наш погляд, найбільш вичерпним є наступне визначення мікрокредитування: це надання невеликих короткострокових позик підприємцям, що зайняті у сфері малого та мікробізнесу, а також людям, що проживають у бідності, з метою їх самозайнятості або підвищення рівня їх добробуту.

Згідно зі світовими стандартами, мікрокредити можна класифікувати за такими факторами, як джерело фінансових коштів та цільова група підприємців, що кредитуються. Стосовно останнього, то це переважно приватні підприємці з різним ступенем стабільності та ліквідності активів, малі підприємства, фізичні особи, що збираються відкрити свій бізнес. Щодо першого критерію, то як кредиторів виділяють державні фонди підтримки малого підприємництва, кредитні спілки, міжнародні мікрофінансові інститути, банки, венчурні фонди, служби зайнятості тощо. Причому найбільшу питому вагу (близько 75 %) займають комерційні банки. Це пояснюється наявністю певних вимог до організацій-кредиторів. Організації з мікрокредитування повинні прагнути до збільшення числа клієнтів і підвищення власної рентабельності. Мікрокредити повинні надаватися на умовах, які відповідають ринковим. Комерційні програми мікрокредитування краще задовольняють потреби клієнтів. Такі кредитори вселяють більше довіри як надійні ділові партнери, а їх міркування про бізнес-планування і управління фінансами більш переконливі, оскільки вони самі займаються бізнесом.

За світовими стандартами, мікрокредитування від інших видів кредитів відрізняють декілька принципових особливостей:

 сума кредиту, що надається в перший раз, як правило, не перевищує 50 % ВВП на душу населення тієї країни, де здійснюється програма мікрокредитування. Після воєчасного повернення позики клієнт при наступному зверненні до банку може розраховувати на більшу суму;

 мікрокредити надаються, як правило, на строк до 12 місяців;

 процентні ставки за мікрокредитами знаходяться на рівні ринкових значень для банківських кредитів, або перевищують їх;

 як основна форма забезпечення виступає не застава, а порука групи позичальників.

На думку кредиторів, саме така форма забезпечення дозволяє досягти 95-98 % поверненості кредитів;

 мікрокредитування звичайно здійснюється не у вигляді ізольованої фінансової допомоги, а в рамках спеціальних програм, які поряд з кредитуванням пропонують клієнтам комплекс інформаційних, освітніх, соціальних програм. Такі організації прийнято називати інститутами мікрокредитування.

Роль інститутів мікрокредитування можуть виконувати:

 банківські установи;

 кредитні спілки;

 суспільні організації.

Всіх їх, незважаючи на різну організаційну форму, об’єднує в одну групу та відрізняє від звичайних комерційних банків наступне:

1. Ці інститути мають свою клієнтуру. Клієнтами інститутів мікрокредитування, як правило, є незаможне населення, підприємці-початківці та суб’єкти малого підприємництва.

2. Інститути мікрокредитування використовують особливу, відмінну від банківської, методику надання кредитів, яка, зокрема, ліберально ставиться до забезпечення кредитів та спирається здебільшого на інформацію, отриману при особистому контакті з клієнтом, і його бажанні повернути позику.

3. Як і комерційні установи, зацікавлені в отриманні прибутку, інститути мікрокредитування намагаються знайти оптимальне співвідношення між ризиком та принципом довіри.

4. Мікрофінансові інститути, як правило, мають особливу структуру кредитного портфеля.

5. Особливою є типова структура інститутів мікрокредитування: мережу дрібних підрозділів, що працюють з клієнтурою за місцем проживання, які об’єднані головним офісом, що надає фінансову, технічну та управлінську допомогу.

В Україні організація мікрокредитування здійснюється на даний момент переважно на основі фінансування та згідно з методикою Європейського Банку Реконструкції та Розвитку та Німецько-Українського Фонду. Ці дві організації впроваджують “Програму мікрокредитування в Україні”, в якій визначені основні принципи, особливості та умови мікрокредитування, що є обов’язковими для всіх банків країни, які є її учасниками.

Програма має на меті досягнення декількох взаємопов’язаних цілей:

 надання кредитних коштів мікропідприємствам та малим підприємствам;

 надання технічної підтримки українським комерційним банкам в питанні сприяння розвитку зазначених цільових груп;

 як результат, створення умов для довготривалого фінансування мікропідприємств та малих підприємств на базі українських комерційних банків.

При цьому ставляться такі завдання:

 посилення банківських структур в плані надання малих кредитів шляхом застосування відповідної кредитної технології, створення відділів кредитування мікробізнесу і малого бізнесу і адаптації банківських структур і процесу кредитування;

 надання малим підприємствам і підприємцям, особливо тим, які досі не мали доступу до банківських кредитів, надійного і стабільного джерела фінансування для розвитку бізнесу.

У зв’язку з цим особлива увага приділяється роботі з неклієнтами банку. При цьому обов’язковою передумовою для участі банку в програмі мікрокредитування є те, що підприємства і підприємці, які не є клієнтами банку, можуть стати позичальниками банку в найкоротші терміни, навіть не відкриваючи поточного або депозитного рахунків у банку.

Отже, для визначення цільової групи позичальників Програма відображає суб’єктів господарської діяльності у вигляді піраміди і зосереджує увагу на її нижніх сходинках.

Таким чином, всі мікропідприємства і малі підприємства, а також окремі приватні підприємці є цільовою групою програми мікрокредитування. Кожне підприємство, у свою чергу, може мати свою специфіку і суттєво відрізнятися від інших.

Виходячи з цього, можна розділити цільову групу на дві підгрупи:

 підприємства з високим ступенем формалізації бізнесу (формальний сектор);

 підприємства з низьким ступенем формалізації бізнесу (неформальний сектор).

Кожна з цих двох груп має цілий ряд особливостей, які необхідно враховувати при аналізі підприємства. Основна частина цільової групи і, власне, велика частина потенційних клієнтів в рамках програми мікрокредитування належить до другої групи – неформального сектора.

Основні умови мікрокредитування у банках України визначені ЄБРР і НУФ і є приблизно однаковими в усіх банках. Кредити надаються тільки тим підприємцям, які вже мають свій бізнес. Виключення може бути зроблене лише для нового підприємства, що засноване вже працюючими юридичними особами і за яке вони поручилися своїм майном.

Для отримання мікрокредиту необхідно надання застави (бланкові кредити не видаються). У більшості банків як застава, крім нерухомості, можуть прийматися автомобілі (причому без фізичного вилучення заставленого автомобіля), домашні електропобутові прилади, товарна продукція на складі, обладнання. Складання бізнес-плану, як правило, непотрібне: кредитні експерти банку виїжджають на місце роботи позичальника і самі складають висновок про можливості видачі кредиту.

Розмір кредиту залежить від фінансово-економічних можливостей підприємства (насамперед) та від застави і може складати від 100 до 125 тис. дол. США. Термін кредиту, в основному, коливається від 3 місяців до 2 років. Процентна ставка істотно варіюється залежно від банку, розміру кредиту (чим більша сума, тим менша ставка) і специфіки бізнесу позичальника – від 11,75-12,5 % річних до 18-24 % річних у валюті і 30-36 % річних в гривневому еквіваленті.

Рішення про видачу кредиту приймається банком, а також представником ЄБРР і НУФ, залежно від розміру кредиту і складності структури підприємства позичальника в термін від декількох годин до двох тижнів.

Обов’язковою умовою мікрокредитування по лініях ЄБРР і НУФ є щомісячне погашення кредиту рівними частками. Хоча в кожному банку, за свідченням банкірів, існує власний гнучкий підхід до визначення “рівності” частки при щомісячному погашенні кредиту.

Якщо позичальник відповідає критеріям видачі кредиту банком, ця незручна для підприємців умова західних інвесторів може бути дещо пом’якшена. Проте зараз переважну частку позичальників по програмах мікрокредитування складають торгові підприємства (від 56 до 90 % кредитного портфеля в різних банках), для яких щомісячне погашення кредиту не є проблемою завдяки швидкій оборотності грошей.

Отже, програми мікрокредитування, запропоновані міжнародними фінансовими інститутами комерційним банкам України, є радикально новими на ринку кредитування. Вони пропонують однаково привабливі умови двом групам економічних агентів – банкам та суб’єктам господарської діяльності – малим підприємствам та приватним підприємцям – інтереси яких у цій сфері традиційно вступають у конфлікт. Досвід українських банків у цій сфері ще недостатньо довгий, щоб можна було з впевненістю говорити про успіх програм мікрокредитування, проте кількадесятирічний досвід інших країн свідчить про їх високу ефективність. Аналіз досвіду інших країн з економікою перехідного типу, а також оцінка ринку мікрокредитування в Україні можуть бути корисними для завершення дослідження основ організації мікрокредитування та визначення його перспектив для України. Список літератури

На даний час у всіх банків – учасників Програми мікрокредитування в Україні: Райффайзен Банк Аваль, Приватбанк, банк "Форум", ПроКредит Банк, Кредитпромбанк, Кредобанк, Мегабанк, банк "Львів", що реалізується за допомогою Німецько-Українського фонду (НУФ) та Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), є програми фінансування за власні кошти. На фоні зниження кредитних рейтингів України ціна позик, наданих західними партнерами, різко підвищилась, що одразу відобразилось на вартості кредитування для малого бізнесу. Так, ставка за мікрокредитами у 2008 році становила не менше 17 – 20 % у гривнях , а у 2010 році – 22 – 24 % в гривнях. У цей же час на ринок вийшли такі банки, як ВТБ Банк, Альфа-Банк, БМ банк, які почали видавати кошти на потреби кредитування малого бізнесу за власні ресурси.

3. Основи організації та роботи фондової біржі.

Фондова біржа – це організаційно-оформлений, постійно діючий ринок, на якому створюються сприятливі умови для вільної купівлі-продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та впорядкованій основі.

Діяльність фондової біржі в Україні регламентується Законом України „Про цінні папери і фондовий ринок” від 23.02.2006, Про затвердження Положення про функціонування фондових бірж: Рішення ДКЦПФР від 19.12.2006 № 1542 (зі змінами), та іншими законодавчими актами України, статутом та правилами фондової біржі.

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю.

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 ), законів, що регулюють питання утворення, діяльності та припинення юридичних осіб.

Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації. Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Основне призначення біржі – створення оптимальних умов для діяльності покупців та продавців щодо підписання контрактів. Отримання прибутку не є метою діяльності фондової біржі. Це некомерційний учасник централізованого фондового ринку, який не встановлює ціну цінних паперів, а об’єктивно визначає цю ціну. Прибуток організатора торгівлі має спрямовуватись на його розвиток та не підлягає розподілу між його засновниками (учасниками). Біржа не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені і за дорученням клієнтів, а також не може виконувати функції депозитарію.

Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал в розмірі, не меншому ніж 15 млн. грн., а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому ніж 25 млн. грн.

Фондова біржа утворюється не менше, ніж 20 засновниками – торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об'єднанням, що налічує не менше, ніж 20 торговців цінними паперами. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою, ніж 5 % статутного капіталу фондової біржі.

Активи організатора торгівлі не можуть бути сформовані недержавними цінними паперами, крім акцій депозитарію; частка середньострокових та довгострокових державних цінних паперів в активах організатора торгівлі не може перевищувати 30%; частка організатора торгівлі в статутному капіталі зберігача не може перевищувати 5%; частка організатора торгівлі в статутному капіталі реєстратора не може перевищувати 10%.

Організатор торгівлі повинен мати у власності або в користуванні приміщення, яке повністю відокремлене від приміщень інших юридичних осіб.

Організатор торгівлі повинен забезпечувати своєчасне інформування про проведення торгів цінними паперами, доступ до торгів під час їх проведення державного представника ДКЦПФР, створенням сприятливих умов для його присутності на торгах, або шляхом забезпечення такого доступу через окремий канал у режимі он-лайн (інформація поступає в той же час, тобто паралельно з проведенням торгів).

Основними документами ФБ є статут та правила ФБ.

У статуті фондової біржі зазначаються:

- найменування і місцезнаходження фондової біржі,

- порядок управління і формування її органів та їх компетенція,

- мета діяльності,

- підстави та порядок припинення діяльності фондової біржі,

- розподілу майна фондової біржі у разі її ліквідації.

Правила фондової біржі складаються з порядку:

- організації та проведення біржових торгів;

- лістингу та делістингу цінних паперів;

- допуску членів фондової біржі та інших осіб, визначених законодавством, до біржових торгів;

- котирування цінних паперів та оприлюднення їх біржового курсу;

- розкриття інформації про діяльність фондової біржі та її оприлюднення;

- розв'язання спорів між членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством;

- здійснення контролю за дотриманням членами фондової біржі та іншими особами, які мають право брати участь у біржових торгах згідно із законодавством, правил фондової біржі;

- накладення санкцій за порушення правил фондової біржі.

Фондова біржа виконує 3 основні функції:

1. посередницьку – створює достатні і всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам;

2. індикативну – оцінювання вартості і привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляції цінними паперами;

3. регулятивну – виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладання і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі. Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів.

Фондова біржа самостійно встановлює розміри оплати за послуги, що надаються фондовою біржею. Перелік видів послуг, що надаються фондовою біржею, із зазначенням розміру оплати за ними, обов'язково оприлюднюється на власному веб-сайті фондової біржі (у цілодобовому режимі), а також може бути оприлюднений в періодичному друкованому виданні фондової біржі та/або офіційному друкованому виданні Комісії.

Основні завдання діяльності ФБ:

- Створення сприятливих умов для конкурентного ціноутворення на цінні папери;

- Підтримка цілісності і стабільності ринку цінних паперів шляхом встановлення для учасників правил поведінки;

- Забезпечення прозорості через оприлюднення інформації про конюктуру ринку;

- Застосування ефективних технологій укладення біржових угод і виконання біржових контрактів відповідно до стандартів.

- за заявою емітента (для лістингових цінних паперів), з урахуванням порядку лістингу та деліс

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
3. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
4. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
5. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
6. Акредитив
7. АКРЕДИТИВ
8. Акредитив та його форми
9. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
10. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
11. Акціонерне товариство, як форма організацій бізнесу. Акції, їх суть і види.
12. Аналіз і оцінка рівня соціальної відповідальності бізнесу

Переглядів: 1584