• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціально-економічний і політичний розвиток України на початку XX століття.

План

1. Українські землі на початку ХХ століття:

а) економічне становище;

б) політика імперських урядів щодо українців;

в) соціальне становище населення.

2. Плани воюючих сторін та Україна.

3. Формування і бойовий шлях Легіону УСС.

Література:

1.Турченко Ф.Г. Новітня історія України ч.І (підручник ),10кл., - Ґенеза,2006, £1-3.

2.Середницька Г.В. Історія України,опорні конспекти, 10кл – К.,2009,2012, с.3-11.

3.Бойко О.Д. Історія України. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2001, с. 285-302.

4.Світлична В.В. Історія України. – К.: Каравела, Львів: Новий світ - 2000, 2002,

с. 128-131.

Українські землі перебували у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу Росії і були в ній одним з найрозвинутіших районів. Галичина, Буковина, Закарпаття перебували під Австро-Угорщиною. Рівень їх економіки був вкрай низьким.

Наприкінці XIX ст. Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни: в 1900 р. підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам'яного вугілля, 58% — сталі, 77% — поташу, 55% — виробництва сільськогосподарських машин. Тут утворилися великі промислові центри: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але загалом економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України проживало в селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі.

Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв'язки з різними регіонами країни.

Особливостями розвитку капіталізму в Україні в період імперіалізму були висока концентрація виробництва, велика роль іноземного капіталу, розвиток монополій та фінансового капіталу. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посіла на початку XX ст. одне з перших місць у світі. На підприємствах з кількістю робітників понад 500 осіб працювало майже 50% їх загальної кількості. 30,9% робітників було зосереджено на заводах і фабриках, підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 осіб. Найвищого рівня концентрація виробництва досягла в Луганську, Харкові, Києві, Миколаєві, Юзівці, Одесі.

В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку століття металургійні та металообробні підприємства належали 34 акціонерним товариствам. Іноземці становили більшу частину адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників. У 1910 р. частка іноземного капіталу в Україні досягала 80—90%.

У цей період в економіці України активно діяли монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90—100% виробництва і збуту промислової продукції.

Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з'явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.

Попри те, що Україна була одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, загалом її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Частка України становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції. А оскільки вартість готової продукції значно перевищувала ціни на сировину, то метрополія отримувала більші економічні вигоди, що ставило Україну у напівколоніальне становище. У сільському господарстві, навіть через 40 років після проголошення земельної реформи, пануючим залишалося велике

У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про «поміщицьке землеволодіння. За даними 1905 p., 31 тис. поміщиків володіла понад 10-ма млн. десятин землі (330 тис. десятин на один маєток), тоді як мільйони селянських господарів мали 20 млн. десятин — по 6,7 Десятини на двір. Проте й сюди входив капіталізм, заможні селяни скуповували (часто за безцінь) наділи тих, хто розорився, а безземельні поповнювали лави наймитів у селі та місті. Сільська громада розкладалася, ставала на шлях капіталістичного розвитку.

На початку XX ст. не кращим, а де в чому ще залежнішим було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро-Угорщини. Тут проживало 4600 тис. українців, у Галичині — 3850 тис, на Буковині — 305,1 тис, на Закарпатті — 503,3 тис.

Приблизно 80—90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% національного доходу. В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Селянські двори з ділянками до 2 га становили: в Галичині — 42,7%, на Буковині — 56%, на Закарпатті — 51%. У середньому на одне бідняцьке господарство припадало: в Галичині — 1 га, на Буковині — 1,5 га, на Закарпатті — 0,73 га землі. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині в 1902 році куркулі становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель, на Буковині — відповідно 8 і 23%, на Закарпатті — 9,93 і 23%.рентові загороди», який сприяв розвитку господарств фермерського типу. На Закарпатті була проведена так звана верховинська акція: держава орендувала в поміщиків землю і давала її в суборенду заможним селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Кінець XIX — початок XX ст. були позначені розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість.

Так, у Прикарпатті на початку 90-х років XIX ст. видобувалося нафти 91—96 тис. т на рік, а в 1909 р. — 2053,2 тис. т. Нафтова промисловість Прикарпаття цілком перебувала в руках іноземного капіталу. На другому місці стояла деревообробна промисловість, розвивалися металообробка та машинобудування (виготовлення залізничних і трамвайних вагонів, парокотлового, насосного устаткування, сільськогосподарських машин тощо). Швейна, взуттєва, килимарська промисловість, а також виробництво фарб, мила, соди, паперу були представлені, головним чином, дрібними підприємствами ремісничого типу.

Політичний устрій обох імперій був надто архаїчним, щоправда з деякими відмінностями. Необмеженим було самовладдя російського царя, не було жодної сили чи представницького органу, здатних хоч якоюсь мірою стримати чи обмежити свавілля правлячої верхівки, не могло бути й мови про громадянські права та свободи.

Усі верстви населення Росії були пригноблені, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. Робітники змушені були працювати по 12—13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, жили в жахливих умовах. Світова економічна криза 1900—1903 pp. охопила і царську Росію, що спричинило закриття чи розорення багатьох заводів та фабрик, а отже, зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори. У травні 1900 р. відбувся масовий політичний виступ харківських пролетарів. У 1901—1902 pp. політичні страйки і демонстрації пройшли вже в Києві, Катеринославі, Одесі. Закавказький страйк 1903 р. перекинувся на всі промислові центри України.

Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами. Тоді ж масовий страйк селян і сільськогосподарських робітників охопив десятки повітів Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини.

Особливо помітним стало в цей час революційне піднесення студентів. Так, на початку 1901 р. царський уряд розпорядився віддати у солдати 183 студентів київського університету — найактивніших учасників студентського страйку 1900 р. Невдовзі ЗО тис. студентів ВУЗів Харкова, Одеси, Києва та інших міст на знак солідарності з київськими студентами організували загальний страйк. У жовтні 1901 р. студенти Львівського університету на академічному вічі за участю до 3 тис. осіб зажадали статусу цілком українського університету. У відповідь на зволікання властей 440 студентів заявили про свій вихід з університету, наступного року ще 600 студентів залишили Львівський університет на знак протесту проти його політики онімечення тамтешньої молоді. Згодом, 1915 р., австро-угорська влада визнала за цим університетом статус українського.

Цей період ознаменувався також виходом на арену суспільного життя політичних партій. «Русько-українська радикальна партія» — таку назву придбала перша на теренах України (Галичина) політична партія, що утворилася в 1890 р. її провідники (С. Данилович, К. Трильовський, І. Франко, С. Левицький, М. Павлик, Ю. Бачинський) виступали за автономію України в складі Австро-Угорщини, а кінцевою метою своєї боротьби вважали створення соціалістичної незалежної, соборної Української держави. 1899 р. колишні радикали заснували одночасно Українську соціал-демократичну партію (марксистського спрямування) та Національно-демократичну партію, що обстоювала інтереси селянства.

1900 р. виникла перша політична організація і на Наддніпрянщині. Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко та інші дали їй назву «Революційна українська партія» (РУП), а випускник юридичного факультету Харківського Університету М.Міхновський розробив програму і надрукував її у Львові у 1901 р. у вигляді брошури під назвою «Самостійна Україна». Найрадикальніша група рупівців (М. Міхновсь-кий, М. Шемет та ін.), невдоволена соціал-демократичною позицією лідерів РУП, заснувала 1902 р. Українську народну партію — єдину, яка стояла на засадах державної самостійності України.

РУП спричинилася і до появи в 1904 р. Українського соціал-демократичного союзу— «Спілки», члени якого мріяли про представництво інтересів робітників незалежно від національності (лідери — М. Меленевський, А. Скоропис-Йолтуховський). Тоді ж відомі представники української інтелігенції С. Єфремов, Є. Чикаленко та Б. Грінчен-ко створили Українську демократичну партію ліберального спрямування, котра виступала за встановлення конституційного правління, автономії України, українського адміністративного апарату, української освіти.

Згодом більшість цих партій виявиться неспроможною здобути підтримку мас, а головне — знайти порозуміння між собою. Цю обставину використають загальноросійські партії, зокрема Російська соціал-демократична робітнича партія (І з'їзд відбувся 1898 р. у Мінську), Російська партія соціалістів-революціонерів— есерів (1902), єврейські партії, які розгорнуть свою мережу переважно в містах і промислових центрах України, обстоюючи ідеї повалення царизму, встановлення соціальної рівності і всесвітнього братерства народів.

Розвиток капіталізму в Україні на початку XX століття сприяв соціальному оновленню суспільства. Українську буржуазію представляли переважно власники з дрібним капіталом, куркульство, але напередодні Першої світової війни з'являються мільйонери, представники монополістичного капіталу — Терещенко, Харитоненко, Симеренко, Римаренко.

У процесі капіталістичного розвитку в Україні, як і в інших регіонах Росії, сформувався робітничий клас, який налічував понад 2 млн. осіб. Пролетарів було усунено від участі в політичному житті, вони залишалися безправними. Заробітна платня робітників України становила 22% заробітної платні робітників Західної Європи. Робочий день становив 11,5 години на добу, застосовувалися понаднормові роботи. Була відсутня охорона праці, медична допомога. Зростали штрафи. Житлово-побутові умови були жахливі. Сільське господарство було обтяжене напівкріпосницькими пережитками. Селянство сплачувало значні податки державі, а поміщикам — викупні платежі за звільнення з кріпацтва і земельні наділи. Селяни страждали від малоземелля. Майже половина селянських господарств мала менше, ніж по 5 десятин, тоді як на поміщицький маєток припадало 507 десятин. Розорені селяни лишали свої домівки і йшли до міста на фабрики і заводи.

На початку XX ст. відбувалося бурхливе зростання числа інтелігенції, яка стала активним рушієм і носієм національної політичної свідомості, надавши українському питанню значення політичної проблеми.

Розвиток капіталізму призводив до руйнування національних перегородок: національні райони ставали багатонаціональними. У важкій промисловості Донбасу і Криворіжжя, наприклад, українці становили від третини до половини всіх робітників.

У той же час в Україні, як і в інших районах Росії, царат проводив політику гноблення українського та інших народів, обмежував і переслідував розвиток національних культур. Українці зазнавали утисків і в соціально-економічній, і в політичній сферах. У школах, гімназіях, училищах, вузах заборонялося викладати рідною мовою. Більшість українського населення не була знайома навіть з елементарними досягненнями культури.

Рівень писемності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника. Серед селян писемних було від 4 до 10%. У навчальних закладах заборонялося навіть говорити українською мовою, співати українські пісні, декламувати вірші, виконувати українські музичні твори. Будь-які прояви протесту з боку пригнобленого народу, спроби відродження української мови, літератури, школи царський уряд оголошував «мазепинством», «сепаратизмом», «українофільством».

Все це сприяло пробудженню національно-визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу. Переплетіння цих двох напрямів боротьби створювало об'єктивні передумови народної революції, сприяло зростанню самосвідомості українського народу, підводило його до участі в революції 1905—1907 pp.

Отже, на початку XX ст. український народ, як і всі трудящі Російської імперії, зазнавав капіталістичного, феодально-поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно-каральних заходів царизму, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства, за демократичні перетворення в країні. В поміщицько-деспотичній імперії назрівав революційний вибух.

Активізація революційно-визвольної боротьби

· 1900 р. в Харкові виникла Революційна українська партія під керівництвом Д.Антоновича, М.Русова. Програмний документ – «Самостійна Україна», автором якого був М.Міхновський:

* мета партії – незалежна Україна;

* спосіб досягнення мети – «боротьба кривава і безпощадна», «війна проводитиметься усіма засобами»;

* основні принципи боротьби – «Усі хто не за нас, ті проти нас», «Україна тільки для українців»;

* новий лідер національного руху – інтелігенція, яка служить своєму народові;

* Україна тільки для українців.

РУП розкололася і дала початок таким партіям:

· Народній українській партії (НУП) на чолі з Міхновським. Виступала за незалежність України і за Україну тільки для українців;

· Українській соціал-демократичній спілці в 1904 р. під керівництвом М.Меленовського-Баска, О.Скорописа-Йолтуховського.

- Виражала інтереси усіх робітників України незалежно від їх національності;

- Вирішення національного питання неможливо без розв’язання соціально-економічних питань

У 1905 р. об’єдналася з меншовицькою фракцією РСДРП.

· Українській соціал-демократичний робітничій партіїв 1905 р. під керівництвом В.Винниченка, С.Петлюри.

- Орієнтувалася на селян і робітників;

- Вимагали автономії України

- Розв’язання соціально-економічних проблем.

· У 1904 році виникають дві партії – Українська радикальна партія під керівництвом Б.Грінченка, С.Єфремова та Українська демократична партія під керівництвом Є.Чикаленка.

· В 1905 р. ці партії об’єднуються і утворюють Українську радикально-демократичну партію.

Виступали за:

- конституційну монархію;

- автономію України;

- проведення аграрної реформи.

Крім українських партій на території України діяли загальноросійські партії:

· Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), яка поділилася на більшовиків і меншовиків. Визнавали керівну роль робітників і диктатуру пролетаріату.

· Партія соціалістів-революціонерів (есери). Соціально опора цієї партії – селянство.

· Конституційно-демократична партія (кадети). Виступали за конституційну монархію, за свободу культурницького розвитку для всіх національностей.

· Союз 17 жовтня (октябристи). Виступали за єдину неподільну республіку і збереження влади царя.

Читайте також:

1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
2. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
3. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
4. А/. Верховна Рада України.
5. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
6. Аграрні закони України
7. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
8. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
9. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
10. Адміністративно-політичний устрій Січі
11. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
12. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах

Переглядів: 1396