Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Поняття орфоепії, орфоепічної норми. Основні риси сучасної української літературної вимови

ПИТАННЯ 5.

Фонетика якнайтісніше взаємодіє з орфоепією. Терміном орфоепія позначають систему загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм.

 

Орфоепія –це невід’ємна складова культури мовлення, основною вимогою якої є дотримання літературниї норм вимови звуків і звукосполучень у мовному потоці та правильне наголошування слів. Орфоепічні норми регулюються певними орфоепічними правилами. Відхилення від них порушує мовне спілкування й зумовлює нерідко правописні помилки, а отже, негативно впливає на культуру усного й писемного мовлення.

 

До основних орфоепічних правил належать, зокрема, такі:

1) чітка, виразна вимова голосних звуків [а], [о], [у], [і] у будь-якій позиції. Незначним відхиленням від цього правила є вимова звука [о] у ненаголошеній позиції перед наголошеним складом і звуками [у] та [і], коли цей звук вимовляється з призвуком, наближеним до [у];

2) наближення один до одного звуків [е] та [и] в ненаголошеній позиції (за винятком абсолютного кінця слів та закінчень, а також початку слів іншомовного походження): в[еи]сна, в[еи]ликий, зв[ие]сання, л[ие]ман;

3) збереження дзвінкості приголосних звуків перед глухими та в кінці слів. Недотримання цього правила веде до різного розуміння слів. Пор: кі[з]ка, - кі[с]ка, ве[з]ти - ве[с]ти, мимохі[д'] - мимохі[т'], гри[б] - гри[п] тощо;

4) твердість губних [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячих [ж], [ш] та африкат [ч], [дж], які не мають м’яких відповідників. Однак у позиції перед голоснии [і] та перед йотованими літерами, що використовуюься для пом’якшення приголосних, вони можуть бути напівпом’якшеними. Наприклад: ро[б]и - ро[б’]іть, [в]игук - [в’]відгук, [ж]ито - [ж’]інка, [ш]широкий - [ш’]ість, б[дж]ола - б[дж’]ілка, [ч]истий - о[ч’]ільник тощо;

5) пом’якшення зубних приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], сонорного [н], африкати [дз] перед наступним м’яким чи напівпом’якшеним приголосним: сього[д'н'і], майбу[т'н'і]й, [с'в’а]то, [дз'в’а]кнути;

6) чітке розрізнення гортанного (або фрикативного) звука [г] і задньоязикового (або проривного) [ґ]. Звук [ґ] з давніх-давен притаманний українській мові. Це засвідчено і словником Б. Грінченка (1907-1909 рр.). Репресовану в 1933 р. літеру ґдля позначення проривного задньоязикового звука поновлено в новому виданні «Українського правопису» (1933 р.). Цей звук в українській мові фіксується у порівняно незначній кількості слів. Напр.: ґандж, ґречний, ґедзь, аґрус, ґатунок, ґвалт, ґирлиґа (ґерлиґа), ґава, ґанок, ґлей, ґринджоли, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, ґрунт, ґазда тощо. Звук [ґ] зберігається і в усіх похідних словах: ґандж – ґанджувати, ґрунт – ґрунтовний, підґрунтя, обґрунтовувати, ґрати – ґратчастий тощо. Нерозрізнення звуків [ґ] і [г] не лише порушує правописні норми, а й спричиняє нерідко різне розуміння змісту лексичних одиниць. Пор.: ґніт (у свічці) – гніт (гноблення), ґрати (переплетення металевих прутів) – грати (дія), ґлей (вишневий клей) – глей (намул, глина) тощо. Звук [г] наявний як в українських словах (гадати, глина, громада, гроно, гілка), так і в багатьох давно запозичених: газета, граматика, гірлянда, геологія, гроно, педагог тощо;

7) приголосний [р] не пом’якшується в кінці слів та в кінці складу: буквар, бур, хмарно, харківський, чотирма; пом’якшення спостерігаємо лише в деяких словах перед голосним [о]: трьох, чотирьох та в похідних від них (трьохсотий, чотирьохосьовий);

8) приголосний [ц] у середині слів перед приголосним, у кінці слів та в суфіксах –ець, -иць, -цьк- завжди пом’якшується: ки[ц']ка, знена[ц']ка, хлопе[ц'], краве[ц']кий. У запозичених словах та деяких звуконаслідувальних українських словах звук [ц] завжди твердий: пала[ц], шпри[ц], кла[ц], бу[ц].

 


Читайте також:

  1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
  2. II. Поняття соціального процесу.
  3. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
  4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  5. А/. Поняття про судовий процес.
  6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  7. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
  8. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
  9. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  11. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
  12. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації




Переглядів: 3878

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Асиміляції приголосних в українській мові | Принципи української орфографії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.