• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Правова культура юриста

Лекції

Лекції

Лекція № 1

Тема: Предмет і завдання синтаксису

План.

1. Об’єкти синтаксису: словоформа і слово як компоненти синтаксичних одиниць (СО); СО – словосполучення, просте речення і складне речення. Питання про складне синтаксичне ціле.

2. Формально-синтаксичний (власне-синтаксичний), семантико-синтаксичний і комунікативний рівні синтаксису.

3. Синтаксичні зв’язки.

Неоднорідність зв’язку на різних рівнях синтаксичної системи.

Види підрядного зв’язку у словосполученні.

Види синтаксичного зв’язку в реченні.

Рекомендована література:

Основна:

Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.

Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.

І.І.Слинько, Н.В.Гуйванюк, М.Ф.Кобилянська. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

Додаткова:

Бабайцева В.В. О синтаксических единицах // Русская речь. – 1975. - № 1. – С. 127 – 135.

Українська мова. Енциклопедія / За ред. В.М. Русанівського та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана , 2000. – 750 с.

Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К. Рад.шк., 1982. – С.133 – 137.

1. Об’єкти синтаксису. Термін “синтаксис” вживається в двох значеннях. Потрібно чітко розрізняти синтаксис мови, тобто синтаксичну будову мови як граматичний ярус самої мови, і синтаксис як науку.

Синтаксис мови – це сукупність діючих у мові закономірностей, що визначають побудову та функціонування синтаксичних одиниць.

Синтаксис як наука – це розділ граматики, що вивчає закономірності сполучення слів і творення речень, їх побудову та семантику.

Фундаментальні поняття синтаксису – це поняття про систему синтаксичних одиниць, синтаксичну семантику.

2. Формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і

комунікативний рівні синтаксису.

На власне-синтаксичному рівні традиційно визначаються типи членів речення, специфіка їхнього зв’язку;

Семантико-синтаксична ознака вказує на: 1) семантичну природу характеризованого нею елемента (позначення того чи іншого явища дійсності), 2) природу синтаксичних зв’язків.

Центральною одиницею сем.-синт. рівня є синтаксема, що є мінімальною, далі нечленованою одиницею української мови, яка виступає одночасно як носій елементарного змісту і як конструктивний компонент складніших синтаксичних утворень і х-ся певним набором синтаксичних функцій. Пор.: Ми садили тополі – на власне-синтаксичному рівні вичленовується три одиниці (підмет, присудок, додаток), на семантико-синтаксичному три синтаксеми (суб’єктна, процесуальна, об’єктна).

3. Синтаксичні зв’язки. Неоднорідність зв’язку на різних рівнях синтаксичної системи.

Х-р синт. зв’язків в одиницях різних рівнів відмінний. Різні і засоби вираження синтаксичних зв. на різних рівнях.

Традиційна граматика розрізняє два основних види зв.: підрядність і сурядність, їх відмінність полягає у наявності/ відсутності головного і залежного компонента, пор.: хустка матері і батько й мати. В межах речення виділяється й предикативний зв.

Типи синт. зв. визначаються на основі напрямку синтаксичної залежності: 1) двобічний напрямок залежності – предикативний зв’язок;

2) однобічний – підрядний; 3) відсутність залежності – сурядний.

a. Види підрядного звяку у словосполученні

На рівні словосполучення функціонує підрядний зв., що характеризується прислівною специфікою. Через словосполучення він реалізується в реченні. Підрядний зв’язок прислівного типу диференціюється за: а) семантичною наповненістю: сильний, напівслабкий, слабкий; б) за формальним виявом: узгодження, керування, прилягання.

На фоні керування та узгодження вирізняється кореляція як тип підрядного зв’язку, при якому семантичне поширення головного елемента здійснюється вибірково і визначається його частиномовною приналежністю та граматичними категоріями: дівчина-інженер, хлопець-юрист. При кореляції спостерігається особливий тип семантико-синтаксичних відношень між компонентами ССП: вони співвідносяться, залежний компонент виступає семантичним конкретизатором головного.

На рівні речення виділяється ще й предикативний зв’язок.

Координація (предикативний зв’язок) ґрунтується на двобічній залежності головних членів речення, їхній взаємозалежності.

Лекція № 2 – 3

Тема: Словосполучення

План.

1. Питання про основну одиницю синтаксису.

2. Словосполучення – номінативна СО. Слово і словосполучення, словосполучення і речення.

3. Граматична форма і граматичне значення словосполучення.

4. Типи словосполучень: А) за характером смислових відношень між компонентами; Б) за видом синтаксичного зв’язку; В) за морфологічним вираженням головного і залежного компонентів; Г) за будовою; Г) злитістю.

Рекомендована література:

а) основна:

Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.

Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф.. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

б) додаткова:

Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.

Кулик Б. Курс сучасної української літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.

Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних словосполучень //Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.

Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41.

1. Питання про основну одиницю синтаксису. Питання про основну одиницю синтаксису вирішувалося лінгвістами неоднозначно, видається можливим виділити три напрями у розв’язанні цієї проблеми: 1) логіко-граматичний (Ф.І.Буслаєв). Речення є судженням, значить одиницею мови є речення; 2) формально-граматичний (П.Ф.Фортунатов, О.М.Пєшковський). Основною одиницею синтаксису виступає ССП, незалежно від того, чи виражає воно цілісне судження, чи виступає тільки його частиною. Таким чином, речення ототожнюючись із ССП, виступає частковим виявом ССП. До ССП за подібними аргументами належать речення типу Була весна, номінативні ССП (Зелена сорочка, синє небо), ССП однорідних членів (Кожним словом, кожним променем, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що їй ім’я – Леся Українка (Олесь Гончар).

Речення виділялось представниками формального напрямку як “закінчене ССП”. Лінгвісти цього напрямку вперше зосередили увагу на ССП, що сприяло активізації синтаксичної думки, її подальшому розвитку і прогресу.

3) Визначення О.О. Потебнею центральної ознаки речення, названої “присудковістю” (пор.: темна ніч // ніч темна), призвело до виділення основної одиниці синтаксису – речення. ССП стало підпорядкованою величиною (власне-граматичний підхід).

2. Словосполучення – номінативна синтаксична одиниця. Слово і

словосполучення, словосполучення і речення. Вчення про ССП і речення пройшло довгий і скадний шлях: спочатку форма і сплутування за нею двох одиниць, потім пильна увага до значення і вираження цього значення, і тільки потім – розмежування за функцією. У словосполучення є багато спільного з реченням. Ще більш істотні відмінності між цими одиницями. Словосполученя виконує номінативну функцію, а речення – комунікативну. Номінативна функція притаманна й слову. Чи означає це, що словосполучення тотожне слову? За функцією спостерігається тотожність, за іншими характеристиками відсутня адекватність.

3. Граматична форма і граматичне значення словосполучення. Як і

будь-яка інша мовна одиниця, словосполучення також має граматичне значення і форму його вираження. Значення словосполучення – це відношення між головним і залежним компонентами. Форма (або структура) словосполучення – це форма компонентів, в основному вона грунтується на системі форм головного компонента.

Одне із джерел засобів вираження у мові – це властивість мовних одиниць мати декілька форм для вираження одного значення і, з другого боку, здатність однієї форми реалізувати декілька значень.

4. Типи словосполучень. За характером відношень між компонентами

словосполучення поділяються на такі типи: 1) атрибутивні, 2) об’єктні, 3) суб’єктні, 4) обставинні, 5) комплетивні.

Атрибутивні відношення – предмети та їх ознаки. При атрибутивних

відношеннях залежний компонент ССП в межах речення завжди є означенням.

Об’єктні відношення виникають при семантико-граматичній взаємодії

компонентів словосполучення.

Суб’єктні відношення виникають у словосполученнях, де залежна

форма позначає суб’єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови).

Обставинні відношення – дії (або ознаки) і обставини, що

характеризують дії (або ознаки).

Комплетивні (доповнювальні) відношення виникають в синтаксично-

зв’язаних (цілісних) словосполученнях, коли головне слово потребує смислового доповнення. Словосполученн з цими відношеннями переважно виконують роль одного члена речення.

Велика кількість словосполучень може мати синкретичне значення, тобто поєднувати декілька значень, відзначених як основні.

У словосполученні можливі чотири види зв’язку: узгодження (повне//неповне),

керування (сильне//слабке, варіативне//неваріативне, опосередковане//безпосереднє), прилягання (власне-прилягання//іменне прилягання), кореляція. Майже кожний різновид підрядного прислівникового зв’язку може оформляти структуру різноманітних у семантичному плані словосполучень.

За морфологією вираження головного компонента словосполучення

поділяються на: дієслівні, іменні, прислівникові. За рівнем злитості компонентів ССП поділяють на: а) вільні, б)синтаксично зв’язані, в) фразеологічно зв’язані.

За будовою словосполучення поділяються на 1) прості і 2) складні. Просте словосполучення – семантико-синтаксичне об’єднання двох лексико- повнозначних слів. Складне словосполучення – об’єднання трьох і більше повнозначних слів. В основі складних ССП лежить модель абсолютного простого словосполучення.

Лекція № 4

Тема: Речення як основна одиниця синтаксису

План.

1. Сучасна українська синтаксична класиологія.

2. Класифікація речень за структурою, за співвідношенням із судженнями.

Рекомендована література:

а) основна:

Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Сучасна українська мова. Синтаксис. – К.: Наук. думка, 1972. – С.5-60.

Сучасна українська мова. Синтаксис: Підручник / За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь 1994. – 256 с.

Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф.. Синтаксис сучасної української мови. Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.

б) додаткова:

Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматтика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – С.150-158.

Кулик Б. Курс сучасної української літературної мови. – Ч.ІІ. – К.: Рад. шк., 1965. – С.10-32.

Давидова Л.П. Із спостережень над структурою і функціями субстантивних словосполучень //Укр. мова і літ. в шк. – 1971. – №11. – С. 20-24.

Русская грамматика. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – С. 8-41.

1.Сучасна українська синтаксична класиологія. Ідея розгляду сучасної української синтаксичної класиології зумовлена знайомством з низкою праць філософів, лінгвістів, когнітологів, в яких опрацьовуються проблеми викінченості класифікацій, визначаються закономірності створення певних класифікацій, встановлюються їх вихідні принципи та простежуються шляхи їх еволюції та послідовним аналізом основних принципів тих чи інших класифікацій синтаксичних одиниць, з’ясування закономірностей їх диференціації, вичленування з-поміж них ядерних /напівпериферійних /периферійних утворень, простеження їх суперечності і непослідовності. Водночас розглядалися основи виділення синтаксичних категорій та застосування щодо них класифікації.

В українських синтаксичних класифікаціях так чи інакше позначались концептуальні підходи дослідників до визначення самої суті граматичного ладу мови, його співвідношення з об’єктивною дійсністю, загальнофілософськими постулатами, понятійними основами тлумачення синтаксичних одиниць та ін.

Суттєвим поставав рівень сформованості теоретичного апарату, самих класифікаційних концептів, параметрами яких програмувалися відповідні класифікації.

Наявні класифікації синтаксичних явищ здебільшого переглядаються і пропонуються їх: 1) варіації; 2) модифікації; 3) модульні трансформації.

Більшість українських синтаксичних класифікацій ґрунтується на поєднанні емпіричного і теоретичного підходів, оскільки в них своєрідно перетинаються і взаємодіють описова і пояснювальна методика.

У сучасному українському синтаксисі співіснують природні і штучні класифікації. Природні класифікації є чинними постійно (пор. поділ речень на прості і складні; класифікацію слів за частинами мови та ін.). Штучні класифікації створюються дослідниками з метою викінченого розгляду певного явища (пор. класифікацію різновидів словосполучень за моорфологічним вираженням стрижневого і залежного слова і под.). Їх функціональне призначення полягає у глибшому визначенні досліджуваного явища, вичерпнішому аналізі його структури, його взаємозв`язків і под.

Сучасній українській синтаксичній класиології притаманна цілеспрямована тенденція розподілу об`єктів на класи. Класифікації уможливлюють систематизацію досліджуваних об`єктів, їх репрезентацію за відповідними диференційними знаками. Класифікація сьогодні виступає методом пізнання, процесом наукового дослідження, напрямом наукового аналізу та засобом отримання знань, збереження фонду знань, інтенсифікації наукового пошуку, розвитку окремих напрямів синтаксису і зіставлення найсуттєвіших досягнень окремих галузей знань про синтаксис української мови.

2. Класифікація речень за структурою, за співвідношенням із судженням. Класифікація речень за структурою повинна відштовхуватися від загального тлумачення та дефініції речення, які в сучасній синтаксичній науці характеризуються значним діапазоном, оскільки при визначенні речення вкладають різний смисл: від його ототожнення із судженням – до суто формального.

У цьому разі вживання терміна “за структурою” є дещо умовним, оскільки йдеться, перш за все, про поділ речень на типи за кількістю предикативних центрів, виражених предикативними одиницями. Щодо цієї ознаки речення поділяються на монопредикативні і поліпредикативні, за першими традиційно закріпився термін – прості речення, за другими – складні речення. Якщо для простого речення визначальним є предикативний зв’язок – зв’язку підмета і присудка, то для складного речення домінувальним є кількість реалізованих предикативних зв’язків, сурядний і підрядний зв’язки.

Класифікація речень за співвідношенням із судженнями. Логічний підхід до аналізу реченнєвих структур інколи виступає ґрунтом розмежування речень за семантичними особливостями предиката: 1) предикати сутності дають речення тотожності; 2) предикати кількості дають речення із значенням кількісної ознаки предмета; 3) предикати відношення дають речення, в яких виражається ознака предмета, що виявляється у стосунках з іншими предметами, у співвіднесеності з ними; 4) предикати місця мають речення з просторовими ознаками суб’єкта; 5) предикати часу дають речення з часовою ознакою суб’єкта; 6) предикати процесуальності дають речення, в яких виражаються існування, становище суб’єкта; 7) предикати стану дають речення, що виражають стан; 8) предикати дії дають речення, що виражають різноманітні вияви дії.

Найправомірнішим постає розрізнення речень за семантичними типами предикатів як основи відповідних суджень. Це дозволяє розмежовувати: 1) речення ідентифікації (тотожності); 2) речення якості; 3) речення релятивності (відношення); 4) речення екзистенції (буття); 5) речення класифікації; 6) речення номінації; 7) речення просторовості; 8) речення процесуальності; 9) речення стану; 10) речення активної дії.

Лекція 5

Тема: Просте двоскладне речення. Граматична основа простого речення. Підмет і присудок як головні чле¬ни двоскладного речення

План:

1. Підмет і присудок як головні чле¬ни двоскладного речення; їх відповідність членам судження.

2. Підмет і способи його вираження.

3. Присудок і способи його вираження.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С. 51 – 65.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища реч., 2005. – С. 33-42.

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1994. – С. 34 ─ 44.

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – С.43 ─ 66.

Додаткова:

1.Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

2.Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236с.

3.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. Посібник / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К.: Вища шк.., 1994. – С. 55 – 68.

4.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.: Вища шк.., 1972. – С.10 – 14.

5.Синтаксис словосполучення і простого речення. – К., 1975. ─ С.5- 45.

Просте речення. Просте речення є базовою одиницею, що призначена для передавання відносно закінченої інформації. Крім то¬го, воно є основною одиницею, що формує складне речен¬ня, а також будь-який текст. Саме в простому реченні виявляються його компоненти — головні і другорядні члени речення.

Загальна характеристика головних членів речення. Основним формально-синтаксичним типом простого речення є двоскладні речення, структурну основу яких становлять два головні члени – підмет і присудок. Диференційною ознакою їх виділення є входження до предикативної основи речення, що є необхідним мінімумом для його функціонування.

Підмет і його типи. Поняття підмета в сучасному мовознавстві звичайно виводять із поняття про структурну схему речення і його семантичні компоненти. Підмет є першим компонентом структурної схеми, виражається називним відмінком і має значення семантичного суб'єкта.

З огляду на структуру підмети класифікують на прості і складені. Основним засобом вираження підмета є іменник у називному відмінку. Регулярно виконують функцію під¬мета субстантивовані слова і вирази.

Присудок і його типи

Другим головним членом двоскладного речення є при¬судок. Типи присудка виділяють з урахуванням морфоло¬гічних параметрів та модально-часових значень.Упродовж тривалого часу в мовознавстві тривали дис¬кусії про те, який із двох головних членів речення важливі¬ший. Переважна більшість мовознавців стверджувала, що таким членом є підмет. Однак на сучасному етапі усе часті¬ше схиляються до міркування О. Потебні, що в граматично¬му розумінні присудок важливіший для речення. За формальною та семантичною складністю і роллю в реченні жоден член речення не може зрівнятися з присудком; дія граматичних категорій при¬судка охоплює ціле речення й визначає його специфіку.

У сучасному українському мовознавстві присудки ви¬окремлюють з огляду на морфологічну природу присудко¬вої форми і способу вираження модально-часових значень. За морфологічними параметрами присудки поділяють на дієслівні та іменні, за вираженням модально-часових зна¬чень – на прості, складені та подвійні (складні) присудки.

Простий дієслівний присудок. Це найтиповіша форма присудка двоскладного речення, оскільки саме дієслово є найбільш пристосованою формою для вираження присудка.

Складені (двохелементні) присудки. Термін «складе¬ний присудок» у такому значенні, в якому його використовують нині, запровадив Ф. Буслаєв. Ураховуючи структуру складеного присудка, його по¬діляють на два типи: складений дієслівний та складений іменний.

Складений дієслівний присудок складається з до¬поміжного дієслова, що виконує функцію зв'язки, та ін¬фінітива.

Складений іменний присудок складається з дієсло¬ва-зв'язки та іменної частини. Цей присудок різноманіт¬ний за морфологічним вираженням. Компонентами його є предикативне ім'я, виражене іменем будь-якої форми в поєднанні з особовими формами дієслова-зв'язки.

Складний (подвійний) присудок становить таку конс¬трукцію, обидва повнозначні компоненти якої перебува¬ють з підметом у подвійному предикативному зв'язку. Перший компонент подвійного присудка – особова форма повнозначного дієслова на означення руху, стану чи діяльності, другий – найчас¬тіше прикметник чи його еквівалент. Подвійними (складними) присудками є лише та¬кі, що стосуються підметів – назв осіб. Якщо ж функцію підмета виконують назви неістот, то присудки є складеними іменними.

Отже, в українській мові регулярно функціонують простий і складений дієслівні присудки, складений імен¬ний присудок. Рідше використовується складний (подвій¬ний) присудок.

Лекція № 6 – 7

Тема: Другорядні члени речення; їх роль у формуванні стру¬ктури простого речення

План:

1.Традиційна класифікація другорядних членів речення. Семантико-граматичні ознаки другорядних членів речення.

2. Синкретичні члени речення.

3. Нове вчення про другорядні члени речення.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С.5-50.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко, Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 5 -13.

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономаріва. – К.: Либідь, 1994. – С. 5-20.

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. – С.7-30.

Додаткова:

1.Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. – К.:Вища шк., 1991.

2.Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

3.Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.

4.Плиско К.М. Синтаксис українстькуої мови з системою орієнтирів для самостійного вивчення. – Х., 1992. – С. 7-22.

5.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. – К.: Вища шк., 1994. – С. 5-18.

6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.: Вища шк., 1972. – С.5-20.

7.Українська мова. Енциклопедія / За ред. В.М. Русанівського та ін. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2000. – 750 с.

Традиційна класифікація другорядних членів речення. Семантико-граматичні ознаки другорядних членів речення.

1. Означенням називається синтаксично залежний від займенника чи будь-якого субстантивованого слова другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов'язується з ним синтаксичним зв'язком керування чи прилягання.

Основні значення означення: значення якісної ознаки предмета; значення ознаки за дією; значення ознаки дії; значення ознаки предмета за його стосунками до іншого предмета та ін.

Всі виділені значення, вміщені в одному залежному компоненті, за способом вираження поділяються на узгоджувані та неузгоджувані.

Прикладка є структурно-семантичним різновидом означення. Вона може означати характеристику особи за прфесією, родом занять; характеристику особи за національною належністю; характеристику особи за соціальним походженням та ін.

Додаток. З формального боку у сучасній українській літературній мові розрізняється два різновиди додатка – прямий і непрямий. Це другорядний член речення, що означає предмет, на який переходить дія або доповнює уявлення про предмет. Він може позначати об'єкт, на який переходить дія предмета; об'єкт чуття, думки, мовлення, бажання, прагнення доповнити дію, доповнення уявлення про якості чи властивості та ін.

Прямим називається додаток, що означає предмет, на який безпосередньо переходить дія: Прямий додаток є конструктивно необхідним і завжди реалізується тільки при перехідному дієслові.

Непрямий додаток. Визначальним для непрямого додатка є, насамперед, вираження його формами непрямих відмінків, крім знахідного.

Розрізняється два різновиди непрямого додатка: прийменниковий та безприйменниковий.

Обставина. Вживання обставин як другорядних членів речення випливає не з лексико-граматичної природи ядра підрядного словосполучення, яке вони пояснюють, а з конкретної потреби охарактеризувати дію щодо способу, часу, місця, причини, умови, міри і ступеня її перебігу. Основу граматичного зв'язку обставин з тим членом речення, який вони характеризують, становить прилягання. Обставина – другорядний член речення, який указує на спосіб здійснення дії, її якість або інтенсивність, а також місце, час, причину, мету, умову, з якими пов'язана дія або вияв ознаки. Обставини можуть відноситися як до окремого члена (валентно зумовлені компоненти реченнєвої структури), так і до основи речення в цілому (детермінанти).

Значення обставин різноманітні. За найбільш загальними семантичними ознаками виділяють: обставини способу дії, міри і ступеня, місця. часу, причини, мети, умови, допусту, наслідку.

2. Синкретичні члени речення. Синкретизм у системі членів речення – це поєднання (синтез) в одному члені речення диференційних ознак різних членів речення, їх функції. Причиною появи та існування синкретичних членів речення є необхідність вираження синкретичної семантики, що значно багатша, ніж семантика типових членів речення.

Синкретизм членів речення може зумовлюватися віднесеністю сполучуваних форм до лексико-семантичних угруповань слів, до лексико-граматичних розрядів частин мови, їх валентним потенціалом та ін. У синкретичних членах речення залежно від їх синтаксичної позиції може посилюватися той чи інший семантичний компонент.

Синкретизм членів речення перебуває у постійному розвитку, що засвідчує видозміну традиційно витлумаченої реченнєвої структури з п'ятиелементним інвентарем членів речення.

3. Нове вчення про другорядні члени речення. Синтаксичні зв'язки між словами можуть бути глибинними і поверхневими. Традиційне вчення про члени речення ґрунтується на ототожненні обох типів зв'язків. Нове грунтується на їхньому розмежуванні. Ще О.М.Пєшковський звернув увагу на слабкокеровані форми в реченні, які відносяться не до одного слова, а до всього речення в цілому. Розвиваючи ці думки, було запропоновано розмежувати синтаксичні зв'язки в реченні на реченнєві та сполучувальні. Все це дало підставу для опрацювання концепції детермінуючих членів речення.

Детермінант – це самостійний семантичний поширювач речення, наявність якого зумовлюється комунікативними потребами висловленя. На конструктивному рівні детермінант виступає факультативним поширювачем, який може бути опущеним без поширення формальної будови речення. Фактор «опущення» такого компонента із структури речення без впливу на семантику дієслова є доказом на користь виділення детермінанта. У цьому – головна відмінність детермінантів від прислівних поширювачів. З-поміж детермінантів вирізняються за семантикою: фонові детермінанти, детермінанти зумовленості; детермінанти з характеризуючим значенням.

Фонові детермінанти виконують атрибутивну функцію щодо всього висловлення. Детермінанти зумовленості називають ситуацію, подію, яка перебуває у відношенні зумовленості з основною подією. Детермінанти з характеризуючим значенням вміщують різноманітні відтінки якісної характеристики основної події. Прикметною особливістю характеризуючих детермінантів виступає їхня двопланова співвіднесеність і залежність від кожного з двох головних членів речення.

Значну групу утворюють члени речення з подвійним зв’язком, що одночасно відноситься до двох членів речення. Члени речення з подвійним зв'язком здобули в лінгвістиці назву «дуплексиви».

Лекція № 8

Тема: Односкладні речення

План.

1. Проблема односкладного речення в сучасному мовознавстві.

2. Типи односкладних речень: дієслівні, прислівникові, іменні. Засоби

вираження головних членів в односкладних реченнях різних типів.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С. 94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові: Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. – К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

Проблема односкладного речення у сучасному мовознавстві. Речення з одним головним членом здавна привертали увагу вчених. Однак і в сучасному мовознавстві нема однозначного тлумачення, чіткого окреслення об'єкта дослідження. Виокремлення формально-граматичного, семантико-синтаксичного і комунікативного аспектів синтаксису сприяє уточненню поняття односкладності з формально-граматичного і семантичного погляду. На погляди О. Шахматова спирається більшість сучасних мовознавців при встановленні типів односкладних речень та характеристиці головного члена. Односкладні речення – речення з одним наявним головним членом, що не потребують поповнення другим головним членом.

З'ясовуючи співвідношення речення і судження, деякі вчені схиляються до думки, що двоскладні речення виражають двочленні судження, а односкладні – одночленні, в яких предмет судження може бути не виражений.

Ґрунтуючись на теоретичних положеннях праць «Сучасна українська літературна мова: Синтаксис» (1972), «Теоретична граматика української мови: Синтаксис» (2001) А. Загнітка та ін., виділяємо такі типи односкладних речень з урахуванням формально-граматичних і семантичних ознак: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні, номінативні, які за способом вираження головного члена поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та іменні (номінативні) речення. Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути поширеними і непоширеними, повними і неповними.

Односкладні речення класифікують з урахуван¬ням формально-граматичних і семантичних ознак. Най¬більш прийнятною є класифікація, за якою виділяють означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особо¬ві, безособові, інфінітивні та номінативні речення.

Лекція № 9

Тема: Еквіваленти речення

План.

1. Питання про еквіваленти речення.

2. Слова-речення.

3. Незакінчені речення.

4. Звертання-речення.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С. 94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові: Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. – К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

1. Питання про еквіваленти речення є дискусійним у су¬часному мовознавстві. їх не відносять до категорії речен¬ня, оскільки вони не диференціюються на члени речення або ж становлять незакінчену частину речення чи характе¬ризуються підтекстом, реалізація якого може бути різною. Ці структури є своєрідними замінниками речення, його еквівалентами. До них належать передусім слова-речення, а також незакінчені речення, звертання-речення.

2. Слова-речення. Базовим типом простого речення є двоскладні речення. Наступну позицію займають односкладні конструкції; пе¬риферію простого речення становлять слова-речення – структурно нечленовані синтаксичні одиниці, що виражаються частками, модальними словами і вигуками. Це особливі структури, основною ознакою яких є нечленованість, від¬сутність поділу на головні і другорядні члени. Тому ці ре¬чення перебувають поза межами двоскладних і односклад¬них. Термін «нечленовані речення» більшою мірою відоб¬ражає їхню синтаксичну природу, оскільки вони можуть складатись і з сполучень слів, а двоскладні і односкладні речення нерідко реалізуються одним словом.

Словами-реченнями передається реакція мовця на висловлення співрозмовника. З комунікативного боку нечленовані ре¬чення не належать до «справжніх» речень, оскільки не є семантично самодостатніми в ізольованому використанні. Нечленовані речення – явище живого розмовного мовлення, вони часто функціонують у діалогічному мовленні, (супроводжуючи синтаксично членовані двоскладні і односкладні речення, і зумовлюються їхнім змістом. Ці ре¬чення виражають ствердження, заперечення, запитання, спонукання, емоційну оцінку тощо. Залежно від цього виокремлюють стверджувальні, заперечні, питальні, спонукальні, емоційно-оцінні, слова-речення у функції структур мовного етикету.

Стверджувальні слова-речення. З огляду на функції, які вони виконують у мовленні, їх поділяють на кілька груп. Власне стверджувальні слова-речення. Вони можуть уживатися са¬мостійно або ж у складі двоскладного чи односкладного ре¬чення. Стверджувальні слова-речення можуть функціонувати в заперечній формі.

Заперечні слова-речення можуть бути власне за¬перечними, у яких виражається незгода з чиїмось вислов¬ленням, або словами-реченнями, в яких заперечується сказане самим мовцем.

Питальні слова-речення. Характеризуючись питаль¬ною інтонацією, виражаються стверджувальними і пи¬тальними словами, модальними словами, частками і т. ін.

Спонукальні слова-речення. Виражають спонукання: наказ, заклик, прохання тощо, одночасно вказуючи на емоційну реакцію мовця в певній ситуації. Функцію таких речень виконують вигуки і близькі до них слова.

Емоційно-оцінні слова-речення. Являють собою реак¬цію мовця на те, що відбувається. Реакція, будучи пози¬тивною чи негативною, є водночас емоційною й оцінною, про що засвідчує контекст. Емоційно-оцінні слова-речення поділяють на вигукові та іменникові.

Слова-речення у функції структур мовного етикету. Являють собою однослівні чи кількаслівні структури, що становлять усталені загальноприйняті формули приві¬тання, прощання, подяки, прохання, вибачення, поба¬жання тощо. Словами-реченнями їх вважають умовно, оскільки вони нічого не стверджують і не заперечують, позбавлені експресивно-модальної оцінки чужого ви¬словлення, а виражають лише ставлення мовця до особи, якої стосується мовлення.

Отже, слова-речення є особливими синтаксичними одиницями, що репрезентують різноманітні значення.

3. Незакінчені речення

Це своєрідні побудови, характерною ознакою яких є незавершеність. Сучасні дослідження цих конструкцій в україністиці засвідчують, що не всі вони є еквівалентами речень. Незакінчені речення – структури, в яких не виражені ознаки внутрішньої структурної організації і комунікативно-інформатив¬ної завершеності.

Незакінчені структури, залежно від репре¬зентації їх компонентів, можна вважати і реченнями (як¬що зрозумілою є структурна організація конструкції), і ек¬вівалентами речень (якщо не є передбачуваною двоскладність/односкладність їх побудови).

Найвиразнішими є незакінчені речення, представлені повнозначними словами, передусім головними членами речення, Деколи такі структури представлені обома головними членами ре¬чення, що дає всі підстави визначати їх як речення, а не еквіваленти.

4. Звертання-речення

Ці структури трактують то як еквіваленти речення, то як окремий тип односкладних речень.

Звертання-речення (вокативні речення) – однослівні речення, виражені кличним відмінком іменника, що самостійно передають нерозчленовані думки, почуття, волевиявлення.

До вокативних речень переважно відносять лише ті, які є назвами осіб.

За будовою звертання-речення збігаються з непоширеними звертаннями. Проте звертання-речення значно склад¬ніші своїм змістом, ніж звичайні звертання, зміст яких представлений експліцитно. Звертання-речення виражає певну думку-почуття, якою супроводжується звертання до особи з особливою інтонаці¬єю, відмінною від інтонації звичайного звертання, основний зміст якої приблизно реалізується в підтексті. Деколи звертання-речення стосуються різних осіб, які (реально чи ірреально) спілкуються між собою.

Звертання не є окремим висловлюванням, воно перебу¬ває в складі речення як в інтонаційно-смисловому цілому, може тільки стимулювати відповідь, не будучи відповід-дю, бо виступає лише одним із компонентів інтонаційної тканини речення. Вокативні речення не потребують додаткового роз¬криття свого змісту в контексті. Він словесно не вираже¬ний, але зрозумілий з інтонації. Отже, вокативні речення, на відміну від звичайних звертань, виступають як самос¬тійні, а не стоять при інших реченнях, у яких міститься основне висловлювання.

Залежно від змісту і функцій вокативні речення класи¬фікують на спонукально-кличні та емоційно-оцінні.

Лекція № 10

Тема: Синтаксис простого ускладненого речення

План.

1. Поняття про синтаксичне ускладнення простого речення.

2. Семантична складність речення і формальне ускладнення простого речення.

3. Корелятивність/некорелятивність семантичної структури речення і його синтаксичної побудови.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С. 94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові: Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. – К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

1. Поняття про синтаксичне ускладнення простого речення. Реальне просте речення часто містить у собі компоненти, не зумовлені валентністю предиката. Воно стає тоді простим ускладненим реченням. У сучасній українській літературній мові маємо різні види синтаксичного ускладнення. Ускладнені прості речення є окремим класом простих речень, виразно протиставлюваних класові неускладнених, тобто елементарних речень. У клас ускладнених простих речень варто об’єднати різноманітні реченнєві побудови, яким у формально-синтаксичному плані притаманна головна ознака простого речення – монопредикативність. Найпоказовіше в ускладнених простих реченнях виявляється їхня семантико-синтаксична специфіка, яка виражається, звичайно, елементами формально-синтаксичної організації. До складу ускладнених простих речень належать речення із прислівними другорядними членами, не зумовленими валентністю предиката; із детермінантними членами, що стосуються підметово-присудкової основи двоскладного речення в цілому або граматичного центру односкладних речень; з відокремленими членами речення (або напівпредикативними конструкціями); з однорідними членами речення; з компонентами, що перебувають у подвійному синтаксичному зв’язку; із звертаннями, що не перебувають у позиції підмета; із вставними словами або конструкціями; з опосередкованими другорядними членами речення.

Ускладнене речення не є самостійною синтаксичною одиницею. За структурою воно виступає простим реченням, протиставленим складному як монопредикативна одиниця одиниці поліпредикативній. Сам характер ускладнення може бути різноманітним, тому поняття “ускладнене речення” об’єднує неоднорідні синтаксичні побудови.

Непоодинокими стають спроби віднайти місце тим чи іншим ускладненим структурам у загальній системі речення. При цьому традиційна граматика виходила з того, що речення з однорідними членами, відокремленими компонентами, вставними і вставленими елементами генетично споріднені зі складними і тому їх слід розглядати саме як наслідок еволюції загальної структури складного речення. Поза усяким сумнівом, центр ускладнених речень посідають речення з відокремленими членами. Периферійними ж у системі ускладнених речень виступають речення зі вставними і вставленими конструкціями та звертаннями. Крайнім виявом периферії простого ускладненого речення є речення з однорідними присудками.

Ускладнення пов’язують перш за все з напівпредикативністю – особливим синтаксичним значенням, що виступає близьким до предикативного.

2. Семантична складність речення і формальне ускладнення простого речення

Семантичний розгляд речення дозволяє розмежувати семантично ускладнене і формально ускладнене речення, відношення між якими є нерівнорядними. Номінація події не обов’язково забезпечується предикативною одиницею, тому речення, просте за структурою, може бути й семантично складним. Речення з дієприслівниковими зворотами, наприклад, є семантично складним, оскільки дієприслівник – це дієслівна форма, семантичний предикат.

Ускладненим з семантико-синтаксичного погляду є таке речення, в структурі якого наявні певні типи синтаксичних відношень. Ці відношення при всій їх різноманітності зводяться до двох основних типів: 1) додаткова предикативність, 2) внутрішньорядні відношення. Отже, ускладнення обов’язково характеризується формально-синтаксичним виявом і являє собою граматичне явище.

3. Корелятивність/некорелятивність семантичної структури речення і його синтаксичної будови. Семантична елементарність/неелементарність простого речення визначається кількістю пропозицій, відображуваних ним. У семантично елементарному реченні реалізується тільки одна валентна рамка одного предиката. Валентність – це системно визначена кількість аргументів, що реалізуються на реченнєвому рівні.

Семантична структура речення – це зміст речення, реалізованний у типізованому, узагальненому виді з урахуванням тих елементів смислу, які повідомляє йому форма речення. Напівпредикативність (додаткова предикативність) – це синтаксичне значення, що частково збігається з предикативним, але не утворює речення. Предикативність взагалі і напівпредикативність зокрема протиставлені предикатності як категорії семантичній.

Лекція № 11

Тема: Складне речення, статус, структура і функції

План.

1. Складне речення – поліпредикативна синтаксична конструкція.

2. Статус, структура і функції складних речень.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. –

С. 94-105.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 90-108.

3. Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь,

1994. – С. 69 - 81.

4. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С.112 – 144.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.:Вища шк., 1991. С. 180 – 184.

2. Дудик П.С. Неповні речення в сучасній українській літературній мові: Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – С. 129 – 260.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. – К.: Наук.думка, 1986.

5. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української мови. – Київ, 1995. – 236 с.

6. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.262 - 309.

7. Синтаксис словосполучення і простого речення. – К.: Вища шк., 1975.

Складне речення – поліпридикативна синтаксична конструкція, складники якої позбавлені комунікативної самостійності, утворюють граматичну і смислову єдність з притаманними їй чітко визначеними засобами вираження. Наявність семантичних відношень між двома або більше елементарними реченнями є обов’язковою умовою для кваліфікації складної синтаксичної конструкції як семантичного складного речення, між якими наявні причиново-наслідкові логіко-граматичні відношення отже, складне речення є сполученням предикативних одиниць, побудованих за відповідною структурою схемою і призначеним для функціонування в ролі цілісної одиниці повідомлення. Семантична структура складного речення є поєднанням двох або більших предикатно-аргументних структур, між якими встановлюються відповідні семантичні відношення. Елементарне речення в ролі частин складного речення виступають як незалежні одне від одного і підпорядковуються однаковою мірою сполучникові, який з логічного погляду уподібнюється до предиката предикатів, роль аргументів якого виконують елементарні речення.

У семантично складному реченні маємо предикатно-придикатні відношення. Складні речення розрізняються своєю структурою і семантичною організацією.

Типологічні характеристики складного речення визначаються перш за все в типах семантичних зв’язків між складними частинами. Від природи таких зв’язків залежить розподіл функцій відповідних компонентів по відношенню до складного речення як цілісної синтаксичної одиниці. Крім сполучників і сполучникових слів, що використовуються з метою вираження синтаксичних зв’язків між предикативними одиницями, граматичну оформленість складного речення суттєво доповнюють також такі показники, як принципи позиційного розподілу складових частин, закономірності сполучуваності складних частин у залежності від часових характеристик дієслів-присудків, особливості внутрішньої організації складних частин, використання співвідносних займенникових слів у ролі додаткових засобів позначення синтаксичних відношень між складними частинами.

У відповідності із семантикою синтаксичною традицією за структурою і семантикою в синтаксичній системі СУЛМ виділяються три основні типи складних речень: складносурядні, складнопідрядні і безсполучникові.

З логічної точки зору сполучникові складні речення протиставляється безсполучниковим.Проте виразна семантико-граматична своєрідність безсполучникових складних речень дозволяє виділяти їх в окремий тип нарівні з сполучниковими.

Лекція № 12

Тема: Складносурядне речення

План.

1.Поняття про складне речення. Засоби поєднання частин складного речення.

2. Принципи класифікації складносурядних речень.

3. Смислові відношення між частинами складносурядного речення.

4. Формальні типи складносурядних речен: речення відкритої і закритої структури.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С. 279 – 312.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,

1994. – С. 121 – 128..

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С. 206 – 248.

Додаткова :

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української

мови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.

2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературній

мові.К., 1969.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –

5.Слинько І. І. , Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.

6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.310 – 430.

1. Поняття про складносурядне речення, їхнє місце в системі мови. «До категорії складносурядних речень належать речення, утворені з двох чи кількох частин, формально-тотожних простим реченням, і пов'язаних сурядними сполучниками» (Мельничук О.С.). Вживання сурядного сполучника виступає основним формальним показником синтаксичної єдності складносурядного речення. В організації складносурядних речень і у вираженні їх граматичних значень можуть брати участь синтаксично спеціалізовані слова (тому, все-таки, все ж, все одно, тільки, врешті-решт і под.).

У зв'язку частин складносурядного речення значну роль відіграють особливості типізованого лексичного наповнення предикативних частин.

2. Принципи класифікації складносурядних речень. Основні різновиди складносурядних речень. Класифікація складносурядних речень у слов'янських синтаксичних дослідженнях істотно не видозмінювалася, якщо не враховувати того, що в значній їх частині вони розглядаються в комплексі із безсполучниковими. У русистиці всі описи складносурядного речення ґрунтувалися на дослідженні смислових відношень між їх компонентами і відповідно до семантичних груп сполучників, внаслідок чого виділялися: 1) єднальні, 2) розділові та 3) протиставні речення. З часом значно видозмінювався опис, до трьох названих розрядів додалися ще два: пояснювальні, в яких частини пов'язані відношеннями пояснення або уточнення (специфічними показниками цих відношень є сполучники тобто, а саме і функціонально близькі до них інші сполучникові засоби), і приєднувальні речення, в яких друга частина виступає додатковим повідомленням щодо змісту першої частини.

Наголошення смислових відношень між частинами складносурядного речення залишає поза увагою аналіз структурних відмінностей різних типів цих речень, тобто для традиційного синтаксису властивим є нерозмежування з-поміж складносурядних одиниць речень відкритої і закритої структури.

Кількість предикативних частин у структурі складного речення виступає основою розмежування закритих і відкритих структур. Складні речення відкритої структури – це речення з незамкненими рядами, що складаються з двох, трьох і більше частин, кількість яких завжди потенційно може бути збільшеною включенням нових. Складні речення закритої структури – це речення із замкненими рядами і складаються завжди з двох частин, не допускаючи включення третьої.

Частини речення відкритої структури однотипні за своїм відношенням до того смислового і структурного цілого, яким виступає все складне речення, і ці відношення формально виражені. Частини речення закритої структури різнотипні у смисловому відношенні: вони по-різному відносяться одне до одного і по-різному співвідносяться з загальнореченнєвим смисловим малюнком.

3. Смислові відношення між частинами складносурядного речення. Складносурядні речення з єднальними сполучниками. У таких реченнях виражаються єднальні відношення, з-поміж яких розмежовуються 1) єднально-перелічувальні, 2) єднально-поширювальні, 3) єднально-результативні та інші відношення. Диференційними ознаками цих відношень виступають різні сполучники, різні співвідношення модально-часових і способових форм дієслова-присудка, типізовані лексичні елементи. До єднальних речень прилягають речення з єднально-градаційними відношеннями.

У реченнях чергування (сполучник то ... то (повторюваний)) мова йде про події в різних часових планах, тобто такі, які чергуються.

Складносурядні речення з протиставними сполучниками охоплюють зіставні і протиставні відношення. Такі речення незалежно від однорідного чи неоднорідного їх складу є тільки двокомпонентними.

Складносурядні речення з приєднувальним сполучниками характеризуються тим, що в них друга частині виникає як щось додаткове до першої, що відбувається ніби в процесі мовлення.

4. Формальні типи складносурядних речен: речення відкритої і закритої структури. Враховуючи граматичну семантику сполучникових засобів, використовуваних з метою поєднання сурядних частин, можна виділити два формальних типи складносурядних речень: речення відкритої структури і речення закритої структури. Послідовне врахування семантики сполучникових засобів та взаємодії сурядних частин робить можливим розрізнення всередині двох формальних типів різноманітних підвидів.

Складносурядні речення відкритої структури за своїм значенням поділяються на дві групи: єднальні і розділові. Єднальні сполучники, як правило, підкреслюють однотипність сурядних частин. За характером часової співвіднесеності частин розрізняють єднальні речення одночасності та послідовності. Розділові сполучники виступають обов'язковим компонентом структури складносурядного речення, вносячи в нього той відтінок потенційності, значення вибору, які й становлять сутність розділових відношень перечислення і відрізняють відношення розділовості від відношень перечислення. Розділові відношення виражаються тільки в складносурядних (інколи складнопідрядних) реченнях. З-поміж речень з розділовими відношеннями розрізняються речення з взаємовикліоченням і речення чергування.

Всі сполучники, використовувані у складносурядних реченнях закритої структури, поділяються за своєю семантикою на зіставні і протиставні. З-поміж останніх розрізняються сполучники пояснювальні (тобто, а саме) і градаиійні (не тільки ... але, та й ). До їх функціональної специфіки часто наближаються інші сполучники, набуваючи синонімічної семантики.

Різновиди складносурядних речень закритої структури. У сучасній лінгвістиці переважно диференціюють три рівні розмежування або класифікації складносурядних речень закритої структури. На першому рівні розрізняються речення, що допускають другий сполучниковий компонент, і речення, що не допускають другого сполучникового елемента.

Лекція № 13 – 14

Тема: Складнопідрядне речення

План.

1. Складнопідрядне речення в сучасній українській літературній мові.

2. Види складнопідрядних речень за значенням і будовою.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С. 279 – 312.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Пономарева. –К.: Либідь,

1994. – С. 121 – 128..

4.Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови: Підручник. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2004. – С. 206 – 248.

Додаткова:

1.Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української

мови. – К.:Вища шк., 1991. – С. 193 – 208.

2.Грищенко А.П. Складносурядне речення в сучасній українській літературній

мові.К., 1969.

3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови:Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – 662 с.

4.Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. – К.,1966. – С.190 –

5.Слинько І. І. , Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф.Синтаксис сучасної української літературної мови: Проблемні питання: Навч. посібник . – К.: Вища шк., 1994. – С. 416 – 656.

6.Сучасна українська літературна мова. Синтаксис /За ред. І.К.Білодіда. – К.:

Вища шк., 1972. – С.310 – 430.

1. Складнопідрядне речення в сучасній українській літературній мові. Складнопідрядним називається таке речення, у якому одна його складова частина (підрядне речення) пояснює у другій (го¬ловному реченні) якийсь член або всю її в цілому.

Граматично незалежна головна частина за допомогою змісту, лексичних засобів, сполучників або сполучних слів підпорядковує собі підрядні частини складного речення. Від неї до підрядної час¬тини ставиться питання, що виявляє змістове відношення між цими частинами. Головна частина може містити опорні та співвідносні слова. Граматично і змістом залежна підрядна частина пояснює голов¬ну й містить сполучники та сполучні слова.

Сполучні слова, на відміну від сполучників, є членами речення у підрядній частині. У ролі сполучних слів виступають зай¬менники в різних відмінкових формах (хто, що, який, чий, кот-рий) і прислівники (де, куди, звідки, чому та ін.). Сполучним словам, що знаходяться в підрядній частині, можуть відповідати в головній співвідносні займенники або при¬слівники (такий... який, той... який, там... де, те... що, тоді... ко. та ін.).

2. За значенням і будовою розрізняють три основні види склад¬нопідрядних речень.

2.1. Означальні підрядні – які підпорядковуються певному сло¬ву або словосполученню головної частини, виступаючи його ат¬рибутивною характеристикою. Із головним реченням ці конст¬рукції з'єднуються сполучними словами:

а) займенниками (що, який, котрий, чий);

б) прислівниками (де, куди, звідки, коли, як).

Займенниково-означальні – пояснюють член головного ре¬чення, виражений займенником той, такий, все, кожний, ужитим у значенні іменника.

2.2. З'ясувальні підрядні – відповідають на питання всіх відмінків і відносяться до тих членів у головному реченні, що означають різні вияви мовлення, мислення, почуття. Це здебільшого дієсло¬ва – бажати, бачити, боятися, відповідати, говорити, думати, за-питувати, нагадувати, питати, слухати та ін; прикметники — пе¬вен, радий, щасливий та ін; прислівники — видно, відомо, по¬трібно та ін.; іменники з дієслівним значенням типу думка, згадка, повідомлення, розмова й под. Підрядні з'ясувальні речення з'єдну¬ються з головними:

а) сполучниками – що, як, щоб, ніби, мов, наче, чи;

б) сполучними словами – хто, який, чий, котрий, де, куди, коли, як, наприклад: Ви знаєте, як пахне хліб диханням сівача, вогнем безсонних діб (Л. Забашта).

2.3. Обставинні підрядні – виступають щодо головної частини як обставини або уточнюють обставину, наявну в головній частині. Ці конструкції поділяються на: а) підрядні мети. До цього різновиду належать конструкції, що означають мету дії головної частини й відповідають на питання для чого? з якою метою? навіщо? Показником синтаксичних відно¬шень у цих конструкціях є сполучники щоб, щоби, аби, щоб тільки, аби тільки, можливі вирази типу для того, щоб; за тим, щоб; з тією метою, щоб та ін.;

б) підрядні міри або ступеня – підрядна частина яких указує на міру чи ступінь вияву дії головного речення або ступінь вияву ознаки, якості, вираженої прикметником, прислівником або імен¬ником у головній частині, і відповідає на питання наскільки? якою мірою? до якої міри? як? Для Зв'язку підрядного речення з головним використовуються сполучники оскільки, щоб (що аж, що й, що хоч), що... то, сполучні слова скільки, наскільки, як;

в) підрядні місця — указують на місце дії та відповідають на питання де? куди? звідки?;

г) підрядні наслідку (наслідкові). Ці речення є обставиною наслідку дії або стану головного речення і поєднуються з ним нерозчленованим сполучником так що. Підрядне наслідкове може стояти тільки після головної чи тієї його частини, яку пояснює;

є) підрядні порівняльні. Ці складні речення мають таку го ловну частину, зміст якої виявляється шляхом порівняння її з змістом підрядної, поєднуються вони найчастіше за допомого сполучників як, ніби, наче, мов тощо;

ж) підрядні умови. Ця підрядна частина складних конструкцій указує на умову дії головної частини, відповідає на питання за якої умови? і поєднується сполучниками якщо, коли, якби, як, раз, аби, коли б, як же;

и) підрядні часу. Указують на час або період тривання дії головної частини. Зазвичай підрядні частини цих речень стосу¬ються всієї головної частини й залежать Від неї, поєднуючись за допомогою сполучників і сполучникових слів коли, як, поки, допоки, аж поки, аж доки, після того як, перш ніж, перед тим як, до того як, відколи, відтоді як, як тільки, з того часу як і відпові¬дають на питання коли? як довго? доки? на який час? До обста¬вин часу в головному реченні, які уточнюються, належать колись, незабаром, сьогодні, щойно й под.;

к) підрядні причини (причинові). Визначають причину дії головної частини та відповідають на питання чому? з якої причи¬ни? Для зв'язку використовуються сполучники бо, що, тому що, через те що, сполучникові вирази завдяки тому що, у зв'язку з тим що, на тій підставі що, з тієї причини що, з того приводу що й т. ін. Сполучник тому що в цих реченнях може вживатися нерозчленовано;

л) підрядні допусту (допустові). У підрядній частині повідом¬ляється про підставу чи умову, усупереч якій відбувається дія головної частини. Для зв'язку підрядної частини з головною ви¬користовують сполучники хоч (хоча), хай (нехай), дарма що, не¬зважаючи на те що. Сполучними засобами між ними можуть та¬кож виступати займенники й прислівники з часткою не: хто не, що не, який не, як не, скільки не;

м) підрядні супроводу (супровідні, приєднувальні). Ці конст¬рукції містять у собі додаткові відомості до головної частини за звичай із відтінком оцінки, висновку, підсумку чи узагальнення, але не розкривають змісту головної частини. Знаходячись пере¬важно після головної частини, вони приєднуються до неї не спо¬лучниками, а лише сполучними словами що (у різних відмінках із прийменниками та без них), де, куди, звідки, коли, як, навіщо, причому, чому.

Лекція № 15

Тема: Складнопідрядні багатокомпонентні речення

План.

1. Складнопідрядне речення з кількома підрядними.

Рекомендована література:

Основна:

1.Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К., 1993. – С. 279 – 312.

2.Сучасна українська мова. Синтаксис: Навч.посіб. /С.П.Бевзенко,

Л.П.Литвин, Г.В.Семеренко. – К.: Вища шк., 2005. – С. 157 – 175 .

3.Сучасна українська мова. Синтаксис /За ред. О.Д.Поном

Читайте також:

1. АКЦІОНЕРНА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВА ФОРМА ПІДПРИЄМСТВ
2. Англо-американська правова система
3. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
4. Банк і його операції. Правова природа банківської діяльності
5. Бондарихінська культура
6. Бюджет як економічна і правова категорія
7. Валютна система - це державно-правова форма організації валютних відносин. Слід розрізняти національну, міжнародну (регіональну) та світову валютні системи (ВС).
8. Варіанти акультураційних стратегій
9. Визначення поняття «інноваційна культура» в літературних першоджерелах
10. Витоки української культури. Культура Київської Русі.
11. Всемирная история: учебник для вузов / под ред. Г.Б. Поляка, – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 2000. – 496 с.
12. Г. Культура.

Переглядів: 1485